Ухвала суду № 36413836, 19.12.2013, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

19 грудня 2013 року м. Київ К/800/30189/13

Вищий адміністративний суд України в складі колегії суддів:

головуючої: суддів: Блажівської Н.Є., Сіроша М.В., Усенко Є.А. розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Малинської об'єднаної державної податкової інспекції Житомирської області Державної податкової служби на постанову Житомирського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2013 року та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2013 року

у справі № 0670/7342/12

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Папір-Мал»

до Малинської об'єднаної державної податкової інспекції

Житомирської області

про визнання нечинним та скасування податкового повідомлення-рішення,-

В С Т А Н О В И В

Товариство з обмеженою відповідальністю «Папір-Мал» (далі - ТОВ «Папір-Мал») звернулось до Житомирського окружного адміністративного суду з позовом до Малинської об'єднаної державної податкової інспекції Житомирської області (далі - Малинська ОДПІ), про визнання нечинним та скасування податкового повідомлення-рішення № 0004972340 від 26 липня 2012 року про збільшення суми грошового зобов'язання з податку на додану вартість у сумі розміром 132248,00 грн., з яких: 88165,00 грн. - основний платіж; 44083,00 грн. - штрафні (фінансові) санкції.

Постановою Житомирського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2013 року позов ТОВ «Папір-Мал» до Малинської ДПІ Житомирської області про визнання нечинним та скасування податкового повідомлення-рішення від 26 липня 2012 року № 0004972340 задоволено. Визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення Малинської ОДПІ Житомирської області від 26 липня 2012 року.

Ухвалою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2013 року апеляційну скаргу Малинської об'єднаної державної податкової інспекції Житомирської області Державної податкової служби залишено без задоволення, а постанову Житомирського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2013 року - без змін.

Малинська об'єднана державна податкова інспекція Житомирської області Державної податкової служби в касаційній скарзі, вказуючи на допущені судами першої та апеляційної інстанцій порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення даного спору, просить скасувати постанову Житомирського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2013 року та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2013 року і ухвалити постанову, якою в задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Папір-Мал» відмовити повністю.

Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши за матеріалами справи правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, колегія суддів звертає увагу на наступне.

Відповідно до частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, які не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Фактичною підставою донарахування податкового зобов'язання з податку на додану вартість згідно з податковим повідомленням-рішенням від 26 липня 2012 року № 0004972340 (збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість у сумі розміром 132248,00 грн., з яких: 88165,00 грн. - основний платіж; 44083,00 грн. - штрафні (фінансові) санкції), з приводу правомірності якого виник спір, стали висновки контролюючого органу, викладені в акті від 14 листопада 2011 року № 199/23-12/30477405 за результатами документальної позапланової виїзної перевірки з питань правових відносин ТОВ «Папір Мал» з ТОВ «Укренергохолдінг» та ФОП ОСОБА_4 та рішенні ДПА у Житомирській області від 31 січня 2012 року № 2093/Т-С-25/009, про порушення позивачем вимог .підпункту 14.1.181 пункту 14.1 статті 14, пункту 201.4 статті 201, пункту 198.3, статті 198 Податкового кодексу України (надалі також - «ПК України») та пунктів 1, 2 статті 215, пунктів 1, 5 статті 203, статті 216 Цивільного кодексу України в частині здійснення правочинів з ФОП ОСОБА_4, які не спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними.

Так, відповідно до підпункту 14.1.181 пункту 14.1 статті 14 Податкового податковий кредит - сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.

Податковий кредит звітного періоду, згідно з положеннями пункту 198.3 статті 198 податкового кодексу України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) ,визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Згідно з пунктом 198.6 статті 198 Податкового кодексу України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними або оформлені з порушенням вимог чи не підтверджені митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу).

З наведених законодавчих положень випливає, що умовою виникнення у платника права на включення до податкового кредиту сум податку на додану вартість сплачених в ціні товару (послуги) є реальне здійснення операцій з придбання товарів (робіт, послуг), а також оформлення зазначених операцій необхідними документами первинного обліку, що містять достовірні відомості про обсяг та зміст господарської операції.

Обов'язкове встановлення факту поставки як підстави для включення сум ПДВ, вказаних в податкових деклараціях, до податкового кредиту відповідає правовій позиції Верховного Суду України по такій категорії спорів, висловленій, зокрема в постанові від 22 жовтня 2010 року у справі за позовом Приватного підприємства «Балтімор» до ДПІ у Кіровоградській області, Головного управління Державного казначейства України у Кіровоградській області про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення та стягнення суми бюджетного відшкодування з податку на додану вартість.

Так, судами попередніх інстанцій встановлено, що між Товариством з обмеженою відповідальністю «Папір-Мал» (покупець) та ФОП ОСОБА_4 (продавець) укладено договір купівлі - продажу макулатури від 4 січня 2011 року №322, відповідно до умов якого продавець зобов'язується продати та передати у власність покупцю сировину, макулатуру, а покупець зобов'язується прийняти товар від продавця та оплатити його загальну вартість на умовах цього договору.

Пунктом 3.1 вказаного договору передбачено, що товар передається покупцю частинами (товарними партіями) на умовах DDU - перевезення до місяця знаходження покупця: Україна, 11602, Житомирська область, м. Малин, вул. Неманихіна, 2 (правила «Інкотермс», в редакції 2000 року), автомобільним транспортом. Транспортні витрати по доставці товару включаються в ціну товару. Об'єм кожної окремої партії товару узгоджується сторонами додатково. Пунктом 3.3 даного договору встановлено, що всі витрати, пов'язані з транспортуванням та доставкою товару до пункту призначення відносяться на рахунок продавця.

Як слідує з обставин, встановлених судами попередніх інстанцій, факт поставки макулатури позивачу ФОП ОСОБА_4 підтверджується наявними у матеріалах справи первинним документами: видатковими накладними, товарно-транспортними накладними на товар, податковими накладними, актами приймання-передачі товару.

Отримана макулатура оприбуткована позивачем на складах товариства.

Оплата вартості придбаного товару позивачем здійснена шляхом безготівкового розрахунку на користь ФОП ОСОБА_4

На час здійснення господарських операцій контрагент позивача - ФОП ФОП ОСОБА_4 був зареєстрований як платник податку на додану вартість та перебував в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців.

Окрім того, як підтверджується матеріалами, що містяться в матеріалах справи і які досліджені судами попередніх інстанцій, основними видами діяльності позивача за КВЕД є: 21.12.0 Виробництво паперу картонного; 2.22.0 Виробництво картонних виробів господарсько-побутового та санітарно-гігієнічного призначення;21.25.0 Виробництво інших виробів з паперу та картону, що свідчить про наявність ділової мети у позивача під час укладання договору з контрагентом.

Відтак, на підставі наведених доказів, що були досліджені судами попередніх інстанцій та оцінка яким надана з дотриманням положень статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України - суди першої та апеляційної інстанцій зробили правильний висновок про документальне підтвердження факту реального здійснення господарських операцій між позивачем та ФОП ОСОБА_4

Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що чинне законодавство не ставить умову виникнення податкових зобов'язань платника у залежність від стану податкового обліку його контрагента, фактичного знаходження його за місцем реєстрації та наявності чи відсутності основних фондів у останнього. За умови не встановлення податковим органом наявності замкнутої схеми руху коштів, яка б могла свідчити про узгодженість дій позивача та його постачальника для одержання товариством незаконної податкової вигоди, останнє не може зазнавати негативних наслідків внаслідок діянь інших осіб, що перебувають поза межами його впливу. Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського Суду з прав людини.

Щодо посилань податкового органу на встановлені в акті перевірки обставини нікчемності правочинів, колегія суддів Вищого адміністративного суду України звертає увагу на усталеність судової практики щодо даних правовідносин.

Так, відповідно до положень частини 1 статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаним судом недійсним (презумпція правомірності).

Вказані ж в Акті висновки є виключно суб'єктивною думкою державного податкового ревізора-інспектора, оскільки були зроблені за відсутності інформації, яка передбачена чинним законодавством.

Крім того, постановою Пленуму Верховного Суду України № 9 від 6 листопада 2009 року було звернено увагу на наступне: «...вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду у разі наявності відповідної суперечки. Такий позов може пред'являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. В цьому випадку в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому. Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги у разі нікчемності правочину і наявності рішення суду про визнання правочину недійсним. Наслідком визнання правочину (договору) недійсним не може бути його розірвання, оскільки це взаємовиключні вимоги. Якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтування іншої заявленої вимоги, суд не має права посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким аргументам позивача. Відповідно до статей 215 і 216 Цивільного кодексу України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним і про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину можуть бути заявлені як однією із сторін правочину, так і іншою зацікавленою особою, права і законні інтереси якої порушені здійсненням правочину».

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Крім того, відповідно до частини 1 статті 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Зазначена норма недійсність господарського зобов'язання пов'язує з наступним: невідповідністю його змісту вимогам закону; наявністю мети, що за відомо суперечить інтересам держави і суспільства; укладенням учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним із них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності).

За вимогами цивільного законодавства існує презумпція правомірності правочину (статті 204 Цивільного кодексу України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до статті 228 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

У складі цивільного правопорушення, передбаченого статтею 228 Цивільного кодексу України міститься обов'язкова ознака - специфічна мета - порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Наявність мети, включеної до складу правопорушення підлягає обов'язковому доведенню.

Мета юридичної особи має бути доведена через мету відповідного керівника - фізичної особи, яка на момент укладання угоди виконувала представницькі функції за статутом (положенням) або за довіреністю. Слід зазначити, що наявність мети зазначеної в диспозиції статті 228 Цивільного кодексу України у фізичної особи тягне кримінальну відповідальність за відповідними статтями Кримінального кодексу України за скоєний злочин, замах на злочин або готування до злочину.

Відповідачем не надано доказів, а судами попередніх інстанцій не встановлено фактів порушення конституційних прав чи свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади внаслідок укладання та виконання позивачем його контрагентами правочинів.

Таким чином, відповідачем не доведено, а судами першої та апеляційної інстанції не встановлено, наявності мети, завідомо суперечної інтересам держави і суспільства, а також існування умислу у позивача чи його контрагента, як обов'язкової ознаки для визнання правочину недійсним та застосування адміністративно-господарських санкцій. Факт порушення публічного порядку повинен бути доведений належними засобами доказування.

Відповідачем також не було обґрунтовано належним чином і доведено у встановленому законом порядку, що угоди порушують публічний порядок, суперечать моральним засадам суспільства та спрямовані на заволодіння майном держави.

До того ж, посилання відповідача на положення частини 1, 5 статті 203, частини 1, 2 статті 215, статтю 216 Цивільного кодексу України є безпідставним, так як зазначені норми можуть використовуватися лише при визнанні правочинів недійсними в судовому порядку.

Вказані висновки підтверджуються і положеннями статті 20 Податкового кодексу України, відповідно до якої органам державної податкової служби України не надано повноважень щодо визнання тих чи інших угод (правочинів) недійсними та/або нікчемними.

Згідно положень частини 2 статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Суд акцентує увагу на тому, що відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Такий підхід узгоджується з практикою Європейського Суду з прав людини. Так, у пункті 110 рішення від 23 липня 2002 року у справі «Компанія «Вестберґа таксі Актіеболаґ» та Вуліч проти Швеції» Суд визначив, що «…адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління.».

В той же час, відповідачем під час розгляду адміністративної справи не наведено об'єктивних доводів щодо наявності в діях позивача ознак неправомірності, не надано доказів узгодженості дій позивача з недобросовісним платником податків (постачальником) з метою незаконного отримання податкової вигоди, як і не доведено правомірності оскаржуваного податкового повідомлення-рішення.

Доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. Таким чином, ухвалені по справі рішення є законними і обґрунтованими, а зазначена в касаційній скарзі позиція відповідача не знаходить свого підтвердження за матеріалами справи та не ґрунтується на положеннях чинного законодавства.

За правилами статті 2201 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

За таких обставин, колегія суддів, перевіривши у межах касаційної скарги правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, приходить до висновку, що касаційну скаргу необхідно відхилити, а оскаржувані рішення слід залишити без змін.

Керуючись статтями 220, 2201, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

У Х В А Л И В

Касаційну скаргу Малинської об'єднаної державної податкової інспекції Житомирської області Державної податкової служби відхилити, а постанову Житомирського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2013 року та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2013 року у справі № 0670/7342/12 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення копій особам, що беруть участь у справі та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у порядку та в строки, встановлені статтями 236 - 238, 2391 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуюча: Н. Є. Блажівська

Судді: М.В. Сірош

Є.А. Усенко