Рішення № 36774966, 16.01.2014, Солом'янський районний суд міста Києва

Справа № 2-945/14

760/25133/13-ц

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16 січня 2014 року Солом'янський районний суд м. Києва в складі:

головуючого судді - Калініченко О.Б.

при секретарі - Войцеховській М.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства оборони України про відшкодування моральної шкоди та виплати компенсації,-

В С Т А Н О В И В :

Позивач 15.11.2013 року звернувся з позовом, в якому просив стягнути з відповідача Міністерства оборони України на свою користь в рахунок відшкодування моральної шкоди 10 000,00 грн. та в рахунок відшкодування компенсації в сумі 430,81 грн.

В позові посилався на те, що був звільнений з військової служби в запас за станом здоров'я згідно з наказом командира військової частини А-1910 від 19.05.2004 року № 101, де він проходив службу.

В березні 2010 року Житомирською обласною медико-соціальною експертною комісією № 2 йому вперше було встановлено, а в березні 2012 року підтверджено першу групу інвалідності внаслідок захворювання, пов'язаного з проходженням військової служби з 01.03.2010 року, що підтверджується виданим Пенсійним фондом України посвідченням інваліда армії 1 групи серія НОМЕР_1 від 02.04.2012 року.

Відповідно до ч.2 ст. 16 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», п. 2 «Порядку та умов призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), поранення (контузії, травми або каліцтва) чи інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних і резервістів, призваних на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, та інвалідності звільнених з військової служби (зборів) осіб», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.05.2008 року № 499, він як інвалід першої групи внаслідок захворювання, пов'язаного з проходженням військової служби, з 01.03.2010 року має право на отримання одноразової грошової допомоги в розмірі 27-місячного грошового забезпечення, що встановлено постановою Житомирського окружного адміністративного суду від 31.07.2012 року, залишеною без змін ухвалою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 07.11.2012 року та ухвалою Вищого адміністративного суду України від 12.06.2013 року.

Позивач посилається, що 22.11.2012 року з заявою про виплату одноразової грошової допомоги він звернувся до Житомирського об'єднаного міського військового комісаріату, яким 30.11.2012 року був направлений висновок до Міністерства оборони України як головного розпорядника коштів щодо можливості виплати йому одноразової грошової допомоги як інваліду 1 групи внаслідок захворювання, пов'язаного з проходженням військової служби на виконання постанови Житомирського окружного адміністративного суду від 31.07.2012 року.

11.03.2013 року Житомирський військовий комісаріат повідомив про відмову Міністерства оборони України у призначенні позивачу одноразової грошової допомоги.

06.06.2013 року позивач знову звернувся до Житомирського військового комісаріату з заявою про виплату одноразової грошової допомоги, яка була надіслана до МО України.

19.06.2013 року на підставі його заяви та виконавчого листа відділом примусового виконання рішень державної виконавчої служби України було відкрите виконавче провадження ВП № 38520394 з наданням боржнику самостійно виконати рішення суду протягом 7 днів з моменту винесення (отримання) постанови.

Однак тільки 12.11.2013 року позивач дізнався, що рішення виконане. Оскільки рішення суду не виконувалось більше чотирьох місяців, а тому вважає, що має право на виплату компенсації в сумі 430,81 грн. (43081,20x0.03:12x4) відповідно ст. 5 Закону України від 05.06.2012 року за N 4901 -VI «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», якою передбачено, що у разі, якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахувала кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в ч. 4 ст. 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Також позивач посилається, що такою бездіяльністю Міністерство оборони України, спричинило йому як ветерану військової служби, учаснику бойових дій, інваліду армії 1 групи, його моральному та фізичному здоров'ю значної шкоди, тому що весь період намагання поновити порушені конституційні права його життя було перенасичене негативними емоціями, психічними переживаннями, у зв'язку з чим йому неодноразово прийшлось звертатись до лікарів.

Тому, керуючись принципами розумності та справедливості, розмір відшкодування заподіяної моральної шкоди визначає у сумі 10 000,00 грн., обумовлюючи її станом здоров'я, глибиною душевних страждань, їх тривалості, значним погіршенням внаслідок цих страждань стану здоров'я та необхідністю захищати свої права у судовому порядку, прикладати додаткових зусиль для організації та налагодження звичайного режиму життя.

В судове засідання позивач не з'явився, надавши заяву про розгляд справи у його відсутності, підтримавши позовні вимоги.

Представник відповідача в судове засідання не з'явився повторно, будучи належним чином повідомленим про час та місце розгляду справи.

Суд, дослідивши матеріали справи, вважає, що позов не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судом встановлено, що постановою Житомирського окружного адміністративного суду від 31.07.2012 року, залишеною без змін ухвалою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 07.11.2012 року та ухвалою Вищого адміністративного суду України від 12.06.2013 року, було визнано рішення протиправним та скасоване рішення Міністерства оборони України від 31.01.2013 року про відмову в призначенні позивачу одноразової грошової допомоги як інваліду 1 групи внаслідок захворювання, що мало місце в період проходження військової служби. Також зобов'язано Міністерство оборони України прийняти рішення про призначення позивачу одноразової грошової допомоги в розмірі 43081,20 грн.

19.06.2013 року постановою старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України було відкрито виконавче провадження з примусового викання вище вказаного рішення суду та запропоновано боржнику у строк 7 днів з моменту винесення (отримання) постанови виконати рішення суду самостійно.

08.10.2013 року державним виконавцем боржнику була направлена вимога про виконання в триденний строк постанови Житомирського окружного адміністративного суду від 31.07.2012 року щодо зобов'язання боржника прийняти рішення.

Позивач визнав, що 12.11.2013 року він дізнався, що рішення виконане, але не своєчасно, що, на його думку, є підставою для при значення компенсації та відшкодування моральної шкоди.

Відповідно до ст. ст. 56 Конституції України, ст.ст. 23, 280,1173 ЦК України, посиланням на які позивач обґрунтовував підстави покладення відповідальності на відповідача, регулюють загальні та спеціальні підстави відшкодування моральної шкоди та порядок її відшкодування.

Разом з тим, обставини, викладені позивачем в обґрунтування позову за вказаними нормами, суперечать зазначеним нормам матеріального права та є взаємовиключними.

Так, норми ст. 23 ЦК України встановлюють загальні правила, відповідно до яких особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав, і не регулюють безпосередньо правовідносини.

Статтею 280 ЦК України передбачені загальні підстави відшкодування майнової та (або) моральної шкоди, завданої фізичній особі внаслідок порушення будь-якого її особистого немайнового права, яке перелічені у гл. 21, 22 ЦК України. При цьому у позовній заяві не міститься посилання на такі обставини.

Відповідно до ст. 1173 ЦК відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Тобто регулює позадоговірні (деліктні) відносини та на дані правовідносини не поширюється.

Щодо посилань позивача на положення ст. 56 Конституції України, згідно з якими фізичні та юридичні особи мають право на відшкодування шкоди, завданої внаслідок порушення їх прав та законних інтересів, то відповідно до п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду № 4 від 31.03.1995 року з наступними змінами «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» спори про відшкодування заподіяної фізичній чи юридичній особі моральної шкоди розглядаються, зокрема: коли право на її відшкодування безпосередньо передбачено нормами Конституції або випливає з її положень; у випадках, передбачених Цивільним кодексом Української РСР та іншим законодавством, яке встановлює відповідальність за заподіяння моральної шкоди; при порушенні зобов'язань, які підпадають під дію Закону «Про захист прав споживачів» чи інших законів, що регулюють такі зобов'язання і передбачають відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Разом з тим, на підставі ст. 56 Конституції при встановленні факту заподіяння шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю, зокрема, органу державної влади при здійсненні ним своїх повноважень вона підлягає відшкодуванню за рахунок держави. Дія цієї норми не поширюється на випадки заподіяння моральної шкоди, яка за наявності необхідних підстав може бути відшкодована на підставі норм ЦК чи іншого законодавства.

Так, відповідно до п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду № 9 від 01.11.1996 року «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» Конституція України, як зазначено в її ст. 8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, тому суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.

Суд безпосередньо застосовує Конституцію у разі:

1) коли зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом;

2) коли закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй;

3) коли правовідносини, що розглядаються судом, законом України не врегульовано, а нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою або Радою міністрів Автономної Республіки Крим, суперечить Конституції України;

4) коли укази Президента України, які внаслідок їх нормативно-правового характеру підлягають застосуванню судами при вирішенні конкретних судових справ, суперечать Конституції України.

Отже, посилання позивача на вказані правові норми є помилковим, оскільки зазначені норми не встановлюють підстави для відповідальності відповідача щодо відшкодування моральної шкоди.

Крім того, і належних доказів спричинення моральної шкоди та її причинно-наслідкового зв'язку саме з діями відповідача не надав, адже й, навіть, у випадку здійснення порушення прав позивача сам факт порушення не може бути достатнім доказом завдання моральної шкоди.

Викладене дає суду підстави для висновку про недоведеність позивачем наявності у нього на момент звернення до суду обставин, які б давали підстави для відшкодування моральної шкоди.

Щодо виплати компенсації за Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» у зв'язку з не виконанням рішення суду більше чотирьох місяців, то цим Законом визначена певна процедура виконання рішення суду, де боржником є держава.

Так, виконання рішень суду про стягнення коштів з державного підприємства або юридичної особи здійснюється в порядку, визначеному Законом України «Про виконавче провадження», з урахуванням особливостей, встановлених Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень».

Тобто потрібно звертатися за виконанням до виконавчої служби згідно процедур і строків, вставлених Законом України «Про виконавче провадження».

І тільки у випадку, якщо рішення суду про стягнення коштів з державного підприємства або юридичної особи не виконано протягом шести місяців з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, державна виконавча служба має передати це рішення на виконання до Державної казначейської служби України.

У разі якщо Державна казначейська служба України протягом трьох місяців не перерахувала кошти за рішенням суду про стягнення коштів Вам має бути виплачена компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми.

Компенсація за порушення строку перерахування коштів за рішенням суду про стягнення коштів з державного органу нараховується Державною казначейською службою України.

Водночас, компенсація у розмірі три відсотки річних від несплаченої суми за порушення строку перерахування коштів за рішенням суду про стягнення коштів з державного підприємства або юридичної особи нараховується державним виконавцем. Вона сплачується, якщо протягом десяти днів з дня надходження всіх необхідних для цього документів та відомостей кошти за рішенням суду не перераховані з відповідного рахунка Державної виконавчої служби України.

Отже, положеннями Закону зобов'язано державного виконавця у разі неможливості виконати рішення про стягнення коштів з державного підприємства або юридичної особи, передати необхідні документи до Державної казначейської служби України. Остання протягом трьох місяців має перерахувати кошти за рішенням суду, в іншому випадку стягувачу буде виплачуватись компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів Державного бюджету України.

З огляду на викладене, вимога позивача про стягнення компенсації є необґрунтованою, оскільки не покривається встановленою вищеназваним Законом процедурою, а також суд враховує, що постанова суду, з приводу виконання якої виник даний спір, у своїй резолютивній частині містить вимогу зобов'язати державний орган вчинити певні дії, тобто є зобов'язанням, яке регулюється правилами ст. 7 ЗУ «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень».

Так, згідно з цими правилами виконання рішень суду про зобов'язання вчинити певні дії здійснюється в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження», а у разі невиконання рішення суду протягом двох місяців з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження державний виконавець зобов'язаний звернутися до суду із заявою про зміну способу і порядку виконання рішення.

Проте, обставин зміни способу і порядку виконання постанови суду із зобов'язання вчинити певні дії на стягнення суми судом не встановлено.

Виходячи з викладеного, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог в повному обсязі.

Керуючись ст.ст. 23, 280, 1173 ЦК України, Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», ст.ст. 3-4, 10-11, 57-61, 84, 88, 169, 209, 212-215, 218 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В :

Позов ОСОБА_1 до Міністерства оборони України про відшкодування моральної шкоди та виплати компенсації залишити без задоволення.

Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду м. Києва через суд першої інстанції шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти днів з дня його отримання.

Суддя: