Рішення № 36793907, 22.01.2014, Господарський суд Чернігівської області

Господарський суд Чернігівської області

14000 м. Чернігів, проспект Миру, 20 тел. 698-166, факс 77-44-62

Іменем України

РІШЕННЯ

22.01.2014 Cправа № 927/1537/13

за позовом: Публічного акціонерного товариства "Укртрансгаз",

Кловський узвіз, 9/1, м. Київ, 01021;

в особі: Дніпропетровського промислового майданчика Запорізького лінійного виробничого управління магістральних газопроводів Філії "Управління магістральних газопроводів "Харківтрансгаз",

Криворізьке шосе, 24, м. Дніпропетровськ, 49035;

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю "Агроресурс",

пров. Урицького, 22, м. Борзна, Чернігівська область, 16400;

про стягнення 5 819,06 грн.

Суддя А.В.Романенко

Представники сторін в судове засідання не з’явились.

СУТЬ СПОРУ:

Публічним акціонерним товариством "Укртрансгаз" в особі Дніпропетровського промислового майданчика Запорізького лінійного виробничого управління магістральних газопроводів Філії "Управління магістральних газопроводів "Харківтрансгаз" подано позов до товариства з обмеженою відповідальністю "Агроресурс" про повернення майна згідно відомості залишків матеріалів від 01.11.2012 на загальну суму 5 819,06грн, а у разі його відсутності, повернути його вартість.

Позивач належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи, що підтверджується наявною в матеріалах справи розпискою від 17.12.2013 про відкладення розгляду справи, але повноважного представника в судове засідання не направив, причин нез’явлення суду не повідомив.

До початку судового засідання позивачем подано клопотання про зобов’язання відповідача повернути майно відповідно до відомості залишків матеріалів від 01.11.2012, що знаходиться у відповідача на загальну суму 5 819,06грн.

Одночасно зазначено, що наданий суду акт №5 від 13.01.2009 про вилучення та знищення документів, на думку позивача, є належним та допустимим доказом знищення договорів №1/1 від 05.01.2005 та №3/1 від 03.03.2005.

Надіслана на адресу відповідача /вказану у позовній заяві та у Витягу з ЄДР від 12.12.2013/ копія ухвали від 17.12.2013 про відкладення розгляду справи повернулась до суду неврученою, з відміткою поштового відділення на конверті “за закінченням терміну зберігання”.

Згідно п.3.9.1. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 №18 особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду справи у разі виконання останнім вимог частини першої ст.64 та ст.87 Господарського процесуального кодексу України (надалі - ГПК України).

Статтею 22 ГПК України унормовано, що сторони користуються рівними процесуальними правами та зобов’язані добросовісно ними користуватися, виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів другої сторони.

Добросовісність користування процесуальними правами слід розглядати таким чином, що особи, які беруть участь у справі, не повинні зловживати наданими їм правами.

В силу вимог частини першої ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини першої ст. 6 даної Конвенції (§ 66-69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 р. у справі “Смірнова проти України”).

Статтею 69 ГПК України визначено, що спір має бути вирішено господарським судом у строк не більше двох місяців від дня одержання позовної заяви.

Враховуючи, що нез’явлення представників сторін не перешкоджає розгляду справи по суті, матеріали справи є достатніми для вирішення спору в даному судовому засіданні, а також враховуючи положення ст. 69 ГПК України, господарський суд вважає за можливе розглянути даний позов за наявними у справі документами, на підставі ст.75 ГПК України.

В усних поясненнях, наданих у минулому судовому засіданні, посилаючись на невиконання відповідачем взятих на себе договірних зобов’язань, представник позивача позовні вимоги підтримав у повному обсязі.

Дослідивши матеріали справи та подані документи, господарський суд встановив:

З тексту позовної заяви вбачається, що між позивачем та відповідачем укладалися договори підряду №1/1 від 05.01.2005 та №3/1 від 03.03.2005, які було знищено позивачем на підставі акту №5 від 13.01.2009 про вилучення для знищення документів, не внесених до національного архівного фонду, що не підлягають зберіганню.

З доданої до позову копії цього акту вбачається, що позивачем вилучено для знищення як такі, що не мають науково-історичної цінності і втратили практичне значення, документи і справи управління магістральних газопроводів, зокрема, п. 22 – договори господарські, постачання, підрядні, послуг за 2003-2005 роки, з приміткою “строк дії договорів закінчено до 01.01.2006.”.

При цьому, перелік самих договорів, які було знищено згідно акту, відсутній.

Вищевказаний акт №5 від 13.01.2009 було складено на підставі чинного, станом на дату складання акту, Переліку типових документів, що утворюються у діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, інших установ, організацій, підприємств, із зазначенням терміну зберігання, затвердженого Наказом Головного архівного управління при Кабінеті Міністрів України від 20.07.1998 №41.

Натомість, господарський суд звертає увагу позивача, що п.345 даного Переліку для договорів, угод (господарських, операційних, трудових та інших) встановлено трирічний термін зберігання після закінчення строків дії договорів за наявності деяких умов, зокрема, у разі виникнення суперечок, спорів, слідчих і судових справ такі договори зберігаються до ухвалення остаточного рішення.

З позовної заяви вбачається, що згідно актів про безоплатну передачу будівельних матеріалів підрядчику б/н від 05.09.2005 та б/н від 19.10.2005 Дніпропетровське ДЛПУМГ передало ТОВ “Агроресурс” будівельні матеріали на загальну суму 101 985,42грн для виконання робіт по ремонту будівлі автотранспортного цеху Дніпропетровського ДЛПУМГ за договорами №1/1 від 05.01.2005 та №3/1 від 03.03.2005 /копії актів знаходяться в матеріалах справи/.

Одночасно, до позовної заяви додано копію відомості залишків матеріалів переданих за актами безоплатної передачі для виконання робіт по ремонту будівлі АТХ, з якої вбачається, що відповідач підтверджує наявність залишків матеріалів станом на 01.11.2012 отриманих при виконанні робіт з ремонту будівлі АТХ Дніпропетровського ЛПУМГ за договорами №1/1 від 05.01.2005, №3/1 від 03.03.2005, додатковими угодами №1 до договору №2/1-1 від 26.05.2004 та №2 до договору №2/1-2 від 08.06.2004, у тому рахунку на загальну суму 5 819,06грн.

Дана відомість від 01.11.2012, на думку позивача, є беззаперечною підставою позовних вимог, з врахуванням якої останній просить суд зобов’язати ТОВ “Агроресурс” повернути йому залишки матеріалів.

У свою чергу, господарський суд звертає увагу позивача на те, що з вищевказаної копії відомості вбачається наявність лише відбитку печатки ТОВ “Агроресурс”, натомість у ній відсутній підпис повноважної особи відповідача.

Одночасно, в ній перелічено залишки матеріалів не лише за договорами підряду №1/1 від 05.01.2005, №3/1 від 03.03.2005, на які посилається позивач у позові, але й за додатковими угодами №1 до договору №2/1-1 від 26.05.2004 та №2 до договору №2/1-2 від 08.06.2004, які не є підставою звернення позивача до суду у даній справі.

Зокрема, в даній відомості не зазначено інформації щодо розмежування залишків за конкретними договірними зобов`язаннями.

Перелічені вище обставини спростовують позицію позивача щодо належності даного доказу на підтвердження зазначених ним позовних вимог.

Будь-яких інших належних доказів на підтвердження позову позивачем суду не надано.

Беручи до уваги наведені вище обставини, господарський суд звертає увагу позивача на те, що чинним законодавством України унормовано, що до господарського суду має право звернутися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється.

У свою чергу, згідно ст. 129 Конституції України основними засадами судочинства є, зокрема: законність, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Частинами першою та другою ст. 4-3 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності.

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Відповідно до ст. 32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Ці дані встановлюються, зокрема, письмовими доказами.

У понятті „докази” вирізняють два аспекти. По-перше, доказами є будь-які відомості про певні факти. По-друге, це – відомості про певні обставини, а саме, обставини, на яких сторони обґрунтовують свої вимоги та заперечення, та інші обставини, які мають значення для правильного вирішення спору.

У п. 26 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 2 “Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції” зазначається, що під час судо вого розгляду предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявле ні вимоги чи заперечення або мають інше юридичне значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні рішення.

До обставин, на яких сторони обґрунтовують свої вимоги та заперечення, належать обставини, які становлять предмет доказування у справі. Предмет доказування - це сукупність обставин, що їх необхідно встановити для правильного вирішення справи. У предмет доказування включаються факти матеріально-правового характеру, що є підставою вимог позивача і запере чень відповідача. Також, включається факт приводу для позову, який являє собою обставини, що підтверджують право на звернення до суду, тоб то факти порушення суб'єктивного права позивача.

У постанові Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 “Про судове рішення у цивільній справі” зазначено, що обґрунто ваним визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих об ставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відпо відають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обста винам, які мають значення для вирішення справи.

У п. 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 №6 “Про судове рішення” встановлено, що рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

Достовірність - це властивість доказу, яка характеризує його точність, правильність відображення обставин, що входять до предмета доказування. Оцінити достовірність доказів означає виявити відповідність дійсності відо мостей про факти.

Перевірка достовірності доказів проводиться судом у процесі дослідження доказів. Господарський суд визнає достовірними докази, якщо за результата ми перевірки та дослідження цих доказів підтверджується правильність відо мостей, які в них містяться.

Зокрема, ст.129 Конституції України відносить до основних засад судочинства змагальність сторін, яка проявляється в тому, що, як зазначається в частині першій ст. 33 ГПК України, сторона повинна довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Під доказуванням у судочинстві слід розуміти діяльність осіб, які беруть участь у справі, і суду, що здійснюється у передбаченій процесуальним зако нодавством формі, по встановленню юридично значущих фактів.

Розподіл між сторонами тягаря доказування визначається предметом спо ру. За загальним правилом обов'язок (тягар) доказування певних обставин покладається на особу, яка посилається на ці обставини.

Доказування полягає не лише в поданні особами доказів, а й у доведенні їх переконливості.

Згідно ст.34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Належність доказів нерозривно пов'язана з предметом доказу вання у справі, який, в свою чергу, визначається предметом позову.

Належність доказів - спроможність фактичних даних містити інформа цію щодо обставин, які входять до предмета доказування, слугувати аргумен тами (посилками) в процесі встановлення об'єктивної істини. Це міра, що визначає залучення до процесу в кон кретній справі тільки потрібних і достатніх доказів.

Під належністю доказу розуміється наявність об'єктивного зв'язку між змістом судових доказів (відо мості, що містяться в засобах доказування) і самими фактами, що є об'єктом судового пізнання.

Виходячи зі змісту ст. 32 ГПК України, належними слід визнавати докази, які міс тять відомості про факти, що входять у предмет доказування у справі, та інші факти, що мають значення для правильного вирішення спору.

У свою чергу, допустимість доказів означає, що у випадках, передбачених нор мами матеріального права, певні обставини повинні підтверджуватися певними засобами доказування або певні обставини не можуть підтверджуватися пев ними засобами доказування.

З матеріалів даної справи вбачається, що позивачем не надано суду жодного належного і допустимого доказу на підтвердження свого порушеного права, що унеможливлює надання примусового судового захисту цього права.

Клопотання про витребування додаткових доказів по суті спору в порядку ст. 38 ГПК України від позивача до суду не надходило.

У своїх додаткових письмових поясненнях №1160 від 17.12.2013 позивач, посилаючись на ст.ст.1212, 1213 Цивільного кодексу України (надалі – ЦК України), зазначив зокрема, що порушення його прав полягає у неповерненні майна відповідачем, з врахуванням того, що станом на сьогоднішній день підстава, на якій дане майно знаходилось у відповідача на зберіганні, відпала, а зазначене майно фактично вибуло з володіння позивача, що унеможливлює реалізацію всіх правомочностей щодо нього.

Така позиція позивача є помилковою, виходячи з наступного.

Норми ст. 1212 ЦК України визначають правила вирішення спорів, пов'язаних із відновленням майнового стану особи, що потерпіла від безпідставного набуття (збереження) іншою особою її майна. Частина перша цієї статті визначає як підставу виникнення зобов'язання із безпідставного збагачення сукупність наступних умов:

- набуття або збереження майна означає, що особа набуває нові цінності, збільшує кількість та вартість належного їй майна або зберігає майно, яке неминуче мало б вибути із її володіння;

- таке набуття або збереження майна відбувається за рахунок іншої особи, тобто внаслідок втрати або недоотримання цього майна іншою особою - потерпілим;

- відсутність правової підстави для набуття або збереження майна за рахунок потерпілого.

У другій частині цієї статті встановлено, що зобов'язання із безпідставного набуття (збереження) майна виникає незалежно від того, що стало причиною збагачення набувача: його діяння, діяння потерпілого, інших осіб, подія.

Третя частина ст. 1212 ЦК України передбачає поширення положень про безпідставне збагачення на відносини, що регулюються іншими положеннями ЦК України, зокрема, на випадки виконання зобов'язання однією із сторін.

У свою чергу, загальна умова частини першої ст. 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов’язальних (договірних) відносинах, адже отримане однією із сторін у зобов’язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі ст. 1212 ЦК України тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.

Якщо ж зобов'язання не припиняється з підстав, передбачених ст.ст. 11, 600, 601, 604, 605, 606, 607, 609 ЦК України до моменту його виконання, таке виконання має правові підстави (підстави, на яких виникло це зобов'язання). Набуття однією із сторін зобов'язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов'язання не є безпідставним.

Тобто у випадку, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, ст. 1212 ЦК України може бути застосована тільки після того, як така правова підстава у встановленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі. Або ж коли набуття відбулось у зв’язку з договором, але не на виконання договірних умов.

Приписи ст.1212 ЦК України застосовуються лише за умови набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи та відсутності для цього правових підстав або якщо такі відпали.

Оскільки, за твердженням позивача, сторонами у даній справі укладалися підрядні договори, а майно, яке позивач просить зобов’язати відповідача повернути, отримано останнім за актами про безоплатну передачу на виконання робіт за цими договорами, то таке майно набуто за наявності правової підстави, а тому воно не може бути витребуване відповідно до положень ст. 1212 ЦК України як безпідставне збагачення.

Така правова позиція викладена у постанові Верховного Cуду України від 22.01.2013 №5006/18/13/2012 та Інформаційному листі Вищого господарського суду України від 24.04.2013 №01-06/757/2013.

Враховуючи наведені вище обставини, посилання позивача на норми ст. 1213 ЦК України, судом вважаються також необґрунтованими.

Оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, застосовуючи основні Конституційні засади судочинства, принцип верховенства права, виходячи з фактичних обставин справи, неможливості з'ясування природи дійсних правовідносин між сторонами у даному спорі та чинного законодавства України, яке повинно застосовуватися до нього, господарський суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог позивача.

Керуючись ст.ст. 1, 4-3, 22, 32-34, 36, 43, 49, 75, 82-85, 87 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд

В И Р І Ш И В:

В позові відмовити повністю.

Суддя А.В.Романенко