Постанова № 35668816, 25.11.2013, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

25 листопада 2013 року № 826/10953/13-а

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Федорчука А.Б., суддів: Аблова Є.В., Амельохіна В.В., розглянувши адміністративну справу в письмовому провадженні

за позовомГурзуфської селищної радидоМіністерства культури Українипровизнання протиправним та скасування наказу №405 від 14.05.2013 р. На підставі ч. 4 ст. 122 КАС України, Суд розглядає справу у письмовому провадженні.

ВСТАНОВИВ:

Позивач, в особі Гурзуфської селищної ради, звернувся до Міністерства культури України про визнання протиправним та скасування Наказу Міністерства культури України №405 від 14.05.2013 р.

В обґрунтування позовних вимог Позивач зазначає, що встановивши межі пам'ятки та охоронних зон Міністерство культури України змінило категорію земель на відповідній території на «землі історико-культурного призначення». Вказаний Наказ Міністерства культури України №405 від 14.05.2013 року прийнято з порушенням вимог діючого законодавства, порушує права Гурзуфської селищної ради та підлягає скасуванню.

Відповідач проти позову заперечує, з підстав викладених в запереченнях на позовну заяву.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 30.09.2013 р. було об'єднано справи № 826/10953/13-а та 826/12406/13-а в одне провадження.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 23.10.2013 р. залишено без розгляду позовну заяву в частині позовних вимог за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Інвестиційна компанія "Кіммерія" до Міністерства культури України про визнання протиправним та скасування Наказу Міністерства культури України №405 від 14.05.2013 р.

У відповідності до ч. 4 ст. 122 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що особа, яка бере участь у справі, має право заявити клопотання про розгляд справи за її відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі особи, які беруть участь у справі, судовий розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд м. Києва зазначає наступне.

Судом встановлено, що у відповідності до п. 7 Паспорту пам'ятки зазначено, що користувачами Гурзуфського парку є ДП «Санаторій «Гурзуфський» та санаторій «Пушкіно» (Всеукраїнський благодійний фонд «Гарант»).

Рішенням 35 сесії Гурзуфської селищної ради 5 скликання від 15.04.2009 року № 27: затверджено Проект землеустрою по організації і встановленню меж парка-пам'ятника садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення «Гурзуфський» та передано земельну ділянку, яку займає Гурзуфський парк, площею 12,03 га, кадастровий номер 0111946800:01:006:0194, у постійне користування ДП «Санаторій Гурзуфський» для обслуговування парка-пам'ятки садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення «Гурзуфський» за адресою: АР Крим. м. Ялта, смт. Гурзуф, вул. Ленінградська.

У охоронному зобов'язанні № ППСПИ/з-002 від 03.06.2009 року зазначено, що площа парка-пам'ятки садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення «Гурзуфський», яка передана ДП «Санаторій «Гурзуфський», складає 12,03 га.

Крім того, Рішенням 62 сесії Гурзуфської селищної ради 4 скликання від 16.02.2006 року № 12 (в редакції Рішення 4 сесії Гурзуфської селищної ради 5 скликання від 10.08.2006 року № 16) санаторію «Пушкіно» (Всеукраїнському благодійному фонду «Гарант») передано в довгострокову оренду строком на 49 років земельні ділянки з земель Гурзуфської селищної ради за адресою: АР Крим, смт. Гурзуф, Набережна ім. О.С. Пушкіна. 1, 86, Гурзуфське шосе, 12, вул. Ленінградська, 1, для обслуговування рекреаційного комплексу.

Пунктом 3.5. вищезазначеного рішення ВБФ «Гарант» було зобов'язано дотримуватися охоронної зони земель природоохоронного призначення (код 4.1). оформити охоронне зобов'язання на частину пам'ятки садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення «Гурзуфський», площею 0,8185 га.

Як вбачається з вищезазначених рішень, санаторію «Пушкіно» (ВБФ «Гарант») було передано частину Гурзуфського парку, площею 0,8185 га.

На підставі зазначених у Паспорті відомостей щодо землекористувачів Гурзуфського парку, а також враховуючи площі парку, які були передані кожному з них, загальна площа Гурзуфського парку на даний час складає 12,8485 га.

Наказом Міністерства культури України «Про затвердження науково-проектної документації щодо меж і режимів використання зон охорони пам'яток, історичних ареалів та занесення об'єкта культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам'яток України» від 27.11.2012 року № 1383 до Державного реєстру нерухомих пам'яток України як пам'ятку садово-паркового мистецтва за категорією місцевого значення внесено об'єкт культурної спадщини - Гурзуфський парк, вул. Ленінградська, 1 до вул. Набережної ім. Пушкіна, 5, смт. Гурзуф, Ялтинська міська рада, АР Крим, охоронний № 4826-АР.

Так, Наказом Міністерства культури України №405 «Про затвердження науково-проектної документації щодо меж і режимів використання зон охорони пам'яток» від 14.05.2013 року (надалі по тексту Наказ №405), було затверджені межі і режими використання території та зон охорони пам'ятки садово-паркового мистецтва «Гурзуфський парк», смт. Гурзуф, Автономна Республіка Крим, визначених науково-проектною документацією, розробленою Науково-дослідним інститутом пам'яткоохоронних досліджень.

Науково-проектною документацією з визначення меж і режимів використання території та зон охорони пам'ятки садово-паркового мистецтва «Гурзуфський парк» (надалі - науково-проектна документація) визначено: межі території пам'ятки орієнтовною площею 20,55 га; межі охоронної зони пам'ятки орієнтовною площею 12,45 га; межі зони регулювання забудови орієнтовною площею 75,81 га; межі 1 зони охоронюваного ландшафту орієнтовною площею 24,86 га; межі II зони охоронюваного ландшафту орієнтовного площею 6,88 га; межі зони охорони археологічного культурного шару орієнтовною площею 4,49 га.

Повно та всебічно дослідивши наявні матеріали справи, а також норми чинного законодавства, суд прийшов до висновку про обґрунтованість позовних вимог виходячи з наступного.

Постановою КМ України від 26.07.2001 р. N 878 було внесено до Списку історичних населених місць України - смт. Гурзуф.

Правові основи організації, охорони, ефективного використання природно-заповідного фонду України, відтворення його природних комплексів та об'єктів визначає Закон України «Про природно-заповідний фонд України» затверджений Постановою Верховної Ради України

від 16 червня 1992 року N 2457-XII (надалі по тексту Закон N 2457-XII).

Статтею 7 цього Закону N 2457-XII встановлено, що Землі природно-заповідного фонду України, а також землі територій та об'єктів, що мають особливу екологічну, наукову, естетичну, господарську цінність і є відповідно до статті 6 цього Закону об'єктами комплексної охорони, належать до земель природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного або історико-культурного призначення. На землях природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного або історико-культурного призначення забороняється будь-яка діяльність, яка негативно впливає або може негативно впливати на стан природних та історико-культурних комплексів та об'єктів чи перешкоджає їх використанню за цільовим призначенням. Межі територій та об'єктів природно-заповідного фонду встановлюються в натурі відповідно до законодавства. До встановлення меж територій та об'єктів природно-заповідного фонду в натурі їх межі визначаються відповідно до проектів створення територій та об'єктів природно-заповідного фонду. На використання земельної ділянки або її частини в межах природно-заповідного фонду може бути встановлено обмеження (обтяження) в обсязі, передбаченому законом або договором. Обмеження (обтяження) підлягає державній реєстрації і діє протягом строку, встановленого законом або договором.

Згідно ст.. 6 Закону N 2457-XII, території та об'єкти, що мають особливу екологічну, наукову, естетичну, господарську, а також історико-культурну цінність, підлягають комплексній охороні, порядок здійснення якої визначається положенням щодо кожної з таких територій чи об'єктів, яке відповідно до цього Закону та законодавства України про охорону пам'яток історії та культури затверджується центральним органом виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища та центральним органом виконавчої влади в галузі культури.

Згідно ст.44, 45 Земельного кодексу України, до земель природно-заповідного фонду включаються природні території та об'єкти (природні заповідники, національні природні парки, біосферні заповідники, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища), а також штучно створені об'єкти (ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва). Землі природно-заповідного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Порядок використання земель природно-заповідного фонду визначається законом.

Як вбачається з матеріалів справи науково-проектної документації зазначено, що межі території пам'ятки складають орієнтовну площу 20,55 га, в той час, як Судом встановлено, що загальна площа Гурзуфського парку на даний час складає 12,8485 га (ДП «Санаторій «Гурзуфський» - 12,03 га та санаторію «Пушкіно» (ВБФ «Гарант») було передано частину Гурзуфського парку, площею 0,8185 га), таким чином Міністерством культури України було збільшено межі Гурзуфського парку.

Позивач стверджує, що спірний Наказ прийнятий Міністерство культури України змінив категорію земель на відповідній території за рахунок земель Гурзуфської селищної ради і перевів їх на «землі історико-культурного призначення», що, в свою чергу, є порушенням вимог законодавства про містобудування, Суд погоджується з доводами Позивача, з наступних підстав.

У відповідності до ст. 6, 7, 8 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" від 17.02.2011, № 3038-VI (надалі по тексту Закон № 3038-VI), Управління у сфері містобудівної діяльності здійснюється Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю, іншими уповноваженими органами містобудування та архітектури, місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування. Управління у сфері містобудівної діяльності здійснюється шляхом: 1) планування територій на державному, регіональному та місцевому рівнях; 2) моніторингу стану розроблення та реалізації містобудівної документації на всіх рівнях; 3) визначення державних інтересів для їх врахування під час розроблення містобудівної документації; 4) проведення ліцензування і професійної атестації; 5) розроблення і затвердження будівельних норм, державних стандартів і правил, запровадження одночасної дії міжнародних кодів та стандартів; 6) контролю за дотриманням законодавства у сфері містобудівної діяльності, вимог будівельних норм, державних стандартів і правил, положень містобудівної документації всіх рівнів, вихідних даних для проектування об'єктів містобудування (далі - вихідні дані), проектної документації. Планування територій здійснюється на державному, регіональному та місцевому рівнях відповідними органами виконавчої влади, Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування. Планування та забудова земельних ділянок здійснюється їх власниками чи користувачами в установленому законодавством порядку. Рішення з питань планування та забудови територій приймаються сільськими, селищними, міськими радами та їх виконавчими органами, районними, обласними радами, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями в межах визначених законом повноважень з урахуванням вимог містобудівної документації.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 20 Земельного кодексу України (далі - Кодекс), віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо їх відведення. Зміна цільового призначення земельних ділянок державної або комунальної власності провадиться Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та передачу цих ділянок у власність або надання у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.

Пунктом 42 ч. 1 ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачені повноваження органу місцевого самоврядування на затвердження в установленому порядку місцевих містобудівних програм, генеральних планів забудови відповідних населених пунктів, іншої містобудівної документації.

Як вбачається з вищенаведених правових норм орган місцевого самоврядування має право, перед передачею земельної ділянки у користування, змінити її цільове призначення.

У відповідності п.2.1 до Порядку розроблення історико-архітектурного опорного плану населеного пункту, затвердженого Наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України №64 від 02.06.2011 року та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 24 червня 2011 р. за № 781/19519 (надалі по тексту Наказ №64) Історико-архітектурний опорний план розробляється на замовлення виконавчих органів місцевого самоврядування суб'єктами господарювання, спеціалізованими в сфері вивчення, охорони і використання культурної спадщини, які мають ліцензію на розроблення містобудівної документації та на проектування робіт з реставрації, консервації, ремонтних робіт та реабілітації пам'яток культурної спадщини.

Згідно п.п. 1.3 - 1.7 Наказу №64, Історико-архітектурний опорний план - це науково-проектна документація, яка розробляється у складі генеральних планів історичних населених місць. Історико-архітектурний опорний план погоджується та затверджується у складі містобудівної документації згідно із Законом України "Про регулювання містобудівної діяльності". Історико-архітектурний опорний план підлягає коригуванню у разі отримання нових даних за результатами містобудівних, історико-архітектурних та археологічних досліджень. Внесення змін до історико-архітектурного опорного плану відбувається відповідно до Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності". Історико-архітектурний опорний план містить узагальнену характеристику об'єктів нерухомої культурної та природної спадщини, їх територій та зон охорони. Склад, зміст історико-архітектурного опорного плану визначаються державними будівельними нормами.

У відповідності до ст. 17 Закону №3038-VI, Генеральний план населеного пункту є основним видом містобудівної документації на місцевому рівні, призначеної для обґрунтування довгострокової стратегії планування та забудови території населеного пункту. На підставі затвердженого генерального плану населеного пункту розробляється план земельно-господарського устрою, який після його затвердження стає невід'ємною частиною генерального плану. Послідовність виконання робіт з розроблення генерального плану населеного пункту та документації із землеустрою визначається будівельними нормами, державними стандартами і правилами та завданням на розроблення (внесення змін, оновлення) містобудівної документації, яке складається і затверджується її замовником за погодженням з розробником. У складі генерального плану населеного пункту може розроблятися план зонування території цього населеного пункту. План зонування території може розроблятися і як окрема містобудівна документація після затвердження генерального плану. Генеральний план населеного пункту розробляється та затверджується в інтересах відповідної територіальної громади з урахуванням державних, громадських та приватних інтересів. Для населених пунктів з чисельністю населення до 50 тисяч осіб генеральні плани можуть поєднуватися з детальними планами всієї території таких населених пунктів. Для населених пунктів, занесених до Списку історичних населених місць України, в межах визначених історичних ареалів у складі генерального плану населеного пункту визначаються режими регулювання забудови та розробляється історико-архітектурний опорний план, в якому зазначається інформація про об'єкти культурної спадщини. Склад, зміст та порядок розроблення історико-архітектурного опорного плану населеного пункту визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування. Виконавчі органи сільських, селищних і міських рад, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації є замовниками, організовують розроблення, внесення змін та подання генерального плану населеного пункту на розгляд відповідної сільської, селищної, міської ради. Рішення про розроблення генерального плану приймає відповідна сільська, селищна, міська рада. Виконавчі органи сільських, селищних і міських рад, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації в установлений строк: 1) подають пропозиції до проекту відповідного місцевого бюджету на наступний рік або про внесення змін до бюджету на поточний рік щодо потреби у розробленні містобудівної документації; 2) визначають в установленому законодавством порядку розробника генерального плану населеного пункту, встановлюють строки розроблення та джерела його фінансування; 3) звертаються до обласної державної адміністрації, Ради міністрів Автономної Республіки Крим (для міст обласного та республіканського Автономної Республіки Крим значення), центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування (для міст Києва та Севастополя), щодо визначення державних інтересів для їх урахування під час розроблення генерального плану населеного пункту; 4) повідомляють через місцеві засоби масової інформації про початок розроблення генерального плану населеного пункту та визначають порядок і строк внесення пропозицій до нього фізичними та юридичними особами; 5) забезпечують попередній розгляд матеріалів щодо розроблення генерального плану населеного пункту архітектурно-містобудівними радами відповідного рівня; 6) узгоджують проект генерального плану населеного пункту з органами місцевого самоврядування, що представляють інтереси суміжних територіальних громад, з метою врегулювання питань планування територій у приміських зонах. Строк дії генерального плану населеного пункту не обмежується. Зміни до генерального плану населеного пункту можуть вноситися не частіше, ніж один раз на п'ять років. Такі зміни вносяться органом місцевого самоврядування, який затверджував генеральний план населеного пункту. Питання про дострокове внесення змін до генерального плану населеного пункту може порушуватися за результатами містобудівного моніторингу перед відповідною сільською, селищною, міською радою відповідною місцевою державною адміністрацією. У разі виникнення державної необхідності рішення щодо доцільності внесення змін до генерального плану населеного пункту приймається Кабінетом Міністрів України. Генеральні плани населених пунктів та зміни до них розглядаються і затверджуються відповідними сільськими, селищними, міськими радами на чергових сесіях протягом трьох місяців з дня їх подання. Загальна доступність матеріалів генерального плану населеного пункту забезпечується шляхом його розміщення на веб-сайті органу місцевого самоврядування та у місцевих періодичних друкованих засобах масової інформації, а також у загальнодоступному місці у приміщенні такого органу, крім частини, що становить державну таємницю та належить до інформації з обмеженим доступом відповідно до законодавства. Зазначена частина може включатися до складу генерального плану населеного пункту як окремий розділ. Експертизі містобудівної документації на місцевому рівні підлягають виключно генеральні плани міст. Порядок проведення експертизи визначається Кабінетом Міністрів України.

Пунктом 1.5. ДБН Б.2.2-3-2008 Склад, зміст, порядок розроблення, погодження та затвердження історико-архітектурних опорних планів, спеціальної науково-проектної документації для визначення історичних ареалів населених місць України, затвердженого Наказом Мінрегіонбуду України від 11 червня 2008 р. № 248, встановлено, що матеріали історико-архітектурного опорного плану, межі історичних ареалів є вихідними для розроблення або коригування зон охорони пам'яток. Історико-архітектурний опорний план і зони охорони пам'яток як взаємодоповнюючі документи доцільно замовляти, опрацьовувати, погоджувати, затверджувати і використовувати разом.

Пункт 12 «Порядку визначення меж та режимів використання історичних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності на території історичних ареалів населених місць», затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 13 березня 2002 р. № 318, передбачає, що визначені науково-проектною документацією межі історичних ареалів погоджуються відповідним органом місцевого самоврядування та затверджуються Мінкультури.

З аналізу вищезазначених норм законів, Суд приходить до висновку, що збільшення меж охоронних зон здійснюється на підставі рішення органів місцевого самоврядування на відповідних територіях, за умови їх погодження.

У відповідності до ч.1 ст. 32 Закону України «Про охорону культурної спадщини», з метою захисту традиційного характеру середовища окремих пам'яток, їх комплексів (ансамблів), історико-культурних заповідників, історико-культурних заповідних територій навколо них мають встановлюватися зони охорони пам'яток: охоронні зони, зони регулювання забудови, зони охоронюваного ландшафту, зони охорони археологічного культурного шару. Межі та режими використання зон охорони пам'яток визначаються відповідною науково-проектною документацією і затверджуються відповідним органом охорони культурної спадщини. Порядок визначення та затвердження меж і режимів використання зон охорони пам'яток та внесення змін до них встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини.

Відповідно до статті 3 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» до природно-заповідного фонду України належать штучно створені об'єкти - ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва.

Статтею 7 зазначеного закону передбачено, що межі територій та об'єктів природно-заповідного фонду встановлюються в натурі відповідно до законодавства.

Пункт в частини 1 статті 2 Закону України «Про землеустрій» встановлює, що землеустрій забезпечує встановлення і закріплення на місцевості меж адміністративно- територіальних одиниць, територій природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, меж земельних ділянок власників і землекористувачів.

Згідно статті 47 Закону України «Про землеустрій» проектами землеустрою щодо організації і встановлення меж територій природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення визначаються місце розташування і розміри земельних ділянок, власники земельних ділянок, землекористувачі, у тому числі орендарі, а також встановлюється режим використання та охорони територій природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого (округи і зони санітарної (гірничо-санітарної) охорони), рекреаційного та історико-культурного (охоронні зони) призначення. Порядок розробки проектів землеустрою щодо організації і встановлення меж територій природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Пункт 7 Порядку, розроблення проектів землеустрою з організації та встановлення меж територій природно-заповідного фонду, іншого природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 серпня 2004 р. № 1094, передбачає, що у проекті землеустрою визначається: функціональна організація території природно-заповідного фонду, іншого природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення; місце розташування і розміри земельних ділянок, їх власники та землекористувачі, у тому числі орендарі; режим використання та охорони території природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого (округи і зони санітарної (гірничо-санітарні) охорони), рекреаційного та історико-культурного (охоронні зони) призначення; межі земельних ділянок, включених до складу територій природно-зповідного фонду, іншого природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, щодо використання яких встановлено обмеження (обтяження), у розрізі землевласників та землекористувачів; розмір охоронної зони.

Згідно пункту 4.4. ДБН Б.2.2-2-2008 «Склад, зміст, порядок розроблення, погодження та затвердження науково-проектної документації щодо визначення меж та режимів використання зо охорони пам'яток архітектури та містобудування» (на який є посилання у науково-проектній документації) погодження документації на пам'ятки національного значення здійснює місцевий орган з питань містобудування і архітектури і спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань містобудування і архітектури, а на пам'ятки місцевого значення - місцевий орган містобудування і архітектури (додатки Д, Е).

В матеріалах справи міститься лист Головного управління містобудування, архітектури та регіонального розвитку Ялтинської міської ради вих. № 01.1-01/3140 от 03.07.2013 року, якому зазначено, що погодження науково-проектної документації здійснено не було.

З аналізу матеріалів справи та норм законів, Суд приходить до висновку, що межі пам'ятки та охоронних зон визначають на підставі відповідного проекту землеустрою, проте в матеріалах справи відсутні дані, що проект землеустрою було розроблено у відповідності до законодавства та затверджено, що в свою чергу, свідчить про порушення вимог законодавства зі сторони Відповідача.

Крім того, пункт 2.2.1 Розділу 2 «Склад документації» ДБН Б.2.2-2-2008 встановлює вимоги до науково-проектної документації, згідно яких аналітичний розділ повинен містити, окрім іншого, обґрунтування складу і розміру зон охорони пам'ятки (пам'яток).

Позивач зазначає та Суд погоджується з даними доводами, що у науково-проектній документації, розробленій Науково-дослідним інститутом пам'ятко охоронних досліджень обґрунтування складу і розміру зон охорони пам'ятки відсутнє, аналітичний розділ містить лише опис меж охоронних зон, а отже такі зони повинні бути встановлені і з яких підстав є незрозумілим.

З аналізу вищезазначених норм законів та матеріалів справи, Суд приходить до висновку про безпідставність встановлення меж охоронних зон та інших зон з особливим статусом при розробці науково-проектної документації та прийнятті спірного Наказу.

Згідно з вимогами статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. (ч.1) В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. (ч.2) Якщо особа, яка бере участь у справі, не може самостійно надати докази, то вона повинна зазначити причини, через які ці докази не можуть бути надані, та повідомити, де вони знаходяться чи можуть знаходитися. Суд сприяє в реалізації цього обов'язку і витребовує необхідні докази. Про витребування доказів або про відмову у витребуванні доказів суд постановляє ухвалу. Ухвала суду про відмову у витребуванні доказів окремо не оскаржується. Заперечення проти неї може бути включене до апеляційної чи касаційної скарги на рішення суду, прийняте за наслідками розгляду справи. (ч.3) Суд може збирати докази з власної ініціативи. (ч.5) Якщо особа, яка бере участь у справі, без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які вона посилається, суд вирішує справу на основі наявних доказів. (ч.6 ст.71 КАС України).

Враховуючи, що обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними конкретними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування, суд приходить до висновку, що в позовній заяві наведені обставини, які підтверджуються достатніми доказами, що свідчить про обґрунтованість позовних вимог, а отже, рішення про відмову у видачі Позивачу державних посвідчень на право розповсюдження і демонстрування фільмів прийнято з урахуванням всіх обставин.

Відповідно до частини другої статті 2 КАС України, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Зазначений принцип полягає у захисті порушеного права від порушення, що вже відбулося, тобто в наявності матеріально - правового інтересу позивача відносно дій (бездіяльності) суб'єкта владних повноважень.

Враховуючи вищенаведене, виходячи з наявних матеріалів справи, норм чинного законодавства, наявності факту порушеного права Позивача як власника земельної ділянки в реалізації свого права в повному обсязі, Суд приходить до висновку про наявність підстав для задоволення адміністративного позову в повному обсязі.

Частиною 1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Відповідно до ч. 1 ст.11 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з ч. 3 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

З урахуванням викладеного, суд приходить висновків про задоволення адміністративного позову.

Керуючись ст. ст. 69-71, 94, 160-165, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

П О С Т А Н О В И В:

1. Адміністративний позов задовольнити в повному обсязі.

2. Визнати протиправним та скасувати Наказ Міністерства культури України №405 від 14.05.2013 р.

Постанова відповідно до статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги.

Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя А.Б. Федорчук

Судді Є.В. Аблов

В.В. Амельохін