Ухвала суду № 36254180, 05.12.2013, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа: № 826/10892/13-а Головуючий у 1-й інстанції: Пісоцька О.В. Суддя-доповідач: Губська О.А.

У Х В А Л А

Іменем України

05 грудня 2013 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Губської О.А.

суддів Парінова А.Б., Беспалова О.О.

при секретарі Бабенко Д.В.

за участю:

позивача ОСОБА_2

представника позивача ОСОБА_3

представника відповідача Хоменець О.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 вересня 2013 року за позовом громадянина Узбекистану ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві про визнання неправомірними та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, -

В С Т А Н О В И В:

Позивач звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві, в якому просив визнати неправомірним та скасувати Рішення Державної міграційної служби України від 19 червня 2013 р. №378-13/1 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; визнати дії Головного управління Державної Міграційної служби України в місті Києві незаконними в частині порушення встановленого законом порядку не повідомлення про прийняття Державною міграційною службою України рішення про відмову у визнанні Позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язати Державну міграційну службу України визнати Громадянина Узбекистану ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до вимог чинного законодавства.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 вересня 2013 року позов задоволено частково.

Визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України «про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» від 19 червня 2013 року №378-13/1.

Визнано протиправними дії уповноваженої особи Державної міграційної служби України в частині невикладення у повідомленні «про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» від 05 липня 2013 року №129 причин відмови громадянину Узбекистану ОСОБА_2 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов'язано Державну міграційну службу України розглянути повторно питання про визнання громадянина Узбекистану ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у порядку та строки, передбачені законодавством.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції, відповідач - Державна міграційна служба подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просив його скасувати та ухвалити нову постанову, якою в задоволенні позову відмовити повністю.

В судове засідання з'явився представник відповідача, апеляційну скаргу підтримав та просив її задовольнити з підстав, викладених в апеляційній скарзі.

Представник позивача та позивач до суду з'явилися, проти апеляційної скарги заперечувли та просили відмовити в її задоволенні.

Заслухавши суддю-доповідача, представника позивача, представника відповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, постанова суду - без змін з таких підстав.

Суд першої інстанції прийшов до висновку про часткове задоволення позовних вимог.

Колегія суддів погоджується з вказаним висновком суду, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_2 є громадянином Узбекистану, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженець Киргизстану, за національністю - росіянин, за віросповіданням - Християнин-протестант. До України прибув 29 січня 2013 року легально за національним паспортом.

В лютому 2013 року позивач звернувся до Головного управління ДМС України в м. Києві з заявою про надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, в якій причиною залишення країни громадянської належності зазначив, що був змушений покинути територію країни свого походження і не може туди повернутися через причини релігійного характеру, зокрема, вказав, що у 1993 році він прийняв протестантську віру і служив пастором у церкві м. Андижан, проте згодом у церкви відібрали ліцензію. Зазначив, що він був притягнутий до кримінальної відповідальності за свою релігійну діяльність та відбував покарання у вигляді позбавлення волі строком 4 роки за вироком обласного суду міста Андижан за частиною 1 статті 156 Кримінального кодексу Республіки Узбекистан (Розповсюдження матеріалів релігійної ворожнечі), частиною 2 статтею 244-1 Кримінального кодексу Республіки Узбекистан (Розповсюдження ідей релігійного екстремізму). Таким чином позивач зазначив, що не може повернутись до країни свого походження через побоювання бути знову ув'язненим на підставі його релігійних переконань.

Наказом №92 від 26 лютого 2013 року Головне управління ДМС України в м. Києві прийняло рішення про оформлення документів громадянина Узбекистану ОСОБА_2 для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а Наказом Головного управлінням ДМС України в м. Києві від 26 квітня 2013 року №186 продовжено строк розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Узбекистану ОСОБА_2 до 24 травня 2013 року.

За результатами розгляду особової справи позивача було складено висновок від 24.05.2013 року щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яким було рекомендовано Державній міграційній службі України прийняти рішення про відмову громадянину Узбекистану ОСОБА_2 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Висновок мотивовано тим, що відповідно до статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту» міграційним органом рекомендовано прийняти рішення про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У висновку зазначено, що не існує обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань та стосовно якої встановлено загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, відсутні умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 цього Закону.

Державною міграційною службою України 19.06.2013 року було прийнято рішення № 378-13/1 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з огляду на відсутність умов, передбачених п.п. 1, 13 ч.1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", про що останнього було повідомлено Головним Управлінням Державної міграційної служби України у місті Києві відповідно до складеного 05.07.2013 року повідомлення № 129. Вказане повідомлення отримано позивачем 09.07.2013 року, що підтверджується відміткою на наявній в матеріалах справи копії даного повідомлення.

Не погоджуючись з вказаним рішенням позивач звернувся з позовом до суду і просив його скасувати, крім того, просив визнати дії Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві незаконними в частині порушення встановленого законом порядку неповідомлення про прийняття рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язати ДМС України визнати громадянина Узбекистану ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до вимог чинного законодавства.

Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем підтверджено наявність підстав побоюватись повернутись до країни громадянської приналежності через свої релігійні переконання та проповідування віри, враховуючи зокрема обставини притягнення його до кримінальної відповідальності з цих підстав, тому ДМС України, відмовляючи позивачу у наданні статусу біженця, не надав належної оцінки доводам заявника, не дослідив всебічно обставини та докази, які б могли встановити обґрунтованість доводів ОСОБА_2 або їх спростувати, що призвело до прийняття передчасного рішення. Крім того суд вказав на протиправність дій уповноваженої особи ДМС України в частині невикладення у повідомленні «про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» від 05 липня 2013 року №129 причин відмови позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідач - Державна міграційна служба України, не погоджуючись з вказаним висновком суду, подав апеляційну скаргу, мотивовану тим, що оскаржуване рішення прийнято ним на підставі та у межах наданих законом повноважень, оскільки позивачем не було надано жодних відомостей про його утиски в країні походження та документів, які б підтверджували наявність зазначених в п.п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту».

Надаючи правову оцінку висновкам суду першої інстанції враховуючи доводи апеляційної скарги, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено, що особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Пунктом 4 ч.1 ст.6 Закону встановлено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.1 чи п.13 ч.1 ст.1 цього Закону, відсутні.

Згідно з ч.1 ст. 7 Закону України «Про біженців та осіб, що потребують додаткового чи тимчасового захисту» оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 10 зазначеного Закону рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у тому числі стосовно перебуваючи з ним на території України неповнолітніх дітей (членів сім'ї заявника або таких, які знаходяться під його опікою чи піклуванням), внесених до анкети заявника, на визнання яких біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, є письмова згода заявника, висловлена в анкеті чи заяві, приймається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, але не більш як до трьох місяців. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може вимагати подання додаткової інформації від уповноважених посадових осіб цього центрального органу виконавчої влади, які здійснювали розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Частиною 3 зазначеної статті передбачено, що у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, особова справа якої розглядається.

Таким чином, з аналізу норм вказаного Закону вбачається, що міграційний орган, зобов'язаний розглянути заяву про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, для встановлення додаткової інформації, необхідної для оцінки достовірності повідомленого, провести з нею співбесіду та у разі виникнення сумнівів щодо такої достовірності, звернутись до відповідних органів для підтвердження або спростування наданих заявником відомостей.

Частиною 11 ст. 9 Закону передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та ст. 1 Закону поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця.

До таких підстав відносяться:

- знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання;

- неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження;

- наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

- побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року.

Згідно п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують додаткового захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 року №8043/04 із змінами від 20.12.2011 року, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; визначено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

У відповідності до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.

З матеріалів справи вбачається, що, позивачем, під час проведення з ним співбесід, зроблено спробу обґрунтувати свою заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема тим, що підставою для залишення країни громадянської належності є побоювання переслідувань через релігійні переконання, а саме те, що він є пастором протестантської церкви. Позивач наголошував на тому, що вже був засуджений за свою діяльність як пастор та, звільнившись з місць позбавлення волі, постійно отримує попередження щодо припинення подальшого проповідування християнської віри. Позивачем долучено до матеріалів справи документи, які підтверджують викладені в заяві факти.

В ході розгляду зазначеної заяви, Головним управлінням ДМС України в Києві з позивачем проведено співбесіду.

Так, згідно з протоколом співбесіди від 20 лютого 2013 року ОСОБА_2 додатково повідомив, що судом йому було призначено покарання у вигляді 4 років в колонії поселення. Крім того, по прибуттю в колонію йому сфабрикували 3 порушення для того, щоб він знаходився в штрафному ізоляторі, після чого його етапували в колонію загального режиму. В колонії кожного року перед тим як позивача могли амністувати його саджали в карцер.

Крім того, позивач повідомив, що в кінці відбування строку з ним провели бесіду співробітники Служби національної безпеки та попередили, що, якщо він буде продовжувати служити Богу, його знову посадять. Також, позивачу було призначено нагляд після звільнення, за яким він повинен був відмічатись 6 раз на тиждень та виходити з дому лише у встановлений час. Додатково зазначив, що у зв'язку з позбавленням ліцензії, зокрема, він звертався зі скаргами до різних урядових організацій та навіть до Президента Узбекистану. Після розгляду вказаних звернень з візитом приїздив представник Президента, який сказав, що церква, в якій служив ОСОБА_2, буде існувати як філіал П'ятидесятницької церкви.

Факт наявності переслідувань в Узбекистані з боку влади за ознакою релігійної належності, є загальновідомим.

Згідно звіту Уряду США про свободу віросповідання в країнах світу за 2012 рік, щодо Узбекистану зазначається (пряма мова - рос.): «Свобода вероисповедования предусмотрена Конституцией и некоторыми законами; однако, другие законы и приложения ограничивают свободу вероисповедания, и, на практике, правительство в целом вводило в действие эти ограничения…», «…Поступали сообщения о дискриминации со стороны общественности по признаку религиозной принадлежности, верований или отправления религиозных обрядов…», «…Законодательство также ограничивает религиозные права, которые расцениваются как противоречащие национальной безопасности, … и требует от религиозных общин получение лицензии на публикацию и распространение своих материалов…» (рос).

Крім того, інформація про країну походження при розгляді справ щодо статусу біженця належить до загальновідомої інформації, а тому вищевикладені факти доказуванню не підлягають. Дана позиція виражена також у Постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16.03.2012 року №3.

Посилання апелянта на те, що позивачем не було надано жодних відомостей про його утиски в країні походження та документів, які б підтверджували наявність зазначених в п.п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту», як одну з підстав відмови у надання позивачу статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, колегія суддів оцінює критично з огляду на наявність в матеріалах документів, якими підтверджується позиція позивача щодо здійснення відносно нього утисків через його релігійні переконання.

Вказане зокрема підтверджується наявною в матеріалах справи копією вироку обласного суду міста Андижан, яким позивачу призначено покарання у покарання у вигляді позбавлення волі строком 4 роки за частиною 1 статті 156 Кримінального кодексу Республіки Узбекистан (Розповсюдження матеріалів релігійної ворожнечі), частиною 2 статтею 244-1 Кримінального кодексу Республіки Узбекистан (Розповсюдження ідей релігійного екстремізму).

Також варто зазначити, що наявність підтверджуючих доказів підсилює вірогідність зроблених заявником тверджень, але не може бути обов'язковим елементом його доказової бази. Так, приймаючи до уваги особливе положення осіб, які шукають статусу біженця, їм немає потреби надавати усі необхідні докази. Досить часто особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно перешкоджати в прийнятті заяви чи прийнятті позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам. Аналогічна позиція підтримується Вищим адміністративним судом України та знаходить своє відображення в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 12.04.2012 року у справі №К/9991/14489/11.

За таких обставин, колегія погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивачем підтверджено наявність підстав побоюватись повернутись до країни громадянської приналежності через свої релігійні переконання та проповідування віри, враховуючи зокрема обставини притягнення його до кримінальної відповідальності з цих підстав, в той же час ДМС України, відмовляючи позивачу у наданні статусу біженця, не надав належної оцінки доводам заявника, не дослідив всебічно обставини та докази, які б могли встановити обґрунтованість доводів ОСОБА_2 або їх спростувати, що призвело до прийняття передчасного рішення, яке, виходячи з наведеного, підлягає скасуванню.

Крім того, видається вірним висновок суду першої інстанції, щодо визнання протиправними дії уповноваженої особи Державної міграційної служби України в частині невикладення у повідомленні «про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» від 05 липня 2013 року №129 причин відмови громадянину Узбекистану ОСОБА_2 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Так, відповідно до ч.13 ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, що потребують додаткового чи тимчасового захисту» у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, прийняв рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа цього центрального органу виконавчої влади протягом семи робочих днів з дня його отримання надсилає або видає особі, стосовно якої прийнято зазначене рішення, письмове повідомлення з викладенням причин відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення. Довідка про звернення за захистом в Україні продовжується, якщо особа оскаржує таке рішення.

З наявного в матеріалах справи повідомлення про відмову у визнанні біженцем або, особою, яка потребує додаткового захисту від 05 липня 2013 року №129 року вбачається, що останній лише містить інформацію про наявність рішення ДМС України №378-13/1 від 19 червня 2013 року та посилання на норми Закону України «Про біженців та осіб, що потребують додаткового чи тимчасового захисту», тоді як причин відмови не викладено взагалі, що свідчить про обґрунтованість позиції суду першої інстанції, який вийшов за межі позовних вимог, змінивши спосіб захисту та визнав протиправними дії уповноваженої особи Державної міграційної служби України в частині невикладення у повідомленні «про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» від 05 липня 2013 року №129 причин відмови громадянину Узбекистану ОСОБА_2 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Стосовно вимог позивача про зобов'язання Державної міграційної служби України визнати позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до вимог чинного законодавства, колегія суддів зазначає наступне.

Як випливає зі змісту Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 року на 316-й нараді під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

За своєю правовою природою, відповідно до норм чинного законодавства, повноваження відповідача щодо визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є виключною компетенцією уповноваженого органу.

Таким чином, вищевказана позовна вимога є формою втручання в дискреційні повноваження відповідача та виходить за межі завдань адміністративного судочинства, а тому також задоволенню не підлягає.

Оцінивши докази, які є у справі за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, колегія суддів дійшла висновку, що доводи, викладені в апеляційній скарзі, не знайшли свого підтвердження, оскаржувана постанова прийнята судом відповідно до норм матеріального та процесуального права, а тому підстави для задоволення апеляційної скарги відсутні.

Відповідно до ст. 200 КАС України - суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в справі, підтвердженими доказами, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то колегія суддів апеляційної інстанції підстав для його скасування не вбачає.

Керуючись ст.ст. 160, 197, 198, 200, 205, 206, 254 КАС України, суд

У Х В А Л И В :

Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 вересня 2013 року за позовом громадянина Узбекистану ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві про визнання неправомірними та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії - залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 вересня 2013 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня складання ухвали в повному обсязі шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий суддя О.А. Губська

Суддя А.Б. Парінов

Суддя О.О. Беспалов

Повний текст ухвали виготовлено 05 грудня 2013 року

Головуючий суддя Губська О.А.

Судді: Парінов А.Б.

Беспалов О.О.