Рішення № 36815556, 24.01.2014, Вільногірський міський суд Дніпропетровської області

Україна

ВІЛЬНОГІРСЬКИЙ МІСЬКИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

(заочне)

24 січня 2014 року. Справа № 174/1033/13-ц

п/с № 2/174/39/2014

Вільногірський міський суд Дніпропетровської області,

в складі: головуючого судді Шаповала Г.І.

при секретарі Пелипас Н.І.

з участю:

представника позивача ОСОБА_1

відповідача ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м. Вільногірську, Дніпропетровської області, цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк», ОСОБА_2 про визнання частково недійсним кредитно-заставного договору,

У С Т А Н О В И В:

Згідно позову, що надійшов до суду 15.10.2013 року, та уточненням до нього від 28.10.2013 р. (а.с.35-38), позивачка зазначила, що вона 10.09.1999 року уклала шлюб з відповідачем-2, ОСОБА_2. Шлюб зареєстрований у відділі реєстрації актів цивільного стану Вільногірської міської ради Дніпропетровської області, актовий запис № 115. Даний факт підтверджується копією свідоцтва про укладення шлюбу державного зразка та штампом на десятій сторінці паспорта у відповідності до статті 1 «Положення про паспорт громадянина України». Обидві копії вказані у додатках до цієї заяви.

З часу укладення шлюбу вона, та відповідач-2 проживають спільно, що можуть засвідчити відповідач-2, родичі, близькі друзі та сусіди ( на вимогу суду). Крім того на момент підписання угоди вона та її чоловік працювали та отримували заробітну плату, що можна засвідчити, на вимогу суду, записом у Трудових книжках та розрахунковими квитками підприємства.

У 2008 році відповідач-2 мав намір придбати новий автомобіль у розстрочку. З метою сплатити частину вартості авто, відповідач-2 використав їхні спільні заощадження у розмірі близько 7 600 гривень. Даний факт може підтвердити відповідач-2, оскільки самостійно розпорядився вказаною сумою, сплативши перший внесок в рахунок вартості автомобіля в магазині міста Дніпродзержинська.

01.03.2008р відповідач-2 пригнав автомобіль НОМЕР_1 з міста Дніпродзержинська. Оскільки її правом, передбаченим в статті 65 Сімейного кодексу України, давати письмову згоду на вчинення правочинів знехтувано, то вона вважає, що даний факт можуть підтвердити відповідач-2, який має водійське посвідчення та право розпорядження частиною спільного майна, та відповідач-1 у якого є підстави вважати, що відповідач-2 отримав у власність чужі кошти, а потім отримав у розпорядження вказаний автомобіль та передав його у заставу.

Обставини за яких відповідач-2 отримав кредит, їй були невідомі. З його слів, автомобіль він отримав у розстрочку від дилера Запорізького автозаводу - TOB «Авто кредит Плюс», в приміщенні магазину під 9,6% річних з розстрочкою платежів на сім років.

Оскільки відповідач-2 самостійно сплачував щомісячні внески за автомобіль разом з комунальними платежами в касах Приватбанку, то вона нічого не знала про кредитора. Крім того, до квітня 2012 року вважала, що частину вартості авто надано у розстрочку саме TOB Автокредит Плюс, а не відповідачем-1. Тобто факт надання кредитних коштів відповідачу-2 на придбання автомобіля належить доводити відповідачу-1, так як у відповідності до умов договору, визначених в п.п.3.3,6.1.2,17.6,17.7, саме банк відкриває банківський рахунок та визначає транзитний рахунок для здійснення видачі, обліку та погашення заборгованості.

У квітні 2012 року вона дізналась про те, що відповідач-1 звернувся з позовом до Вільногірського міського суду Дніпропетровської області, до відповідача-2, про звернення стягнення в рахунок заборгованості за кредитно-заставним договором № DN81AR100030082 від 27.02.2008 року, на автомобіль НОМЕР_1, який належить їй та відповідачу-2 на праві спільної сумісної власності (провадження по справі за зазначеним позовом у цей час судом зупинене). Даний факт підтверджується копією позовної заяви, зазначеної в додатках, та копією Ухвали про зупинення провадження від 05 жовтня 2012.

Як наслідок, відповідач-2, повідомив її, що він при укладенні кредитного договору помилився, підписуючи угоду з TOB «АвтокредитПлюс» та передав належний їм автомобіль у заставу. Даний факт підтверджується тим, що копія формуляра, що містить істотну умову про передачу автомобіля в заставу, набрана кеглем меншим за текст основного договору. Крім того, текст в більшості підпунктів статті 17 зливається з основним фоном та містить посилання на пункти, наприклад, 11.2.2 та 5.1.6, яких взагалі не існує.

Кредитно-заставний договір № DN81AR100030082 від 27.02.2008 року підписаний ОСОБА_4, яка ніякого відношення до відповідача-1 не має. Даний факт підтверджується тим, що в угоді відсутнє будь-яке посилання на право ОСОБА_4 займатись наданням фінансових послуг в магазині міста Дніпродзержинська.

Яким чином право вимоги на автомобіль НОМЕР_1 перейшло до відповідача-1 для неї лишається невідомим.

Вважає, що кредитно-заставний договір № DN81AR100030082 від 27.02.2008 року, в частині передачі відповідачем-2 у заставу відповідачу-1 автомобіля НОМЕР_1, повинний бути визнаний недійсним у судовому порядку, приймаючи до уваги наступне.

Відповідно до ст. 60 Сімейного кодексу України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до ст. 215 Цивільного кодексу України, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно зі ст. 65 CK України, дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

Відповідно до ст. 578 ЦК України та ст. 6 Закону України «Про заставу», майно, що є у спільній власності, може бути передано в заставу лише за згодою усіх співвласників.

Згідно з ч. 3 ст. 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Однак, вона ніякої письмової згоди, як це передбачає закон, на укладення спірного договору в частині застави належного їй транспортного засобу не давала. Про це свідчить відсутність її підпису на екземплярах спірного договору.

Таким чином, умови передачі в заставу автомобіля за спірним договором без її письмової згоди є недійсними.

Крім того, згідно зі ст. 585 ЦК України, право застави виникає з моменту укладення договору застави, а у випадках, коли договір підлягає нотаріальному посвідченню, - з моменту його нотаріального посвідчення.

Згідно ст.13 Закону України «Про заставу», договір застави повинен бути укладений у письмовій формі. У випадках, коли предметом застави є нерухоме майно, космічні об'єкти, транспортні засоби, що підлягають державній реєстрації, договір застави повинен бути нотаріально посвідчений на підставі відповідних правовстановлюючих документів. Нотаріальне посвідчення договору застави нерухомого майна, транспортних засобів провадиться за місцезнаходженням (місцем реєстрації) цього майна або за місцезнаходженням (місцем реєстрації) однієї із сторін договору, договору застави космічних об'єктів - за місцем реєстрації цих об'єктів.

У свою чергу, ст.14 Закону України «Про заставу» прямо передбачено, що недотримання вимог щодо форми договору застави та його нотаріального посвідчення тягне за собою недійсність договору з наслідками, передбаченими законодавством України.

У їхньому випадку спірний договір в частині застави рухомого майна нотаріально не посвідчувався, про що свідчить відсутність відмітки нотаріуса про посвідчення на екземплярі цього договору, що також є додатковою підставою для визнання правочину в частині застави транспортного засобу недійсним.

За змістом ч. 4 ст. 369 ЦК України, правочин щодо розпорядження спільним майном, вчиненим одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив цей правочин, необхідних повноважень.

Приймаючи до уваги пункт 31 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику з розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», згідно якого - У справах про визнання правочину недійсним без застосування наслідків недійсності судовий збір сплачується як із немайнового спору.

У справах про застосування наслідків недійсного (нікчемного) правочину судовий збір сплачується залежно від вартості відшукуваного майна, щодо якого заявляються вимоги. У справах про визнання правочину недійсним із застосуванням наслідків недійсності судовий збір сплачується відповідно до пункту 10 частини першої статті 80 ЦПК (1618-15 ) за загальною сумою всіх вимог, мною сплачений судовий збір як із немайнового спору оскільки я не прошу суду застосувати наслідки недійсності правочину, і не вимагаю передачі мені майна.

Згідно ч.І ст.113 ЦПК України, позови до кількох відповідачів, які проживають або знаходяться в різних місцях, пред'являються за місцем проживання або місцезнаходженням одного з відповідачів за вибором позивача.

Згідно пункту 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 2 "Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції"", відповідно до ч. 1 ст. 131 ЦПК України, сторони зобов'язані подати свої докази чи повідомити про них суд до або під час попереднього судового засідання у справі. Докази подаються у строк, встановлений судом з урахуванням часу, необхідного для подання доказів.

Згідно ч. 4 п. 7 вищевказаної Постанови Пленуму Верховного Суду України, подання доказів можливе на наступних стадіях цивільного процесу, тому суд не вправі через неподання доказів при пред'явленні позову залишати заяву без руху та повертати заявнику.

Конституція України у ч. 1 ст. 55 гарантує кожному, що його права і свободи захищаються судом. Відповідно до офіційного тлумачення зазначеної норми, здійсненого Конституційним Судом України та викладеного у Рішенні від 25 грудня 1997 року № 9-зп у справі за зверненням жителів м. Жовті Води, її потрібно розуміти як гарантований кожному захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.

Згідно правових позицій Конституційного Суду України, викладених у рішенні від 9 липня 2002 року № 15-рп/2002 у справі про досудове врегулювання спорів свідчать про те, що обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов'язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист.

Право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.

Цей принцип також відображений в п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 01 листопада 1996 року № 9.

Керуючись сг.ст.3,113 ЦПК України, ст.ст.1б,215,369,578,585 ЦК України, ст.ст.60,65 СК України, ст.ст.6,13,14 Закону України «Про заставу», позивачка прохає визнати недійсним кредитно-заставний договір № DN81AR100030082 від 27.02.2008 року в частині передачі ОСОБА_2 в заставу ПАТ КБ «Приватбанк» належного їй на праві спільної сумісної власності автомобіля ЗАЗ TF699P DAEWOO Lanos 1.4, 2008 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2, кузов НОМЕР_4, відповідно з умовами цього договору пов'язаними з заставою.

В судове засідання позивачка не з'явилася та надала заяву про розгляд справи за її відсутності (а.с.54)

Представник позивачки, ОСОБА_1, в судовому засіданні позовні вимоги та їх обгрунтування, що викладені в позовній заяві, підтримав в повному обсязі. З його додаткових пояснень витікає, що позивачці було відомо, що чоловік уклав кредитний договір для придбання автомобіля, тобто кредитний договір укладався в інтересах сім'ї позивачки, проте їй невідомо було, що за цим договором автомобіль буде переданий в заставу. Вона при укладенні договору не була присутньою і з умовами договору не ознайомлювалася. Про те, що її чоловік передав куплений за кредитні кошти автомобіль в заставу банку, їй стало відомо після того, як банк в 2012 р. подав до її чоловіка позов про звернення стягнення на заставлений автомобіль.

Відповідач, ОСОБА_2, в судовому засідання позов визнав в повному обсязі, та надав пояснення, з яких витікає, що коли він укладав кредитно-заставний договір, то до кінця не розумів наслідки цього, він не знав про те, що ці дії слід було узгодити з дружиною, яка не знала про заставу автомобіля до 2012 р., тобто до того часу, коли надійшов позов від Приватбанку до нього про звернення стягнення на автомобіль. Всі факти, що викладені в позові, він визнає.

Представник відповідача, ПАТ КБ «Приватбанк», ОСОБА_5, в судове засідання не з'явився, та надав телефонограму про відкладення судового засідання на іншу дату, в зв'язку з перебуванням його на лікарняному (а.с.65).

Враховуючи, що представник відповідача, ОСОБА_5, в черговий раз не з'явився в судове засідання, враховуючи думку представника позивача, ОСОБА_1, та відповідача ОСОБА_2, які вважають, що причина неявки представника відповідача є неповажною, оскільки відповідач є юридичною особою і має можливість направити до суду іншого представника, що судове засідання слід проводити за відсутності представника відповідача, суд дійшов висновку, що відповідач не направив свого представника в судове засідання 24.01.2014 р. за відсутності поважних причин, тому, відповідно до вимог ст.ст. 169, 224 ЦПК України, суд на місці ухвалив: проводити судове засідання за відсутності представника відповідача, з заочним розглядом справи.

Дослідивши надані у справі докази: квитанцію про сплату позивачкою судового збору в сумі 114.70 грн. (а.с.2); копію паспорту громадянина України на ім'я позивачки, ОСОБА_3 (а.с.6); копію кредитно-заставного договору від 27.02.2008 року № DN81AR100030082, укладеного між ОСОБА_2 та ПАТ КБ „Приватбанк", який на посвідчений нотаріально (а.с.7-25); копію свідоцтва про укладення шлюбу 10.09.1999 р. між ОСОБА_2 та ОСОБА_6 (а.с.26); копію позовної заяви від 26.03.2012 р. ПАТ КБ «Приватбанк» до ОСОБА_2 про звернення стягнення на заставний автомобіль ЗАЗ TF699P DAEWOO Lanos 1.4, 2008 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2, кузов НОМЕР_4 (а.с.28-31); копію ухвали Вільногірського міського суду Дніпропетровської області від 05.10.2012 р. про зупинення провадження у цивільній справі № 407/335/2012, п/с № 2/407/376/2012, за позовом ПАТ КБ «Приватбанк» до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет застави, до набрання законної сили рішенням у цивільній справі № 2-478/11 за позовом відповідача, ОСОБА_2, до ПАТ КБ «Приватбанк» про захист прав споживача за кредитним договором, що розглядається в порядку цивільного судочинства Вільногірським міським судом Дніпропетровської області (а.с.32); довідку ГУДМС, УДМС України в Дніпропетровській області від 04.11.2013 р., згідно якої ОСОБА_2 зареєстрований за місцем проживання в АДРЕСА_1 (а.с.40); копію паспорту громадянина України на ім'я ОСОБА_2 (а.с.59); копію свідоцтва НОМЕР_5 про реєстрацію 27.02.2008 року транспортного засобу DAEWOO Lanos, 2008 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2, кузов НОМЕР_4, належного ОСОБА_2 (а.с.66), - оцінивши ці докази в їх сукупності та взаємозв'язку, керуючись законом, суд дійшов висновку про задоволення позову в повному обсязі з наступних підстав.

Суд вважає, що між сторонами виник спір стосовно недійсності кредитно-заставного договору в частині застави цінного майна - автомобіля, який підлягає державній реєстрації, в зв'язку з недотриманням відповідачами вимог закону стосовно нотаріального посвідчення цього договору та недотриманням вимог закону стосовно отримання письмової згоди на укладення цього договору від співвласника предмету, що передається у заставу.

Згідно ст.ст.10,11 ЦПК України, суд розглядає справу в межах заявлених позовних вимог і на підставі доказів сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

За загальними правилами цивільного законодавства правочин є дійсним, якщо він відповідає умовам дійсності правочину, до яких відносяться: законність змісту правочину; наявність у особи, яка вчиняє правочин необхідного обсягу цивільної дієздатності; вільне волевиявлення учасника правочину та його відповідність внутрішній волі; відповідність форми правочину вимогам закону; реальність правочину, тобто його спрямованість на настання правових наслідків.

Згідно статті 203 ЦК України: 1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. 2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. 3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. 4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. 5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. 6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно ст. 204 ЦК України, передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом, або якщо він не визнаний судом недійсним.

За змістом ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Частиною третьої цієї статті установлено, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно ст. 236 ЦК України: 1. Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. 2. Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.

Згідно ст. 14 ЦК України: 1. Цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. 2. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї. 3. Виконання цивільних обов'язків забезпечується засобами заохочення та відповідальністю, які встановлені договором або актом цивільного законодавства. 4. Особа може бути звільнена від цивільного обов'язку або його виконання у випадках, встановлених договором або актами цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку (доходу).

Згідно ч.2 ст.61 СК України, об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя.

Згідно ст. 63 СК України, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Згідно ст. 65 СК України, 1. Дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою; 2. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя; Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового; 3. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена; 4. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.

Згідно ст. 368 ЦК України, 1. Спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю; 2. Суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом; 3. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом; 4. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Згідно ст. 369 ЦК України: 1. Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. 2. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. 3. Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном. 4. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Згідно ст. 372 ЦК України, у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

Згідно ст. 572 ЦК України: 1. В силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Згідно ст. 573 ЦК України: 1. Заставою може бути забезпечена вимога, яка може виникнути в майбутньому.

Згідно ст. 574 ЦК України: 1. Застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду. 2. До застави, яка виникає на підставі закону, застосовуються положення цього Кодексу щодо застави, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом

Згідно ст. 578 ЦК України: 1. Майно, що є у спільній власності, може бути передане у заставу лише за згодою усіх співвласників.

Суд доходить висновку, що відповідачі, ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_2, уклали між собою кредитно-заставний договір 27.02.2008 року № DN81AR100030082, всупереч вимог, передбачених ст.ст. 63, 65 СК України, ст.ст. 577, 578, 585, 369 ЦК України, ст.ст. 13, 14 Закону України «Про заставу», оскільки вищезазначений автомобіль, який є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_3, міг бути переданий в заставу лише за письмовою згодою іншого з подружжя, тобто ОСОБА_3, що не було дотримано сторонами кредитно-заставного договору. Окрім того, відповідачі не дотримались вимог закону про нотаріальне посвідчення кредитно-заставного договору, оскільки згідно ст.13 Закону України «Про заставу», договір застави повинен бути укладений у письмовій формі, коли предметом застави є нерухоме майно, космічні об'єкти, транспортні засоби, що підлягають державній реєстрації, договір застави повинен бути нотаріально посвідчений на підставі відповідних правовстановлюючих документів. Нотаріальне посвідчення договору застави нерухомого майна, транспортних засобів провадиться за місцезнаходженням (місцем реєстрації) цього майна або за місцезнаходженням (місцем реєстрації) однієї із сторін договору, договору застави космічних об'єктів - за місцем реєстрації цих об'єктів. Окрім того, статтею 14 Закону України «Про заставу» прямо передбачено, що недотримання вимог щодо форми договору застави та його нотаріального посвідчення тягне за собою недійсність договору з наслідками, передбаченими законодавством України; згідно ч.1 ст. 220 ЦК України, у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору, такий договір є нікчемним.

Таким чином, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову в повному обсязі, оскільки позивачка довела наявність обставин та фактів, які, згідно закону, свідчить про недійсність спірного кредитно-заставного договору в частині укладення договору застави транспортного засобу, без її письмової згоди та без нотаріального посвідчення цього договору.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд, керуючись ст. 88 ЦПК України, ЗУ «Про судовий збір», дійшов висновку про покладення судових витрат, в виді судового збору - 243.60 грн., на відповідачів порівну, для чого з кожного із них слід стягнути по - 57.35 грн. на користь позивачки, ОСОБА_3, для відшкодування судових витрат в виді судового збору в сумі - 114.70 грн., та в дохід держави України, додатково, судовий збір, з кожного - по 64.45 грн.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 88, 209 ч.3, 212-215, 218, 222-233, 294 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В:

Позов задовольнити в повному обсязі.

Визнати недійсним кредитно-заставний договір № DN81AR100030082 від 27.02.2008 року, що укладений між ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_4 р. н., уродженцем с. Красний Цвіт, Шепетівського району, Хмельницької області, ІПН № НОМЕР_3, зареєстрованим за місцем проживання АДРЕСА_2, та Публічним акціонерним товариством Комерційним банком «Приватбанк», код ЄДРПОУ 14360570, юридична адреса: 49094, м. Дніпропетровськ, вул. Набережна Перемоги, буд. 50, адреса для листування: 49027, м. Дніпропетровськ, а/с 1800, в частині передачі ОСОБА_2 в заставу ПАТ КБ «Приватбанк» належного позивачці, ОСОБА_3, на праві спільної сумісної власності автомобіля ЗАЗ TF699P DAEWOO Lanos 1.4, 2008 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2, кузов НОМЕР_4, відповідно з умовами цього договору пов'язаними з заставою.

Судові витрати у справі, в виді судового збору - 243.60 грн., покласти на відповідачів порівну, стягнувши з ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_2, з кожного по - 57.35 грн. на користь позивачки, ОСОБА_3, для відшкодування судових витрат в виді судового збору в сумі - 114.70 грн., та в дохід держави України, додатково, судовий збір, з кожного - по 64.45 грн.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, яка може бути подана протягом десяти днів з дня отримання його копії.

Заочне рішення підлягає скасуванню, якщо судом буде встановлено, що відповідач не з'явився в судове засідання та не повідомив про причини неявки з поважних причин і докази, на які він посилається, мають істотне значення для правильного вирішення справи.

Позивач має право оскаржити заочне рішення в загальному порядку, встановленому ЦПК України.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення через Вільногірський міський суд, Дніпропетровської області. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Копію рішення, протягом двох днів, з часу виготовлення його в повному обсязі, надіслати рекомендованим листом з повідомленням про вручення сторонам.

Головуючий суддя Шаповал Г.І.