Постанова № 35947830, 03.12.2013, Рівненський апеляційний господарський суд

РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"03" грудня 2013 р. Справа № 918/1213/13

Рівненський апеляційний господарський суд у складі колегії:

Головуючого судді Тимошенко О.М.

судді Огороднік К.М. ,

судді Коломис В.В.

при секретарі Саган І.О.

за участю представників сторін:

від позивача - Толочко А.П.

від відповідача - Муха В.І., Бордюженко М.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Рівненського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу відповідача ПП "Агро-Експрес-Сервіс" на рішення господарського суду Рівненської області від 11.09.13 р. у справі № 918/1213/13

за позовом Товариство з обмеженою відповідальністю "Приват Лізинг"

до Приватне підприємство "Агро-Експрес-Сервіс"

про стягнення в сумі 132 193 грн. 37 коп.

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду Рівненської області від 11.09.2013 року по справі № 918/1213/13 (суддя Павленко Є.В.) позов задоволено. Присуджено до стягнення з приватного підприємства «Агро-Експрес-Сервіс» на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Приват Лізинг» 130382,89 грн. процентів за користування чужими грошовими коштами, а також 2607,66 грн. судового збору.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу в якій просить останнє скасувати з підстав неповного з'ясування обставин, що мають значення для справи та порушення норм матеріального права. В обґрунтування скарги зазначає, що суд помилково визначив спірну суму як відсотки за користування чужими грошовими коштами, оскільки остання за своєю правовою природою являється штрафною санкцією, тобто пенею. Зазначене випливає з того, що спірна сума нарахована за прострочення виконання грошового зобов'язання, а відтак є неустойкою.

В судовому засіданні представники апелянта підтримали доводи апеляційної скарги та просять її задоволити, а рішення першої інстанції скасувати та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позову.

Позивач у відзиві на апеляційну скаргу проти доводів апелянта заперечує, мотивуючи тим, що сплата процентів визначена умовами договору та відповідає нормам чинного законодавства. Посилання апелянта на те, що нараховані проценти слід вважати неустойкою, а саме пенею, є безпідставним, оскільки останні не являються видом забезпечення виконання зобов'язання. Таким чином вважає рішення суду першої інстанції законним і обґрунтованим та просить відмовити в задоволенні скарги.

В судовому засіданні представник позивача підтримав викладені у відзиві заперечення.

Розглянувши матеріали справи, апеляційну скаргу та відзив на неї, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при винесенні оскаржуваного рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, 24 вересня 2010 року між ТзОВ «Приват Лізинг» (Постачальник) та ПП «Агро-Експрес-Сервіс» (покупець) був укладений договір поставки сільськогосподарської техніки на умовах розстрочення платежів № 1310/ХМ, за умовами якого позивач взяв на себе обов'язок у передбачені цим договором строки передати відповідачу продукцію виробничо-технічного призначення, а останній, у свою чергу, - прийняти і оплатити вартість вказаного товару, а також сплатити проценти за придбання товару у розстрочку в сумі, визначеній відповідно до умов вказаної угоди (а.с. 14-22).

Вказана угода підписана уповноваженими представниками сторін та скріплена печатками цих суб'єктів господарювання.

Відповідно до пункту 1.2 цього договору найменування товару, його кількість, ціна за одиницю, строк поставки покупцю, гривнева ціна товару та її грошовий еквівалент в іноземній валюті, порядок та строки оплати ціни товару (в тому числі тієї частини ціни товару, яка оплачується авансовим платежем, а також частин(и), яка(і) оплачується на умовах розстрочення платежів) та нарахованих процентів, інші умови, погоджені сторонами, визначені в договорі та додатках до договору, які складають невід'ємну його частину.

Пунктом 2.1 зазначеної угоди встановлено, що ціна придбання товару в розстрочку (ціна договору) вказана у додатку до договору. Сторони встановлюють ціну договору в гривнях, а також визначають її грошовий еквівалент в іноземній валюті, вказаній в додатку.

У додатку № 1 до договору сторони передбачили, що ціна даного договору становить 3 800 000 грн. 00 коп. (а.с. 19).

Згідно з пунктом 2.3 цієї угоди покупець проводить оплату ціни (та процентів, якщо таке передбачено договором) придбання товару у розстрочку шляхом перерахування коштів у розмірі гривневої суми ціни договору, вирахуваної відповідно до положень пункту 2.2 договору, на банківський рахунок постачальника.

У пункті 2.4 договору (з урахуванням додатку № 3 до вказаної угоди від 12 жовтня 2010 року) сторони погодили, що авансовий платіж у розмірі 47,37% в сумі 1 800 000 грн. 00 коп., що еквівалентно 170 668,64 євро, покупець проводить до 30 вересня 2010 року.

Другий платіж у розмірі 2,63% в сумі 104 517 грн. 93 коп., що еквівалентно 9 481,60 євро, покупець проводить до 22 серпня 2011 року.

Кінцевий платіж у розмірі 50% в сумі 1 985 838 грн. 57 коп., що еквівалентно 180 150,22 євро, покупець проводить до 29 вересня 2011 року.

За умовами пункту 5.1 даної угоди господарські зобов'язання сторін цього договору, які виникли на його основі, існують протягом одного року з дня підписання його тексту представниками сторін, крім зобов'язань покупця по оплаті ціни товару та процентів за придбання товару в розстрочку і відповідальності покупця, які припиняються лише їх належним виконанням.

На виконання умов вищезазначеного договору позивач передав Підприємству обумовлену в даній угоді продукцію виробничо-технічного призначення, що підтверджується наданим позивачем актом приймання-передачі сільськогосподарської техніки від 21 грудня 2010 року, підписаним уповноваженими представниками сторін та скріплений печатками цих юридичних осіб (а.с. 23).

Відповідач взятий на себе обов'язок по сплаті кінцевого платежу, встановленого пунктом 2.4 договору, у розмірі 50% в сумі 1 985 838 грн. 57 коп., що еквівалентно 180 150,22 євро, виконав несвоєчасно, повністю розрахувавшись з Товариством лише 23 грудня 2011 року. Факт несвоєчасного проведення розрахунків відповідачем підтверджується наданими Товариством належним чином засвідченими копіями платіжних доручень із зазначенням призначень відповідних платежів (а.с. 77-85).

29.05.2013 року позивач направив відповідачу претензію за вих. № 46 від 27.05.2013 року та акт надання послуг № 421 від 23.05.2013 року на суму 132193,97 грн. Крім того, позивачем надіслана податкова накладна за № 115 від 23.05.2013 року на суму 132193,97 грн. Як вбачається з акту надання послуг, що виписаний на підставі договору № 1310/ХМ від 24.09.2010 року, спірна сума стягнення визначена позивачем в його первинних документах як виконані роботи (надані послуги) по нарахуванню відсотків вартість яких становить 132193,97 грн. з ПДВ.

Вважаючи, що внаслідок несвоєчасного здійснення розрахунків відповідачем порушене право позивача, ТзОВ "Приват Лізинг" звернулось до суду із даним позовом.

Ухвалюючи рішення у справі, господарський суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог через їх обґрунтованість і доведеність матеріалами справи.

Мотивуючи свою відмову у сплаті спірних коштів, відповідач вказував на те, що проценти, передбачені договором поставки за своєю правовою природою підпадають під визначення неустойки, а саме пені, тому підлягають застосуванню скорочені строки позовної давності для стягнення штрафних санкцій.

Апеляційний господарський суд вважає за необхідне зазначити, що відповідно до ч. 1 ст. 546 ЦК України виконання зобов'язання, зокрема, може забезпечуватись неустойкою. За змістом ч. 1 ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, яке боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Згідно з ч. 3 вказаної статті пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Вищий господарський суд України в оглядовому листі від 29.04.2013 року № 01-06/767/2013 "Про деякі питання практики застосування господарськими судами законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань", роз'яснив, що пеню необхідно відрізняти від процентів за користування чужими коштами, що є платою саме за користування ними, а не санкцією за невиконання чи неналежне виконання зобов'язання. Передбачені договором проценти не є неустойкою (штрафом, пенею), а є саме процентами за користування товарним кредитом відповідно до ч. 5 ст. 694 ЦК України та стягуються незалежно від наявності вини боржника. Зазначені проценти за своєю правовою природою є боргом, тому зменшення їх розміру неможливе (Постанова Вищого господарського суду України від 25.09.2012 року № 32/5005/3471/2012).

Таким чином, апеляційний господарський суд вважає, що господарський суд Рівненської області дійшов правильного висновку, що передбачені пунктом 2.5 договору грошові кошти не є пенею в розумінні положень ЦК України, оскільки останні нараховуються не за кожний день прострочення платежу, а як проценти за рік. Проценти за користування товарним кредитом та пеня за правовою природою не є тотожними поняттями. За своєю правовою природою проценти за користування чужими коштами є платою за користування чужими коштами, а не санкцією за невиконання чи неналежне виконання зобов'язання. Оскільки, зазначені проценти є платою за користування чужими грошовими коштами і є самостійним грошовим зобов'язанням, в той час як пеня є неустойкою у випадку порушення грошового зобов'язання, суд вважає, що твердження відповідача про необхідність застосування судомположень ст. 258 ЦК України, а саме спеціальних строків позовної давності в один рік до даних правовідносин, є безпідставним, і таким що не підлягає задоволенню.

Проте, з урахуванням правил ст.ст. 99, 101 ГПК України, згідно яким апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення господарського суду у повному обсязі, апеляційний господарський суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Правові засади регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в Україні унормовані Законом України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні". Згідно з частиною 1 статті 9 цього Закону підставою для обліку господарської операції є первинний документ, який фіксує факт здійснення операції. За визначенням статті 1 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" первинний документ - це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення. Порядок створення, прийняття і відображення у бухгалтерському обліку, а також зберігання первинних документів, облікових регістрів, бухгалтерської звітності підприємствами передбачено Положенням про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.95 №88. Згідно з пунктами 2.1, 2.2., 2.4 цього Положення первинні документи - це письмові свідоцтва, що фіксують і підтверджують господарські операції і для надання їм юридичної сили і доказовості повинні мати відповідні реквізити. Господарські операції - це факти підприємницької та іншої діяльності, що впливають на стан майна, капіталу, зобов'язань і фінансових результатів. Первинні документи повинні бути складені у момент проведення кожної господарської операції або, якщо це неможливо, безпосередньо після її завершення.

Статтею 32 ГПК України унормовано, що доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Відповідно до ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказування полягає не лише в поданні особами доказів, а й у доведенні їх переконливості. За приписами ст. 34 ГПК України, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Статтею 43 цього ж Кодексу унормовано, що господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Дослідивши усі обставини справи та надавши оцінку зібраним у справі доказам, а саме акту надання послуг № 421 від 23.05.2013 року, податковій накладній за № 115 від 23.05.2013 року, апеляційний господарський суд вважає, що вказані документи підтверджують відображення в бухгалтерському та податковому обліках позивача іншої правової природи спірної суми, ніж вказаної у позовній заяві.

Позивачем помилково у позовній заяві визначено спірну суму як відсотки за користування коштами, які нараховані на момент повної оплати товару по договору поставки, оскільки дані твердження не ґрунтуються на його первинних документах. У випадку нарахування спірної суми як відсотків за користування чужими коштами чи за товарний кредит податкові зобов'язання мали б виникнути у сторін не пізніше грудня місяця 2012 року та не потребували б оформлення вказаних відносин як необумовленої договором послуги. Будь-які документи (у тому числі договори, акти, накладні, рахунки тощо) мають силу первинних документів лише в разі фактичного здійснення господарської операції. Відповідно до вказаних вище документів, подія 23.05.2013 року не відбулась, оскільки договором такі послуги не передбачені.

Господарським судом апеляційної інстанції також встановлено, що договір № 2410/ХМ від 12.10.2010 року не містить визначень поняття "розстрочений платіж".

Окрім цього, як вбачається з додатку № 3 від 12.10.2010 року до договору № 1310/ХМ від 24.09.2010 р., сторони погодили додатково включити в договір п. 2.5.1., яким визначили наступну умову:

- На відстрочений кінцевий платіж згідно п. 2.4.3. додатку № 3 до договору № 1310/ХМ, постачальник нараховує, а покупець сплачує проценти за розстрочений платіж, починаючи з "01" вересня 2011 р. Розмір процентів, які покупець сплачує на користь постачальника за придбання товару у розстрочку, встановлюється в розмірі 25% (двадцять п'ять) відсотків річних від ціни товару, отриманого покупцем. Проценти нараховуються на несплачений залишок ціни товару, сума якого визначається відповідно до положень п. 2.2. цього договору для визначення суми до сплати.

Зазначена умова відповідає положенню абз. 2 ч. 5 ст. 694 ЦК України, згідно якої договором купівлі-продажу може бути передбачений обов'язок покупця сплачувати проценти на суму, що відповідає ціні товару, проданого в кредит, починаючи від дня передання товару продавцем. Тобто, проценти в даному випадку не являються способом захисту прав продавця у випадку прострочення оплати товару, а є платою за користування кредитом.

Однак позивач позиціонує спірну суму як проценти за користування чужими грошовими коштами, право на нарахування яких виникає з моменту прострочення оплати товару. Вказане стверджується тим, що обгрунтовуючи підстави позову позивач посилається на норми ст.ст. 536, 610, 611, абз. 1 ч. 5 ст. 694 ЦК України, якими визначається відповідальність у випадку порушення зобов'язання.

Таким чином, позивачем невірно визначено правову природу зобов'язання, невірно встановлено підставу нарахування відсотків (правомірне чи неправомірне користування чужими коштами), невірно оформлено первинні документи якими обґрунтовується нарахування відсотків та їх відображення. З огляду на невідповідність підстав позову обставинам справи суд дійшов висновку, що позов не підлягає задоволенню.

Відповідно до ч. 1 ст. 104 ГПК України підставами для скасування або зміни рішення місцевого господарського суду апеляційною інстанцією є неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду, обставинам справи; порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

Згідно п. 2 ч. 1 ст. 103 Господарського процесуального кодексу України апеляційна інстанція за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати рішення повністю або частково і прийняти нове рішення

Апеляційний суд зазначає, що, приймаючи рішення, місцевий господарський суд не врахував фактичні обставини справи, тому неправильне застосування норм матеріального права призвело до прийняття судом першої інстанції хибного рішення у справі. З огляду на вказане, рішення господарського суду Рівненської області від 11.09.2013 року у справі № 918/1213/13 підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення про відмову в задоволенні позову. Відповідно до ст. 49 ГПК України суд проводить новий розподіл судових витрат. На позивача покладаються витрати по сплаті судового збору за розгляд справи в суді першої інстанції, а також витрати відповідача зі сплати судового збору за розгляд апеляційної скарги.

Керуючись ст.ст. 49, 99, 101, 103, п.п. 1, 4 ч. 1 ст. 104, ст. 105 ГПК України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу приватного підприємства "Агро-Експрес-Сервіс" від 23.09.2013 року задоволити.

2. Рішення господарського суду Рівненської області від 11.09.2013 року у справі № 918/1213/13 скасувати. Прийняти нове рішення.

В позові відмовити.

3. Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю "Приват Лізинг" (03191, м. Київ, вул. Ломоносова, 54а, офіс 5, код ЄДРПОУ 33274434) на користь приватного підприємства "Агро-Експрес-Сервіс" (35112, с. Ярославичі, Млинівський район, Рівненська область, код ЄДРПОУ 30132761) - витрати по сплаті судового збору за розгляд апеляційної скарги в сумі 1303,83 грн.

4. На виконання постанови місцевому господарському суду видати наказ.

5 Постанову може бути оскаржено в касаційному порядку.

Головуючий суддя Тимошенко О.М.

Суддя Огороднік К.М.

Суддя Коломис В.В.