Рішення № 36646246, 24.12.2013, Господарський суд Харківської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-50, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

____________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"24" грудня 2013 р.Справа № 922/3336/13

Господарський суд Харківської області у складі:

головуючий суддя Шатерніков М.І.

судді: Жигалкін І.П. , Погорелова О.В.

при секретарі судового засідання

розглянувши справу

за позовом ТОВ "Прайм КТМ", смт. Золочів до 1. ПАТ "АКБ "Базис", м. Харків , 2. ТОВ "Пріоритет - ЮС", м. Харків про визнання недійсним договору за участю представників сторін:

позивача - не з'явився

першого відповідача - Мєдвєдева О.В., дов. № 01/1922 від 25.09.2013 р.

другого відповідача - не з'явився

ВСТАНОВИВ:

Позивач, Товариство з обмеженою відповідальністю "Прайм КТМ", звернувся до господарського суду з позовом до 1. Публічного акціонерного товариства "АКБ "Базис", та 2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Пріоритет - ЮС", в якому просить суд визнати недійсним кредитний договір на відкриття кредитної лінії № 267/08 від 02.10.2008 року, укладений між Публічним акціонерним товариством "АКБ "Базис" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Прайм КТМ" та договір про переведення боргу № 281/07-ПД від 06.10.2011 року за яким грошове зобов'язання з виконання кредитного договору переведене на позивача - ТОВ "Прайм КТМ", укладений між ТОВ "Прайм КТМ", ПАТ "АКБ "Базис" та ТОВ "Пріоритет - ЮС". Судові витрати позивач просить суд покласти на відповідачів.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 08.08.2013 р. за вищевказаним позовом було порушено провадження у справі № 922/3336/13 та розгляд справи призначено на 28.08.2013р. о 10:30 год.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 28.08.2013 р. розгляд справи № 922/3336/13 за клопотанням представника позивача було відкладено на 17.09.2013р. о 10:30 год.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 17.09.2013 р. розгляд справи № 922/3336/13 було відкладено на 02.10.2013р. об 11:30 год.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 02.10.2013 р. розгляд справи № 922/3336/13 було відкладено на 15.10.2013р. о 09:30 год. Цією ж ухвалою строк вирішення даного спору було продовжено за межами, визначеними ч.1 ст. 69 ГПК України на п'ятнадцять днів до 22 жовтня 2013 року.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 15.10.2013 р. розгляд справи № 922/3336/13 було відкладено на 22.10.2013р. об 09:30 год.

22 жовтня 2013 року на адресу суду від представника ТОВ "Прайм КТМ" надійшло клопотання про призначення колегіального розгляду справи № 922/3336/13, у зв`язку із складністю справи, дуже великим розміром заявлених позовних вимог та з метою повного, об'єктивного та всебічного розгляду всіх обставин справив їх сукупності.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 22.10.2013 р. було задоволено клопотання представника позивача про призначення колегіального розгляду справи № 922/3336/13 та для її розгляду, розпорядженням Заступника голови господарського суду Харківської області від 22.10.2013 року № 1319, було призначено колегію суддів у складі: головуючий суддя Шатерніков М.І., суддя Жигалкін І.П. та суддя Погорелова О.В.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 22.10.2013 р. розгляд справи № 922/3336/13 було відкладено на 26.11.2013р. о 10:00 год.

25 листопада 2013 року представником позивача до суду надане клопотання за вх. 43741, в порядку ст. 41 ГПК України, аналогічне тому, яке було подане представником позивача у попередньому судовому засіданні, щодо призначення судової почеркознавчої експертизи.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 26.11.2013 р. розгляд справи № 922/3336/13 було відкладено на 11.12.2013р. об 11:30 год.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 11.12.2013 р. розгляд справи № 922/3336/13 було відкладено на 24.12.2013р. об 11:45 год.

Представник першого відповідача у судовому засіданні проти клопотань позивача про призначення судової почеркознавчої експертизи заперечує, посилаючись на їх необґрунтованість та спрямованість на затягування судового процесу.

Дослідивши матеріали справи, розглянувши клопотання представника позивача про призначення у даній справі судової почеркознавчої експертизи, заслухавши заперечення першого відповідача щодо призначення експертизи, колегія суддів відмовляє позивачу в призначенні експертизи, виходячи з наступного.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про судову експертизу" судова експертиза - це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об'єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні, зокрема, суду. Водночас і згідно з частиною першою статті 41 ГПК експертиза призначається для з'ясування питань, що потребують спеціальних знань. Із сукупності наведених норм матеріального і процесуального права вбачається, що неприпустимо ставити перед судовим експертом правові питання, вирішення яких чинним законодавством віднесено до компетенції суду, зокрема, про відповідність окремих нормативних актів вимогам закону, про правову оцінку дій сторін тощо.

Пунктом 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики призначення судової експертизи" №4 від 23.03.2012р. господарським судам було роз'яснено, що судова експертиза призначається лише у разі дійсної потреби у спеціальних знаннях для встановлення фактичних даних, що входять до предмета доказування, тобто у разі, коли висновок експерта не можуть замінити інші засоби доказування.

Недопустимим є порушення перед експертом питань, вирішення яких не спрямовано на встановлення даних, що входять до предмета доказування у справі (п. 9 Постанови).

Стаття 33 Господарського процесуального кодексу України визначає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Згідно із ст. 34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Відповідно до ст. 43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обов'язковим.

Натомість, суд зазначає, що наступне схвалення юридичною особою угоди, укладеної від її імені представником, який не мав належних повноважень, робить її дійсною з моменту укладення. Доказами такого схвалення можуть бути відповідне письмове звернення до другої сторони угоди чи до її представника (лист, телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення дій, які свідчать про схвалення угоди (прийняття її виконання, здійснення платежу другій стороні і т.ін.). У такому випадку вимога про визнання угоди недійсною з мотивів відсутності належних повноважень представника на укладення угоди задоволенню не підлягає.

При цьому позивач не спростовує факт отримання їм грошових коштів (кредиту), хоча мав право повернути кредит та/або сплачувати плату за кредит.

Таким чином, у матеріалах справи відсутні, а представником позивача до суду не надано доказів, які є взаємно суперечливими та дійсно потребують спеціальних знань для встановлення фактичних даних, що є предметом доказування.

При цьому, колегія суддів також зазначає, що згідно ч. 3 ст. 22 ГПК України сторони зобов'язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів другої сторони, вживати заходів до всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи. Подача клопотань спрямованих на штучне затягування судового процесу, суперечить, зокрема, вимогам статті 6 Конвенції про захист праві людини і основоположних свобод 1950 року, учасником якої є Україна, стосовно права кожного на розгляд його справи судом упродовж розумного строку.

Відтак, колегія суддів дійшла висновку про відмову у задоволенні клопотання представника позивача про призначення почеркознавчої експертиз.

Представник позивача у судове засідання не з'явився, у наданому до суду 24.12.2013 року клопотанні, просить суд відкласти розгляд справи № 922/3336/13, оскільки представники відповідача не мають можливості бути присутніми у судовому засіданні призначеному на 24.12.2013 року оскільки в цей час будуть знаходитись у Вищому господарському суді України та продовжити строк розгляду справи.

Вирішуючи це клопотання колегія суддів виходить з наступного.

Згідно ст. 77 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу, розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні. При цьому зі змісту норми цієї статті вбачається, що питання про те, що певні обставини перешкоджають розгляду справи, вирішується судом залежно від конкретних обставин справи. Так, якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з'явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті.

В даному разі, на думку колегії суддів, обставини справи свідчать про наявність у справі матеріалів справи достатніх для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення. Крім того, колегія суддів приймає до уваги, що судом сторонам були створені належні умови для надання усіх необхідних доказів (надано достатньо часу для підготовки до судового засідання, неодноразово розгляд справи відкладався з метою надання сторонами письмових пояснень по справі та нових докази тощо). Проте, нових доказів сторонами не надано та про можливість їх надання в майбутньому в клопотанні позивача не зазначено, тобто позивачу був наданий час для реалізації своїх права (розгляд справи неодноразово відкладався), але він своїм правом не скористався.

Колегія суддів також зазначає, що згідно ч.3 ст. 22 Господарського процесуального кодексу України, сторони зобов'язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів другої сторони, вживати заходів до всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи. Подача клопотань спрямованих на штучне затягування судового процесу, суперечить, зокрема, вимогам статті 6 Конвенції про захист праві людини і основоположних свобод 1950 року, учасником якої є Україна, стосовно права кожного на розгляд його справи судом упродовж розумного строку.

Відповідно до п. 3.9.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26 грудня 2011 року № 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції", у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

З огляду на зазначене, колегія суддів вважає, що клопотання представника позивача про відкладення розгляду справи є необґрунтованим, тому відмовляє в його задоволенні.

Таким чином, враховуючи, наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не надання сторонами доказів поважності причин неявки їх представників у судове засідання, колегія суддів вважає вирішити спір по суті в даному судовому засіданні.

Представник першого відповідача заперечує проти позовних вимог у повному обсязі.

Представник другого відповідача у судове засідання не з'явився, про час та місце судового засідання був повідомлений належним чином, про причини неявки у судове засідання не повідомив.

Враховуючи те, що норми ст. 65 Господарського процесуального кодексу України, щодо обов`язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом сторін подавати докази, п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом в межах наданих ним повноважень створені належні умови для надання сторонами доказів та здійснені всі необхідні дії щодо витребування додаткових доказів, та вважає за можливе розглядати справу за наявними у справі і додатково поданими на вимогу суду матеріалами і документами в порядку ст. 75 ГПК України.

З'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, всебічно та повно дослідивши матеріали справи та надані учасниками судового процесу докази, заслухавши пояснення представника відповідача та 3-ї особи, суд встановив наступне.

02 жовтня 2008 року між Публічним акціонерним товариством „АКБ „БАЗИС", яке є правонаступником Акціонерного комерційного банку "Базис" (перший відповідач), та Товариством з обмеженою відповідальністю "ПРАЙМ КТМ", (позивач), був укладений кредитний договір на відкриття кредитної лінії № 267/08, відповідно до умов якого перший відповідач надав позивачу кредитну лінію в іноземній валюті з попереднім та повним конвертуванням кредитних ресурсів в гривню на міжбанківському валютному ринку України з лімітом заборгованості в сумі 3000000,00 доларів США на строк до 28 вересня 2011 року на умовах передбачених договором.

Згідно додаткових угод №№ 1-9 до кредитного договору, сторонами був встановлений ліміт кредитування у сумі 500000,00 доларів США, встановлено строк погашення кредиту до 20.12.2012 року, та встановлено плату за користування кредитною лінією у розмірі 13 % відсотків річних.

Крім того, 06 листопада 2007 року між Публічним акціонерним товариством „АКБ „БАЗИС", яке є правонаступником Акціонерного комерційного банку "Базис" (перший відповідач), та Товариством з обмеженою відповідальністю "Пріоритет-ЮС", (другий відповідач), був укладений кредитний договір на відкриття кредитної лінії № 281/07, відповідно до умов якого перший відповідач надав відповідачу кредитну лінію в іноземній валюті з попереднім та повним конвертуванням кредитних ресурсів в гривню на міжбанківському валютному ринку України з лімітом заборгованості в сумі 700000,00 доларів США на строк до 05 листопада 2008 року на умовах передбачених договором.

Згідно додаткових угод №№ 1-12 до кредитного договору, сторонами був встановлений ліміт кредитування у сумі 200000,00 доларів США, встановлено строк погашення кредиту до 20.12.2011 року, та встановлено плату за користування кредитною лінією у розмірі 13 % відсотків річних.

При цьому, як зазначає позивач, 06 жовтня 2011 року між позивачем та відповідачами був підписаний договір про переведення боргу № 281/07-ПД, за яким грошове зобов'язання з виконання кредитного договору переведене на позивача - ТОВ "Прайм КТМ".

Обґрунтовуючи свої позивні вимоги щодо визнання недійсним кредитного договору на відкриття кредитної лінії № 267/08 від 02.10.2008 року та договору про переведення боргу № 281/07-ПД від 06.10.2011 року, позивач посилається на той факт, що зазначені договори директором підприємства позивача не підписувався, що свідчить про наявність передбачених Законом підстав визнання правочину недійсним, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства, що і стало підставою для звернення позивача до господарського суду з відповідним позовом.

Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам, суд виходить з наступного.

За загальним положенням цивільного законодавства, зобов'язання виникають з підстав, зазначених у статті 11 Цивільного кодексу України. За приписами частини 2 цієї статті підставами виникнення цивільних прав та обов'язку, зокрема, є договори та інші правочини, інші юридичні факти. Підставою виникнення цивільних прав та обов'язків є дії осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також дії, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

У відповідності із ст. 173 Господарського кодексу України та ст. 509 Цивільного кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утримуватися від певних дій, а інший суб'єкт (управлена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (ст. 174 Господарського кодексу України).

Відповідно до ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України).

Згідно ст. 629 Цивільного кодексу України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Згідно статті 525 Цивільного кодексу України, одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ст. 598 Цивільного кодексу України, зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом та припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених законом або договором, а згідно статті 599 Цивільного кодексу України, зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Згідно з ч.1 ст. 612 Цивільного кодексу України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Відповідно до ч.1 ст. 193 Господарського кодексу України, до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 1 Господарського процесуального кодексу підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Угода про відмову від права на звернення до господарського суду є недійсною.

Судовий захист майнових інтересів осіб, названих у ст. 1 ГПК України, відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України та ч. 2 ст. 20 Господарського України здійснюється шляхом розгляду справ, зокрема, за позовами про визнання правочину недійсним.

Згідно з частиною 1 статті 207 Господарського кодексу України, господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним.

Вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Стаття 215 Цивільного кодексу України містить підстави для визнання правочину недійсним, зокрема, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається, проте у випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Вирішуючи по суті переданий на розгляд господарського суду спір про визнання недійсним договору, суд повинен з'ясувати, зокрема, підстави для визнання недійсним договору, оскільки недійсність правочину може наступати лише з певним порушенням закону.

При цьому, спір - це розбіжності або суперечності між суб'єктами правовідносин з питання факту або права.

Відповідно до ст. 203 Цивільного кодексу України загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину є:

1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно до ст. 207 Цивільного кодексу України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

Судом були досліджені оригінали спірних договорів, надані представником першого відповідача для огляду у судовому засіданні.

На спірному договорі міститься відбиток печаток позивача та банку.

Судом перевірено повноваження представників сторін спірного договору (з урахуванням усіх умов договору) на його підписання: від імені позивача (позичальника за спірним договором) - директором Макаренко С.О., який діяв на підставі Статуту, зі сторони банку - директор філії Диденко І.В., який діяв на підставі довіреності.

На час винесення вказаного рішення, в матеріалах справи відсутні та сторонами суду не надані докази відсутності повноважень Макаренко С.О. на вчинення даного правочину.

У відповідності до статті 3 Цивільного кодексу України однією із загальних засад цивільного законодавства є свобода договору.

Відповідно до ст. 6 Цивільного кодексу України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства; сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами; сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Ст. 627 Цивільного кодексу України встановлено, що відповідно до ст.6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв діловою обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ч. 1 п. 4 ст. 179 Господарського кодексу України при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.

Відповідно до ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ст. 628 Цивільного кодексу України).

Відповідно до статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ст. 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (ст. 530 Цивільного кодексу України).

Згідно ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Статтею 204 Цивільного кодексу України закріплена презумпція правомірності правочину, за якою правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або він не визнаний судом недійсним

Пленум Верховного Суду України в п. п. 2, 12 Постанови від № 3 "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" роз'яснив, що угода може бути визнана недійсною лише на підставі та з наслідками, передбаченими законом. В кожній справі про визнання угоди недійсною суд має встановити ті обставини, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною, та настання визначених юридичних наслідків.

Вирішуючи спір про визнання угоди недійсною, суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними та настання відповідних наслідків: відповідність угоди вимогам закону, додержання встановленої форми угоди, правоздатність сторін за угодою, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

У відповідності до ст. 345 Господарського кодексу України, кредитні операції полягають у розміщенні банками від свого імені, на власних умовах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб (позичальників) та громадян. Кредитними визнаються банківські операції, визначені як такі законом про банки і банківську діяльність. Кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, що укладається між кредитором і позичальником у письмовій формі. У кредитному договорі передбачаються мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту.

Згідно ст. 1054 Цивільного кодексу України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Відповідно до ст. 1051 Цивільного кодексу України, позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.

Частиною 2 ст. 345 Господарського кодексу України визначено, що в кредитному договорі, крім іншого, визначається відсоткова ставка.

А п.3 ст. 346 Господарського кодексу України встановлено, що кредити надаються банком під відсоток, ставка якого, як правило, не може бути нижчою від відсоткової ставки за кредитами, які бере сам банк, і відсоткової ставки, що виплачується ним по депозитах. Надання безвідсоткових кредитів забороняється, крім випадків, передбачених законом.

У відповідності до п. 1 ст. 1048 Цивільного кодексу України, позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором.

Пунктом 1 ч. 1 ст. 1049 Цивільного кодексу України, передбачено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно до ч.1 ст. 1050 Цивільного кодексу України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов'язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549-552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Згідно ст. 1055 Цивільного кодексу України, кредитний договір укладається у письмовій формі.

Частина 1 статті 638 Цивільного кодексу України проголошує, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до частин 2 та 3 ст. 180 Господарського кодексу України (надалі ГК), договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні договору, сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Як вбачається з матеріалів справи та не спростовано позивачем, що спірний договір (з урахуванням усіх умов договору) та додаткові угоди до нього були укладені сторонами з дотриманням та у відповідності до ст.ст. 626, 627, 628, 638 Цивільного кодексу України та сторонами досягнуто згоди з усіх його істотних умов.

Більш того, позивачем у порушення приписів ст. 33 ГПК України, взагалі на надано до суду оскаржуваного договору про переведення боргу № 281/07-ПД від 06.10.2011 року.

Відповідно до ст. 4-3 Господарського процесуального кодексу України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Згідно із ст. 34 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Відповідно до ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обов'язковим.

Відповідно до вимог ст. 32 Господарського процесуального кодексу України: доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

При цьому, належністю доказів є спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, що входять до предмета доказування, слугувати аргументами (посилками) у процесі встановлення об'єктивної істини.

Стаття 129 Конституції України відносить до основних засад судочинства змагальність сторін.

За загальним правилом, обов'язок доказування певних обставин покладається на особу, яка посилається на ці обставини. Обов'язок доказування та подання доказів розподіляється між сторонами, виходячи з того, хто посилається на юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення. Це стосується позивача, який повинен доказати факти, на підставі яких пред'явлено позов, а також відповідача, який має можливість доказувати факти, на підставі яких він будує заперечення проти позову.

У відповідності до вимог ст. 54 Господарського процесуального кодексу України, позовна заява повинна містити виклад обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги з зазначенням доказів. До обставин, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги, відносять обставини, які становлять предмет доказування у справі. Предмет доказування це сукупність обставин, які необхідно встановити для правильного вирішення справи. У предмет доказування включаються факти матеріально-правового характеру, що є підставою вимог позивача та заперечень відповідача.

Враховуючи наведене вище, а також положення ст. 203 та ст. 215 Цивільного кодексу України, колегія суддів не знайшла необхідних і достатніх підстав для визнання спірних договорів недійсними.

Суд вважає, що позивачем, як того вимагають приписи ст.ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України, не були доведені ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх позовних вимог, а саме: наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною.

Зважаючи на викладене, по переконанню колегії суддів, в матеріалах справи відсутні докази в підтвердження обґрунтованості позовних вимог позивача, що вказує на відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог, у зв'язку з чим суд приходить до висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.

Вирішуючи питання розподілу судових витрат колегія суддів керується наступним.

Відповідно до ст. 49 ГПК України, спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

При розрахунку суми судового збору судом враховано приписи п. 3 ч. 1 ст. 55 ГПК України, яким передбачено, що ціна позову визначається у позовах, які складаються з кількох самостійних вимог - загальною сумою усіх вимог.

Позивачем заявлено дві вимоги немайнового характеру, у задоволенні яких колегією суддів було відмовлено, тому судові витрати у даній справі слід покласти на позивача.

Проте разом з позовною заявою позивачем надано докази сплати судового збору лише за одну вимогу немайнового характеру.

Таким чином, судовий збір у розмірі 1147,00 грн. за другу вимогу не майнового характеру, покладається на позивача по даній справі та підлягає стягненню з нього в доход держави.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 6, 8, 19, 124, 129 Конституції України, статтями 203, 207, 215, 526, 530, 628, 638 ,1048, 1049, 1050 1054, 1056 Цивільного кодексу України, ст.ст. 180, 193, 218 Господарського кодексу України, статтями 1, 4, 12, 22, 33, 43, 44, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову відмовити повністю.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "ПРАЙМ КТМ" (61024, м. Харків, вул. Ольмінського, буд. 14; ідентифікаційний код 33206940) на користь державного бюджету України (одержувач коштів - Управління державної казначейської служби у Дзержинському районі м. Харкова, вул. Бакуліна 18, м. Харків, 61166, код ЄДРПОУ 37999654, рахунок 31215206783003, банк одержувача - Головне управління державної казначейської служби України у Харківській області, МФО 851011, код бюджетної класифікації 22030001) 1147,00 грн. судового збору.

Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Повне рішення складено 25.12.2013 року.

Головуючий суддя Суддя Суддя Шатерніков М.І. Жигалкін І.П. Погорелова О.В.