Постанова № 36240495, 11.12.2013, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

11 грудня 2013 року 14:02 № 826/17170/13-а

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Савченко А.І., при секретарі Яцюті М.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

за позовомОСОБА_1доГенерального прокурора Українипро визнання неправомірною бездіяльності та зобов'язання вчинити дії,

за участю представників сторін:

від позивача - ОСОБА_1

від відповідача - Конакова В.О.

На підставі частини 3 статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України в судовому засіданні 11 грудня 2013 року проголошено вступну та резолютивну частини постанови.

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1) звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Генерального прокурора України (далі по тексту - відповідач), в якому, з урахуванням уточнень, просила визнати неправомірною бездіяльності щодо ненадання відповіді на запит, направлений відповідачу 08 жовтня 2013 року, та зобов'язати вчинити дії щодо надання відповіді.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 листопада 2013 року відкрито провадження у справі та призначено її до судового розгляду на 03 грудня 2013 року.

У судовому засіданні 03 грудня 2013 року судом оголошувалась перерва до 11 грудня 2013 року для надання сторонам часу подати витребувані судом документи.

У судовому засіданні 11 грудня 2013 року позивач підтримала свої позовні вимоги та просила їх задовольнити. Представник відповідача проти позову заперечувала з огляду на його необґрунтованість.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення позивача та представника відповідача, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.

08 жовтня 2013 року ОСОБА_1 звернулась до Генерального прокурора України із запитом, в якому просила повідомити чому її заяви про злочини, скоєні суддями, направлені відповідачу 05, 09 та 10 серпня 2013 року сприймаються як незгода із судовими рішеннями, ігноруються та відомості за ними не внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань.

Відсутність відповіді на зазначений запит і стало підставою для звернення до суду з відповідним позовом.

Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

З урахуванням вищезазначеного, Окружний адміністративний суд міста Києва вважає за необхідне зазначити наступне.

Як вбачається зі змісту позовної заяви та зазначила сама позивач під час розгляду справи судом, метою звернення до суду є оскарження бездіяльності відповідача, яким порушено право позивача на отримання інформації по суті звернення відповідно до приписів Закону України «Про доступ до публічної інформації».

Відповідно до преамбули Закону України «Про доступ до публічної інформації» від 13.01.2011р. № 2939-VI з наступними змінами та доповненнями у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин (далі по тексту - Закон України від 13.01.2011р. № 2939-VI), цей Закон визначає порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом, та інформації, що становить суспільний інтерес.

Згідно з визначенням публічної інформації, яке закріплено у частині 1 статті 1 названого Закону, це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб'єктами владних повноважень своїх обов'язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом.

Положеннями статті 2 Закону України від 13.01.2011р. № 2939-VI закріплено, що метою цього Закону є забезпечення прозорості та відкритості суб'єктів владних повноважень і створення механізмів реалізації права кожного на доступ до публічної інформації.

У той же час, частиною 2 названої статті встановлено, що цей Закон не поширюється на відносини щодо отримання інформації суб'єктами владних повноважень при здійсненні ними своїх функцій, а також на відносини у сфері звернень громадян, які регулюються спеціальним законом.

Запитом на інформацію є прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні (частина 1 статті 19 Закону України від 13.01.2011р. № 2939-VI).

Проте, як вбачається зі змісту запиту позивача від 08 жовтня 2013 року, метою його направлення було отримання відповіді на порушені у ньому питання, а саме: чому заяви про злочин позивача розглядаються відповідачем як незгода з процесуальними рішеннями суддів, чому вони ігноруються та чому відомості про них не внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань.

Здійснюючи аналіз запиту позивача, суд приходить до висновку, що запитувана у ньому інформація не підпадає під визначення публічної, а по своїй суті є зверненням до суб'єкта владних повноважень щодо неналежного виконання ним покладених на нього обов'язків.

З огляду на викладене, суд погоджується з посиланнями відповідача, що Закон України від 13.01.2011р. № 2939-VI регулює відносини щодо допуску до інформації, яка вже існує, і не вимагає у відповідь на запит створювати певну інформацію, а тому запит позивача, в якому порушувались питання щодо надання роз'яснень діям відповідача та викладалась незгода ОСОБА_1 з діями відповідача, правомірно розглянуто як звернення.

Відповідно до частини 1 статті 1 Закону України «Про звернення громадян» від 02.10.1996р. № 393/96-ВР з наступними змінами та доповненнями у редакції на час виникнення спірних правовідносин (далі по тексту - Закон України від 02.10.1996р. № 393/96-ВР) громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов'язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення.

Згідно з частиною 3 та 4 статті 3 Закону України від 02.10.1996р. № 393/96-ВР заява (клопотання) - звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності, а скарга - звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об'єднань громадян, посадових осіб.

До рішень, дій (бездіяльності), які можуть бути оскаржені, належать такі у сфері управлінської діяльності, внаслідок яких:

- порушено права і законні інтереси чи свободи громадянина (групи громадян);

- створено перешкоди для здійснення громадянином його прав і законних інтересів чи свобод;

- незаконно покладено на громадянина які-небудь обов'язки або його незаконно притягнуто до відповідальності.

Відповідно до приписів статті 5 Закону України від 02.10.1996р. № 393/96-ВР звернення може бути усним (викладеним громадянином і записаним посадовою особою на особистому прийомі) чи письмовим, надісланим поштою або переданим громадянином до відповідного органу, установи особисто чи через уповноважену ним особу, якщо ці повноваження оформлені відповідно до чинного законодавства.

Забороняється відмова в прийнятті та розгляді звернення з посиланням на політичні погляди, партійну належність, стать, вік, віросповідання, національність громадянина, незнання мови звернення.

У той же час, положеннями статті 12 Закону України від 02.10.1996р. № 393/96-ВР закріплено, що дія цього Закону не поширюється на порядок розгляду заяв і скарг громадян, встановлений кримінальним процесуальним, цивільно-процесуальним, трудовим законодавством, законодавством про захист економічної конкуренції, законами України «Про судоустрій і статус суддів» та «Про доступ до судових рішень», Кодексом адміністративного судочинства України.

Як вбачається зі змісту звернення ОСОБА_1, у ньому відповідачу поставлено 3 питання: чому заяви про злочин сприймаються як незгода із судовими рішеннями; чому заяви про злочини, скоєні суддями, Генеральним прокурором України ігноруються та чому відомості за заявами про злочин не внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань.

Аналізуючи звернення позивача по суті, суд приходить до висновку, що фактично в ньому висловлено незгоду з бездіяльністю відповідача щодо невнесення до Єдиного реєстру досудових розслідувань відомостей за заявами позивача про злочини, скоєні суддями, які були направлені Генеральному прокурору України 05, 09 та 10 серпня 2013 року.

Так, згідно з частиною 1 статті 303 Кримінального процесуального кодексу України на досудовому провадженні можуть бути оскаржені такі рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора, зокрема, бездіяльність слідчого, прокурора, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань після отримання заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення, у неповерненні тимчасово вилученого майна згідно з вимогами статті 169 цього Кодексу, а також у нездійсненні інших процесуальних дій, які він зобов'язаний вчинити у визначений цим Кодексом строк, - заявником, потерпілим, його представником чи законним представником, підозрюваним, його захисником чи законним представником, володільцем тимчасово вилученого майна.

Саме встановлення чинним кримінальним процесуальним законодавством України спеціальної процедури для оскарження бездіяльності слідчого, прокурора, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань, стало підставою для направлення позивачу листа від 16 жовтня 2013 року №23-685вих-13, в якому суб'єкту звернення роз'яснено порядок розгляду та вирішення звернень, у яких міститься повідомлення про кримінальне правопорушення.

Відповідно до копії Списку згрупованих рекомендаційних відправлень, що пересилаються в межах України та фіскального чеку, зазначений лист направлено на адресу позивача 17 жовтня 2013 року. Факт отримання вказаного листа позивач під час розгляду справи не заперечувала та зазначила, що оскаржує саме не надання відповіді по суті порушених у зверненні питань.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку про дотримання відповідачем вимог чинного законодавства під час розгляду звернення позивача та надання відповіді за результатами такого розгляду.

Відповідно до частини 1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого: 1) суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; 2) суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.

Згідно частини 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Згідно із частиною 1 статті 69 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

Відповідно до статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування. Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.

Відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Доказів, які б спростовували доводи відповідача, позивач суду не надала.

Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, враховуючи всі наведені обставини, Окружний адміністративний суд міста Києва приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення адміністративного позову.

Враховуючи вищезазначене, керуючись статтями 69, 70, 71, 158-163 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

П О С Т А Н О В И В:

У задоволенні позову відмовити.

Постанова набирає законної сили відповідно до статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя А.І. Савченко