Ухвала суду № 36755245, 21.01.2014, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"21" січня 2014 р. м. Київ К/800/51079/13

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:

Цуркана М.І. (головуючий); Розваляєвої Т.С.; Черпіцької Л.Т., секретар судового засідання - Наумець О.В.;

за участю: представника позивача Петруньок С.М.; представників відповідача - Терентьєва В.В., Сидоренка А.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Товариства з обмеженою відповідальністю «НЕТКРЕКЕР» про стягнення коштів, що переглядається за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «НЕТКРЕКЕР» на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 21 червня 2013 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 19 вересня 2013 року,

у с т а н о в и л а :

У квітні 2013 року Київське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів (Київське ОВФСЗІ) звернулося до суду з позовом до ТОВ «НЕТКРЕКЕР» (Товариство) про стягнення суми адміністративно-господарських санкцій за незайняті робочі місця, призначені для працевлаштування інвалідів.

Зазначали, що відповідно до Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» відповідач протягом 2009-2011 років мав обов'язок створити відповідно 6, 10 та 16 робочих місць для інвалідів, проте фактична середньооблікова чисельність працевлаштованих інвалідів за ці роки склала відповідно 2, 4 та 5 осіб.

Посилаючись на те, що невиконання вказаного нормативу тягне за собою застосування до суб'єктів господарювання адміністративно-господарських санкцій, просили стягнути з відповідача їх суму з урахуванням пені в загальному розмірі 3 099 597,27 грн.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 21 червня 2013 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 19 вересня 2013 року, позов задоволено.

У касаційній скарзі Товариство, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, просить оскаржувані рішення скасувати, а у задоволенні позову відмовити.

Заслухавши доповідача, представників сторін, здійснивши перевірку доводів касаційної скарги, матеріалів справи, колегія суддів вважає, що скарга підлягає частковому задоволенню.

Судами встановлено, що середньооблікова кількість працівників Товариства у 2009 році склала 159 осіб, у 2010 році - 261 особа, у 2011 році - 398 осіб. Таким чином у Товариства виник обов'язок створити робочі місця для працевлаштування інвалідів у 2009 році - 6 місць, у 2010 році - 10 місць, у 2011 році - 16 місць. При цьому, фактична середньооблікова чисельність працевлаштованих інвалідів за 2009 рік склала 2 особи, за 2010 рік - 4 особи, за 2011 рік - 6 осіб.

Також встановлено, що Товариство здійснювало інформування Печерського районного центру зайнятості про наявність місць для працевлаштування інвалідів шляхом подачі звітів форми 3-ПН за лютий, березень, червень - вересень, листопад 2009 року, січень, лютий, квітень, липень, жовтень 2010 року та червень 2011 року.

В інші місяці протягом 2009-2011 років Товариство не здійснювало інформування центру зайнятості про наявність відповідних вакантних посад для інвалідів.

Задовольнивши позов, суд першої інстанції, а апеляційний суд погодившись з таким висновком, виходили з того, що Підприємством не створено належної кількості робочих місць для інвалідів, що тягне за собою застосовування адміністративно - господарських санкцій.

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України з таким висновком судів не погоджується, оскільки вважає його передчасним.

За правилами статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» від 21 березня 1991 року № 875-ХІІ (Закон № 875-ХІІ) для підприємств, установ, організацій встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів.

Згідно з частиною третьою статті 18 Закону № 875-ХІІ підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Відповідно до частини третьої статті 18-1 цього Закону державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації та знань, з урахуванням його побажань.

У частині першій статті 20 Закону № 875-ХІІ встановлено, що підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, фізичної особи, які використовують найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом.

Сторонами не заперечується, що відповідачем не виконано передбачений законодавством норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів.

Водночас, Товариство стверджує про вжиття усіх залежних заходів для їх працевлаштування, що звільняє його від встановленої законом відповідальності.

Частиною першою статті 218 Господарського кодексу України встановлено, що підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. У частині другій наведеної статті передбачено, що учасник господарських відносин відповідає, зокрема за порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Відповідно до частини третьої статті 18-1 Закону № 875-ХІІ державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації та знань, з урахуванням його побажань.

Колегія суддів зазначає, що на суб'єкта господарювання не може бути покладена відповідальність за ненаправлення уповноваженими органами необхідної кількості осіб для працевлаштування, за відсутності у відповідному населеному пункті інвалідів, які бажають працевлаштуватись.

В той же час, служба зайнятості позбавлена можливості надавати послуги з пошуку інвалідів на вакантні місця Товариства, якщо останнє не повідомляє про їх наявність.

Суди не взяли до уваги доводи Товариства щодо інформування центру занятості про наявність вільних вакансій для інвалідів, обґрунтувавши це тим, що заявлена Товариством кількість вакансій очевидно не відповідає кількості місць, які необхідно створити для виконання нормативу.

Дійсно, як вбачається з відповіді Печерського районного центру зайнятості та з наданих відповідачем копій поданих звітів форми 3-ПН, Товариство здійснювало пошук інвалідів для працевлаштування в кількості, меншій, ніж нормативна.

Проте цей факт не є підставою для застосування санкцій у повному обсязі, оскільки невиконання нормативу сталося частково не з вини Товариства. Це виключає можливість застосування санкцій в тій частині нестворених робочих місць для інвалідів, щодо наявності вакансій про які інформувався центр зайнятості.

Посилання відповідача у касаційній скарзі на необхідність застосування до спірних відносин статті 250 Господарського Кодексу України щодо строків застосування економічних санкцій не приймаються до уваги з огляду на положення частини четвертої статті 20 Закону № 875-ХІІ, за правилами якої до правовідносин із стягнення адміністративно-господарських санкцій, передбачених цим Законом, не застосовуються строки, визначені статтею 250 Господарського кодексу України.

З викладеного вбачається, що цей позов підлягає частковому задоволенню, проте суд касаційної інстанції в силу положень статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України позбавлений процесуальної можливості виділити із загальної суми санкцій ту частину, яка нарахована правомірно, та залишити рішення судів у цій частині вимог в силі.

Тому рішення судів підлягають скасуванню, а справа направленню на новий розгляд до суду першої інстанції у відповідності до положень статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України, за правилами частини другої якої підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

На підставі викладеного, керуючись статтями 220, 223, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

у х в а л и л а :

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «НЕТКРЕКЕР» задовольнити частково.

Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 21 червня 2013 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 19 вересня 2013 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у строки та в порядку, встановленими статтями 237, 238, 2391 Кодексу адміністративного судочинства України.

Судді М.І.Цуркан

Т.С.Розваляєва

Л.Т.Черпіцька