Ухвала суду № 36722034, 14.01.2014, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14 січня 2014 року м. Київ К/800/31054/13

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Головуючий суддя судді Муравйов О. В. Вербицька О. В. Маринчак Н. Є. розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргуДержавної податкової інспекції у Оболонському районі м. Києва Державної податкової служби на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 21.05.2013 рокуу справі№ 2а-16493/12/2670за позовомПублічного акціонерного товариства «Деревообробний комбінат №7»до Державної податкової інспекції у Оболонському районі м. Києва Державної податкової службипровизнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень, -

В С Т А Н О В И В :

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 18.02.2013 року у справі № 2а-16493/12/2670 в задоволенні позову відмовлено.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 21.05.2013 року апеляційну скаргу ПАТ «Деревообробний комбінат №7» задоволено. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 18.02.2013 року у справі № 2а-16493/12/2670 скасовано. Прийнято нову, якою позовні вимоги задоволено. Визнано протиправним та скасовано податкові повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Оболонському районі м. Києва Державної податкової служби від 15.11.2012 року № 0000992260 та № 0000982260.

Не погоджуючись із постановою апеляційного суду, відповідач звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просить її скасувати, залишити в силі постанову суду першої інстанції. Свої вимоги заявник обґрунтовує порушенням судом норм матеріального права, зокрема, п. 198.6 ст. 198, ст. 201 Податкового кодексу України, ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні».

Заперечення на касаційну скаргу не надходили, що не перешкоджає її розгляду по суті.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що за результатами проведеної Державною податковою інспекцією у Оболонському районі міста Києва Державної податкової служби документальної планової перевірки ПАТ «Деревообробний комбінат №7» з питань дотримання вимог податкового законодавства за період з 01.04.2011 року по 30.06.2012 року, валютного та іншого законодавства за період з 01.04.2011 року по 30.06.2012 року складено акт від 02.11.2012 року № 876/22-6/30531566, яким зафіксовано порушення позивачем вимог пп. 139.1.9 п. 139.1 ст. 139 Податкового кодексу України у зв'язку з чим занижено податок на прибуток в розмірі 7 461,00 грн., пп. 198.6 ст. 198, ст. 201 Податкового кодексу України, у зв'язку з чим занижено податок на додану вартість на загальну суму 66 973,00 грн.

На підставі акта перевірки відповідачем прийнято податкові повідомлення-рішення від 15.11.2012 року № 0000982260, яким визначено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість у розмірі 66 973,00 грн., та від 15.11.2012 року № 0000992260, яким позивачу визначено суму грошового зобов'язання з податку на прибуток в розмірі 70 461,00 грн.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що матеріалами справи не підтверджено реальне здійснення господарських операцій з купівлі продажу, надання послуг тощо, адже значна частина первинних документів складена з порушенням вимог Закону України «Про бухгалтерській облік та фінансову звітність», а тому останні не можуть бути належним підтвердженням реальності укладених договорів. Окрім того, позивачем не було надано ані до суду, ані до перевірки договорів, укладених позивачем з його контрагентами - ТОВ «Віп Союз» та ПП «Подряд», матеріали справи також не містять належних доказів транспортування придбаного позивачем товару.

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову у зв'язку з необґрунтованістю висновків, викладених в акті перевірки, на основі яких прийнято оскаржувані податкові повідомлення-рішення.

Колегія суддів з таким висновком апеляційного суду, враховуючи наступне.

Пунктом 198.1 ст. 198 Податкового кодексу України встановлено право суб'єкта підприємницької діяльності на віднесення сум сплаченого податку на додану вартість до податкового кредиту у разі здійснення операцій з:

а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг;

б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності);

в) отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України;

г) ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.

Відповідно до п. 3 ст. 198 Податкового кодексу України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Відповідно до п. 201.1 ст. 201 Податкового кодексу України платник податку зобов'язаний надати покупцю (отримувачу) на його вимогу підписану уповноваженою платником особою та скріплену печаткою (за наявності) податкову накладну,

Правові наслідки у вигляді виникнення права платника податку на формування витрат та податкового кредиту з ПДВ наступають лише у разі реального (фактичного) вчинення господарських операцій з придбання товарів/робіт/послуг, що пов'язані з рухом активів, зміною зобов'язань чи власного капіталу платника, та відповідають економічному змісту, відображеному в укладених платником податку договорах, а не лише оформлення відповідних документів або рух грошових коштів на рахунках платників податку.

При цьому, для формування податкового кредиту мають значення податкові накладні та інші первинні документи, які, виходячи з наведеного, видаються на підтвердження реально вчиненої операції. Однак, наявність податкових накладних є необхідною, але не безумовною підставою для отримання платником податку права на податковий кредит з податку на додану вартість.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що реальність господарських операцій по виконанню договорів, укладених позивачем з ТОВ «Сидона», ТОВ «Сота-Пресс-Карт», ТОВ «Віп-Союз», ПП «Підряд» та ТОВ «Кошторисно-консалтингова група» підтверджується матеріалами справи.

Зокрема, з копій виписок з банківських рахунків про оплату ТМЦ, прибуткових ордерів, карток складського обліку, вимог про відпуск (внутрішнє переміщення) матеріалів, актів про використання/списання ТМЦ, журналу видачі довіреностей особам, уповноваженим на отримання ТМЦ, інформації щодо транспортних засобів позивача, якими останній транспортував ТМЦ, подорожніх листів на ці автомобілі вбачається, що товарно-матеріальні цінності оплачувалися, оприбутковувалися, передавалися для зберігання на склад та відображалися у складському обліку кількості отриманих на склад ТМЦ, вартість товарно-матеріальних цінностей відображалася також в бухгалтерському обліку позивача, зазначені ТМЦ видавалися зі складу та використовувалися за призначенням, списувалися, що оформлювалося та підтверджується відповідними первинними документами, що містяться в матеріалах справи.

В обґрунтування своїх вимог податковий орган, з яким погодився суд першої інстанції, зазначив про наявність недоліків у податкових накладних щодо заповнення реквізитів відносно відомостей про договори щодо виконання яких вони видані.

Колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що помилкове зазначення позивачем іншого номеру договору не є вирішальною ознакою для визнання такої податкової накладної недійсної за умови, якщо із суті господарських операцій вбачається їх реальний характер та товарність.

Судом першої інстанції зазначено, що у видаткових накладних № РН-159 від 23.08.2011 року, № РН-267 від 08.09.2011 року, № РН-1075 від 30.11.2011 року та № 2283 від 30.03.2012 року, складених ТОВ «Сидона», відсутні дані (ПІБ та посада особи), що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції; у видатковій накладній № 1601 від 16.09.2011 року, складеній на виконання договору поставки № 3 від 14.09.2011 року, відсутні дані (ПІБ та посада особи), що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції з огляду на наступне.

Проте, апеляційним судом встановлено, що останні містять підписи осіб, уповноважених позивачем на отримання ТМЦ згідно з виданими довіреностями, що також містяться в матеріалах справи; окрім того, на видаткових накладних проставлені штампи та печатки позивача, що дозволяє ідентифікувати юридичну особу, яка отримала ТМЦ.

Крім того, в акті перевірки зазначено про відсутність у позивача товарно-транспортних накладних. Проте, позивачем вказано, що вивіз товару здійснювався ним самостійно на власному транспорті, а тому товарно-транспортна накладна для нього не є обов'язковою.

На виконання Закону України «Про автомобільний транспорт» і Правил перевезення вантажів автомобільним транспортом в Україні, постановою Кабінету Міністрів України № 207 від 25.02.2009 року затверджений Перелік документів, необхідних для здійснення перевезення вантажу автомобільним транспортом у внутрішньому сполучені.

Згідно з п. 2 вищезазначеного Переліку встановлено, що для водія юридичної особи або фізичної особи - підприємця, що здійснює вантажні перевезення для власних потреб необхідно мати: накладна або інший документ, який підтверджує право власності на вантаж; посвідчення на право керування транспортним засобом відповідної категорії; реєстраційний документ на транспортний засіб або інший засвідчений в установленому порядку документ, що підтверджує право керування, користування чи розпорядження транспортним засобом; талон про проходження державного технічного огляду; поліс (сертифікат) обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів.

Для водія юридичної особи необхідним є також дорожній лист з відмітками про проведення передрейсових медичного огляду водія та огляду технічного стану транспортного засобу.

Отже, наявність товарно-транспортної накладної не є обов'язковою умовою для водіїв юридичних осіб, що здійснюють перевезення для власних потреб.

На підтвердження перевезення вантажу власними силами для власної господарської діяльності позивачем надано роздруківку оборотно-сальдової відомості по рахунку 105 з переліком транспортних засобів, які знаходяться на балансі позивача та завірені копії подорожніх листів, які підтверджують рух транспортних засобів позивача, проте належної правової оцінки судом першої інстанції цим доказам надано не було.

Також судом апеляційної інстанції встановлено, що реальність здійснення господарських операцій підтверджуються наявними в матеріалах справи рахунками - фактурами, довідками банку про рух грошових коштів.

Враховуючи, що судом апеляційної інстанції встановлено факт здійснення господарських операцій, наявність у позивача та його контрагентів податкової правосуб'єктності учасників господарської операції, зв'язок між укладеними договорами та господарською діяльністю платника податку, усі витрати підтверджені належним чином оформленими первинними документами, підстави для прийняття оскаржуваного повідомлення-рішення відсутні.

Оскільки в порушення ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, податковим органом не доведено правомірності прийняття спірних податкових повідомлень-рішень, колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про задоволення позову.

Доводи касаційної скарги викладеного не спростовують, а зводяться до переоцінки обставин, встановлених судом апеляційної інстанції, що у відповідності до ст. 220 Кодексу адміністративного судочинства України не віднесено до повноважень суду касаційної інстанції.

За таких обставин підстави для задоволення касаційної скарги відсутні.

Керуючись ст. ст. 220, 223, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

У Х В А Л И В :

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Оболонському районі м. Києва Державної податкової служби відхилити.

Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 21.05.2013 року у справі № 2а-16493/12/2670 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав та в порядку, передбачених статтями 236-239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя О. В. Муравйов

Судді О. В. Вербицька

Н. Є. Маринчак