Ухвала суду № 35523100, 21.11.2013, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа: № 810/179/13-а ( у 2-х томах) Головуючий у 1-й інстанції: Харченко С.В., Суддя-доповідач: Усенко В.Г.

У Х В А Л А

Іменем України

21 листопада 2013 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого - судді Усенка В.Г,

суддів: Бистрик Г.М., Оксененка О.М.,

при секретарі Костюченко М.Є.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали апеляційної скарги Державної податкової інспекції у Києво-Святошинському районі Київської області Державної податкової служби на постанову Київського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2013 року у справі за адміністративним позовом товариства з обмеженою відповідальністю «С_В_Р» до Державної податкової інспекції у Києво-Святошинському районі Київської області Державної податкової служби про визнання незаконними та скасування податкових повідомлень-рішень, -

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «С_В_Р» (далі - Позивач) звернулось до суду із адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у Києво-Святошинському районі Київської області Державної податкової служби (далі - Відповідачі) у якому просило визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення № 0000852301 та № 0000862301 від 29.12.2012р.

Постановою Київського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2013 року вимоги адміністративного позову задоволено в повному обсязі.

Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні вимог адміністративного позову.

Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Заслухавши представників сторін, що прибули в судове засідання, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувану постанову - без змін, виходячи з наступного.

Згідно зі ч. 1 п. 1 ст. 198, ст. 200 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, не може бути скасовано правильне по суті рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, що у грудні 2012 року посадовими особами Державної податкової інспекції у Києво-Святошинському районі Київської області Державної податкової служби на підставі підпункту 75.1.2 пункту 75.1 статті 75, підпункту 78.1.1 пункту 78.1 статті 78 та пункту 79.1 статті 79 Податкового кодексу України проведено документальну позапланову невиїзну перевірку з питань дотримання Товариством з обмеженою відповідальністю «С_В_Р» податкового законодавства при здійсненні фінансово-господарських операцій з Товариством з обмеженою відповідальністю «РМ-Техно» за червень 2011 року, за результатами якої складено Акт від 14.12.2012 № 486/22-02/21462118 (далі - акт перевірки).

На підставі акта перевірки податковим органом прийнято податкові повідомлення - рішення від 29.12.2012 № 0000852301 та 29.12.2012 № 0000862301, якими відповідно до приписів підпункту 54.3.2 пункту 54.3 статті 54 та пункту 7 підрозділу 10 розділу ХХ «Перехідні положення» Податкового кодексу України позивачу визначено суму податкового зобов`язання за платежами: податок на додану вартість у розмірі 93 186 грн. 00 коп., з яких: 93 185 грн. 00 коп. - за основним платежем; 1 грн. 00 коп. - за штрафними (фінансовими) санкціями; податок на прибуток підприємств у розмірі 107 163 грн. 00 коп., з яких: 107 163 грн. 00 коп. - за основним платежем; 0 грн. 00 коп. - за штрафними (фінансовими) санкціями.

Приймаючи рішення про задоволення вимог адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що факт надання позивачу товарів і послуг з боку Товариства з обмеженою відповідальністю «РМ-Техно» та оплати їх вартості підтверджується документально, господарські операції належним чином відображені у бухгалтерському і податковому обліку позивача та його податковій звітності; право на формування податкового кредиту підтверджується податковими накладними.

Колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з таким висновком суду першої інстанції, оскільки він знайшов своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, що підставою для донарахування позивачу податкових зобов`язань з податку на додану вартість за червень 2011 року на суму 93 185 грн. 00 коп. та податку на прибуток підприємств за ІІІ квартал 2011 року у розмірі 107 163 грн. 00 коп. є висновки податкового органу про нікчемність правочинів контрагента позивача - ТОВ «РМ -Техно», що здійснювались ним як покупцем так і постачальником товарів (послуг).

У травні 2010 року та січні 2011 року позивачем укладено з контрагентом ТОВ «РМ-Техно» договір про надання послуг від 17.05.2010 № 10/TS/TS/10 та договір підряду на виконання робіт по сервісному обслуговуванню обладнання від 02.01.2011 № 22, відповідно до умов яких контрагент позивача прийняв на себе зобов`язання надати позивачу послуги з монтажу і сервісного обслуговування телекомунікаційного обладнання та виконати доручені позивачем роботи по щомісячному сервісному обслуговуванню обладнання АТС об'єктів, які вказані у додатковій угоді №1 до договору від 02.01.2011 № 22, а позивач зобов`язався прийняти вказані роботи (послуги) та оплатити їх вартість.

На підтвердження сум податку на додану вартість, що була сплачена позивачем у складі ціни виконаних робіт, ТОВ «РМ-Техно» виписано податкові накладні № 324 від 30.06.2011 на суму 21 617 грн. 60 коп., у тому числі ПДВ - 3 602 грн. 93 коп. та № 241 від 22.06.2011 на суму 71 536 грн. 00 коп., у тому числі ПДВ - 11 922 грн. 67 коп.

Оплата за придбані роботи у загальному розмірі 93 153 грн. 60 коп. здійснена позивачем у період з червня по липень 2011 року у безготівковій формі шляхом перерахування коштів на рахунки ТОВ «РМ-Техно», про що свідчать наявні у матеріалах справи належним чином засвідчені копії банківських виписок (т. 1 а.с.34, 99).

Витрати у сумі 77 628 грн. 00 коп., понесені ТОВ «С_В_Р» на придбання робіт, виконаних ТОВ «РМ-Техно», та податок на додану вартість у сумі 15 525 грн. 60 коп., сплачений у складі їх ціни, включені позивачем до валових витрат за ІІІ квартал 2011 року та до податкового кредиту підприємства за червень 2011 року.

Витрати у сумі 388 297 грн. 63 коп., понесені ТОВ «С_В_Р» на придбання у ТОВ «РМ-Техно» товару, та податок на додану вартість у сумі 77 659 грн. 54 коп., сплачений у складі його ціни, включені позивачем, відповідно, до валових витрат за ІІІ квартал 2011 року та до податкового кредиту підприємства за червень 2011 року.

Суд апеляційної інстанції критично ставиться до тверджень відповідача, що саме відносини ТОВ «РМ-Техно» з ТОВ «Екліпт», ТОВ «БК «Турам» та ТОВ «ТД «Трейдстар» ставляться податковим органом під сумнів, оскільки вказані суб'єкти господарювання мають усі ознаки фіктивних підприємств, а відтак діяльність ТОВ «РМ-Техно» спрямована виключно на отримання податкової вигоди шляхом вчинення фіктивних правочинів.

Колегія суддів апеляційної інстанції бере до уваги, що під час судового розгляду справи у суді першої інстанції представником податкового органу не заперечувалось, що складені позивачем та ТОВ «РМ-Техно» первинні документи бухгалтерського та податкового обліку, а саме: видаткові та податкові накладні, акти здачі-прийняття робіт, рахунки-фактури, банківські виписки тощо відповідали вимогам законодавства.

Таким чином, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що позивачем було вчинено дії та досягнуто конкретних результатів, які визначають саме поняття господарської операції - факти підприємницької та іншої діяльності, що впливають на стан майна, капіталу, зобов'язань та фінансових ресурсів.

Крім того, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що будь-які документи мають силу первинних документів лише в разі фактичного здійснення господарської операції.

Визначальною ознакою господарської операції є те, що вона повинна спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

З наданих позивачем доказів вбачається, що договори укладені між останнім та його контрагентом, мали на меті настання реальних правових наслідків, що обумовлені ними.

Крім того, відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року було звернено увагу на наступне: «вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду у разі наявності відповідної суперечки. Такий позов може пред'являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. В цьому випадку в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому. Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги у разі нікчемності правочину і наявності рішення суду про визнання правочину недійсним. Наслідком визнання правочину (договору) недійсним не може бути його розірвання, оскільки це взаємовиключні вимоги. Якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обгрунтування іншої заявленої вимоги, суд не має права посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким аргументам позивача. Відповідно до статей 215 і 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним і про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину можуть бути заявлені як однією із сторін правочину, так і іншою зацікавленою особою, права і законні інтереси якої порушені здійсненням правочину».

Суд апеляційної інстанції зазначає, що вчинення платником податків дій, що мають своїм результатом одержання податкової вигоди (звільнення від оподаткування, зменшення бази або ставки оподаткування, одержання права на залік або відшкодування податку на додану вартість тощо), саме по собі не означає, що відповідні правочини були вчинені з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям Податкового кодексу України» від 02.12.2010 року №2756-VІ, який набрав чинності 01.01.2011 року, статтю 228 Цивільного кодексу України доповнено частиною третьою, відповідно до якої, у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним, в зв'язку з чим, для визнання правочинів недійсними, їх недійсність має бути встановлена в судовому порядку.

Але, відповідач для визнання угод недійсними і стягнення в доход держави коштів, одержаних ними за такими угодами до суду з відповідним адміністративним позовом не звертався, тому, визнання в Акті перевірки укладених позивачем правочинів нікчемними є протиправним.

З огляду на принцип персональної відповідальності платника податку право на податковий кредит не може ставитись у пряму залежність від додержання податкової дисципліни третіми особами. Тобто якщо контрагент не виконав свого зобов'язання щодо сплати податку до бюджету, це тягне відповідальність та негативні наслідки саме щодо цієї особи, а тому сама по собі несплата податку продавцем (у тому числі внаслідок ухилення від сплати) не може бути підставою для відмови у праві платника податку на податковий кредит за наявності факту здійснення господарської операції.

В інформаційному листі Вищого адміністративного суду України від 02.06.2011 № 742/11/13-11, зазначено, що при дослідженні факту здійснення господарської операції оцінюватися повинні відносини безпосередньо між учасниками тієї операції, на підставі якої сформовані дані податкового обліку. Не є обов'язковою передумовою для визначення контролюючими органами грошових зобов'язань визнання недійсними (у тому числі нікчемними) правочинів, які укладалися за ланцюгом між попередніми посередниками, через ланцюг яких декларувався рух товарів чи послуг, нібито придбаних останнім у такому ланцюгу платником податку. При цьому відносини між учасниками попередніх ланцюгів постачань товарів та послуг не мають безпосереднього впливу на дослідження факту реальності господарської операції, вчиненої між останнім у ланцюгу постачань платником податків та його безпосереднім контрагентом.

Чинне законодавство України не ставить в залежність виникнення у платника ПДВ права на податковий кредит від дотримання вимог податкового законодавства іншим суб'єктом господарювання, зокрема, тим, який не був постачальником товарів (послуг), на вартість яких нарахований ПДВ, що включений платником податку до податкового кредиту.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного суду України від 31.01.2011 у справі за позовом ЗАТ «Мукачівський лісокомбінат» до Мукачівської об'єднаної державної податкової інспекції в Закарпатській області про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення.

Суд апеляційної інстанції бере до уваги, рішення Європейського суду з прав людини у справах Інтерсплав проти України (2007 рік, заява № 803/02), «Булвес» АД проти Болгарії (2009 рік, заява № 3991/03) і Бізнес Супорт Центр проти Болгарії (2010 рік, заява № 6689/03), які відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» підлягають застосуванню судами як джерела права, у яких визначено, що платника податку не може бути позбавлено права на бюджетне відшкодування ПДВ за відсутності доказів того, що його було залучено до протиправної діяльності, пов'язаної з незаконним отриманням бюджетного відшкодування; при цьому платник ПДВ не повинен нести відповідальність за зловживання, вчинені його постачальниками, якщо платник ПДВ не знав про такі зловживання і не міг про них знати.

Отже, якщо контрагенти платника податків по ланцюгу постачання товарів (послуг) не виконали свого зобов'язання по сплаті податку на додану вартість до бюджету, то це тягне відповідальність та негативні наслідки саме щодо цих осіб.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Вищого адміністративного суду України від 28.03.2012 у справі № К/9991/72712/11.

Згідно з п. 198.3 ст. 198 ПК України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

В силу приписів підпункту 9.1.3 пункту 9.1 статті 9 та підпункту 14.1.178 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України, податок на додану вартість належить до загальнодержавних непрямих податків, який нараховується та сплачується відповідно до норм розділу V цього Кодексу.

Відповідно до підпункту 133.1.1 пункту 133.1 статті 133 розділу III Податкового кодексу України, платниками податку на прибуток підприємств з числа резидентів є суб'єкти господарювання - юридичні особи, які провадять господарську діяльність як на території України, так і за її межами.

Згідно з приписами статті 134 розділу III Податкового кодексу України, об`єктом оприбуткування є прибуток із джерелом походження з України та за її межами, який визначається шляхом зменшення суми доходів звітного періоду, визначених згідно зі статтями 135 - 137 цього Кодексу, на собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг та суму інших витрат звітного податкового періоду, визначених згідно зі статтями 138 - 143 цього Кодексу, з урахуванням правил, встановлених статтею 152 цього Кодексу.

При цьому, витратами в силу приписів підпункту 14.1.27 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України вважається сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних для провадження господарської діяльності платника податку, в результаті яких відбувається зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов'язань, внаслідок чого відбувається зменшення власного капіталу (крім змін капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власником).

Відповідно до підпункту 1 пункту 180.1 статті 180 розділу V Податкового кодексу України, для цілей оподаткування податком на додану вартість платником податку єбудь-яка особа, що провадить господарську діяльність і реєструється за своїм добровільним рішенням як платник податку у порядку, визначеному статтею 183 цього розділу.

Пунктом 200.1 статті 200 розділу V цього Кодексу встановлено, що сума податку, що підлягає сплаті (перерахуванню) до Державного бюджету України або бюджетному відшкодуванню, визначається як різниця між сумою податкового зобов'язання звітного (податкового) періоду та сумою податкового кредиту такого звітного (податкового) періоду.

Податковим кредитом в силу приписів підпункту 14.1.181 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України вважається сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.

Підпунктом 54.3.2 пункту 54.3 статті 54 Податкового кодексу України передбачено, що контролюючий орган зобов'язаний самостійно визначити суму грошових зобов'язань, якщо дані перевірок результатів діяльності платника податків свідчать про заниження або завищення суми його податкових зобов'язань.

Відповідно до п. 198.6 ст. 198 ПК України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

При цьому в п. 187.1 ст. 187 ПК України передбачено, що датою виникнення податкових зобов'язань з постачання товарів/послуг вважається дата, яка припадає на податковий період, протягом якого відбувається будь-яка з подій, що сталася раніше: а) дата зарахування коштів від покупця/замовника на банківський рахунок платника податку як оплата товарів/послуг, що підлягають постачанню, а в разі постачання товарів/послуг за готівку - дата оприбуткування коштів у касі платника податку, а в разі відсутності такої - дата інкасації готівки у банківській установі, що обслуговує платника податку; б) дата відвантаження товарів, а в разі експорту товарів - дата оформлення митної декларації, що засвідчує факт перетинання митного кордону України, оформлена відповідно до вимог митного законодавства, а для послуг - дата оформлення документа, що засвідчує факт постачання послуг платником податку.

Таким чином, суд апеляційної інстанції проаналізувавши наведені норми чинного законодавства України проходить до висновку, що у Податковому кодексі України передбачено єдину підставу для формування податкового кредиту, а саме наявність у платника податку - покупця належним чином оформленої податкової накладної або митної декларації.

Отже, колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що судом першої інстанції було вірно встановлено фактичні обставини справи, надано належну оцінку дослідженим доказам, прийнято законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права.

Обставини, викладені в апеляційній скарзі, до уваги не приймаються, оскільки є необґрунтованими та не є підставами для скасування рішення суду першої інстанції.

В зв'язку з цим колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу залишити без задоволення, а постанову окружного суду - без змін.

Керуючись ст.ст. 160, 195, 196, 198, 200, 205, 206, 212, 254 КАС України, Київський апеляційний адміністративний суд, -

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Києво-Святошинському районі Київської області Державної податкової служби - залишити без задоволення, а постанову Київського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2013 року - без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення.

Касаційну скаргу може бути подано безпосередньо до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів після набрання законної сили судовим рішенням суду апеляційної інстанції, а в разі складення в повному обсязі відповідно до ст. 160 цього Кодексу - з дня складення в повному обсязі.

Головуючий - суддя В.Г. Усенко

судді: Г.М. Бистрик

О.М. Оксененко

Головуючий суддя Усенко В.Г.

Судді: Бистрик Г.М.

Оксененко О.М.