Постанова № 36391976, 18.12.2013, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"18" грудня 2013 р. Справа№ 910/19462/13

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Майданевича А.Г.

суддів: Лобаня О.І.

Федорчука Р.В.

за участю представників сторін: згідно з протоколом судового засідання від 18.12.2013 року

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» на рішення господарського суду міста Києва від 05.11.2013 року

у справі №910/19462/13 (суддя Паламар П.І.)

за позовом публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України»

до приватного акціонерного товариства «Теодосія»

про стягнення неустойки, сум за прострочення виконання боржником грошового зобов'язання, ціна позову 484 802,99 грн.,-

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду міста Києва від 05.11.2013 року у справі №910/19462/13 позов задоволено частково. Стягнуто з приватного акціонерного товариства «Теодосія» на користь публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» 26 451,16 грн. збитків внаслідок інфляції за час прострочення, 79 448,02 грн. три проценти річних з простроченої суми, 2 117,98 грн. витрат по оплаті судового збору. У позові в іншій частині відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням, публічне акціонерне товариство «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» звернулося до апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити повністю. В своїх доводах позивач посилався на те, що при прийнятті рішення судом першої інстанції мало місце невідповідність висновків суду обставинам справи та неправильне застосування норм матеріального права.

Ухвалою від 02.12.2013 року Київським апеляційним господарським судом прийнято до провадження вказану вище апеляційну скаргу та призначено розгляд справи №910/19462/13 у судовому засіданні за участю повноважних представників сторін.

В судовому засіданні представник позивача надав свої пояснення, в яких підтримав доводи, що викладені в апеляційній скарзі та просив апеляційну скаргу задовольнити та скасувати рішення господарського суду міста Києва від 05.11.2013 року і прийняти нове рішення, яким позов задовольнити повністю.

Представник відповідача судовому засіданні надав свої пояснення та заперечив проти доводів, які викладені в апеляційній скарзі та просив рішення господарського суду міста Києва від 05.11.2013 року залишити без змін, а апеляційну скаргу ПАТ «НАК «Нафтогаз України» - без задоволення.

Згідно з ст. 99 Господарського процесуального кодексу України в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у розділі XII Господарського процесуального кодексу України.

Статтею 101 ГПК України встановлено, що у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі. В апеляційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Судова колегія Київського апеляційного господарського суду, розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши представлені докази в їх сукупності, перевіривши правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права встановила наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, 30.09.2011 року між НАК «Нафтогаз України» (продавець) та ЗАТ «Теодосія» (покупець) був укладений договір на купівлю-продаж газу (далі - договір, а.с. 10-14).

Згідно з п. 1.1 договору, НАК «Нафтогаз України» зобов'язався передати відповідачу у ІV кварталі 2011 року та у 2012 році природний газ, а ЗАТ «Теодосія» зобов'язалося прийняти та оплатити газ на умовах цього договору.

Відповідно до п. 2.1 договору продавець передає покупцю з 01.10.2011 року по 31.12.2012 року газ в обсязі до 32224 тис.куб.м., у томі числі по місяцях, як визначено у даному пункті договору.

Ціна на природний газ визначена у розділі 5 договору.

За умовами п.п. 6.1, 6.2 договору оплата за газ здійснюється покупцем шляхом 100 % поточної оплати протягом місяця поставки газу. Остаточний розрахунок здійснюється до 10-го числа наступного за місяцем поставки.

Строк дії договору відповідно до п. 11.1 договору встановлений з моменту його підписання сторонами і діє в частині реалізації газу з 01.10.2011 року до 31.12.2012 року, в частині проведення розрахунків - до їх повного здійснення.

В подальшому між сторонами укладено додаткові угоди до договору купівлі-продажу природного газу №1011-ТН від 30.09.2011 року, якими було змінено ціну природного газу (а.с. 15-16).

На виконання умов договору та додаткових угод у період з жовтня 2011 року по грудень 2012 року позивачем було передано відповідачу у власність природний газ в обсязі 36900,72 тис.куб.м. природного газу, загальною вартістю 12 325 750,66 грн., що підтверджується підписаними сторонами актами приймання-передачі природного газу (а.с. 17-31).

Відповідач розрахувався за прийнятий природний газ з порушенням строків, встановлених договором.

У жовтні 2013 року Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» звернулася до господарського суду міста Києва з позовом до приватного акціонерного товариства «Теодосія» про стягнення з відповідача збитків внаслідок інфляції за час прострочення в сумі 37 792,45 грн., три проценти річних з простроченої суми в розмірі 79 448,02 грн. та пені в сумі 367 562,52 грн.

При прийнятті оскаржуваного рішення, місцевий господарський суд дійшов висновку, що вимоги позивача про стягнення з відповідача 26 451,16 грн. збитків внаслідок інфляції за час прострочення, 79 448,02 грн. 3% річних є законними і обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню. Крім того, у задоволенні позовних вимог в частині стягнення з відповідача суму інфляційних втрат в розмірі 11 341,29 грн. та пені в 367 562,52 грн. судом першої інстанції було відмовлено за безпідставністю та недоведеністю.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги, позивач посилається на те, що рішення суду першої інстанції прийняте із неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права. Зокрема, у своїх доводах скаржник посилається на те, що при прийнятті рішення суд неправильно застосував приписи ч. 6 ст. 232 ГК України.

Колегія суддів апеляційного господарського суду, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду слід залишити без змін з наступних підстав.

Згідно статті 11 ЦК України підставою виникнення цивільних прав та обов'язків є дії осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також, дії, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. На перше місце серед підстав виникнення цивільних прав та обов'язків законодавець ставить договори, як складний юридичний факт побудований на основі волевиявлення сторін.

Відповідно до ч. 1 ст. 173 Господарського кодексу України, в силу зобов'язання одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Частиною 7 статті 179 ГК України передбачено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Відповідно до ст. 526 ЦК України та п. 1 ст. 193 ГК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином відповідно до закону та договору. Згідно з ст. 525 ЦК України та п. 7 ст. 193 ГК України одностороння відмова від зобов'язання не допускається.

Нормами статті 530 ЦК України передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно зі ст. 629 Цивільного кодексу України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.

В процесі судового розгляду було встановлено, що у період з жовтня 2011 року по грудень 2012 року позивач передав, а відповідач прийняв природний газ в обсязі 36900,72 тис.куб.м. природного газу, загальною вартістю 12 325 750,66 грн., про що свідчать наявні в матеріалах справи акти приймання-передачі, підписані позивачем і відповідачем.

Відповідач повністю розрахувався з позивачем за поставлений газ, при цьому з порушенням строків, обумовлених сторонами в договорі, що підтверджується довідками позивача.

На переконання судової колегії, суд першої інстанції правомірно визнав доведеним факт невиконання відповідачем у встановлений договором строк свого обов'язку, а тому дії відповідача є порушенням договірних зобов'язань (ст. 610 Цивільного кодексу України), і він вважається таким, що прострочив (ст. 612 Цивільного кодексу України), відповідно є підстави для застосування встановленої законом відповідальності.

З матеріалів справи вбачається, що позивач просить стягнути з відповідача 79 448,02 грн. - 3% річних, 37 792,45 грн. інфляційних втрат, 367 562,52 грн. пені за період прострочення виконання договірного зобов'язання.

Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За розрахунками позивача, що знаходиться в матеріалах справи, розмір 3% річних за весь час прострочення з 10.11.2011 року по 28.02.2013 року складає 79 448,02 грн. та індекс інфляції за весь час прострочення з жовтня 2011 року по січень 2013 року складає 37 792,45 грн.

Слід зазначити, що передбачене законом право кредитора вимагати стягнення відсотків річних є способом захисту майнових прав та інтересів кредитора, сутність яких складається з відшкодування матеріальних втрат кредитора та знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів, а також отримання компенсації (плати) від боржника за користування ним грошовими коштами, які належать до сплати кредитору.

Індекс інфляції є статистичною інформацією, яка щомісячно надається Держкомстатом та публікується в газеті «Урядовий кур'єр» та на офіційному веб-сайті Державного комітету статистики України (http://www. ukrstat.gov.ua).

Окрім того, індекс розраховується не на кожну дату місяця, а в середньому на місяць і здійснюється шляхом множення суми заборгованості на момент її виникнення на сукупний індекс інфляції за період прострочення платежу. При цьому сума боргу, яка сплачується з 1 по 15 день відповідного місяця, індексується з врахуванням цього місяця, а якщо сума боргу сплачується з 16 по 31 день місяця, розрахунок починається з наступного місяця. Аналогічно, якщо погашення заборгованості здійснено з 1 по 15 день відповідного місяця, інфляційні втрати розраховуються без врахування цього місяця, а якщо з 16 по 31 день місяця, то інфляційні втрати розраховуються з врахуванням даного місяця (аналогічна правова позиція з цього приводу викладена в Інформаційному листі Вищого господарського суду України №01-06/928/2012 від 17.07.2012 року «Про практику застосування Вищим господарським судом України у розгляді справ окремих норм матеріального права» та в листі Верховного Суду України №62-97 від 03.04.1997 року).

Правова позиція Вищого господарського суду України викладена у постанові №37/327 від 20.01.2011 року, якою стверджується, що реалізація позивачем права кредитора на стягнення боргу з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення передбачає необхідність застосування індексу інфляції за весь час прострочення як від'ємного, так і позитивного значення. Аналогічна позиція викладена у постановах Вищого господарського суду України №40/487 від 02.02.2012 року та №15/065-11 від 01.02.2012 року.

Вимагати сплати суми боргу з врахуванням індексу інфляції є правом кредитора, яке він може реалізувати, а може від нього відмовитися. Якщо кредитор приймає рішення вимагати сплати суми боргу з врахуванням індексу інфляції, він має враховувати індекс інфляції за кожний місяць (рік) прострочення незалежно від того, чи був в якійсь період індекс інфляції менше одиниці (тобто мала місце не інфляція, а дефляція), а отже, сума боргу в цьому періоді зменшується.

Натомість, позивач, звертаючись до господарського суду з вимогами про стягнення із відповідача інфляційних втрат наведеного не взяв до уваги та здійснив розрахунок заявленої до стягнення суми інфляційної складової боргу без врахування періодів прострочення, коли індекс інфляції був менше одиниці (дефляція).

В Інформаційному листі від 11.04.2005 року №01-8/344 «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2004 році» Вищий господарський суд висловив позицію, згідно якої господарський суд з огляду на вимоги частини 1 статті 4-7 ГПК України щодо прийняття судового рішення за результатами обговорення усіх обставин справи та частини 1 статті 43 ГПК України стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності повинен перевірити обґрунтованість і правильність здійсненого позивачем нарахування таких сум, і в разі, якщо їх обчислення помилкове - зобов'язати позивача здійснити перерахунок відповідно до закону чи договору або зробити це самостійно.

Отже, у разі невірно виконаного позивачем розрахунку інфляційних втрат, господарський суд не позбавлений можливості самостійно здійснити вірний перерахунок заявленої до стягнення суми та прийняти судове рішення після повного та всебічного з'ясування обставин, що мають значення для вірного вирішення спору.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем при розрахунку інфляційних втрат не враховані індекси інфляції менше одиниці (дефляція), що призвело до неправильного визначення суми інфляційних втрат. Так, позивачем здійснено розрахунок розміру інфляційних втрат лише за жовтень, листопад і грудень 2011 року, січень, лютий і березень 2012 року та серпень, вересень, жовтень, листопад і грудень 2012 року в загальному розмірі 37 792,45 грн. (а.с. 44-55).

Судовою колегією було перевірено розрахунок інфляційних нарахувань, зроблений позивачем та вбачає, що останній був зроблений невірно. Так, оскільки у певні періоди, зокрема, в травні, червні та серпні 2012 року (99,7%), в липні 2012 року (99,8%) та в листопаді 2012 року (99,9%) мала місце дефляція, остання також повинна була враховуватися при визначенні втрат позивача від інфляції грошових коштів. Однак, у зазначені періоди, згідно розрахунку позивача, відповідні індекси з від'ємним значенням (дефляція) ним не враховувалися взагалі, що не відповідає вимогам статті 625 ЦК України, внаслідок чого період визначеного позивачем нарахування фактично є неправомірно скороченим з метою штучного завищення розміру інфляційних втрат.

За розрахунком судової колегії розмір інфляційних втрат у період з травня по серпень 2012 року та в листопаді 2012 року не має позитивного значення, при цьому судова колегія виходила з необхідності вираховування індексу інфляції за кожний місяць періоду прострочення платежу, в тому числі і від'ємний (дефляцію). Відповідної правової позиції дотримується також Вищий господарський суд України у постанові від 23.07.2012 року у справі № 5020-1922/2011.

Отже, судом апеляційної інстанції перевірено розмір нарахувань інфляційних втрат на підставі здійсненого місцевим господарським судом перерахунку і встановлено, що вказані розміри нарахувань, визначені судом першої інстанції, є арифметично вірними, а тому судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції, що на користь позивача підлягають стягненню 26 451,16 грн. збитків внаслідок інфляції за час прострочення.

Крім цього, Київський апеляційний господарський суд, провівши перерахунок 3 % річних, нарахованих позивачем за прострочення виконання грошового зобов'язання дійшов висновку, що господарським судом міста Києва правомірно задоволено позовні вимоги в частині стягнення з відповідача 3% річних в сумі 79 448,02 грн. за весь час прострочення.

Статтею 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Крім того, згідно ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: сплата неустойки.

Позивачем за порушення відповідачем грошового зобов'язання за договором здійснено нарахування пені розмірі 367 562,52 грн. за період з 05.01.2012 року по 28.02.2013 року.

Відповідно до п. 7.2 договору визначено, що у разі невиконання покупцем умов п. 6.1 договору, покупець зобов'язується (крім суми заборгованості) сплатити пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла за період, за який сплачується пеня, від суми простроченого платежу за кожен день прострочення платежу. Неустойка нараховується за шість місяців, що передують моменту звернення з претензією, позовом.

Місцевим господарським судом було відмовлено у задоволенні позовних вимог в частині стягнення 367 562,52 грн. пені.

Колегія суддів апеляційного господарського суду погоджується з зазначеним вище висновком суду першої інстанції, враховуючи наступне.

За приписами ст. 549 Цивільного кодексу України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Частиною 3 статті 549 ЦУ України встановлено, що пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

У відповідності до ч. 6 ст. 231 ГК України, штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

Згідно із ч. 6 ст. 232 ГК України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Слід зауважити, що зазначена норма надає сторонам за договором право змінити лише строк, протягом якого управнена сторона може нараховувати штрафні санкції, тоді як момент виникнення права на нарахування відповідних штрафних санкцій є незмінним та пов'язується законом з днем, коли зобов'язання мало бути виконане, що, відповідно, кореспондується з положенням ст.ст. 260, 261 ЦК України щодо початку перебігу позовної давності за вказаними вимогами з урахуванням імперативу встановленого ч. 2 ст. 260 ЦК України щодо заборони зміни порядку обчислення позовної давності.

Матеріали справи свідчать, що зобов'язання з оплати отриманого газу мало виконуватись відповідачем до 10 числа місяця, наступного за місяцем поставки газу (п. 6.2 договору), а отже прострочення платежу за кожний неоплачений місяць починається з 10 числа відповідного місяця. Однак, позивачем нараховується пеня в період з 05.01.2012 року по 28.02.2013 року.

Зі змісту ст. 627 ЦК України вбачається, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Абзацом 2 ч.3 ст. 6 ЦК України закріплено імперативну норму, відповідно до якої сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це.

В силу статті 259 ЦК України сторонам надано право за взаємною домовленістю збільшувати позовну давність, яка встановлена законом, а не визначати початок перебігу позовної давності, що врегульовано ст. 261 ЦК України.

Нормами статті 261 ЦК України регламентовано, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Разом з цим, ч. 2 ст. 260 ЦК України закріплено імперативну норму, відповідно до якої порядок обчислення позовної давності не може бути змінений за домовленістю сторін.

Отже, виходячи із змісту п. 6.2 договору, початок перебігу позовної давності за вимогами, що випливають з даного договору починається з 10 числа наступного за місяцем поставки, який неоплачений, тобто від дня, коли позивач дізнався про порушення свого права, а відтак, з урахуванням положень ч. 6 ст. 232 ГК України, саме з 10 числа місяця + 6 місяців повинна обчислюватися пеня, а не з 05.01.2012 року по 28.02.2013 року, як зазначає позивач.

Разом з цим, як вбачається з розрахунку, здійсненого позивачем, пеня, яку він просить стягнути з відповідача, обрахована ним за період прострочення з 05.01.2012 року по 28.02.2012 року, тобто позивач нарахував пеню не з початку прострочення оплати за придбаний природний газ.

Здійснивши розрахунок пені по кожному окремому місяцю поставки судовою колегією встановлено, що в період заявлений позивачем (з 05.01.2012 року по 28.02.2013 року) до стягнення пені не входять шестимісячні періоди нарахування пені по поставкам газу по яким прострочено оплату, оскільки початок нарахування пені за неоплачений газ починається з 10 числа місяця, наступного за місяцем поставки газу та припиняється через 6 місяців, в той час як 05.01.2012 року є датою початку періоду нарахування пені заявленого позивачем.

Колегія суддів апеляційного господарського суду погоджується з висновком суду першої інстанції, що вимога позивача про стягнення з відповідача пені в розмірі 367 562,52 грн. за період з 05.01.2012 року по 28.02.2013 року є необґрунтованою, недоведеною належними доказами та такою, що не підлягає задоволенню.

Відповідно до вимог ст. ст. 32, 33 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Згідно із ст. 34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно з нормами статті 43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Позивачем - публічним акціонерним товариством «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» не надано докази та належним чином не доведено правомірність вимог апеляційної скарги про скасування рішення місцевого господарського суду від 05.11.2013 року.

Щодо інших доводів апеляційної скарги, колегія суддів не бере їх до уваги, оскільки прийшла висновку про їх необґрунтованість. Інших належних доказів на підтвердження своїх доводів та заперечень викладених в поданій апеляційній скарзі, скаржником не було надано суду апеляційної інстанції.

З огляду на вищевикладене, апеляційний господарський суд вважає, що рішення господарського суду міста Києва від 05.11.2013 року прийнято після повного з'ясування обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими, та відповідністю висновків, викладених в рішенні суду обставинам справи, а також у зв'язку із правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, і є таким що відповідає нормам закону.

Зважаючи на те, що доводи відповідача законних та обґрунтованих висновків суду першої інстанції не спростовують, рішення господарського суду міста Києва від 05.11.2013 року слід залишити без змін, а апеляційну скаргу публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» - без задоволення.

Судові витрати розподіляються відповідно до вимог ст. 49 ГПК України.

Керуючись ст. ст. 49, 99, 101-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд,-

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» на рішення господарського суду міста Києва від 05.11.2013 року у справі №910/19462/13 залишити без задоволення.

2. Рішення господарського суду міста Києва від 05.11.2013 року у справі №910/19462/13 залишити без змін.

3. Матеріали справи №910/19462/13 повернути до господарського суду міста Києва.

Головуючий суддя А.Г. Майданевич

Судді О.І. Лобань

Р.В. Федорчук