Ухвала суду № 36360027, 11.12.2013, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"11" грудня 2013 р. м. Київ К/800/51264/13

Вищий адміністративний суд України в складі колегії суддів:

головуючого судді-доповідача Олендера І.Я.,

суддів Ємельянової В.І., Рецебуринського Ю.Й.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2, ОСОБА_3 на ухвалу Севастопольського апеляційного адміністративного суду від 18 вересня 2013 року та постанову Окружного адміністративного суду Автономної Республіки Крим від 2 липня 2013 року в справі за позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України про скасування рішень та спонукання до виконання певних дій,-

В С Т А Н О В И В:

У квітні 2013 року позивачі звернулися до суду з позовом, в якому просили скасувати рішення № 58-13 від 06.02.2013 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; скасувати рішення № 46-13 від 06.02.2013 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язати відповідача прийняти рішення про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.

Постановою Окружного адміністративного суду Автономної Республіки Крим від 2 липня 2013 року, залишеною без змін ухвалою Севастопольського апеляційного адміністративного суду від 18 вересня 2013 року, у задоволенні позову відмовлено.

Суди попередніх інстанцій мотивували своє рішення тим, що при розгляді заяв позивачів про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового чи тимчасового захисту, відповідач здійснив всі дії в межах своїх повноважень, на підставі та в межах національного і міжнародного законодавства, ратифікованого державою Україна, і прийняв обґрунтоване рішення.

У поданій касаційній скарзі позивачі заявили вимоги про скасування рішень судів першої та апеляційної інстанції, як таких, що постановлені із порушенням норм матеріального і процесуального права, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

У доводах касаційної скарги, скаржники зазначають, що рішення Державної міграційної служби прийняті без врахування всіх обставин, які стосуються справи позивачів і дають підстави на визнання біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.

Справу розглянуто в порядку письмового провадження, відповідно до пункту першого частини першої статті 222 Кодексу адміністративного судочинства України.

Судами попередніх інстанцій встановлено наступні обставини.

ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, громадяни Російської Федерації, що підтверджується копіями паспортів та довідками про звернення за захистом в Україні (т. 1 а.с. 19-20, 22-23).

Відповідно до свідоцтва про укладення шлюбу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є чоловіком та дружиною (т. 1 а.с. 21).

Судом встановлено, що позивачі прибули до України легально 02.08.2012 року (т. 1 а.с. 83, 202).

29.08.2012 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулися до Головного управління Державної міграційної служби в м. Києві із заявами про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту (т. 1 а.с. 12-16).

Наказами Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві № 549 та № 550 від 24.09.2012 року вищезазначені заяви були прийняті для вирішення питання про визнання біженцями або особами, які потребують додаткового захисту (т. 1 а.с. 17-18).

Рішеннями Державної міграційної служби України від 06.02.2013 року № 46-13 та № 58-13 позивачам відмовлено у визнанні біженцями або особами, які потребують додаткового захисту (т. 1 а.с. 7-8).

05.04.2013 року Головним управлінням Державної міграційної служби України в АР Крим позивачам направлено повідомлення № 11 та № 12 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т. 1 а.с. 7-8).

Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, колегія суддів приходить до висновку про те, що зазначена касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних мотивів.

Спеціальним законом, який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, є Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон).

Відповідно до положень п. 1 ч. 1. ст. 1 Закону, біженець це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Управлінням Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року) (Женева, 1992), згідно якого процес визначення статусу біженця проходить в два етапи: 1) визначення фактів, які відносяться до справи та 2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року (далі - Конвенція 1951 року) та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року (далі - Протокол 1967 року).

Відповідно до Директиви Європейського Союзу від 29 квітня 2009 року «Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається», яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутності поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

У відповідності до п.п. 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Судами попередніх інстанцій, з огляду на матеріали особових справ позивачів, встановлено, що зокрема ОСОБА_2 у своїй заяві про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту зазначив, що ризик опинитися за гратами є дуже великим через факт переслідування його по релігійним причинам, як особи, що сповідує Іслам та по політичним причинам, як особи яка раніше була засуджена до позбавлення волі за участь у злочинній організації та схилянні особи до участі в діяльності терористичної організації (т. 1 а.с. 78).

ОСОБА_3 у своїй заяві про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вказала, що побоюється пригноблювання, оскільки вона є мусульманкою та жінкою людини, якого вважають злочинцем (т. 1 а.с. 189).

Суди попередніх інстанцій інстанції дійшли обґрунтованого висновку, що заявники не були причетні до політичних партій, не приймали участі у політичному житті країни свого походження. Факту, що позивачі були об'єктом переслідувань на момент звернення до відповідача та наявність прямих загроз такого переслідування через релігійній переконання не встановлено.

При цьому слід зазначити, що релігія Іслам дозволена для віросповідання в Російській Федерації, що гарантовано Конституцією вказаної країни. Відтак, сам факт сповідування вказаної релігії позивачами не може бути підставою для визнання їх біженцями чи особами, які потребують додаткового захисту.

Крім того, з анкет, поданих позивачами до відповідача, вбачається, що їхніх батьки та близькі родичі, які також сповідують Іслам, до цього часу проживають на території Республіки Башкортостан Російської Федерації і не зазнають жодних утисків від діючої влади.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачі звернулися із заявами про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту 29.08.2012 року, а обставини на які вони посилаються, як на підставу для визнання їх біженцями чи особами, які потребують додаткового захисту фактично мали місце у 2005-2010 роках.

Крім того відомості, які надали позивачі носять загальний характер та не підтверджують наявність переслідувань відносно них ні за релігійними, ні за політичними переконаннями.

Частиною 11 статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Як правильно вказав суд апеляційної інстанції, в матеріалах справи наявні мотивовані висновки Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві (т. 1 а.с. 181, 253) , якими рекомендовано Державній міграційній службі України прийняти рішення про відмову позивачам у визнанні біженцями або особами, які потребують додаткового чи тимчасового захисту, відповідно до статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Виходячи зі змісту ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

За наведеного можна зробити висновок про те, що відповідачем вмотивовано відмовлено позивачам у визнанні їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту в Україні.

Тобто, при перевірці об'єктивної сторони обґрунтованого побоювання стати жертвою переслідувань відповідачем не було встановлено наявність фактичних доказів того, що ці побоювання позивачів є реальними.

Отже, при прийнятті рішення відповідачем було проведено збір та аналіз інформації про країну походження, про особи заявників та інші обставини необхідні для прийняття такого і обґрунтовано прийнято рішення про відмову у наданні статусу біженця або визнання особою, яка потребує додаткового захисту.

За змістом ст. 159 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, обґрунтованим - ухвалене судом на підставі повного та всебічного з'ясування обставин в адміністративній справі, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 223 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що при ухвалені оскаржуваних судових рішень, суди попередніх інстанцій не допустили порушень норм матеріального та процесуального права, які могли б бути підставою для скасування чи зміни судових рішень.

Керуючись ст.ст. 160, 167, 220, 222, 223, 224, 231, 254 КАС України, суд -

У Х В А Л И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 залишити без задоволення, а ухвалу Севастопольського апеляційного адміністративного суду від 18 вересня 2013 року та постанову Окружного адміністративного суду Автономної Республіки Крим від 2 липня 2013 року в справі № 801/3954/13-а - без змін.

Ухвала набирає законної сили протягом п'яти днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий І.Я. Олендер

Судді В.І. Ємельянова

Ю.Й. Рецебуринський