Ухвала суду № 36372344, 26.12.2013, Апеляційний суд Київської області

Справа № 381/1281/13-ц Головуючий у І інстанції Кравченко Л.М.Провадження № 22-ц/780/7080/13 Доповідач у 2 інстанції ПриходькоКатегорія 44 26.12.2013

УХВАЛА

Іменем України

25 грудня 2013 року колегія судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Київської області в складі:

головуючого: Приходька К.П.,

суддів: Голуб С.А., Таргоній Д.О.,

при секретарі: Дмитренко Ю.О.,

розглянула у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 14 жовтня 2013 року за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Фастівської міської ради Київської області ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання недійсними договорів купівлі-продажу та рішення про передачу земельної ділянки у приватну власність, стягнення матеріальної та моральної шкоди,-

встановила:

у вересні 2008 року позивачка звернулась до суду з вказаним позовом, який обґрунтовувала тим, що рішенням Фастівського міськрайонного суду Київської області від 05.06.2006 р., скасованого ухвалою Апеляційного суду Київської області від 24.07.2007 р., за ОСОБА_2 було визнано право власності на 1/6 частину житлового будинку АДРЕСА_1, яку остання продала відповідачу ОСОБА_3, який зруйнував будинок, в т.ч. належну позивачці 1/6 частину будинку та згодом продав земельну ділянку ОСОБА_5 і ОСОБА_4

Вказувала, що будинок в натурі між співвласниками не розділений, порядок користування ним та земельною ділянкою площею 2177 кв.м, на якій він розташований, не визначений.

Зазначала, що відповідачі не в змозі повернути в натурі безпідставно набуте майно, тому з урахуванням уточнених позовних вимог позивачка просила визнати недійсним договір купівлі-продажу 1/6 частини житлового будинку АДРЕСА_1, укладений 26.10.2006 р. між ОСОБА_2 і ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Фастівського нотаріального округу ОСОБА_6; визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,1га., в частині 0,0363га., за адресою АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_3, ОСОБА_5 і ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом Фастівського нотаріального округу ОСОБА_6; визнати недійсним рішення Фастівської міської ради №3/12-ХУІІ-У від 29.03.2007 р. та рішення Фастівської міської ради №2/51-ХХУІІ від 08.11.2007 р. в частині передачі ОСОБА_3 земельної ділянки у власність площею 0,1га., в частині площі 0,0363га.; визнати частково недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ №331235 від 13.03.2008 р., виданий ОСОБА_3, яка заходиться за адресою: АДРЕСА_1, площею 0,1га., в частині 0,0363га.; стягнути з ОСОБА_2 47237,00 грн. за завдану матеріальну шкоду та 10 000,00 грн. за завдану моральну шкоду; стягнути з ОСОБА_2 витрати, пов»язані зі сплатою державного мита в сумі 600,00 грн., витрати на інформаційно-технічне забезпечення в сумі 30,00 грн. та витрати по сплаті висновку спеціаліста КНДІСЕ в сумі 985,32 грн., а всього - 1615,32 грн.

Рішенням Фастівського міськрайонного суду Київської області від 14 жовтня 2013 року в задоволенні позову відмовлено в повному обсязі.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати вказане рішення суду, посилаючись на недотримання норм матеріального та процесуального права при його ухваленні та ухвалити в цій частині нове рішення, яким задовольнити її позов.

Колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст.213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним та обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з»ясованих обставин справи, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судом встановлено, що на підставі рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 24.12.1998 р. за позивачкою було визнано право власності на кімнату площею 14,4 кв.м в будинку АДРЕСА_1, що відповідає 1/6 частині будинку (т.1 а.с.96). Співвласником цього ж будинку (5/6 частин) на підставі договору дарування від 19.11.2004 р. являлась відповідач ОСОБА_2 Рішенням Фастівського міськрайонного суду Київської області від 05.06.2006 р. за ОСОБА_2 було визнано право власності на 1/6 частину будинку АДРЕСА_1. Дане рішення суду за наслідками його перегляду було скасоване ухвалою Апеляційного суду Київської області від 24.07.2007 р.

Порядок користування земельною ділянкою площею 2 177 кв.м, на якій був розташований спірний будинок, між співвласниками ОСОБА_2 та ОСОБА_1 не визначався.

Також встановлено, що 26 жовтня 2006 року ОСОБА_2 продала ОСОБА_3 1/6 частину будинку АДРЕСА_1, що підтверджується договором купівлі-продажу частини житлового будинку від 26.10.2006 р. яку ОСОБА_3 згодом зруйнував, що не заперечується ним (т.1 а.с.104).

Відповідно до державного акту на право власності на земельну ділянку Серія ЯЖ №331235, виданого 13.03.2008 р. на підставі рішення Фастівської міської ради №2/51-ХХУІІ-У від 08.11.2007 р. ОСОБА_3 належала земельна ділянка площею 0,1000га., що розташована за адресою АДРЕСА_1 (т.1 а.с.31,32).

Згідно до договору купівлі-продажу земельної ділянки від 11.10.2008 року вказану земельну ділянку ОСОБА_3 продав ОСОБА_5 та ОСОБА_4, які побудували на даній земельній ділянці новий будинок (т.1 а.с.33).

У своїй позовній заяві позивачка просила суд визнати недійсним договір купівлі-продажу 1/6 частини будинку АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_2 і ОСОБА_3, а також частково недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки за цією ж адресою, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 і ОСОБА_4, проте визнання правочинів недійсними пов»язане з анулюванням майнових наслідків їх вчинення і встановлення наслідків, передбачених законом.

Проте, суд першої інстанції вважав вимоги позивачки такими, що не ґрунтуються на вимогах Закону, не відповідають обставинам справи і не можуть бути задоволені виходячи з наступного.

Відповідно до ч.1 ст.216 ЦК України, на яку посилається позивачка, є імперативною, тобто обов»язковою для застосування і суд має забезпечити зазначені в ній наслідки.

На даний час фактично не існує старого будинку, власником 1/6 частини якого є позивачка, тому за наслідками визнання зазначених вище договорів недійсними не може бути здійснено повернення майна позивачці у вигляді 1/6 частини будинку, що складається із кімнати площею 14,4кв.м.

Відповідно до п.7 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 р. правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Відповідно до п.10 зазначеної постанови Пленуму Верховного Суду України реституція як спосіб захисту цивільного права (ч.1 ст.216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв»язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред»явлена тільки стороні недійсного правочину.

Тобто, оскільки позивачка не є стороною оспорюваних нею договорів, то у неї відсутні правові підстави вимагати визнання їх недійсними. Визнання державного акту частково недійсним також не відповідає нормам матеріального права.

Відповідно до висновків Верховного Суду України, викладених у рішеннях, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п.1 ч.1 ст.355 ЦПК України за 2010-2011p.p. «права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом пред»явлення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, встановленого ст.ст.215,216 ЦК України, тобто шляхом визнання правочинів недійсними. Такий захист можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, у разі, якщо існують підстави, передбачені ст.388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача (постанова від 03.10.2011 р., справа №6-36цс11)». А у разі неможливості повернути в натурі безпідставно набуте майно - відповідно до ч.2 ст.1213 ЦК України - відшкодовується його вартість.

З матеріалів справи вбачається, що позивачка клопотання про проведення судової експертизи для встановлення дійсної вартості 1/6 частини будинку, що складалась із кімнати площею 14,4кв.м., не заявляла.

Тому, суд критично оцінив розмір відшкодування, зазначений в поданому позивачкою як додаток до її позовної заяви висновку спеціаліста, проведеному експертом, не зареєстрованим в Державному реєстрі судових експертів і не за ухвалою суду, і враховуючи правову позицію Верховного Суду України, викладену в п.17 Постанови пленуму №5 від 12.06.2009 р. «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду» та Закону України «Про судову експертизу», та правильно вважав його неналежним доказом.

Крім того, суд критично оцінив посилання позивачки на порушення її права на землю виходячи з наступного.

Відповідно до ст.125 ЗК України та ч. в) п.18 Постанови Пленуму Верховного Суду України №7 від 16.04.2004 р. «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» «з 01.01.2002 р. право користування земельною ділянкою виникало після одержання її власником або землекористувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування або укладення договору оренди, їх державної реєстрації та встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості)».

Рішенням Фастівської міської ради №8/80-ХУІІ-ІУ від 11.12.2003 р. позивачці ОСОБА_1 як власнику 1/6 частини будинку було наділено 0,0363га., землі цільовим призначенням для обслуговування цієї частини будинку (т.1 а.с.6).

За відсутності самої частини будинку і за відсутності у позивачки документу, що посвідчує її право постійного користування землею, нездійснення його державної реєстрації та відсутності акту про встановлення меж цієї земельної ділянки в натурі (на місцевості), позивач землекористувачем в розумінні вимог ЗК не являється, а тому і не має права на пред»явлення позовних вимог щодо цієї землі.

Стосовно вимоги позивачки про стягнення моральної шкоди суд також правильно відмовив, оскільки за правилами ст.23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв»язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров»я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв»язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім»ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв»язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Згідно п.5 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» №4 від 31.03.1995 року відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов»язковому з»ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювана, наявність причинного зв»язку між шкодою і протиправним діянням заподіювана та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з»ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Тобто, вимога ОСОБА_1 про стягнення моральної шкоди є похідною від вимоги про стягнення матеріальної шкоди, і позивачкою не було надано суду належних доказів того, якими неправомірними діями саме ОСОБА_2 заподіяла моральну шкоду та з яких міркувань вона виходила, визначаючи розмір шкоди, це унеможливлює стягнення судом моральної шкоди з ОСОБА_2 на її користь.

Таким чином, суд першої інстанції правильно прийшов до висновку, що позивачкою невірно обрано спосіб захисту, а тому позов задоволенню не підлягає.

Доводи апелянта в апеляційній скарзі про те, що у зв»язку з руйнуванням належної їй 1/6 частини будинку, ОСОБА_2 зобов»язана відшкодувати позивачці його вартість, посилалася на той самий висновок, який суд критично оцінив, при цьому з матеріалів справи видно, що позивачці в судовому засіданні було роз»яснено положення ст.ст.10,60 ЦПК України, проте, позивачка не надала суду належних та допустимих доказів які б спростували висновки суду першої інстанції.

Крім того, згідно п.5 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» №4 від 31.03.1995 року відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов»язковому з»ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювана, наявність причинного зв»язку між шкодою і протиправним діянням заподіювана та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з»ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Тобто, посилання апелянта про заподіяння їй моральної шкоди, яка полягає в душевних стражданнях, яких вона зазнала у зв»язку із знищенням майна, втрата її спокою та сну, душевного дискомфорту, розладу зі здоров»ям та відвідуванням лікарів колегія суддів не приймає до уваги, оскільки такі посилання не підтверджуються жодними дослідженими по справі доказами.

Отже, решта доводів апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, обгрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення.

Колегія суддів, з огляду на зазначене, вважає, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам, вірно послався на закон, що регулює спірні правовідносини, дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову.

Оскільки рішення суду ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає за необхідне відхилити апеляційну скаргу і залишити рішення суду без змін.

Керуючись: ст.ст.303,307,308,313-315,317,319 ЦПК України колегія суддів, -

ухвалила:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити, рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 14 жовтня 2013 року залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий

Судді