Постанова № 35445394, 18.11.2013, Харківський окружний адміністративний суд

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

18 листопада 2013 р. № 820/9401/13-а

Харківський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Бабаєва А.І.,

суддів Котеньова О.Г., Бездітка Д.В.,

при секретарі судового засідання Тверитнікові О.О.

за участі:

представника відповідача та третьої особи Борисенка В.А.

розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Харкові адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа: Державна міграційна служба України в Харківській області про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Державної міграційної служби України, третя особа: Державна міграційна служба України в Харківській області, в якому просить суд скасувати рішення Державної міграційної служби України від 05.09.2013 року №524-13 та зобов'язати Державну міграційну службу України визнати статус біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту за громадянином Афганістану ОСОБА_1 та видати йому посвідчення біженця чи посвідчення особи, яка потребує додаткового захист.

В обґрунтування позовних вимог зазначив, що не погоджується з рішенням Державної міграційної служби України від 05.09.2013 року №524-13 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач вважає оскаржуване рішення необґрунтованим, незаконним і таким, що підлягає скасуванню, оскільки вказане рішення не містить причин відмови в наданні статусу біженця та відповідачем не було з'ясовано обставини, які повинні бути дослідженими. При цьому, позивач вважає, що він відноситься до категорії біженців, оскільки в Афганістані його життю загрожує небезпека.

В судове засідання позивач не прибув, про час, дату та місце розгляду справи був повідомлений належним чином.

Відповідач, Державна міграційна служба України проти позову заперечувала. В обґрунтування заперечень зазначила, що позивач не довів жодного суттєвого факту заяви, не обґрунтував свої побоювання стати жертвою переслідування конкретними фактами ні в заяві, ні в ході співбесіди. Крім того, численні розбіжності доданих до заяви документів та їх перекладів, а також невідповідність інформації, ставлять під сумнів щирість та відвертість заявника при викладенні причин й обставин еміграції з країни громадянської належності. На момент подання заяви до органу міграційної служби в Харківській області термін перебування позивача на території України було вичерпано. У зв'язку з викладеним, відповідач вважає, що посилання ОСОБА_1 на небезпеку, яка нібито загрожує йому у разі його повернення до Афганістану, є повністю безпідставними, а побоювання позивача, на які він посилається, не є обґрунтованими. Отже, на думку відповідача, оскаржуване позивачем рішення було прийнято у межах компетенції, згідно з вимогами чинного законодавства, є правомірним, обґрунтованим та прийнятим на підставі повного і всебічного вивчення обставин, викладених позивачем у заяві, та наявних у матеріалах справи. Таким чином, відповідач вважає, що позовні вимоги є необґрунтованими, а отже не підлягають задоволенню.

Третя особа письмової позиції не надала.

В судове засідання представник відповідача та третьої особи прибув, проти позову заперечував та просив відмовити у задоволенні позову.

Колегія суддів, заслухавши пояснення представника відповідача та третьої особи, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши докази у їх сукупності вважає, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, 16.07.2012 року громадянин Афганістану ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківський області з заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В обґрунтування заяви позивач зазначив, що він таджик, громадянин Афганістану, що народився ІНФОРМАЦІЯ_1 року в м. Джаузджан, Афганістан, у країні громадянської належності йому загрожує небезпека через те, що «талібські угруповання отримали замовлення на знищення мого батька і усієї нашої родини». Причинами цього заявник зазначив: свою та батькову політичну приналежність до партії «Джинбеш», «знищення» батьком у 1998 році «начальника армії «Талібану», батько є членом революційної ради Центрального комітету НДПА».

Відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколу щодо статусу біженців 1967 року, на підставі п. 2 ст. 2, ст.ст. 5, 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", наказу МВС України від 07.09.2011 року №649 вказану заяву було прийнято до розгляду наказом від 16.07.2012 року № 191-о (том 1 а.с. 90).

03.08.2012 року Головним управлінням Державної міграційної служби України в Харківський області, на підставі висновку головного спеціаліста відділу у справах біженців ГУ ДМС України в Харківській області, було видано наказ № 205-о про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Афганістану ОСОБА_1 (том 1 а.с. 113) .

28.08.2012 року та 11.09.2012 року працівником ГУ ДМСУ у Харківській області з позивачем були проведені співбесіди, що підтверджується протоколами співбесід (том 1 а.с. 121-127, 139-143) та 03.10.2012 року складено висновок щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відносно позивача, оскільки заявник не навів вагомих свідчень щодо можливості переслідування у Афганістані (том 1 а.с. 152-159).

У зв'язку з наданням заявником додаткової інформації для спростування висновку ГУ ДМСУ у Харківській області від 03.10.2012 року, 18.01.2013 року, 11.06.2013 року та 12.06.2013 року працівником ГУ ДМСУ у Харківській області з позивачем були проведені повторні співбесіди, що підтверджується протоколами співбесід (том 1 а.с. 170-174, том 2 а.с. 15-18, 20-28) та 05.07.2013 року складено висновок щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відносно позивача, оскільки заявник не навів вагомих свідчень щодо можливості переслідування у Афганістані (том 2 а.с. 29-40).

Рішенням Державної міграційної служби України від 05.09.2013 року №524-13 підтримано висновок Головного управління державної міграційної служби в Харківській області, відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до абзацу 4 частини 1 статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п. 1, 13 частини 1 статті 1 вказаного Закону, відсутні (том 1 а.с. 45). Про вказане рішення позивач був сповіщений повідомленням № 273 від 19.09.2013 року.

Колегією суддів встановлено, що при винесенні спірного рішення Державна міграційна служба України виходила з тих підстав, що за результатами оцінки матеріалів справи щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина, не встановлено фактів щодо можливості, у разі повернення на батьківщину, застосування щодо вказаного громадянина смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Правовий статус біженця в Україні, порядок надання, втрати та позбавлення статусу біженця, встановлення державних гарантій захисту біженців здійснюється відповідно до Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Відповідно до п. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно п. 13 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

У відповідності з ч. 7 ст. 7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до Позиції УВКБ ООН „Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців" від 16 грудня 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

З матеріалів справи вбачається, що позивачем не було надано до органу міграційної служби жодних переконливих доказів, які б свідчили про переслідування позивача на батьківщині.

Матеріали особової справи свідчать, що ОСОБА_1 не довів жодного суттєвого факту заяви, які б свідчили про утиски щодо нього особисто за жодною з ознак, визначених Конвенцією про статус біженців 1951 року. Позивач не має побоювань небезпеки життю у разі повернення на батьківщину. Матеріали справи свідчать про відсутність дискримінації стосовно позивача за національною ознакою. Позивач отримав національний паспорт, набув освіти, мав можливість працювати, має можливість повернутися на батьківщину. Позивач не надав фактів недозволеного поводження ні відносно себе, ні відносно близьких членів сім'ї. Заявник посилається на політичну приналежність до партії афганської молоді «Джинбаш», до якої вступив у 2009 році, був рядовим членом партії, проблем через свою політичну приналежність ніколи не мав, адже партія визнана державою та входить до правлячої коаліції. До інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов'язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами, причетним ніколи не був. За словами заявника, в Афганістані безперешкодно мешкають численні родичі заявника, усі забезпечені власним житлом, працюють, проблем у теперішній час не мають. Позивач не тікав від небезпеки, батьківщину покинув легально, маючи дозвіл влади країни на виїзд.

Відповідно до п. 45 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідувань.

Відповідно до п. 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Позивач таких свідчень під час винесення оскаржуваного рішення не надав.

Аналіз матеріалів особової справи дозволяє зробити висновок, що громадянин ОСОБА_1 не обґрунтував неможливість повернення до країни громадянської належності через особисті побоювання стати жертвою переслідувань за будь-яким конвенційним критерієм.

Позивач не надав доказів наявності ризику загрози своєму життю та свободі, не навів достатньої аргументації своїм побоюванням, або інших доказів того, що ці побоювання є аргументованими, а також не обґрунтував неможливість повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідувань за будь-яким конвенційним критерієм.

З аналізу зібраних по справі доказів судом встановлено, що позивач звернувся до Головного Управління державної міграційної служби в Харківській області не з метою отримання міжнародного захисту, а виключно в пошуках легалізації на території України, оскільки перебуває на її території незаконно та намагається легально залишитись з метою покращення соціально-економічних, побутових та інших умов, а пошук кращих економічних та соціальних умов життя є сферою правового регулювання Закону України "Про імміграцію" з відповідним правовим статусом, який набувається згідно з цим законом. Вищенаведене підтверджується протоколом співбесіди від 07.08.2012 року.

Під час судового розгляду позивач не надав доказів, які б спростовували висновки Головного управління Державної міграційної служби України в Харківський області щодо відмови позивачу в визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення Державної міграційної служби України про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та підтвердили зазначені в позові обставини.

Суд встановлено, що за час перебування позивача в Україні подій для обґрунтованого побоювання щодо умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не виникло.

Також судом встановлено, що позивач користується захистом країни своєї громадянської належності, про що свідчить факт добровільного та безперешкодного отримання ним паспорта. Зазначене свідчить про те, що держава, громадянином якої є позивач, забезпечує його права як громадянина, позивач користується захистом органів офіційної влади, тобто добровільно прийняв захист від країни своє громадянської належності.

Позивач не тікав від небезпеки, територію Афганістану залишив добровільно (з метою навчання), маючи дозвіл влади країни на виїзд. Крім того, ознак того, що позивач міг бути причетним до подій, які могли підвести його під дію положень про виключення, що містяться в підпункті а) b) з) пункту F статті 1 Конвенції 1951 року виявлено не було.

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що посилання громадянина ОСОБА_1 на небезпеку, що нібито загрожує йому у разі його повернення до Афганістану, є безпідставними, а побоювання позивача, на які він посилається, є не обґрунтованими.

Відповідно до ч. 6 ст. 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Відповідно до ст. 27 вказаного Закону до повноважень Державної міграційної служби України належить прийняття рішень про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, рішень про втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; розгляд скарг на рішення органів міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та скасування цих рішень, якщо вони були прийняті з порушенням законодавства.

Отже, орган міграційної служби під час винесення рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, діяв в межах своєї компетенції та у спосіб, передбачений діючим законодавством.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ч. 1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого: 1) суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; 2) суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всіх форм дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Таким чином, колегія суддів дійшла висновку про законність та обґрунтованість рішення відповідача, що є правовою підставою для відмови у задоволенні адміністративного позову.

На підставі вищевикладеного та керуючись ст. 158, ст. 159, ст. 160, ст. 163, ст. 185, ст. 186, ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа: Державна міграційна служба України в Харківській області про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити.

Постанова може бути оскаржена до Харківського апеляційного адміністративного суду через Харківський окружний адміністративний суд шляхом подачі апеляційної скарги на постанову суду протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Головуючий суддя Бабаєв А.І.

Суддя Котеньов О.Г.

Суддя Бездітко Д.В.

Повний текст постанови виготовлений 20.11.2013 року.