Рішення № 36182107, 12.12.2013, Голосіївський районний суд міста Києва

Справа № 2601/23252/12

Провадження №: 2/752/1049/13

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 грудня 2013 року

Голосіївський районний суд м. Києва в складі:

головуючого судді Пасинок В.С.,

при секретарі Тасенко О.О., Мушта І.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Відділу громадянства і реєстрації фізичних осіб Голосіївського РУ ГУ МВС України в м. Києві, третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4 про усунення перешкод у здійсненні права користування і розпорядження майном та виселення та за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_5, ОСОБА_1, треті особи: комунальне підприємство «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна», Відділ громадянства і реєстрації фізичних осіб Голосіївського РУ ГУ МВС України в м. Києві про визнання договору купівлі-продажу недійсним,-

в с т а н о в и в:

30 листопада 2012 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Відділу Громадянства і реєстрації фізичних осіб Голосіївського РУ ГУ МВС України в м. Києві, третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4 про усунення перешкод у здійсненні права користування і розпорядженням майном та виселення.

Позовні вимоги обґрунтувала тим, що 24 квітня 2010 року між нею та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1. Відповідач ОСОБА_2, підписавши вказаний договір, зобов'язалась звільнити квартиру та зняти з реєстраційного обліку всіх зареєстрованих осіб до 23 червня 2010 року, проте, вказаної умови договору не дотрималась.

Тому, просила суд зобов'язати відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не чинити перешкод їй у здійсненні права користування та розпорядження зазначеною квартирою шляхом зняття їх реєстрації, а також виселити останніх.

В ході судового розгляду справи представник позивача підтримав позов з урахуванням його уточнень та просив суд його задовольнити з обставин, викладених в позовній заяві та додаткових поясненнях та уточненнях до неї (а.с. т. 1 а.с. 2, т. 2 а.с. 28-45).

18 грудня 2012 року ОСОБА_2 звернулась з позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_1, треті особи: КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна», Відділ громадянства і реєстрації фізичних осіб Голосіївського РУ ГУ МВС України в м. Києві про визнання договору купівлі-продажу недійсним (т. 1 а.с. 40-43).

Останній обґрунтувала тим, що договір купівлі-продажу від 24 квітня 2010 року укладений нею під впливом омани. Зазначила, що ніколи не мала наміру продавати вказану квартиру. Спірний договір є завуальованим договором позики, за яким вона отримала для розвитку бізнесу її зятя від ОСОБА_5 60 000,00 доларів США строком на п'ять років зі сплатою 1,8% річних за користування коштами, що дорівнює 798 921,00 грн. Насправді, вказаної суми ніколи не отримувала.

Крім того, посилається на те, що у спірній квартирі проживає її неповнолітня онука, ІНФОРМАЦІЯ_1, яка є інвалідом з дитинства.

До того ж, звернула увагу на те, що за захистом своїх прав позивач ОСОБА_1 звернулась лише через два роки після укладення спірного договору, що свідчить про те, сторони не мали права укладати останній.

Ухвалою суду від 14 березня 2013 року вказані справи об'єднані в одне провадження (т. 1 а.с. 102-103).

В судовому засіданні представник ОСОБА_1 та ОСОБА_5 по просив суд задовольнити позов ОСОБА_1, в задоволенні позову ОСОБА_2 - відмовити.

Відповідач ОСОБА_2 та її представник заперечували проти позову ОСОБА_1 Позов, пред'явлений до ОСОБА_1 та ОСОБА_5 підтримали та просили суд його задовольнити.

Відповідач ОСОБА_3 просив суд відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 та задовольнити позов ОСОБА_2

ВГІРФО Голосіївського РУ ГУ МВС України в м. Києві в судове засідання явку свого представника не забезпечив, надав заяву про розгляд справи за його відсутності (т. 2 а.с. 55).

ПНКМНО ОСОБА_4, яка повідомлялась в установленому законом порядку про час та місце розгляду справи, в судове засідання не з'явилась, надала заяву про розгляд справи за її відсутності (т. 1 а.с. 112).

КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна» явку свого представника в судове засідання не забезпечила, про причини неявки суд не повідомила.

Заслухавши осіб, які беруть участь у справі та з'явились в судове засідання, які не заперечували проти розгляду справи за відсутності ОСОБА_5, ПНКМНО ОСОБА_4, представників ВГІРФО Голосіївського РУ ГУ МВС України в м. Києві та КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна», допитавши свідків, дослідивши матеріали справи, суд встановив наступне.

Судом встановлено, що 24 квітня 2010 року між ОСОБА_1 через її представника - ОСОБА_5, що діяв на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7 23 квітня 2010 року за № 183, та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 (т. 1 а.с. 3-5, 60) .

Право власності позивача за первісним позовом на зазначену квартиру зареєстровано 11 травня 2010 року КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна» (а.с. 7).

При укладенні вищевказаного договору купівлі-продажу продавець - відповідач ОСОБА_2 зобов'язалась звільнити квартиру та зняти з реєстраційного обліку всіх зареєстрованих осіб до 23 червня 2010 року (п. 7 договору купівлі-продажу (т. 1 а.с. 4).

Згідно даних довідки форми № 3 від 28 листопада 2012 року № 588, виданої «ЖЕО-109 Голосіївського району м. Києва», в квартирі АДРЕСА_1, яка на праві приватної власності належить ОСОБА_1, зареєстровані відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (т. 1 а.с. 6).

Як встановлено в ході розгляду справи судом, на даний час ОСОБА_2 умови укладеного договору не виконала, спірну квартиру не звільнила, з реєстраційного обліку всіх зареєстрованих осіб не зняла (т. 1 а.с. 8-12).

Крім того, з матеріалів справи вбачається та не заперечується сторонами, відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 проживають у спірній квартирі, ключі від останньої ОСОБА_1 не надають (т. 2 а.с. 43).

Згідно ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Відповідно до ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Згідно ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до ст. 41 Конституції, ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження майном - ст. 319 ЦК України.

За правилами ст. 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд.

Згідно вимог ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до ч. 1 ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» визначено, що зняття з реєстрації місця проживання здійснюється протягом семи днів на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, остаточного рішення суду (про позбавлення права власності на житлове приміщення або право користування житловим приміщенням, визнання особи безвісного відсутньою або померлою), свідоцтва про смерть.

В той же час, звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_2 в обґрунтування останнього вказала на те, що спірного договору укладати наміру не мала, під час його підписання діяла під впливом омани зі сторони ОСОБА_5

Зазначила, що до укладення спірного договору ОСОБА_5 не знала. Зустріла його завдяки знайомим та погодилась на його умови щодо отримання грошових коштів, оскільки він надавав їх на тривалий термін і під низький процент.

Вказала, що спірний договір є удаваним, оскільки насправді було укладено договір позики. На підтвердження вказаної позиції посилалась на те, що за усною домовленістю з ОСОБА_5 з метою отримання від нього 60 000,00 доларів США строком до 24 квітня 2015 року зі сплатою 1,8 % річних на розвиток бізнесу її зятя уклала спірний договір. Отримавши 60 000,00 доларів США, того ж дня вона передала з них зятю - ОСОБА_8 та ОСОБА_9 50 400,00 доларів США, які мали повертатись рівними часинам протягом п'яти років (т. 1 а.с. 216). При цьому, ОСОБА_9 у своїй розписці про отримання коштів помилково зазначив суму в 54 000,00 доларів США, замість 50 400,00 доларів США.

Нею виконувались умови укладеного договору позики, оскільки вона повернула ОСОБА_5 приблизно 20 000,00 доларів США, проте, лише на 6 700,00 доларів США останнім була складена відповідна розписка.

Крім того, в позовній заяві ОСОБА_2 зазначила про те, що між нею та ОСОБА_5 була досягнута усна домовленість про те, що оформлювати право власності він не буде і протягом двох тижнів з моменту підписання договору купівлі-продажу квартири укладе договір зворотної викупи, але вказаного не здійснив, а на її неодноразові прохання скласти такий договір відповідав лише обіцянками.

До того ж, серед підстав недійсності спірного договору ОСОБА_2 посилається на відсутність згоди її сина - ОСОБА_3 на укладення останнього, а також на проживання у квартирі її онуки ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_1, яка є інвалідом і проживає у даній квартирі з 2002 року.

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є договори.

Згідно ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до ст. 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Згідно ст. 239 ЦК України правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.

У відповідності до ст. 244 ЦК України представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами.

Як вбачається з наявної в матеріалах справи довіреності від 23 квітня 2010 року на ім'я ОСОБА_5, останнього було уповноважено ОСОБА_1 на придбання на її ім'я квартири в м. Києві за ціною та умовах на його розсуд, а також зареєструвати право власності у КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна» (т. 1 а.с. 60).

Судом встановлено, що 24 квітня 2010 року між ОСОБА_1 через свого представника - ОСОБА_5 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 (т. 1 а.с. 3-5, 60).

11 травня 2010 року право власності ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_1 було зареєстровано в КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна» (т. 1 а.с. 7).

Отже, враховуючи той факт, що за своєю юридичною природою довіреність являє собою односторонню угоду, яка визначає повноваження представника, а законодавством України чітко врегульовані питання щодо недійсності угод (ст. 215-216 ЦК України), зокрема, відповідно до ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу, суд приходить до висновку про те, що доказів на підтвердження наявності підстав для визнання довіреності на ім'я ОСОБА_5 недійсною в ході розгляду справи не здобуто, так як обставин, визначених частинами першою-третьою, п'ятою та шостою ст. 203 ЦК України при розгляді даної справи судом не встановлено.

З огляду на викладене, на думку суду, ОСОБА_5 мав достатній обсяг повноважень на укладення спірного договору.

Подальше відкликання ОСОБА_1 у 2012 році довіреності на представництво її інтересів в суді, на думку суду, не може бути жодним свідчення недійсності довіреності від 23 квітня 2010 року, а є лише волевиявленням ОСОБА_1 та реалізацією її прав (т. 1 а.с. 52).

Статтею 626 ЦК України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

При цьому згідно ст. 627 ЦК України та відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зокрема, ст. 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Статтею 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Зокрема, істотними умовами договору купівлі-продажу, визначеними ЦК України, є умови про предмет, кількість товару (ст. 669 ЦК України).

В судовому засіданні достовірно встановлено та не заперечувалось, зокрема, ОСОБА_2, що спірний договір був підписаний обома сторонами. В той же час в ході судового розгляду справи встановлено, що ОСОБА_1 мала намір придбати квартиру, для чого надала ОСОБА_5 грошові кошти. Вказане не заперечувалось і ОСОБА_2

Судом встановлено, що вимоги ст. 669 ЦК України при укладенні спірного договору дотримані.

Отже, дослідивши письмові докази у справі, суд дійшов до висновку про те, що сторони, підписавши спірний договір, встановили факт досягнення згоди між собою щодо всіх істотних умов кредитного договору.

Крім того, як визначає п. 3 ст. 203 ЦК України, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

У даному випадку, наявність підписаного правочину свідчить про те, що обидва учасники бажали укласти правочин і що зовнішній вираз волі відповідає внутрішньому.

Крім того, законодавством України чітко врегульовані питання щодо недійсності угод (ст. 215-216 ЦК України).

Зокрема, відповідно до ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу.

Обставин, визначених частинами першою-третьою, п'ятою та шостою ст. 203 ЦК України при розгляді даної справи судом не встановлено.

Таким чином, судом встановлено, що сторони домовилися про всі суттєві умови договору купівлі-продажу майна та відбулося повне його виконання, що підтверджується об'єктивною сукупністю матеріалів справи.

Згідно ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, що визнається сторонами, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Згідно п. 25 Пленуму Верховного Суду України постанови № 9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» за удаваним правочином (стаття 235 ЦК) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі ст. 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.

Якщо цей факт буде встановлений, то відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. Закон прямо не передбачає недійсність удаваного правочину, а лише пропонує застосувати до відносин сторін норми, що регулюють той правочин, який сторони дійсно мали на увазі.

До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені ст. 216 ЦК України, можуть застосовуватися тільки у випадку, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний.

Як на підставу недійсності спірного договору, ОСОБА_2 посилається на його удаваність та те, що останній є завуальованим договором позики.

В обґрунтування вказаного твердження посилається на розписки від 24 квітня 2010 року та 27 серпня 2010 року, а також покази свідків ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_8 та ОСОБА_9 (т. 1 а.с. 57, 58).

Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є реальним договором і вважається укладеним з моменту передачі грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Договір набуває чинності лише з моменту, коли позикодавець передає предмет позики позичальнику.

Згідно ст. 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Разом з тим, розписка від 24 квітня 2010 року як проста форма письмово договору позики, укладеного у зв'язку із тим, що сума останньої перевищує більше як у десять разів встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, та її зміст не може бути розцінений судом як договір позики в розрізі положень ст. 1046 ЦК України, оскільки дійти висновку про запозичення грошових коштів ОСОБА_2 у ОСОБА_5 у суду підстав не має (т. 1 а.с. 51). Зміст вказаної розписки зводиться до виконання ОСОБА_5 дій, на які його уповноважила ОСОБА_1, видавши відповідну довіреність.

В продовження зазначеного, посилання ОСОБА_13 на те, що розписка ОСОБА_5 від 27 серпня 2010 року про отримання від неї 6 720,00 доларів США, на думку суду, не дає підстав для встановлення факту виконання нею раніше укладеного договору позики.

При цьому покази свідків ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_8 та ОСОБА_9 з даного приводу судом до уваги не приймаються, оскільки, по-перше, останні позбавлені об'єктивності внаслідок наявності родинних відносин з ОСОБА_2 та дружніх відносин з членами її родини, а, по-друге, вони не є допустимими доказами в даному випадку з огляду на те, що сума, про яку йде мова як про суму договору позики перевищує більше як у десять разів встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

З цієї ж точки зору не приймаються до уваги судом і покази свідків про фактичне повернення ОСОБА_2 ОСОБА_5 загалом 20 000,00 доларів США.

В той же час, на думку суду, відносини, які виникли між ОСОБА_2 та ОСОБА_8 і ОСОБА_9, підпадають під визначення позики, даного ЦК України.

Так, з матеріалів справи вбачається, що 24 квітня 2010 року ОСОБА_8 та ОСОБА_9 написали розписку про отримання від ОСОБА_2 строком до 24 квітня 2015 року 50 400,00 доларів США та 54 000,00 доларів США відповідно (т. 1 а.с. 213-216).

При цьому, посилання ОСОБА_2 про помилкове зазначення ОСОБА_9 суми в 54 000,00 доларів США замість 50 400,00 доларів США, судом до уваги не приймається з огляду на недоведеність, як того вимагає ст. 60 ЦПК України.

Отже, враховуючи зміст даних розписок, ОСОБА_2 загалом було надано ОСОБА_8 та ОСОБА_9 104 400,00 доларів США, що, на думку суду, повністю спростовує позицію останньої щодо отримання нею лише 60 000,00 доларів США, а також те, що ціна договору купівлі-продажу від 24 квітня 2010 року в сумі 798 921,00 грн. є остаточною сумою позики, яка підлягала поверненню ОСОБА_5 24 квітня 2015 року із врахуванням 1,8% річних.

З огляду на викладене, суд не знаходить підстав для визнання договору купівлі-продажу від 24 квітня 2010 року удаваним.

Посилання ОСОБА_2 як на підставу удаваності спірного правочину відсутність звернень ОСОБА_1 щодо квартири протягом двох років після укладення останнього не заслуговують на увагу суду з огляду на те, що звернення за захистом своїх прав та інтересів чи реалізація останніх є правом особи, а не її обов'язком. Крім того, з матеріалів справи вбачається, що певні питання щодо спірної квартири виникали, про що свідчать звернення ОСОБА_2 до ОСОБА_5 як представника ОСОБА_1 в межах строку виданої на ім'я останнього довіреності. а також звернення ОСОБА_1 до суду з відповідним позовом, який не знайшов свого завершення внаслідок залишення за ухвалою суду від 09 листопада 2011 року без розгляду за заявою останньої (т. 1 а.с. 49-51, 212). До речі, суд вважає за необхідне зазначити, що вказаною ухвалою був залишений без розгляду і позов ОСОБА_2 також за її завою.

Не приймаються до уваги судом й твердження ОСОБА_2 щодо недійсності спірного договору купівлі-продажу внаслідок відсутності згоди ОСОБА_3 на продаж квартири, а також проживання в останній неповнолітньої дитини-інваліда, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Так, з матеріалів справи вбачається, що спірна квартира АДРЕСА_1 належала ОСОБА_2 на праві власності відповідно до договору купівлі-продажу від 20 червня 2003 року (т. 1 а.с. 125-126).

ОСОБА_3 зареєстрований у вказаній квартирі.

Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ч. 1 ст. 316 ЦК України).

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (ч. 1 ст. 317 ЦК України).

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд (ч. 1 ст. 319 ЦК України).

Наявність же прописки дає право на проживання.

З огляду на викладене, власникові для продажу квартири згоди прописаних, але осіб - не власників житла, не потрібно.

Тому посилання ОСОБА_2 на відсутність згоди ОСОБА_3 на продаж спірної квартири є хибним.

З аналогічних підстав не приймається судом і посилання як на підставу недійсності спірного договору купівлі-продажу на проживання у АДРЕСА_1 неповнолітньої дитини-інваліда, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Судом встановлено та не заперечувалось сторонами, неповнолітня ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_1, не є зареєстрованою в АДРЕСА_1.

З наявного в матеріалах справи акту КП «ЖЕО-109 Голосіївського району» № 66 від 27 березня 2012 року, вбачається, що неповнолітня ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_1, зі слів сусідів проживає у АДРЕСА_1 (т. 1 а.с. 55).

Разом з тим, враховуючи те, що підписами працівників КП «ЖЕО-109 Голосіївського району» та печаткою підприємства засвідчено лише справжність підписів сусідів, то факт проживання неповнолітньої у зазначеній квартирі з 2002 року, на думку суду, є недоведеним. Вказаного також не доводить і наявний в матеріалах справи акт обстеження житлово-побутових умов проживання від 15 травня 2012 року (т. 1 а.с. 53-54).

Крім того, вказана позиція ОСОБА_2, на думку суду, повністю спростовується тим, що останньою безпосередньо право власності на спірну квартиру було набуто лише 20 червня 2003 року на підставі відповідного договору купівлі-продажу (т. 1 а.с. 125-126).

До того ж, укладаючи 24 квітня 2010 року договір купівлі-продажу та підписавши останній. ОСОБА_2 засвідчила, що прав у неповнолітніх щодо квартири немає (п. 5 договору купівлі-продажу, т. 1 а.с. 3).

Не доведеною, як того вимагає ст. 60 ЦПК України, є також і позиція ОСОБА_2 щодо ведення її в оману ОСОБА_5 Доказів в розумінні положень ст. ст. 57-59 ЦПК України на підтвердження останнього в розпорядження суду не надано.

Враховуючи викладене вище, суд приходить до висновку про необхідність відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2, оскільки аналіз зібраних у справі доказів в їх сукупності на обґрунтування позиції останньої, не дає суду підстав для їх задоволення. Позов ОСОБА_2 є таким, що не ґрунтується на вимогах закону, а, отже, на думку суду, є безпідставним. Окрім того, останньою на підтвердження своєї позиції не надано доказів, як того вимагає ст. 60 ЦПК України.

В той же час суд приходить до висновку про обґрунтованість вимог ОСОБА_1, з огляду на що вважає за можливе задовольнити поданий нею позов.

Питання судових витрат слід вирішити відповідно до ст. 88 ЦПК України.

На підставі викладеного, ст. ст. 6, 11, 16, 203-215, 235, 317, 319, 391, 627, 628, 636, 655, 1046, 1047 ЦК України, керуючись ст.ст. 10, 11, 60, 88, 209, 212, 214-215, 218 ЦПК України, суд,-

в и р і ш и в:

позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Відділу громадянства і реєстрації фізичних осіб Голосіївського РУ ГУ МВС України в м. Києві, третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4 про усунення перешкод у здійсненні права користування і розпорядження майном та виселення - задовольнити.

Зобов»язати ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не чинити ОСОБА_1 перешкод у здійсненні нею права користування та розпорядження майном - квартирою АДРЕСА_1 передати ОСОБА_1 ключі від квартири та надати ОСОБА_1 вільний доступ до квартири АДРЕСА_1

Виселити ОСОБА_2 та ОСОБА_3 із займаної ними квартири АДРЕСА_1 із зняттям їх з реєстраційного обліку місця проживання.

Стягнути з ОСОБА_2 (ІНФОРМАЦІЯ_3, адреса: АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, паспорт НОМЕР_4, виданий Московським РУГУ МВС України в м. Києві 17.06.1999 року) та ОСОБА_3 (ІНФОРМАЦІЯ_4, уродженець с. Віта Поштова, Києво-Святошинського району, Київської області, адреса: АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_3) судовий збір у розмірі 107,30 грн.

В задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_5, ОСОБА_1, треті особи: комунальне підприємство «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна», Відділ громадянства і реєстрації фізичних осіб Голосіївського РУ ГУ МВС України в м. Києві про визнання договору купівлі-продажу недійсним - відмовити.

Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду м. Києва шляхом подання через Голосіївський районний суд м. Києва апеляційної скарги протягом десяти днів з дня його проголошення.

Суддя В.С. Пасинок