Рішення № 35435776, 19.11.2013, Лисичанський міський суд Луганської області

ЛИСИЧАНСЬКИЙ МІСЬКИЙ СУД ЛУГАНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

справа № 415/3692/13-ц

провадження № 2/415/1216/13

19.11.2013 р. м. Лисичанськ

Лисичанський міський суд Луганської області

в складі: головуючого судді Томчишена С.В.,

при секретарі судового засідання Мішиній А.В.,

за участю: позивача ОСОБА_1, представника позивача ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення суми боргу, за борговою розпискою,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду з вказаним позовом, в якому просив стягнути з відповідача борг у розмірі 310 000 грн. 00 коп. В обґрунтування позову позивач посилався на те, що 27 квітня 2007 року відповідач взяв у нього в борг 200 000 грн. 00 коп. та 20 000 доларів США строком до 27 квітня 2010 року, на підтвердження чого видав йому розписку, але вказаний борг у зазначений строк не повернув, посилаючись на фінансові складнощі, на телефонні дзвінки останнім часом не відповідає, у зв'язку з чим позивач вимушений був звернутися до суду з даним позовом.

Позивач та його представник у судовому засіданні позов підтримали, посилаючись на обставини, викладенні у позові.

У судовому засіданні позивач на пропозицію суду викликати для допиту свідків для з'ясування обставин оформлення розписки про надання у позику грошових коштів пояснив, що вказані суми грошових коштів передав відповідачу особисто за відсутності свідків.

Окрім цього, позивач вказував, що надана ним до позову розписка була написана власноруч відповідачем у травні 2010 року, а видані ним у квітні 2007 року розписки про отримання вищезазначених сум грошових коштів він повернув відповідачу, оскільки той на підтвердження суми боргу надав йому одну розписку, на підставі якої він і звернувся до суду.

У судовому засіданні на запитання суду позивач пояснив, що відав відповідачу попередньо виданні ним розписки, оскільки повірив йому, що видавши у травні 2010 року розписку, він мав намір повернути борг, та не знав про наслідки відсутності оригіналів розписок, але при цьому вказував, що має юридичну освіту.

Відповідач про дату, час та місце судового розгляду повідомлявся шляхом надсилання на зазначену у позові адресу його останнього відомого позивачу місця проживання.

У ході розгляду справи судом було виявлено, що 09 грудня 2008 року відповідач був знятий з реєстрації за останнім відомим зареєстрованим місцем його проживання: АДРЕСА_1 (а.с. 22).

У зв'язку з цим виклик відповідача у судові засідання, що призначалися на 17 жовтня 2013 року та на 19 листопада 2013 року, відповідно до вимог ч.ч. 4, 9, 10 ст. 74 ЦПК України здійснювався через оголошення у пресі (друкованих засобах масової інформації) газетах: «Урядовий кур'єр» № 173 (5059), «Наша газета» № 164 (3827).

Після виклику відповідача через оголошення у пресі він у судове засідання не з'являвся, клопотань про відкладення розгляду справи та заяви про розгляд справи за його відсутності до суду не подавав, про поважність причин неявки суд не повідомив.

Позивач та його представник не заперечували проти заочного розгляду справи, тому суд відповідно до вимог ч. 9 ст. 75 ЦПК України, ст.ст. 224, 225 ЦПК провів заочний розгляд справи за відсутності відповідача та з ухваленням заочного рішення за наявними у справі доказами.

У судовому засіданні при досліджені наявних у матеріалах справи доказів, поясненнями позивача судом було встановлено наступні обставини спірних правовідносин між сторонами у справі.

На підтвердження заявлених до відповідача вимог позивачем було надано до матеріалів позовної заяви та в подальшому в ході розгляду справи копію та оригінал розписки про отримання у позику грошових коштів (а.с. 2, 20).

У цій розписці як дату її оформлення зазначено - 31 травня 2010 року та написано її рукою на бланку готелю, що знаходиться в країні - Швейцарія, та як особу, яка її підписала, зазначено відповідача у справі. Зі слів позивача її було оформлено у м. Лисичанську.

У тексті цієї розписки зазначено, що відповідач у справі у період часу з 24 квітня 2007 року по 27 квітня 2010 року брав у борг у позивача грошові кошти в сумі: 200 000 грн. 00 коп. та 20 000 доларів США.

Окрім цього, в розписці зазначено, що через відрядження відповідач просить відстрочення повернення боргу до 27 липня 2010 року. При цьому в розписці не зазначено чітку суму боргу, про відстрочення сплати якої йдеться.

Інших доказів на підтвердження своїх вимог до відповідача, а також того, що дана розписка була видана відповідачем, позивач суду не надав, та не повідомив про них суд.

Вислухавши пояснення позивача та його представника, дослідивши наявні в матеріалах справи письмові докази, встановивши на їх підставі фактичні обставини та характер спірних правовідносин між сторонами спору, визначивши правові норми, що підлягають застосуванню, суд вважає позов таким, що не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до вимог ст. 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.

Згідно зі ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 цього Кодексу. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір, при цьому доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ст. 57 ЦК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інші обставини, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Приписами ст.ст. 58 ЦПК України встановлено, що докази мають бути належними, тобто містити інформацію щодо предмета доказування, а обов'язок обґрунтування їх належності для підтвердження вимог або заперечень покладено на сторони спору. При цьому відповідно до вимог ст. 59 ЦПК України, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Оцінюючи відповідно до вищевказаних присів подану позивачем розписку, якою він обґрунтовує свою вимогу до відповідача, та висловленні у судовому засіданні в обґрунтування позову доводи позивача та його представника, суд доходить наступних висновків.

Згідно зі ч. 1 ст. 626 ЦК України договором вважається домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Відповідно до вимог ст. 627 ЦК України та ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні його умов з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно із вимогами п. 3 ч. 1 ст. 208 цього ЦК України правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених ч. 1 ст. 206 цього Кодексу, належить вчиняти у письмовій формі.

Відповідно до ч. 1 ст. 218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину не має наслідком його недійсність, крім випадків встановлених законом. Одна із сторін правочину з такими вадами згідно з ч. 2 ст. 218 ЦК України не позбавлена права заперечувати факт його укладення. Заперечення факту вчинення правочину з порушенням вставленої законом письмової форми, або оспорювання його окремих частин, може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо -, відеозапису та іншими доказами, але рішення суду не може ґрунтуватися на показаннях свідків.

Згідно з роз'ясненням п. 12. постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06 листопада 2009 року N 9 за змістом абз. 2 ч. 1 ст. 218 ЦК України не може доводитися свідченням свідків не лише заперечення факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин, а й факт його вчинення, а також виконання зобов'язань, що виникли з правочину.

Наведені приписи покладають на сторону правочину, який вчинено з порушенням встановленої законом обов'язкової форми, доведення й факту його укладення та виконання, які не можуть доводитися показами свідків, але можуть доводитися письмовими доказами.

Так, як вбачається зі змісту позовної заяви та висловлених у судовому засіданні доводів позивача, його вимога до відповідача витікає з відносин позики, що склалися між ними, та як вказує позивач, він звернувся до суду з даним позовом у зв'язку із порушенням відповідачем свого обов'язку з повернення боргу.

Відповідно до вимог ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є реальним договором - вважається укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Частиною 1 ст. 1047 ЦК України встановлено, що договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.

Виключення з цього правила встановлено у ч. 2 цієї статті, якою передбачено, що на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Згідно із ч. 2 ст. 1051 ЦК України, якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.

Відповідно до вищенаведених приписів доведення як факту укладення договору позики, за яким було передано грошову суму, що у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, так і спростування самого факту передання грошей має підтверджуватися письмовим договором позики або розпискою позичальника чи іншим документом, який посвідчує передання йому позики.

Водночас частинами 2 - 3 ст. 545 ЦК України встановлено, що якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов'язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.

В своєму позові позивач посилається на те, що він передав відповідачу в борг 200 000 грн. 00 коп. та 20 000 доларів США, але при цьому в супереч вимог вище зазначених приписів чинного законодавства не надав суду ані письмового договору про укладення договору позики, ані розписки чи іншого документа, який посвідчує передання відповідачу в позику вказаних сум грошових коштів, складеного у день їх передання, який у позові позивач вказує як 27 квітня 2007 року.

Зі місту наданої позивачем до матеріалів справи розписки та наданих у судовому засіданні пояснень вбачається, що дану розписку було оформлено не у момент передачі відповідачу у позику грошових коштів, а вже після вказаної дати - 31 травня 2010 року.

Позивач у судовому засіданні пояснив, що розписки про передання грошових коштів, що були видані відповідачем про отримання у позику грошових коштів, які він просить стягнути з нього, він повернув йому після складення вищевказаної розписки, оскільки довіряв йому та не знав про наслідки цього, вважав, що одержана ним 31 травня 2010 року розписка є належним підтвердженням боргу відповідача.

Беручи до уваги приписи вище наведених норм, враховуючи зміст цієї розписки та надані позивачем пояснення, суд не може прийняти її як розписку позичальника в розумінні змісту ч. 2 ст. 1047 ЦК України, що посвідчує факт укладення договору позики між сторонами, оскільки її було складено не на підтвердження факту його укладення в момент передання грошей, а про відстрочення повернення боргу.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 218 ЦК України дана розписка є допустимим доказом, яким може доводитися факт укладення договору позики, та відповідно - й право вимоги позивача до відповідача, однак враховуючи надані позивачем пояснення, згідно яких він повернув відповідачу розписки, що ним були видані на підтвердження отримання грошових коштів, суд не вбачає підстав вважати розписку від 31 травня 2010 року, оформлену від імені відповідача, як достатній доказ існування в нього обов'язку сплатити позивачу 310 000 грн.

З тексту цієї розписки вбачається, що в ній лише констатується факт, що у період часу з 24 квітня 2007 року по 27 квітня 2010 року відповідач брав у позивача грошові кошти, які останній просить стягнути. При цьому в ній не вказано чітку суму боргу, про відстрочення сплати якого в ній зазначається, що з урахуванням пояснень позивача виключає можливість встановити розмір боргу відповідача, про відстрочення якого в ній зазначено.

Крім вказаної розписки позивач не надав суду інших належних та допустимих доказів існування в нього права вимоги до відповідача, які б в їх сукупності вказували на обов'язок останнього сплатити позивачу зазначену ним у позові грошову суму, разом з цим не надав доказів і того, що вказана розписка була видана саме відповідачем.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 212-215, 224-226 ЦПК України,-

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за борговою розпискою в сумі 310000 грн. 00 коп., - відмовити повністю.

Заочне рішення може бути переглянуте Лисичанським міським судом за письмовою заявою відповідача, яка може бути подана протягом десяти днів з дня отримання копії заочного рішення. У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не буде подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не буде скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Рішення суду може бути оскаржене до апеляційного суду Луганської області шляхом подання через Лисичанський міський суд апеляційної скарги у десятиденний строк з моменту його проголошення, а особами, що брали участь у справі, але не були присутні при його проголошенні, рішення може бути оскаржене в тому самому порядку та в той самий строк з моменту отримання копії рішення.

Суддя С.В. Томчишен