Постанова № 36355293, 19.11.2013, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа: № 2а-8978/12/2670 Головуючий у 1-й інстанції: Літвінова А.В.

Суддя-доповідач: Собків Я.М.

ПОСТАНОВА

Іменем України

19 листопада 2013 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого - судді : Собківа Я.М.,

суддів: Борисюк Л.П.,Петрика І.Й.,

при секретарі: Присяжній Д.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Святошинському районі м. Києва Державної податкової служби на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 серпня 2012 року у справі за адміністративним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ІНТЕРСІТІ" до Державної податкової інспекції у Святошинському районі м. Києва Державної податкової служби про скасування податкових повідомлень-рішень, -

ВСТАНОВИВ:

У липні 2012 року позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю "ІНТЕРСІТІ" (далі - ТОВ "ІНТЕРСІТІ") звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва із адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у Святошинському районі м. Києва Державної податкової служби, в якому просив визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення відповідача від 31.05.2012 №0001642250, яким позивачу визначено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість у розмірі 322 960,50 грн. та від 31.05.2012 №0001652250, яким позивачу визначено суму грошового зобов'язання з податку на прибуток у розмірі 217 939,75 грн.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 серпня 2012 року позов задоволено.

Відповідач не погоджуючись з прийнятим рішенням суду звернувся з апеляційною скаргою, в якій зазначає, що оскаржувана постанова суду не відповідає вимогам матеріального та процесуального права, а саме, судом першої інстанції неповно з'ясовано та не доведено обставини, що мають значення для справи, висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи, в зв'язку з чим просить скасувати постанову суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні вимог даного позову.

Сторони, будучи належним чином повідомлені про дату, час та місце апеляційного розгляду справи, в судове засідання не з'явилися.

Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо письмових доказів для правильного вирішення апеляційної скарги, а особиста участь сторін в судовому засіданні - не обов'язкова, колегія суддів у відповідності до ч. 4 ст. 196 КАС України визнала можливим проводити апеляційний розгляд справи за відсутності представників сторін.

Згідно ст. 41 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції - скасуванню, виходячи з наступного.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст.202 КАС України підставами для скасування постанови або ухвали суду першої інстанції та ухвалення нового рішення є порушення норм матеріального або процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи або питання, а так само розгляд і вирішення справи неповноважним судом; участь в ухваленні постанови судді, якому було заявлено відвід на підставі обставин, які викликали сумнів у неупередженості судді, і заяву про його відвід визнано судом апеляційної інстанції обґрунтованою; ухвалення чи підписання постанови не тим суддею, який розглянув справу.

Згідно ч. 3 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення; безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, на підставі постанови старшого слідчого СВ ПМ ДПІ у Солом'янському районі міста Києва майора податкової міліції Скирди Р.В. від 15.03.2012, винесеної по кримінальній справі № 79-00254, працівниками Державної податкової інспекції у Святошинському районі міста Києва Державної податкової служби було проведено документальну позапланову виїзну перевірку Товариства з обмеженою відповідальністю «ІНТЕРСІТІ» щодо повноти декларування та своєчасності сплати податку на прибуток та податку на додану вартість при взаємовідносинах з Товариством з обмеженою відповідальністю «Постпринт», Товариством з обмеженою відповідальністю «Вестлайн-Груп», Товариством з обмеженою відповідальністю «АВК» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Сібер» за період з 01.01.2009 по 31.12.2011.

В ході проведення перевірки було встановлено порушення позивачем вимог підпунктів 7.2.1, 7.2.3 та 7.2.6 пункту 7.2, підпунктів 7.4.1, 7.4.4, 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), що призвело до заниження податку на додану вартість на суму 269 501,00 грн; підпункту 5.3.9 пункту 5.3 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», підпункту 14.1.228 пункту 14.1 статті 14 та пунктів 138.1, 138.2, 138.4 статті 138 Податкового кодексу України, що призвело до заниження податку на прибуток у сумі 187 991,00 грн.

За наслідками перевірки відповідачем було складено акт перевірки від 07.05.2012 №137/22-50/23739883, на підставі якого прийнято наступні податкові повідомлення-рішення:

від 31.05.2012 №0001642250, яким позивачу визначено грошове зобов'язання з податку на додану вартість у сумі 322 960,50грн., у тому числі: 269 501,00 грн. - основний платіж, 53 459,50 грн. - штрафні (фінансові) санкції.

від 31.05.2012 №0001652250, яким позивачу визначено грошове зобов'язання з податку на прибуток у сумі 217 939,75 грн., у тому числі : 187 991,00 грн. - основний платіж, 29 948,75 грн. -штрафні (фінансові) санкції.

Позивач заперечує правомірність податкових повідомлень-рішень відповідача, у зв'язку з чим просить визнати їх протиправними та скасувати.

Даючи правову оцінку обставинам вказаної справи колегія суддів зважає на наступне.

Відповідно до п. 5.1, пп. 5.2.1 п. 5.2 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 28 грудня 1994 року № 334/94-ВР (в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин), валові витрати виробництва та обігу - це сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

Згідно ч. 4 пп. 5.3.9 п. 5.3 ст. 5 вказаного Закону (в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин), не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

За змістом наведених норм, для формування валових витрат обов'язковою передумовою, за виключенням обмежень, установлених пунктами 5.3-5.7 ст. 5 Закону, є подальше фактичне використання таких витрат у власній господарській діяльності підприємства та документальне підтвердження належності таких витрат складу валових витрат.

Відповідно до пп. 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» від 3 квітня 1997 року № 168/97-ВР (в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин, далі - Закон № 168/97-ВР), податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг) та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 81 цього Закону, протягом такого звітного періоду, зокрема, у зв'язку із придбанням або виготовленням товарів та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Згідно пп. 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 Закону № 168/97-ВР (в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин), не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з пп. 7.2.6 цього пункту).

У разі коли на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим підпунктом документами, платник податку несе відповідальність у вигляді фінансових санкцій, установлених законодавством, нарахованих на суму податкового кредиту, не підтверджену зазначеними цим підпунктом документами.

Положенням пп. 7.2.3, пп. 7.2.6 п. 7.2. ст. 7 Закону № 168/97-ВР (в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин), встановлено, що податкова накладна є звітним податковим документом і одночасно розрахунковим документом, що видається платником податку, який поставляє товари (послуги), на вимогу їх отримувача, та є підставою для нарахування податкового кредиту.

Отже, з аналізу норм діючого законодавства випливає, що до складу податкового кредиту можуть бути віднесені тільки ті суми податку на додану вартість, які сплачені в зв'язку з придбанням товарів, послуг чи основних фондів, призначених для використання в межах та з метою подальшого використання у господарській діяльності платника податку. Право на включення сплаченого (нарахованого) ПДВ до податкового кредиту виникає за умови встановлення тієї обставини, що вартість придбаних товарів (робіт, послуг) підлягає віднесенню до складу валових витрат виробництва (обігу) відповідно до вимог наведеного підпункту 5.1 ст. 5 Закону № 334. До складу валових витрат належать лише витрати, прямо передбачені Законом, що використовувалися для забезпечення господарської діяльності підприємства.

Як вбачається з матеріалів справи, в періоді, що перевірявся, позивач мав фінансово-господарські взаємовідносини з TOB «Сібер», TOB «Постпринт», TOB «Вестлайн-Груп» та TOB «АВК».

Упродовж вказаного періоду ТОВ "ІНТЕРСІТІ" виступало видавцем газет «Дивіденди-столиця», «Дивіденди-Київщина», «Дивіденди-Донбас», «Дивіденди-Дніпропетровщина», «Дивіденди-Закарпаття», «Дивіденди-Запоріжжя», «Дивіденди-Львівщина», «Дивіденди-Луганщина», «Дивіденди-Миколаївщина», «Дивіденди-Одещина», «Дивіденди-Прикарпаття», «Дивіденди-Сумщина», «Дивіденди-Харківщина», «Дивіденди-Чернігівщина», «Дивіденди-Крим».

У зв'язку із здійсненням видавничої діяльності між TOB «ІНТЕРСІТІ» та TOB «Сібер», TOB «Постпринт», TOB «Вестлайн-Груп» і TOB «АВК» в різний період часу були укладені договори про виконання робіт з підготовки матеріалів для публікацій, розроблення дизайну та виготовлення в електронній формі оригінал-макетів зазначених вище газет, з подальшим їх друком.

Згідно висновків акту перевірки вбачається, що працівниками ДПІ у Святошинському районі м. Києва ДПС було встановлено завищення задекларованих суб'єктом господарювання показників у рядку 04.1 декларації «Витрати на придбання товарів (робіт, послуг), крім визначених у 04.11» та рядку 05.1 додатку СВ Декларації в сумі 757 500,00 грн., у тому числі: за 2 квартал 2009 року у сумі 95 833,33 грн.; 3 квартал 2010 року у сумі 232 500,00 грн.; 4 квартал 2010 року у сумі 150 833,33 грн.; 1 квартал 2011 року у сумі 209 166,67 грн. та 2 квартал 2011 року у сумі 69 166,67 грн.

На підставі акту перевірки податковим органом було зроблено висновок про порушення позивачем вимог підпункту 5.3.9 пункту 5.3 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», підпункту 14.1.228 пункту 14.1 статті 14 та пунктів 138.1, 138.2, 138.4 статті 138 Податкового кодексу України, що на думку останнього вплинуло на формування позивачем податкового кредиту.

Відповідно до п.п. 14.1.181 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України податковий кредит - сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.

Згідно п. 138.2 ст. 138 Податкового кодексу України витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

Відповідно до п.п. 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 Податкового кодексу України, не включаються до складу витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Згідно із п. 198.1 ст. 198 Податкового кодексу України, право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності); в) отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України; г) ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.

Водночас, відповідно до п. 198.3 ст. 198 Податкового кодексу України, податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до ст. 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою п. 193.1 ст. 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Тобто, необхідною умовою для віднесення сплачених у ціні товарів (послуг) сум податку на додану вартість є факт придбання товарів та послуг із метою їх використання в господарській діяльності.

Таким чином, витрати для цілей визначення об'єкта оподаткування податком на прибуток, а також податковий кредит для цілей визначення об'єкта оподаткування податком на додану вартість мають бути фактично здійснені і підтверджені належним чином складеними первинними документами, що відображають реальність господарської операції, яка є підставою для формування податкового обліку платника податків.

Так, на підтвердження виконання договірних зобов'язань позивачем були надані копії договорів про надання послуг, актів виконаних робіт, банківських виписок, податкових накладних, декларацій ТОВ «ІНТЕРСТІ» з податку на прибуток та податку на додану вартість та карток бухгалтерських рахунків.

Заперечуючи проти вимог даного позову відповідач вказує на нікчемність укладених позивачем правочинів, які на його думку є фіктивними та не створюють жодних юридичних наслідків, крім тих, які пов'язані з їх недійсністю.

Відповідно до статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається недійсним в судовому порядку. В розумінні даної норми цивільного закону характеризуючими ознаками фіктивного правочину є те, що сторони вчиняють його лише для вигляду, знаючи заздалегідь що він не буде виконаний. Тобто, при вчинені фіктивного правочину учасники мають інші цілі, ніж ті що передбачені самим правочином, не маючи на меті встановлення його правових наслідків. При цьому, фіктивним можна визнати правочин тільки за умови, що обидві сторони діяли без наміру як створення так і досягнення відповідних цивільно-правових наслідків.

Згідно із ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобов'язання обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а в разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також усе належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише в однієї зі сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави (частина 1 статті 208 Господарського кодексу України).

Положення статей 207 та 208 Господарського кодексу України слід застосовувати з урахуванням того, що правочин, який вчинено з метою завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, водночас суперечить моральним засадам суспільства, а тому згідно з частиною 1 статті 203,. частиною 2 статті 215 Цивільного кодексу України є нікчемним, і визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Органи державної податкової служби, вказані в абзаці першому статті 10 Закону України «Про державну податкову службу в Україні», можуть на підставі пункту 1 цієї статті звертатись до судів з позовами про стягнення в доход держави коштів, одержаних за правочинами, вчиненими з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їхню нікчемність.

Відповідно до пункту 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений статтею 228 Цивільного кодексу України: 1) правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина: 2) правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Такими є правочини, що посягають на економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо.

Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок.

При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК України має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Так, в своїх запереченнях відповідач посилається на наявність вироку Печерського районного суду міста Києва від 07 червня 2012 року, постановленого у справі № 1-3333/12 по обвинуваченню ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, у вчиненні злочинів, передбачених ч.2 ст. 205, ч.3 ст. 358 та ч.4 ст. 358 КК України.

Зі змісту даного вироку вбачається, що ОСОБА_3 за попередньою домовленістю з невстановленою слідством особою, бажаючи здійснювати діяльність пов'язану з наданням діючим суб'єктам підприємницької діяльності послуг із незаконного переведення безготівкових грошових коштів в готівку та маючи на меті прикриття незаконної діяльності з умисного ухилення від сплати податків таких суб'єктів господарювання, знаходячись у невстановленому слідством місці, вступив в злочинну змову із невстановленою слідством особою з метою реєстрації на його ім'я в органах державної влади суб'єктів підприємницької діяльності, погодившись з корисливих мотивів, підписати необхідні реєстраційні та установчі документи підприємств за обіцяну грошову винагороду, усвідомлюючи при цьому протиправний характер запропонованих йому дій як майбутнього засновника і керівника створюваних ним підприємств, що походило з розуміння того, що підприємства реєструються на нього, як на підставну особу.

Відповідності до п. 4 ст. 72 КАС України вирок суду в кримінальній справі або постанова суду у справі про адміністративний проступок, які набрали законної сили, є обов'язковими для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, щодо якої ухвалений вирок або постанова суду, лише в питаннях, чи мало місце діяння та чи вчинене воно цією особою.

Крім того, відповідач в своїх доводах посилається на відсутність основних фондів, трудових ресурсів, виробничого обладнання, виробничих активів та транспортних засобів контрагентів позивача.

Згідно ст. 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», господарською операцією є дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства.

Визначальною ознакою господарської операції є те, що вона повинна спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

Відповідно до інформаційного листа Вищого адміністративного суду України від 02.06.2011 року № 742/11/13-11, з метою встановлення факту здійснення господарської операції, формування витрат для цілей визначення об'єкта оподаткування податком на прибуток або податкового кредиту з податку на додану вартість належить з'ясовувати, зокрема, обставини щодо руху активів у процесі здійснення господарської операції, установлення спеціальної податкової правосуб'єктності учасників господарської операції, установлення зв'язку між фактом придбання товарів (послуг), спорудженням основних фондів, імпортом товарів (послуг), понесенням інших витрат і господарською діяльністю платника податку.

Дослідженню підлягають усі первинні документи, які належить складати залежно від певного виду господарської операції: договори, акти виконаних робіт, документи про перевезення, зберігання товарів тощо.

Необхідно перевіряти фізичні, технічні та технологічні можливості певної особи до вчинення тих чи інших дій, що становлять зміст господарської операції, як-от: наявність кваліфікованого персоналу, основних фондів, у тому числі транспортних засобів для перевезення або виробництва, приміщень для зберігання товарів тощо, якщо такі умови необхідні для здійснення певної операції; можливість здійснення операцій з відповідною кількістю певного товару у відповідні строки з урахуванням терміну його придатності, доступності на ринку тощо; наявність відповідних ліцензій та інших дозвільних документів, що необхідні для ведення певного виду господарської діяльності.

Про відсутність факту здійснення господарської операції можуть також свідчити і результати, відображені у даних податкового обліку будь-кого з учасників господарської операції, які фактично не настали внаслідок відсутності відповідних дій будь-кого з учасників такої операції (наприклад, відображення отримання послуг без їх фактичного надання або в разі їх надання іншою особою, ніж та, що вказана у даних податкового обліку чи первинних документах; імітація купівлі товару в особи, яка ніколи його не продавала тощо).

На думку колегії суддів, відсутність доказів на підтвердження виготовлення та реалізації товарів (продукції) виключає можливість настання причинно-наслідкового зв'язку витрат з господарською діяльністю позивача. Відтак, наявність податкових накладних без проведення реальної операції не може спричиняти будь-яких пов'язаних з цим податкових наслідків, у тому числі щодо відшкодування з бюджету податку на додану вартість.

Та обставина, що контрагенти позивача зареєстровані в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України і Реєстрі платників податку на додану вартість, не дає підстав вважати, що виписані від їх імені податкові накладні є належно оформленими та підписаними повноважними особами, а тому віднесення відображених у них сум ПДВ до податкового кредиту колегія суддів вважає безпідставним.

За таких обставин, заявлені позивачем вимоги колегія суддів знаходить необґрунтованими та такими, що не підлягають до задоволення.

З підстав вищевикладеного, колегія суддів приходить до висновку, що постанова суду першої інстанції ухвалена з порушенням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги повністю спростовують висновки суду першої інстанції, а тому вбачаються підстави для скасування постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 серпня 2012 року та ухвалення нового рішення, яким в задоволенні адміністративного позову Товариства з обмеженою відповідальністю "ІНТЕРСІТІ" до Державної податкової інспекції у Святошинському районі м. Києва Державної податкової служби про скасування податкових повідомлень-рішень, слід відмовити.

Відповідно до п.3 ч.1 ст.198 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати її та прийняти нову постанову суду.

Керуючись ст. ст. 195, 198, 202, 205, 207, 212, 254 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Святошинському районі м. Києва Державної податкової служби - задовольнити.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 серпня 2012 року - скасувати.

Прийняти нову постанову, якою в задоволенні адміністративного позову Товариства з обмеженою відповідальністю "ІНТЕРСІТІ" до Державної податкової інспекції у Святошинському районі м. Києва Державної податкової служби про скасування податкових повідомлень-рішень - відмовити.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня складання в повному обсязі, шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий суддя суддя суддя Я.М. Собків Л.П. Борисюк І.Й. Петрик

Головуючий суддя Собків Я.М.

Судді: Борисюк Л.П.

Петрик І.Й.