Рішення № 36135128, 11.12.2013, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98 РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 910/21812/13 11.12.13

за позовом: Заступника прокурора міста Києва, м.Київ в інтересах держави в особі

1. Міністерства аграрної політики та продовольства України, м.Київ, ЄДРПОУ 37471967

2. Публічного акціонерного товариства «Державна продовольчо-зернова корпорація України», м.Київ, ЄДРПОУ 37243279

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Фундаментал», м.Київ, ЄДРПОУ 35726245

про стягнення 17 088 850,27 грн.

Суддя Любченко М.О.

Представники:

від позивача 1: не з'явився

від позивача 2: Половінкін О.В. - по дов.

від відповідача: Голубенко Є.А. - по дов.

прокурор: Лиховид О.С. - за посв.

Відповідно до ст.77 ГПК України в судовому засіданні 11.12.2013р. оголошувалась перерва.

СУТЬ СПРАВИ:

Заступник прокурора міста Києва, м.Київ звернувся до господарського суду м.Києва в інтересах держави в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України, м.Київ та Публічного акціонерного товариства «Державна продовольчо-зернова корпорація України», м.Київ з позовом до відповідача, Товариства з обмеженою відповідальністю «Фундаментал», м.Київ про стягнення 17 088 850,27 грн., з яких 8 474 442 грн. - попередня оплата, 224 710,69 грн. - 3% річних, 7 796 486,64 грн. - пеня, 593 210,94 грн. - штраф (з урахуванням заяви вих.№05/1/3-13560-13 від 26.11.2013р.)

При цьому, в поясненнях вих.№05/1/3-13560-13 від 09.12.2013р. прокурором зазначено, що вимога про стягнення 224 710,69 грн. фактично є вимогою про стягнення процентів за користування чужими коштами, що нараховані в розмірі 3% річних.

В обґрунтування позовних вимог прокурор посилається на порушення відповідачем умов договору №145 від 04.09.2012р. про закупівлю в частині здійснення поставки товару у визначені договором строки, що є підставою для повернення суми передоплати в розмірі 8 474 422 грн. та нарахування процентів за користування чужими грошовими коштами в сумі 224 710,69 грн., пені в сумі 7 796 486,64 грн. та штрафу в розмірі 593 210,94 грн.

Позивач 1 в судові засідання 27.11.2013р. та 11.12.2013р. не з'явився, письмових пояснень по суті позовних вимог прокурора не надав. При цьому, належне повідомлення Міністерства аграрної політики та продовольства України про дату, час та місце розгляду справи підтверджується повідомленнями про вручення поштових відправлень №0103026764975 та №0103027646518.

Позивач 2 в поясненнях вих.№2-1-10/488 від 09.12.2013р. позов прокурора підтримав у повному обсязі, посилаючись на неналежне виконання відповідачем умов договору.

Відповідач у відзиві вих.№Ф-1012/13-2 від 10.12.2013р. проти задоволення позову заперечив у повному обсязі, посилаючись на відсутність підстав для повернення передоплати за товар без виставлення покупцем відповідної вимоги, а також невірне визначення прокурором розміру пені, 3% річних та штрафу. Крім того, відповідачем було заявлено про застосування строку позовної давності до вимог про стягнення пені.

Наразі, з огляду на неявку позивача 1 в судове засідання, господарським судом враховано приписи ст.22 Господарського процесуального кодексу України, яка передбачає, що прийняття участі у судовому засіданні є правом сторони. При цьому, норми вказаної статті зобов'язують сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.

Статтею 77 зазначеного Кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених ст.69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Згідно із п.3.9.2 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Незважаючи на те, що позивач 1 в судове засідання не з'явився і не скористався правами, передбаченими Господарським процесуальним кодексом України, за висновками суду, у матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, внаслідок чого справа може бути розглянута за наявними у ній документами відповідно до вимог ст.75 Господарського процесуального кодексу України, а неявка вказаного учаснику судового спору не перешкоджає вирішенню справи по суті.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення прокурора та представників позивача 2, відповідача, господарський суд встановив:

За змістом ст.509 Цивільного кодексу України, ст.173 Господарського кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

За приписами ст.ст.11, 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають, зокрема, з договору.

За змістом ст.626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ст.ст.6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (ст.712 Цивільного кодексу України).

Як вбачається з матеріалів справи, 04.09.2012р. між Публічним акціонерним товариством «Державна продовольчо-зернова корпорація України» (покупець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Фундаментал» (постачальник) було укладено договір №145 про закупівлю.

За своїм змістом та правовою природою укладений між сторонами договір від 04.09.2012р. є договором поставки, який підпадає під правове регулювання норм статті 712 Цивільного кодексу України та статей 264-271 Господарського кодексу України. В частині, що не суперечить договору, до вказаного правочину також застосовуються норми Цивільного кодексу України, які регулюють правила купівлі-продажу (статті 655-697 Цивільного кодексу України).

Згідно з п.1.1 зазначеного договору постачальник зобов'язався у 2012 році поставити покупцю культури зернові ДК 016-97 01.11.1, а покупець прийняти і оплатити такий товар.

Пунктом 1.2 договору передбачено, що найменування (асортимент) та обсяги товару визначаються у специфікації (додаток №1 до даного договору), що є невід'ємною частиною цього договору.

За приписами п.п.3.1, 3.3 договору від 04.09.2012р. загальна вартість договору становить 25 050 000 грн., у тому числі податок на додану вартість 4 175 000 грн. Ціна за одиницю товару на кожну окрему партію і дату формування заявки підлягає погодженню сторонами і зазначається в специфікаціях, але не може бути вищою граничної ціни, визначеної за результатами проведених торгів.

У п.п.4.1, 4.2 договору сторони погодили, що умови розрахунків вказуються у специфікаціях. При виставленні рахунку обов'язкове посилання на номер договору.

Відповідно до п.п.5.1, 5.2 угоди строк поставки (передачі товару) - 10 календарних днів з моменту отримання постачальником погодженої специфікації від покупця. Місце та умови поставки (передачі) кожної окремої партії товару визначаються на умовах, які передбачені специфікаціями до цього договору, що формуються на кожну окрему заявку покупця, за погодженням сторін, відповідно до вимог Міжнародних правил щодо тлумачення термінів «Інкотермс» (в редакції 2010 року), які застосовуються з урахуванням особливостей, що випливають із умов цього договору.

Датою поставки товару вважається дата підписання накладної на приймання товару і/або підписання акту прийому-передачі товару обома сторонами договору.

Згідно з п.7.3.1 договору відповідач зобов'язався забезпечити поставку товару у строки, що встановлені цим договором.

З огляду на встановлений ст.204 Цивільного кодексу України принцип правомірності правочину, суд приймає до уваги договір №145 від 04.09.2012р. як належну підставу, у розумінні норм ст.11 названого Кодексу України, для виникнення у позивача 2 та відповідача взаємних цивільних прав та обов'язків з постачання товару.

Згідно із ст.526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

За змістом ст.193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Відповідно до ст.629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Статтями 525, 615 Цивільного кодексу України встановлено, що одностороння відмова від виконання зобов'язання і одностороння зміна умов договору не допускаються.

Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (ч.1 ст.530 Цивільного кодексу України).

Згідно з ч.1 ст.691 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу.

Частиною 1 ст.692 Цивільного кодексу України передбачено, що покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Якщо договором встановлений обов'язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлений договором, - у строк, визначений відповідно до статті 530 цього Кодексу (ч.1 ст.693 Цивільного кодексу України).

Судом встановлено, що керуючись умовами договору поставки №145 від 04.09.2012р. сторонами вказаного правочину було підписано специфікації про поставку товарів, а саме специфікацію №01 від 20.09.2012р. на суму 900 001,06 грн., специфікацію №1 від 26.09.2012р. на суму 1 060 002 грн., специфікацію №2 від 27.09.2012р. на суму 530 000 грн., специфікацію №3 від 12.10.2012р. на суму 2 014 000 грн. та специфікацію №4 від 23.10.2012р. на суму 4 000 447,55 грн.

Зі змісту вказаних специфікацій вбачається, що сторони договору домовились про здійснення попередньої оплати замовленого товару.

Як наслідок, Публічним акціонерним товариством «Державна продовольчо-зернова корпорація України» було здійснено попередню оплату за товар в розмірі 8 474 442 грн., що підтверджується наявними в матеріалах справи банківськими виписками та поясненнями відповідача.

Відповідно до ч.1 ст.662 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.

За приписами ст.663 Цивільного кодексі України продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу.

Як зазначалось судом, строк виконання обов'язку продавця передати товар покупцю було передбачено сторонами у п.5.1 договору №145 від 04.09.2012р., відповідно до якого строк поставки (передачі товару) становить 10 календарних днів з моменту отримання постачальником погодженої специфікації від покупця.

При цьому, суд зазначає, що умовами договору №145 від 04.09.2012р. обов'язок поставити товар не поставлено в залежність від факту оплати товару, а обумовлений виключно 10-денним строком з дня одержання специфікації.

Враховуючи встановлений факт підписання специфікацій №01 від 20.09.2012р., №1 від 26.09.2012р., №2 від 27.09.2012р., №3 від 12.10.2012р. та №4 від 23.10.2012р. обома сторонами договору, господарський суд приймає до уваги дату підписання кожної специфікації в якості дати її отримання постачальником від покупця. Вказані висновки суду підтверджені також в судовому засіданні 11.12.2013р., в якому відповідачем зазначено, що специфікації отримувались в день їх підписання.

Разом з цим, за твердженнями прокурора та позивача 2, які підтверджені відповідачем в судовому засіданні, у встановлений договором строк Товариством з обмеженою відповідальністю «Фундаментал» не було передано оплачений товар Публічному акціонерному товариству «Державна продовольчо-зернова корпорація України». Продукція за договором №145 від 04.09.2013р. не передана позивачу 2 і на час розгляду даної справи.

Листом вих.№130-2-17/9119 від 31.12.2012р. Публічного акціонерного товариства «Державна продовольчо-зернова корпорація України» відповідачу було заявлено вимогу про виконання умов договору про закупівлю в частині обов'язку поставити товар у встановлені строки.

Згідно з листом вих.№Ф43/1-10/12 від 31.10.2012р. Товариством з обмеженою відповідальністю «Фундаментал» було підтверджено затримання строків поставки до кінця 2012 року та повідомлено про можливість поставити товар до 31.12.2013р.

Таким чином, матеріалами справи підтверджується порушення відповідачем взятого на себе зобов'язання з поставки товару у встановлені договором строки.

Частиною 2 ст.693 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.

Отже, непередання продавцем, який одержав суму попередньої оплати, товару у встановлений строк, надає покупцеві право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.

При цьому, виходячи з положень вказаної норми права, до предмета доказування у даній справі входить встановлення наявності чи відсутності певних юридичних фактів, а саме: підстав виникнення у сторін зобов'язань з купівлі-продажу, зокрема, у відповідача обов'язку поставити певний товар у встановлений строк; здійснення позивачем попередньої оплати; порушення відповідачем відповідного зобов'язання передати товар.

Враховуючи викладені вище висновки суду про правомірність укладеного договору №145 від 04.09.2012р., приймаючи до уваги факт здійснення позивачем 2 попередньої оплати товару та порушення строків поставки відповідачем, господарський суд встановив наявність підстав для повернення попередньої оплати товару в сумі 8 474 442 грн. покупцю.

Наразі, доводи відповідача про відсутність підстав для повернення передоплати в судовому порядку без попереднього направлення відповідної вимоги є необґрунтованими, оскільки за змістом ст.693 Цивільного кодексу України факт повернення попередньої оплати поставлено в залежність від факту порушення строку поставки продавцем, проте не від факту направлення вимоги про повернення грошових коштів в порядку досудового регулювання спору.

Судом враховано, що рішенням №15-рп/2002 від 09.07.2002р. Конституційного Суду (справа про досудове врегулювання спорів) визначено, що положення ч.2 ст.124 Конституції України стосовно поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист. Обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує.

За таких обставин, позовні вимоги про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «Фундаментал» попередньої оплати в сумі 8 474 442 грн. є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

З приводу позовних вимог про стягнення процентів за користування чужими коштами, пені та штрафу господарський суд зазначає наступне:

Відповідно до ч.1 ст.612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Невиконання зобов'язання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) ст.610 Цивільного кодексу України кваліфікує як порушення зобов'язання.

Відповідно до ч.1 ст.611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

Відповідно до ч.1 ст.549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Статтею 230 Господарського кодексу України визначено, що порушення зобов'язання є підставою для застосування господарських санкцій (неустойка, штраф, пеня). Штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Відповідно до ч.6 ст.232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Отже, порушення боржником прийнятих на себе зобов'язань тягне за собою відповідні правові наслідки, які полягають у можливості застосування кредитором до боржника встановленої законом або договором відповідальності.

При цьому, право учасників господарських правовідносин встановлювати інші, ніж передбачено Цивільним кодексом України, види забезпечення виконання зобов'язань, у тому числі, встановлювати неустойку за порушення негрошового зобов'язання, визначено частиною 2 ст.546 Цивільного кодексу України, що узгоджується із свободою договору, яка передбачена ст.627 Цивільного кодексу України, коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Отже, суб'єкти господарських відносин при укладенні договору наділені правом забезпечення виконання господарських зобов'язань шляхом встановлення окремого виду відповідальності - договірної санкції за невиконання чи неналежне виконання договірних зобов'язань. Аналогічну позицію висловлено Вищим господарським судом України в інформаційному листі №01-06/249 від 15.03.2011р.

Відповідно до п.10.3.1 договору про закупівлю №145 від 04.09.2012р. за несвоєчасну поставку товару постачальник сплачує покупцю пеню у розмірі 0,5% вартості товару, за яким допущено прострочення виконання, за кожний день прострочення.

За змістом позовної заяви, прокурором заявлено до стягнення пеню в розмірі 7 796 486 грн. за несвоєчасну поставку товару, вартість якого становить 8 474 442 грн., за період з 11.03.2013р. по 10.09.2013р.

Разом з тим, позивачем було безпідставно нараховано неустойку за шість місяців, починаючи з 11.03.2013р., проте не з дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Як зазначалось, згідно з положеннями п.5.1 договору №145 від 04.09.2012р. відповідач зобов'язався поставити товар протягом 10 календарних днів з моменту отримання постачальником погодженої специфікації від покупця.

Тобто, зобов'язання з поставки товару за специфікацією №01 від 20.09.2012р. мало бути виконано відповідачем не пізніше 01.10.2012р., а періодом можливого нарахування пені є період з 02.10.2012р. по 02.04.2013р.

Зобов'язання з поставки товару за специфікаціями №1 від 26.09.2012р. та №2 від 27.09.2012р. мали бути виконані відповідачем не пізніше 08.10.2012р., а періодом можливого нарахування пені є період з 09.10.2012р. по 09.04.2013р.

Зобов'язання з поставки товару за специфікацією №3 від 12.10.2012р. мало бути виконано відповідачем не пізніше 22.10.2012р., тобто періодом можливого нарахування пені є період з 23.10.2012р. по 23.04.2013р.

Зобов'язання з поставки товару за специфікацією №4 від 23.10.2012р. мало бути виконано відповідачем не пізніше 02.11.2012р., а тому періодом можливого нарахування пені є період з 03.11.2012р. по 03.11.2013р.

При цьому, як вказувалось вище, відповідачем у відзиві вих.№Ф-1012/13-2 від 10.12.2013р. було заявлено про застосування строку позовної давності до вимог про стягнення пені, з приводу чого господарський суд зазначає наступне.

Згідно з положеннями ст.256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Пунктом 1 ч.2 ст.258 Цивільного кодексу України передбачено, що до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік.

Частиною 5 ст.261 вказаного Кодексу України передбачено, що за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Відповідно до п.4.2 Постанови №10 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів», якщо договором чи іншим правочином визначено різні строки виконання окремих зобов'язань, що з нього виникають (наприклад, у зв'язку з поетапним виконанням робіт або з розстроченням оплати), позовна давність обчислюється окремо стосовно кожного з таких строків. Позовна давність за позовами, пов'язаними з простроченням почасових платежів (проценти за користування кредитом, орендна плата тощо), обчислюється окремо за кожним простроченим платежем.

За приписами п.4.3 Постанови №10 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів», якщо відповідно до чинного законодавства або договору неустойка (пеня) підлягає стягненню за кожний день прострочення виконання зобов'язання, позовну давність необхідно обчислювати щодо кожного дня окремо за попередній рік до дня подання позову, якщо інший період не встановлено законом або угодою сторін. При цьому, однак, слід мати на увазі положення частини шостої статті 232 Господарського кодексу України, за якими нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано. Даний шестимісячний строк не є позовною давністю, а визначає максимальний період часу, за який може бути нараховано штрафні санкції (якщо інший такий період не встановлено законом або договором).

Отже, позовну давність тривалістю в 1 рік стосовно вимог позивача про стягнення пені необхідно обчислювати щодо кожного дня окремо з урахуванням ч.6 ст.232 Господарського кодексу України.

Наприклад, строк позовної давності за вимогами про стягнення пені, яка нарахована 02.10.2012р., сплинув 02.10.2013р., за вимогами про стягнення пені, яка нарахована 02.04.2013р. сплине 02.04.2014р. тощо.

При цьому, прокурор звернувся до господарського суду м.Києва з розглядуваним позовом 11.11.2013р., а тому строк позовної давності за вимогами про стягнення пені за період з 11.03.2013р. пропущено не було.

За таких обставин, заява відповідача про застосування строку позовної давності застосуванню не підлягає, а вимога про стягнення пені підлягає частковому задоволенню з урахуванням ч.6 ст.232 Цивільного кодексу України.

В результаті проведення власного розрахунку неустойки за договором, враховуючи початкову дату нарахування пені, що визначена позивачем, та суми сплачених за кожною специфікацією грошових коштів судом встановлено, що стягненню з відповідача підлягає неустойка в сумі 1 860 699,10 грн., з яких 103 500 грн. за специфікацією №01 від 20.09.2012р. за період з 11.03.2013р. по 02.04.2013р., 159 000,30 грн. за специфікацією №1 від 26.09.2012р. за період з 11.03.2013р. по 09.04.2013р., 75 000 грн. за специфікацією №2 від 27.09.2012р. за період з 11.03.2013р. по 09.04.2013р., 443 080 грн. за специфікацією №3 від 12.10.2012р. за період з 11.03.2013р. по 23.04.2013р., 1 080 118,80 грн. за специфікацією №4 від 23.10.2012р. за період з 11.03.2013р. по 03.05.2013р.

Одночасно, судом не приймаються до уваги посилання відповідача на положення Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань», відповідно до ст.3 якого розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

При цьому, господарський суд виходить з того, що за змістом преамбули вказаного Закону України останній регулює договірні правовідносини між платниками та одержувачами грошових коштів щодо відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань.

В свою чергу, спір у даній справі виник внаслідок порушення відповідачем негрошового зобов'язання щодо поставки товару у встановлені договором строки.

За висновками суду, та обставина, що за порушення передбаченого строку поставки товару постачальник сплачує покупцю неустойку у вигляді пені у розмірі 0,5% вартості товару, за яким допущено прострочення виконання, за кожний день прострочення, не перетворює цю неустойку в пеню за порушення грошового зобов'язання, так само, як і обов'язок постачальника поставити товар не стає грошовим зобов'язанням, що узгоджується з позицією Верховного Суду України, яка викладена в постанові від 03.12.2013р. по справі №908/43/13-г.

Згідно з ч.3 ст.693 Цивільного кодексу України на суму попередньої оплати нараховуються проценти відповідно до статті 536 цього Кодексу від дня, коли товар мав бути переданий, до дня фактичного передання товару покупцеві або повернення йому суми попередньої оплати. Договором може бути встановлений обов'язок продавця сплачувати проценти на суму попередньої оплати від дня одержання цієї суми від покупця.

Відповідно до ст.536 Цивільного кодексу України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

За змістом наведених норм встановлені проценти є платою, яку згідно умов договору отримує виконавець від замовника як за правомірне, так і за неправомірне користування останнім утриманими грошовими коштами.

При цьому, враховуючи положення ст.693 Цивільного кодексу України, приймаючи до уваги, що договором №145 від 04.09.2012р. не встановлено обов'язку продавця сплачувати проценти на суму попередньої оплати від дня одержання цієї суми від покупця, господарський вважає правомірним нарахування процентів згідно зі ст.536 Цивільного кодексу України, починаючи з дати, з якої продавцем порушено зобов'язання поставити товар.

Одночасно ч.2 ст.625 Цивільного кодексу України також передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання (неправомірне користування), на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Отже, в силу наведених норм вбачається, що за прострочення продавцем виконання обов'язку поставити товар (п.5.1 договору) нарахування процентів у розмірі 3% річних здійснюється як санкція за порушення грошового зобов'язання на підставі ст.625 Цивільного кодексу України тоді, коли інший розмір процентів відповідно до ст.536 Цивільного кодексу України не встановлений договором.

Якщо ж у відповідності до ст.536 Цивільного кодексу України розмір процентів встановлений договором, то і стягнення процентів згідно з ч.2 ст.625 Цивільного кодексу України відбувається у цьому ж розмірі в порядку, встановленому ст.536 Цивільного кодексу України.

Застосування відповідальності у вигляді сплати процентів за неправомірне користування чужими грошовими коштами, передбаченої ст. 625 Цивільного кодексу України, та одночасне стягнення процентів за неправомірне користування чужими грошовими коштами у розмірі, встановленому договором (ст. 536 Цивільного кодексу України), є недопустимим, оскільки дані норми доповнюють одна одну і встановлюють одну і ту ж відповідальність.

За таких обставин, господарський суд дійшов висновку, що позивачем правомірно заявлено вимогу про стягнення з відповідача процентів за користування чужими грошовими коштами в розмірі, що встановлений ст.625 Цивільного кодексу України.

Такі висновки суду підтверджуються позицією Вищого господарського суду України, яка викладена в постанові від 30.04.2013р. по справі №5023/4155/12.

За змістом розглядуваного позову, прокурором було заявлено до стягнення проценти за користування чужими коштами в сумі 224 710,69 грн. за період, що відповідає ст.693 Цивільного кодексу України.

Разом з тим, судом встановлено, що прокурором та позивачем 2 при здійсненні розрахунку позовних вимог не враховано, що у 2012 році було 366 днів.

В результаті проведення господарським судом власного розрахунку розміру заявлених до стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами, враховуючи визначені прокурором та позивачем 2 періоди нарахування, господарський суд дійшов висновку про часткове задоволення вимоги про стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами на суму 224 578,19 грн., з яких за специфікацією №01 від 20.09.2012р., за період з 02.10.2012р. по 10.09.2013р. в сумі 25 428,18 грн., за специфікацією №1 від 26.09.2012р. за період з 09.10.2012р. по 10.09.2013р. в сумі 29 340,61 грн., за специфікацією №2 від 27.09.2012р. за період з 09.10.2012р. по 10.09.2013р. в сумі 13 839,88 грн., за специфікацією №3 від 12.10.2012р. за період з 23.10.2012р. по 10.09.2013р. в сумі 53 435,90 грн., за специфікацією №4 від 23.10.2012р. за період з 03.11.2012р. по 10.09.2013р. в сумі 102 533,62 грн.

Крім того, відповідно до ч.2 ст.231 Господарського кодексу України у разі якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах: за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.

Виходячи з положень зазначеної норми, застосування до боржника, який порушив господарське зобов'язання, штрафної санкції у вигляді штрафу, передбаченого абзацом 3 ч.2 ст.231 Господарського кодексу України, можливо при сукупності відповідних умов, а саме: якщо інший розмір певного виду штрафних санкцій не передбачений договором або законом; якщо, між іншим, порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, якщо допущено прострочення виконання негрошового зобов'язання, пов'язаного з обігом (поставкою) товарів, виконання робіт, наданням послуг, з вартості яких і вираховується у відсотковому відношенні розмір штрафу.

Враховуючи, що відповідачем було допущено прострочення виконання понад тридцять днів у зобов'язанні, стороною якого є суб'єкт господарювання, що належить до державного сектора економіки, господарський суд вважає правомірними вимоги прокурора про стягнення з відповідача штрафу в розмірі 593 210,94 грн., що складає 7% від вартості товарів, з яких допущено прострочення.

При цьому, доводи відповідача про неприналежність позивача 1 до державного сектора економіки є безпідставними, оскільки пунктом 2 постанови №593 від 06.06.2011р. Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 11.08.2010р. №764» встановлено, що у державній власності перебувають 100 відсотків акцій державного публічного акціонерного товариства «Державна продовольчо-зернова корпорація України», які випускаються на величину його статутного капіталу.

Таким чином, з огляду на викладене вище, господарський суд дійшов висновку про часткове задоволення позову Заступника прокурора міста Києва, м.Київ в інтересах держави в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України, м.Київ та Публічного акціонерного товариства «Державна продовольчо-зернова корпорація України», м.Київ до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фундаментал», м.Київ про стягнення 17 088 850,27 грн., а саме стягненню підлягають 11 152 930,23 грн., з яких сума попередньої оплати в розмірі 8 474 442 грн., проценти за користування чужими коштами в сумі 224 578,19, пеня в розмірі 1 860 699,10 грн. та штраф в сумі 593 210,94 грн.

Клопотання вих.№Ф-1012/131 від 10.12.2013р. відповідача про залишення позовної заяви без розгляду залишено судом задоволення, виходячи з наступного.

За приписами ст.2, 29 Господарського процесуального кодексу України господарський суд порушує справи, зокрема, за позовними заявами прокурорів та їх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави. Прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правові дносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.

Згідно рішення №3-рп/99 від 08.04.1999р. Конституційного Суду України представництво прокуратурою України інтересів держави в суді є одним із видів представництва в суді. За правовою природою представництво в суді є правовідносинами, в яких одна особа (представник) на підставі певних повноважень виступає від імені іншої особи (довірителя) і виконує процесуальні дії в суді в її інтересах, набуваючи (змінюючи, припиняючи) для неї права та обов'язки.

Статтею 36-1 Закону України «Про прокуратуру» визначено, що представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом. Підставою представництва в суді інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень інтересів держави.

Відповідно до Рішення від 08.04.1999р. Конституційного Суду України у справі №1-1/99 державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону, гарантування державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо.

З урахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Статтею 1, ч.2 ст.5 Конституції України встановлено, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.22 Господарського кодексу України держава здійснює управління державним сектором економіки відповідно до засад внутрішньої і зовнішньої політики. Суб'єктами господарювання державного сектора економіки є суб'єкти, що діють на основі лише державної власності, а також суб'єкти, державна частка у статутному капіталі яких перевищує п'ятдесят відсотків чи становить величину, яка забезпечує державі право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб'єктів.

Як зазначалось, пунктом 2 постанови №593 від 06.06.2011р. Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 11.08.2010р. №764» встановлено, що 100 відсотків акцій державного публічного акціонерного товариства «Державна продовольчо-зернова корпорація України», які випускаються на величину його статутного капіталу, залишаються у державній власності до прийняття окремого рішення Кабінету Міністрів України.

За приписами постанови №155 від 11.02.2004р. «Про затвердження Основних концептуальних підходів до підвищення ефективності управління корпоративними правами держави» управління корпоративними правами держави передбачає розв'язання таких завдань: забезпечення участі суб'єктів господарювання у здійсненні заходів, пов'язаних з виконанням державних функцій (економічна безпека, оборона, державні резерви, соціальні програми, державна монополія тощо), а також досягнення інших стратегічних цілей, визначених державою; збільшення за рахунок поліпшення фінансових результатів господарювання об'єктів управління надходження сум податків і зборів до бюджетів, обов'язкових платежів (внесків) до державних цільових фондів, а також неподаткових надходжень у вигляді дивідендів (доходів), нарахованих на акції (частки, паї) господарських товариств, які перебувають у державній власності; здійснення контролю за використанням і збереженням майна господарських товариств, у статутних капіталах яких є державна частка.

Згідно з п.1.4 статуту Публічного акціонерного товариства «Державна продовольчо-зернова корпорація України», що затверджений наказом №634 від 17.11.2011р. Міністерства аграрної політики та продовольства України, повноваження з управління корпоративними правами товариства здійснює Міністерство аграрної політики України.

Відповідно до п.1 Положення про Міністерство аграрної політики та продовольства України, що затверджено Указом №500/2011 від 23.04.2011р. Президента України, Міністерство аграрної політики України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань формування та забезпечення реалізації державної аграрної політики, політики у сфері сільського господарства та з питань продовольчої безпеки держави.

Таким чином, приймаючи до уваги вищенаведене, суд дійшов висновку, що звернення прокурора в інтересах держави в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України та Публічного акціонерного товариства «Державна продовольчо-зернова корпорація України» до господарського суду з розглядуваним позовом відповідає функції представництва прокуратурою інтересів держави та направлено на їх захист.

За таких обставин, доводи відповідача про необхідність залишення позову прокурора без розгляду з огляду на неправильне визначення останнім органу, що уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, є необґрунтованим та задоволенню не підлягає.

Згідно зі ст.49 Господарського процесуального кодексу України судовий збір підлягає стягненню з відповідача в розмірі, що пропорційний задоволеним позовним вимогам, в доход Державного бюджету України.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.43, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги Заступника прокурора міста Києва, м.Київ в інтересах держави в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України, м.Київ та Публічного акціонерного товариства «Державна продовольчо-зернова корпорація України», м.Київ до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фундаментал», м.Київ про стягнення 17 088 850,27 грн. - задовольнити частково.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Фундаментал» (01054, м.Київ, Шевченківський район, вул.Олеся Гончара, буд.35, ЄДРПОУ 35726245) на користь Публічного акціонерного товариства «Державна продовольчо-зернова корпорація України» (01033, м.Київ, Печерський район, вул.Саксаганського, буд.1, ЄДРПОУ 37243279) суму попередньої оплати в розмірі 8 474 442 грн., проценти за користування чужими коштами в сумі 224 578,19, пеню в розмірі 1 860 699,10 грн., штраф в сумі 593 210,94 грн. та судовий збір в розмірі 68 820 грн.

Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

У судовому засіданні 11.12.2013р. оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Повне рішення складено 16.12.2013р.

Суддя М.О.Любченко