Ухвала суду № 36809459, 22.01.2014, Апеляційний суд Запорізької області

Дата документу Справа №

Апеляційний суд Запорізької області

№ 22-ц/778/222/14 Головуючий у 1 інстанції Мануйлова Н.Ю. Суддя-доповідач Спас О.В.

У Х В А Л А

Іменем України

22 січня 2014 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Запорізької області у складі:

головуючого Спас О.В.,

суддів Полякова О.З.,

Бабак А.М.,

при секретарі Бабенко Т.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу з апеляційною скаргою Заступника Дніпровського екологічного прокурора

на рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 06 листопада 2013 року

у справі за позовом Запорізького міжрайонного екологічного прокурора до Вільнянської районної державної адміністрації Запорізької області, ОСОБА_2, ОСОБА_3, відділу Держземагенства у Вільянянському районі Запорізької області про визнання недійсним розпорядження, виданого на його підставі державного акту на право власності на землю, договору дарування, виданого на його підставі державного акту на право власності на землю та повернення земельної ділянки

В С Т А Н О В И Л А:

У липні 2013 року Запорізький міжрайонний екологічний прокурор звернувся до суду з позовом до Вільнянської районної державної адміністрації Запорізької області, ОСОБА_2, ОСОБА_3, відділу Держземагенства у Вільянянському районі Запорізької області про визнання недійсним розпорядження, виданого на його підставі державного акту на право власності на землю, договору дарування, виданого на його підставі державного акту на право власності на землю та повернення земельної ділянки.

В позові зазначав, що розпорядженням голови Вільнянської районної державної адміністрації від 17.01.2011 року №31 ОСОБА_2 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення для подальшої передачі у власність для ведення особистого господарства на території Петро-Михайлівської сільської ради. Цим же розпорядженням земельну ділянку площею 1,1га передано у власність ОСОБА_2 для ведення особистого селянського господарства.

На підставі вказаного розпорядження ОСОБА_2 26.06.2011року видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 471132.

Позивач вважає, що вказане рішення прийнято всупереч вимогам чинного законодавства, тому як передана у власність ОСОБА_2 земельна ділянка розташована у водоохоронній зоні затоки р.Дніпро та знаходиться в 100-метровій смузі від урізу води, що підтверджується листами Державної інспекції сільського господарства в Запорізькій області від 15.01.2013року № 4529, від 05.03.2013 № 356/1, поданням Запорізького міжрайонного екологічного прокурора від 25.02.2013року №60343 вих-13, внесеним голові Запорізької обласної державної адміністрації та відповіддю на нього, проектом землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_2

Відповідно до ст. 84 Земельного кодексу України, землі водного фонду не можуть передаватись у приватну власність, відповідно до ст. 89 Водного кодексу України, заборонено в прибережних захисних смугах річок, навколо водойм та на островах розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження та заліснення), а також садівництво та городництво.

Враховуючи, що спірна земельна ділянка розташована у прибережній захисній смузі р.Дніпро, тобто відноситься до земель водного фонду, її передача ОСОБА_2 всупереч вимогам ст. 83 Земельного кодексу України є підставою для визнання розпорядження голови Вільнянської райдержадміністрації недійсним. Беручи до уваги, що державний акт про право власності на земельну ділянку ОСОБА_2 виданий на підставі незаконного розпорядження, цей акт також підлягає визнанню недійсним, земельна ділянка поверненню до державної власності.

ОСОБА_2 після отримання нею державного акту на право власності на спірну земельну ділянку відчужила її ОСОБА_3 на підставі договору дарування від 05.07.2011року № 1244.

Зазначений правочин щодо відчуження земельної ділянки порушує публічний порядок, і тому відповідно до ст. 228 ЦК України є нікчемним.

Посилаючись на п. 18 Пленуму Верховного Суду Україну від 06.11.2009 № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», в яком зазначено, що правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володінні користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами тощо, зазначає що факт незаконності набуття ОСОБА_2 права власності на земельну ділянку виключає саму можливість передачі права власності на ці землі іншій особі на законних підставах, зазначений правочин є таким, що порушує публічній порядок, тобто нікчемним. Державний акт серії ЯЛ №490750 на право власності на земельну ділянку видано ОСОБА_3 на підставі незаконного правочину, такий державний акт також підлягає визнанню недійсним, а земельна ділянка підлягає поверненню Вільнянській районній державній адміністрації в Запорізькій області.

Рішенням Вільнянського районного суду Запорізької області від 06 листопада 2013 року у задоволені позову відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням заступник Дніпровського екологічного прокурора подав апеляційну скаргу в якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просить рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Заперечення ОСОБА_3, подані в особі представника ОСОБА_5 містять доводи на спростування доводів апеляційної скарги.

Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю-доповідача, пояснення прокурора Селезньової Т.В., представника відповідачки ОСОБА_2 адвоката ОСОБА_6, представника відповідача ОСОБА_3 адвоката ОСОБА_5, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Згідно п. 1 ч. 1 ст. 307 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги і залишення рішення без змін. Відповідно ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Судом першої інстанції встановлені наступні обставини і відповідні правовідносини.

Розпорядженням голови Вільнянської районної державної адміністрації від 14.09.2010р. №1137 надано дозвіл ОСОБА_2 на виготовлення проекту землеустрою з відведення земельної ділянки для подальшої передачі у власність площею 1,1га пасовищ із земель запасу на території Петро-Михайлівської сільської ради для ведення особистого селянського господарства (а.с.36).

Розпорядженням голови Вільнянської районної державної адміністрації від 17.01.2011р. №31 ОСОБА_2 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення для подальшої передачі у власність для ведення особистого господарства на території Петро-Михайлівської сільської ради та земельну ділянку площею 1,1га передано у власність ОСОБА_2 для ведення особистого селянського господарства (а.с.10).

На підставі вказаного розпорядження ОСОБА_2 видано державний акт на право правної власності на земельну ділянку серії ЯЛ №471132 площею 1,1 га на території Петро-Михайлівської сільської ради Вільнянського району Запорізької області за межами населеного пункту з цільовим призначенням ведення особистого селянського господарства (а.с.11).

За нотаріально посвідченим договором дарування ОСОБА_2 відчужила вказану земельну ділянку ОСОБА_3 05.07.2001р., який отримав державний акт на право власності на дану земельну ділянку серії ЯЛ 3490750 (а.с.14-15, 18).

З матеріалів справи вбачається, що суд з дотриманням вимог ст. ст. 212 - 215 ЦПК України належно оцінив надані сторонами докази, виконав всі вимоги цивільного судочинства і вирішив справу згідно з законом, вирішивши питання наявності обставин, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, суті правовідносин, що випливають із встановлених обставин, правильно застосував правові норми до цих правовідносин і дійшов вірного висновку про відмову в задоволенні позову.

Відмовляючи в позові, суд першої інстанції виходив із того, що прокурором не подано належних і допустимих доказів та відповідного проекту виділення на його підставі земель водоохоронних зон та прибережних захисних смуг у частині знаходження спірної земельної ділянки.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

На обґрунтування позовних вимог прокурор посилався на те, що спірна земельна ділянка належить до земель водного фонду та знаходиться в межах 100-метрової прибережної захисної смуги водного об'єкту і тому не може передаватися у приватну власність громадян.

Однак такі доводи прокурора не підтверджені належними і допустимими доказами.

Статтею 59 ЗК України передбачено, що землі водного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

Згідно із ч. 1 ст. 58 ЗК України до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами, не зайнятими лісами; прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм, крім земель, зайнятих лісами; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

Частиною 2 ст. 58 ЗК України визначено, що для створення сприятливого режиму водних об'єктів уздовж морів, навколо озер, водосховищ та інших водойм встановлюються водоохоронні зони, розміри яких визначаються за проектами землеустрою.

Відповідно до ч. 2, ч. 3 ст. 60 ЗК України у редакції, яка була чинна на час передачі ОСОБА_2 у власність спірної земельної ділянки, розмір та межі прибережної захисної смуги встановлюються по берегах річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною:

а) для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари - 25 метрів;

б) для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари - 50 метрів;

в) для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів.

При крутизні схилів більше трьох градусів мінімальна ширина прибережної захисної смуги подвоюється.

Межі встановлених прибережних захисних смуг і пляжних зон зазначаються в документації з землеустрою, кадастрових планах земельних ділянок, а також у містобудівній документації.

Згідно із ст. 88 Водного кодексу України у редакції, яка була чинна на час передачі ОСОБА_2 у власність вказаної земельної ділянки, з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм в межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менше 3 гектарів - 25 метрів; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари - 50 метрів; для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів. Якщо крутизна схилів перевищує три градуси, мінімальна ширина прибережної захисної смуги подвоюється. У межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися. Уздовж морів та навколо морських заток і лиманів виділяється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від урізу води.

Відповідно до ч. 5 ст. 87 Водного кодексу України зовнішні межі водоохоронних зон визначаються за спеціально розробленими проектами.

Порядок визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режим ведення господарської діяльності в них встановлюються Кабінетом Міністрів України (ч. 6 ст. 87 Водного кодексу України).

Згідно з п. п. 1, 5 Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 року № 486 (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) (далі - Порядок), розміри і межі водоохоронних зон визначаються проектом на основі нормативно-технічної документації. Проекти цих зон розробляються на замовлення фізичних та юридичних осіб, узгоджуються з власниками землі, землекористувачами, Мінприроди, Держводагентством та територіальними органами Держземагентства, а на території Автономної Республіки Крим - з органами виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань екології та природних ресурсів, водного господарства та земельних ресурсів і затверджуються відповідними місцевими органами виконавчої влади або виконавчими комітетами рад.

За змістом пунктів 4, 5 Порядку проекти водоохоронних зон розробляються на замовлення органів водного господарства та інших спеціально уповноважених органів, узгоджуються з органами Мінекоресурсів, Держводгоспу, Держкомзему, власниками землі, землекористувачами і затверджуються відповідними місцевими органами державної виконавчої влади та виконавчими комітетами Рад.

Пунктом 10 Порядку передбачено, що на землях міст і селищ міського типу розмір водоохоронної зони, як і прибережної захисної смуги, встановлюється відповідно до існуючих на час встановлення водоохоронної зони конкретних умов забудови.

Статтею 87 Водного кодексу України визначено, що контроль за створенням водоохоронних зон прибережних захисних смуг, а також за додержанням режиму використання їх територій покладено на місцеві органи державної виконавчої влади, виконавчі комітети рад, органи охорони навколишнього природного середовища. Проекти цих зон розробляються на замовлення органів водного господарства та інших спеціально уповноважених організацій за рахунок різних джерел фінансування, узгоджуються з органами охорони навколишнього природного середовища, використання земельних ресурсів, власниками землі, землекористувачами та затверджуються відповідними місцевими органами державної виконавчої влади та виконавчими комітетами рад.

Межі земельних ділянок, на які розповсюджуються права будь-яких фізичних чи юридичних осіб або органів місцевого самоврядування, у тому числі, зони спеціальних обмежень щодо використання земель, повинні бути визначені у відповідності до існуючих вимог. За відсутності встановлених меж земельних ділянок спеціального обмеження (меж прибережних захисних смуг) порушення або перетин таких меж є неможливим.

Відповідно до ч. 7 ст. 87 Водного кодексу України саме виконавчі комітети місцевих рад зобов'язані доводити до відома населення, всіх заінтересованих організацій рішення щодо меж водоохоронних зон і прибережних захисних смуг, а також водоохоронного режиму, який діє на цих територіях.

Отже, фактичні розміри і межі прибережних захисних смуг існують не в силу їх законодавчого закріплення, а для визначення, встановлення та закріплення меж прибережної захисної смуги, та як наслідок віднесення цієї території до земель водного фонду, законодавством України передбачений відповідний порядок, який полягає у розробці відповідного проекту та виділення на його підставі земель водоохоронних зон та прибережних захисних смуг.

У матеріалах справи відсутні відомості, які б свідчили, що на дату прийняття розпорядження з дотриманням вказаного порядку були визначені розмір та межі водоохоронної зони з прибережною захисною смугою.

Віднесення спірних земельних ділянок до земель прибережної захисної смуги та категорії земель водного фонду, без відповідних доказів, що підтверджували б існування таких обставин, є порушенням ст. 60 ЦПК України.

Судом першої інстанції встановлено, що прокурор не надав належних та допустимих доказів на підтвердження того, що спірна земельна ділянка належить до земель водного фонду, відповідно до вищезазначеного Порядку.

Із урахуванням цього висновки суду першої інстанції про відмову в позові є обґрунтованими.

Доводи апеляційної скарги про факт розташування спірної земельної ділянки поблизу водного об'єкту не спростовують висновки рішення суду.

Суд першої інстанції правильно встановив і зазначив, що визначальним при вирішенні даного спору є питання, що територія розташування спірної земельної ділянки не віднесена до земель водного фонду у відповідності до вищевказаного та передбаченого законодавством України відповідного порядку, за яким підлягав розробці відповідний проект та виділення на його підставі земель водоохоронних зон та прибережних захисних смуг в натурі.

З викладеного також слідує, що неможливо погодитися з доводами апеляційної скарги про недійсність укладеного ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договору дарування земельної ділянки з передбачених ст. 228 ЦК України підстав.

Відповідно до частини 1 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Нормами частин 2-6 статті 203 ЦК України передбачено, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно з частинами 2, 3 статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Таким чином, нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.

Положеннями частини 1, 2 статті 228 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Враховуючи вищевикладене, суд першої інстанції належним чином при розгляді справи перевірив додержання вимог закону саме в момент вчинення правочину стороною (сторонами). Суд з'ясував, що сторони договору дарування дотримали вимог закону при укладенні договору, який не має ознак порушення публічного порядку, не спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Встановлено відсутність передбачених законом підстав для висновку про порушення публічного порядку вказаним правочином.

За встановлених обставин є безпідставними доводи апеляційної скарги про застосування правового механізму витребування майна від добросовісного набувача.

Доводи апеляційної скарги про невідповідність оскарженого рішення ст. 360-7 ЦПК України з мотивів його невідповідності постанові Верховного суду України від 18.09.2013р. у справі №6-92цс-13 не знайшли свого підтвердження.

Відповідно ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішенням Верховного Суду України.

У справі №6-92цс-13 Верховний Суд вказав, що відповідачка набула право власності на земельну ділянку незаконно, адже та була надана їй у власність як члену садівничого кооперативу, хоча ні земельна ділянка не перебувала в користуванні цього кооперативу, ні сама відповідачка не була його членом. Фактично звернення прокурора до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільнозначимого питання про безоплатну передачу земельної ділянки з комунальної власності у приватну та повернення у власність територіальної громади землі, яка вибула з її власності незаконно і шляхом вчинення кримінально караних дій.

Отже, обставини справи №6-92цс-13 і даної справи істотно різняться, оскільки у цій справі не існує обставин незаконної передачі земельної ділянки відповідачці ОСОБА_2 шляхом вчинення нею або кимось з посадових осіб, хто приймав рішення про передачу їй у власність земельної ділянки кримінально караних дій.

Правовідносини у цих справах не є подібними, не регулюються одними і тими самими нормами матеріального права, а тому вказані доводи не мають свого підтвердження.

Інших доводів апеляційна скарга не містить.

Таким чином, при розгляді справи апеляційним судом встановлено, що рішення суду першої інстанції постановлено з додержанням вимог матеріального і процесуального права, а доводи апеляційної скарги не спростовують його висновків.

Немає передбачених законом підстав для скасування рішення суду першої інстанції та для постановляння нового рішення по справі.

Керуючись ст. ст. 307, 308, 313 - 315, 317 ЦПК України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу заступника Дніпровського екологічного прокурора відхилити.

Рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 06 листопада 2013 року у цій справі залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржена до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня проголошення.

Головуючий:

Судді: