Рішення № 36297814, 09.12.2013, Новоазовський районний суд Донецької області

09.12.2013 238/2217/13-ц

2/238/820/13

Справа №2/238/820/13

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

04 грудня 2013 року Новоазовський районний суд Донецької області у складі:

головуючого судді Кацаренко І.О.

при секретарі Андріановій Т.І.,

за участю представників позивача: адвоката ОСОБА_1,

ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Новоазовську цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, треті особи ОСОБА_5, Четверта маріупольська державна нотаріальна контора Донецької області, про визнання договору купівлі-продажу жилого будинку недійсним в частині визначення покупця, визнання права власності на жилий будинок, зобов'язання вчинити певні дії,

в с т а н о в и в :

19 серпня 2013 року позивач звернувся з зазначеним позовом до відповідача. В обґрунтування позовних вимог зазначив, що з кінця 2005 року він з дочкою відповідача по справі ОСОБА_5 проживав однією сім'єю без реєстрації шлюбу у м.Норильську Красноярського краю Російської Федерації. ІНФОРМАЦІЯ_2 року у них народився син ОСОБА_7. Влітку він з ОСОБА_5 і з сином приїздили до м.Маріуполя до родичів, бажали придбати будинок на узбережжі Азовського моря. Він і ОСОБА_5 попросили матір ОСОБА_5, ОСОБА_4, відповідача по справі, підібрати їм будинок, який їм підійде для купівлі, та з'ясувати, чи можуть громадяни Російської Федерації придбати на території України жилий будинок.

Влітку 2009 року він з дружиною і сином приїхали у відпустку у м.Маріуполь. ОСОБА_4 повідомила їм, що громадяни України не можуть придбати на території України жилу нерухомість і землю, у зв'язку з чим будинок треба купувати на її, ОСОБА_4, ім'я. На підтвердження цього ОСОБА_4 відвела його до агенції нерухомості, де спеціаліст агенції повідомив йому те ж саме. Розраховуючи на можливі зміни у діючому законодавстві України або на те, що у нього, ОСОБА_3, зміниться громадянство, він погодився на придбання жилого будинку на ім'я ОСОБА_4.

Літом 2009 року він найшов варіант купівлі будинку, який був розташований у АДРЕСА_1, ведучи всі переговори стосовно купівлі-продажу жилого будинку з ОСОБА_8 - дочкою власниці будинку ОСОБА_9 ІНФОРМАЦІЯ_1, яка в силу свого віку і стану здоров'я погано себе почувала. ОСОБА_8 він віддав 20 тис. грн. авансу за будинок.

Частину грошей він залишив ОСОБА_4, а частину грошей він надсилав грошовими переказами у загальній сумі 80 тис. грн. на остаточний розрахунок за будинок, оплату нотаріального оформлення договору, купівлі-продажу жилого будинку і реєстрації його у бюро технічної інвентаризації.

У грудні 2009 року ОСОБА_4 повідомила їм, що вона за 93 тис. грн. придбала жилий будинок АДРЕСА_1. При цьому ОСОБА_4 договір купівлі-продажу жилого будинку ні йому, позивачу, ні його дружині ОСОБА_5 не передавала і не повідомляла, в якій нотаріальній конторі цей договір був посвідчений.

27 листопада 2010 року він і ОСОБА_5 оформили свої стосунки юридично, уклавши шлюб у м.Норильську.

Коли він зі своєю родиною влітку 2010-2012 років приїздив до України у відпустки, він, вважаючи придбаний жилий будинок своїм, вкладав у нього свої власні і спільні з дружиною після реєстрації шлюбу кошти. Гроші витрачалися на придбання будівельних матеріалів і оплату робіт найманим працівникам.

На кровельні матеріали і оплату робіт на це було витрачено 24029,18 грн., на заміну вікон, внутрішніх робіт витрачено було 33995 грн., на стяжку будинку було витрачено 2200 грн., на проведення електромонтажних робіт було витрачено 2800 грн., на демонтаж літньої кухні і вивезення сміття він витратив 850 грн., на придбання граншлаку пішло 900 грн., металевих дверей - 2300 грн., металевого каміну - 3600 грн., плитки з кахелю - 740 грн., садового унітазу з бачком - 470 грн., літнього душу металевого і баку для води - 1000 грн., а всього було затрачено 72884,18 грн..

На підставі судового рішення від 02 листопада 2012 року шлюб між ним, позивачем, і ОСОБА_5 04 грудня 2012 року був розірваний.

Коли він приїхав у м.Маріуполь літом 2013 року, дізнався, що ОСОБА_4 придбаний за його гроші жилий будинок АДРЕСА_1 продає за 22 тис. доларів США. Оскільки відповідач ОСОБА_4 перешкоджає йому і його неповнолітньому сину проживати на час приїзду в Україну придбаним за його, позивача, і його колишньої дружини кошти будинку, він звернувся до юриста, де дізнався, що ОСОБА_4 ввела його в оману з приводу того, що громадяни Російської Федерації не можуть купувати жилу нерухомість і землю на території України. Після цього він розшукав ОСОБА_8, від якої дізнався реквізити договору купівлі-продажу жилого будинку і дізнався, в якій держнотконторі він укладався.

Тобто, влітку 2013 року йому, позивачу, стало відомо, що ОСОБА_4 11 грудня 2009 року за оформленим нотаріально Четвертою маріупольською держнотконторою договором купила у ОСОБА_9 за 93 тис. грн. жилий будинок, який розташований у АДРЕСА_1.

Оскільки зазначений договір купівлі-продажу жилого будинку суперечить вимогам ч.1 ст.203 ЦК України, а саме не відповідає моральним засадам суспільства як такий, що вчинений ОСОБА_4 з використанням обману, а також ч.5 ст.203 ЦК України стосовно реального настання обумовлених ним правових наслідків, бо формально став власницею будинку, ОСОБА_4 ним не користувалася і не користується, кошти на його ремонт і обслуговування не вкладала, тобто не несла тягар утримання майна всупереч ст.ст.317 і 322 ЦК України, позивач просив суд постановити рішення, яким визнати недійсним в частині визначення покупцем жилого будинку ОСОБА_4, визнати покупцем спірного жилого будинку його, ОСОБА_3, визнавши за ним право власності на жилий будинок, зобов'язати відповідача звільнити жилий будинок і передати йому, позивачу, ключі від будинку і техдокументацію на будинок, стягнути з відповідача на його користь витрати зі сплати судового збору і правової допомоги.

Позивач у судове засідання надав письмову заяву, в якій просив справу розглянути в його відсутність за присутності його представників, позовні вимоги просив задовольнити (а.с.37,100).

У судовому засіданні представники позивача, які діють на підставі договору про представництво у суді і надання правової допомоги і ордеру на а.с.33-35, а також довіреності на а.с.36, підтримали позовні вимоги позивача, просили задовольнити їх з зазначених у позові підстав.

Відповідач, будучи неодноразово повідомленою про явку в судове засідання належним чином (а.с.81,108,135,142), у судове засідання не явилася, з заявами про розгляд справи в її відсутність до суду не зверталася, видавши довіреність на своїх представників (а.с.33), у зв'язку з чим суд розглядає справу у відсутності відповідача за наявних у справі доказів з винесенням заочного рішення, проти чого не заперечували у судовому засіданні представники позивача.

При цьому суд відзначає, що належним чином повідомлені про явку у судове засідання представники відповідача (а.с.104,136,143) до суду не явилися. Представник відповідача за довіреністю ОСОБА_10 письмовою заявою просила суд відмовити у задоволенні позову у зв'язку з пропуском позивачем строку позовної давності, встановленої ст.257 ЦК України (а.с.101-102).

Представник третьої особи - Четвертої маріупольської державної нотаріальної контори - у судове засідання не явився, до суду надійшла заява завідуючої державної нотаріальної контори про розгляд справи у відсутність їх представника (а.с.50,59,84).

Третя особа ОСОБА_5, будучи повідомленою про явку в судове засідання відповідно до вимог абз.3 ч.5 ст.74 ЦПК України, у судове засідання не явилася (а.с.140).

Суд, вислухав у судовому засіданні представників позивача і свідків, дослідивши письмові докази по справі, вважає, що позовні вимоги ОСОБА_3 не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

Так, судом встановлено у судовому засіданні, що відповідач ОСОБА_4 є колишньою тещею позивачу ОСОБА_3, а третя особа ОСОБА_5 є колишньою дружиною позивача.

Судом встановлено у судовому засіданні, що 11 грудня 2009 року ОСОБА_4 купила у ОСОБА_9 за 60234 грн. жилий будинок з господарськими спорудами по АДРЕСА_1. Договір посвідчений державним нотаріусом Четвертої маріупольської держнотконтори за реєстровим номером 2-3144 (а.с.66).

З копії рішення Норильського міського суду Красноярського краю від 19 грудня 2012 року і рішення Мирового судді судової дільниці №11 у Центральному районі м.Норильська Красноярського краю від 22 січня 2013 року судом встановлено, що ОСОБА_3 і ОСОБА_5 з 2005 року перебували у фактичних шлюбних відносинах, а 27 листопада 2010 року зареєстрували шлюб, який розірваний на підставі судового рішення від 02 листопада 2012 року. Від шлюбу мають сина ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с.111,124-127).

ОСОБА_3 і ОСОБА_5 є громадянами Російської Федерації (а.с.11).

Мати ОСОБА_5 ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_3, є громадянкою України і мешканкою м.Маріуполя Донецької області (а.с.75).

Судом встановлено, що позивач у 2005-2009 роках проживав і працював у м.Норильську Красноярського краю, його дохід за рік становив більше 700 і 800 тис. російських рублів (а.с.112-116).

Судом встановлено, що у 2009 році відповідач була пенсіонеркою за віком, розмір її пенсії становив на кінець року 742,66 грн. (а.с.85-89).

Свідок ОСОБА_9 у судовому засіданні суду пояснила, що будинок АДРЕСА_1 належав їй. Вона його продала у 2009 році ОСОБА_4. Оформленням договору займалася її, ОСОБА_9, дочка ОСОБА_8.

Зі свідчень свідка ОСОБА_8 у судовому засіданні судом встановлено, що оформленням договору купівлі-продажу жилого будинку, який належав її матері ОСОБА_9, займалася вона. До них додому приїздив ОСОБА_3 з жінкою і тещею ОСОБА_4. Гроші їй віддавала ОСОБА_4 за будинок. Гроші ОСОБА_4 залишав ОСОБА_3. ОСОБА_4 казала їй, що будинок вирішили оформити на неї, бо її дочка і зять громадяни Російської Федерації.

Свідки ОСОБА_11 і ОСОБА_12 у судовому засіданні суду пояснили, що вони виконували будівельні роботи у будинку АДРЕСА_1 влітку 2010 і 2011 років. Їх наймав ОСОБА_3, який сам з ними розраховувався. Свідок ОСОБА_11 суду пояснила, що зі слів ОСОБА_3 їй відомо було, що будинок купив він. Свідок ОСОБА_12 суду пояснив, що йому невідомо, хто платив гроші за придбання будинку і чиї це були гроші. У с.Широкине приїздили теща ОСОБА_3 і його дружина, які поралися на городі і в садочку.

Суд, проаналізувавши добуті у судовому засіданні докази і дав їм оцінку в сукупності, приходить до висновку, що в судовому засіданні не знайшли підтвердження ствердження позивача про те, що він був введений ОСОБА_4 в оману і про придбання позивачем жилого будинку, який є предметом спору, ним за його і його дружини кошти.

До такого висновку суд приходить, виходячи з наступного.

Відповідно до п.19-20 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правочин, вчинений під впливом обману, є оспорюваним. Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Згідно ст.217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Згідно ч.1 ст.229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Відповідно до ч.1 ст.230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела друг сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Відповідно до вимог ч.1 ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави та суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Згідно ч.5 ст.203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

З позовної заяви і пояснень у судовому засіданні представників позивача судом встановлено, що ОСОБА_4 повідомила ОСОБА_3 про те, що громадяни Російської Федерації не можуть купувати жилу нерухомість і землю на території України. Разом з тим, позивач зазначає у позові, що на підтвердження цих слів ОСОБА_4 відвела його до агенції нерухомості, де ці її слова підтвердив працівник агенції. Свідок ОСОБА_11 суду пояснила, що коли вона розмовляла з ОСОБА_3 і його тещею, вони казали, що вони вирішили оформити будинок на ОСОБА_4.

Таким чином, суд приходить до висновку, що в судовому засіданні не знайшов підтвердження факт того, що саме ОСОБА_4 ввела в оману позивача щодо неможливості оформити договір купівлі-продажу жилого будинку на нього як громадянина Російської Федерації, і що вона навмисно ввела ОСОБА_3 в оману щодо цього.

Крім того, за смислом ст.230 ЦК України правочин, вчинений під впливом обману, має місце тоді, коли одна його сторона ввела другу сторону цього правочину в оману. ОСОБА_3 стороною спірного правочину взагалі не є, друга ж сторона правочину його не оспорює.

У суді знайшов підтвердження факт того, що протягом 2005-2009 років доходи позивача були значно більшими, ніж доходи відповідача.

Свідок ОСОБА_8 пояснила суду, що гроші за будинок їй передавала ОСОБА_4, і їй відомо, що гроші тій залишав ОСОБА_3.

Обгрунтовуючи позовні вимоги в частині визначення покупця жилого будинку за спірним договором відчуження жилого будинку, позивач зазначив, що частину грошей він залишив ОСОБА_4, а частину грошей переказував їй поштою, проте належних доказів цьому, на думку суду, позивач суду не надав, у зв'язку з чим суд відмовляє у задоволенні позовних вимог у зв'язку з їх недоведеністю, бо, на думку суду, витрачання грошей на обслуговування жилого будинку не є доказом тому, що позивач купив будинок за власні кошти. Відшкодування ж відповідачем на користь позивача коштів на обслуговування жилого будинку позовні вимоги не містять.

Виходячи з конкретних обставин справи і зважаючи на докази, які добуті у судовому засіданні судом, суд приходить до висновку, що нема підстав відмовляти у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 з підстав пропущення ним строку позовної давності, передбаченого ст.257 ЦК України.

За правилами ст.ст.79,84,88 ЦПК України суд витрати позивача зі сплати ним судового збору і оплати правової допомоги з відповідача на користь позивача не стягує.

Керуючись ст.ст.10-11,60-61,79,84,88,209,212-215,224-227 ЦПК України, ст.ст.3,15-16,203,215,217,229-230,322,655 ЦК України, Постановою Пленуму Верховного Суду України №9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», суд

В И Р І Ш И В :

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_4, треті особи ОСОБА_5, Четверта маріупольська державна нотаріальна контора Донецької області, про визнання договору купівлі-продажу жилого будинку недійсним в частині визначення покупця, визнання права власності на жилий будинок, зобов'язання вчинити певні дії відмовити.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом десяти днів з дня отримання його копії.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Повний текст судового рішення виготовлений 09 грудня 2013 року.

Суддя