Рішення № 35299605, 04.11.2013, Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська

УКРАЇНА

ЖОВТНЕВИЙ РАЙОННИЙ СУД м. ДНІПРОПЕТРОВСЬКА

_______________________________

справа № 201/3569/13-ц

пр. 2/201/1372/2013

РІШЕННЯ

іменем України

04 листопада 2013 р. м. Дніпропетровськ

Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська у складі:

головуючого судді Федоріщева С.С.,

при секретарі Нижник І.В.,

за участю представника позивача 1 Лабовкіна О.О.,

представника позивача 2 ОСОБА_2,

представника відповідача Борисенко А.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Фотолюкс-Україна», ОСОБА_4 до Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» в особі Дніпропетровського регіонального департаменту АТ «УкрСиббанк» «Про визнання правочинів недійсними», -

ВСТАНОВИВ:

Позивачі звернулися до суду з вищезазначеним позовом до Відповідача та просять визнати недійсними Кредитний договір № 11174142000 від 26.06.2011 року, укладений між ТОВ «Фотолюкс-Україна» та АКІБ «УкрСиббанк» (правонаступником якого є АТ «УкрСиббанк»); Договір іпотеки №11174142000/6 від 07.11.2008 року, укладений між цими особами та Договір застави корпоративних прав №11174142000/4 від 26.06.2007 року, укладений між ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_4 та АКІБ «УкрСиббанк» (правонаступником якого є АТ «УкрСиббанк»), стягнути кошти в рахунок відшкодування судових витрат по справі.

В обґрунтування своїх позовних вимог Позивачі посилаються на те, що 26 червня 2011 року між ТОВ «Фотолюкс-Україна» (далі - Позичальник) та АК «УкрСиббанк» (правонаступником якого є АТ «УкрСиббанк», далі - Банк) був укладений Кредитний договір №11174142000 (далі - Кредитний договір). Відповідно до п. 1.1 Кредитного договору, Банк зобов'язується надати Позичальнику, а Позичальник зобов'язується прийняти, належним чином використовувати і повернути Банку кредит в сумі 4 400 000,00 дол. США в порядку і на умовах визначених у договорі. В якості забезпечення виконання зобов'язань Позичальника за Кредитним договором, між Банком та:

1. Позичальником було укладено Договір іпотеки №11174142000/6 від 07.11.2008 року, згідно з яким в іпотеку в якості забезпечення виконання зобов'язань було передано предмет іпотеки - адміністративно-складський комплекс, розташований за адресою: АДРЕСА_1.

2. ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_4 було укладено Договір застави корпоративних прав №11174142000/4 від 26.06.2007 року (надалі - Договір застави). Відповідно до п. 1.1 Договору застави, Заставодавці передають Банку в заставу корпоративні права, зазначені в п. 1.5. Договору застави.

Позивачі вважають, що при укладені спірних договорів, зі сторони Банку було вчинено ряд порушень, у зв'язку з чим ці договори мають бути визнані недійними виходячи з наступного:

- у Кредитному договорі не був чітко визначений розмір процентної ставки, а лише зазначено про можливість застосування одного із двох видів її розміру: 12,5 % річних, з переглядом процентної ставки кожні 2 (два) роки, або у розмірі 12 М LIBOR + 6,5% річних;

- умови п. 4.5 Кредитного договору не відповідають вимогам закону та грубо обмежують (порушують) права та законні інтереси Позичальника, оскільки позбавляють Позичальника цивільних прав щодо самостійного розпорядження своїм майном, здійснення підприємницької діяльності;

- зобов'язавши Позивальника щомісячно упродовж дії кредитного договору, починаючи з першого числа місяця, наступного за поточним, забезпечувати надходження на свої поточні рахунки в АКІБ «УкрСиббанк» у сумі не менш ніж 892 000,00 грн. в календарний місяць згідно до п. 4.8 Кредитного договору, Банк фактично нав'язав Позичальнику придбання своїх додаткових послуг, що полягають в обслуговуванні рахунків Позичальника в Банку. Також вказаним пунктом Позичальника було фактично позбавлено права розпоряджатися своїми поточними рахунками, а саме права закрити їх. Такі дії зі сторони АТ «УкрСиббанк» не відповідають положенням ст. 55 ЗУ «Про банки та банківську діяльність» та нормативно-правовим актам НБУ і порушують права й законні інтереси Позичальника;

- пунктом Кредитного договору 7.1 передбачено можливість Банку нараховувати (розраховувати) пеню за порушення Позичальником термінів повернення кредиту у іноземній валюті, що не відповідає вимогам закону та порушує права та законні інтереси Позичальника та Позивача 2, оскільки надає можливість Банку незаконно збільшувати розмір заборгованості шляхом нарахування пені у доларах США, а не у гривні, як того вимагає законодавство України;

- відповідно до п.1.1. Договору застави корпоративних прав, вартість предмету застави становить 1025000 грн. 00 коп., тобто позивачем ОСОБА_4 було передано в заставу відповідну частку у статутному капіталі, а також всі пов'язані з нею корпоративні права на участь в цьому товаристві. Відповідно ж до п.1.5 Договору застави корпоративних прав, право застави за цим Договором поширюється також на частину прибутку ТОВ «Фотолюкс-Україна», що підлягає розподілу між учасниками, та виплачена заставодавцю (дивіденди). В свою чергу корпоративні права складаються з майнових та немайнових (організаційних) елементів та не можуть бути предметом застави в силу ч.5 ст.4 Закону України "Про заставу", оскільки включають в себе відмінні за характером та комплексні за змістом повноваження.

Представники Позивачів в судовому засіданні заявлені вимоги підтримали у повному обсязі, посилаючись на обставини викладені в позовній заяві та просили позов задовольнити.

Представник Відповідача у судовому засіданні позов не визнав та просив відмовити в задоволенні позовних вимог, посилаючись на те, що доводи Позивачів на відсутність згоди сторін у спірному Кредитному договорі щодо розміру відсотків та порушення прав Позичальника щодо вільного розпорядження своїм майном внаслідок внесення в спірний Договір п.4.5, недосягнення згоди про порядок нарахування пені, не відповідають дійсності, оскільки цей Договір підписано добровільно, без заперечень, Позичальником, яким є Позивач 1. Без будь-яких заперечень уповноважений представник Позивача 1, на виконання умов п.2.1. Кредитного договору підписав й Договір іпотеки, який, до того ж, був нотаріально посвідчений. До дати подання даної позовної заяви Позивач 1 не тільки не заперечував проти дійсності Кредитного договору, а й навпаки, виконував його умови: укладав Договір іпотеки, деякий час сплачував кошти по Кредитному договору та інше, тобто вчиняв конклюдентні дії, спрямовані на виконання договору. Водночас Позивач 2, взагалі не є стороною Кредитного договору та не наводить будь-яких доказів стосовно того, які ж її права і охоронювані законом інтереси порушені або оспорюються. Вимоги ж за позовом, які заявляє Позивач 1 підлягають розгляду господарським судом в силу ч.1 ст.1 ГК України. Крім того, Позивач 1 не повідомляє суд про наявність рішення господарського суду Дніпропетровської області від 11.01.2011 року у справі №40/192-10, яке було переглянуто в апеляційному порядку та набрало законної сили, та яким зроблено обґрунтований висновок про те, що визначення зобов'язань сторін у кредитному договорі щодо валюти кредиту, валюти процентів за кредит та пені не суперечить чинному законодавству. Ці обставини в силу ч.3 ст.61 ЦК України не підлягають повторному доказуванню в іншій справі. Більш того, розбіжності щодо тлумачення умов Кредитного договору в частині застосування процентної ставки усунено судовими рішеннями у справах №7609/2011 від 21.11.2012 р. та №22-ц/774/819/13 від 15.05.2013 р., якими встановлено, що по даному Кредитному договору застосовувалась процентна ставка у розмірі 12,5%, а не 12 М LIBOR + 6,5% річних. Крім того, Відповідач заявив про сплив строку позовної давності для пред'явлення позовних вимог Позивачами та зазначає, що спірний Кредитний договір укладено 26.06.2007 року, та саме тоді сторони цього договору дізналися про його умови, позов же подано лише через шість років після цього, в той час як загальна позовна давність встановлена ст.257 ЦК України тривалістю у три роки (а.с.81). Вимоги ж щодо недійсності правочинів, які забезпечують основне зобов'язання - Договору іпотеки та Договору застави корпоративних прав, навпаки, заявлені передчасно, оскільки спір навколо дійсності або недійсності основного Договору (кредитного) ще не вирішений, та рішення суду з цього приводу не набрало законної сили. Посилання Позивачів на те, що корпоративні права не можуть бути предметом застави є хибним, оскільки це поняття є нерозривно пов'язаним із поняттям «частка у статутному капіталі», яка, згідно до ст.53 закону України «Про господарські товариства» та ст.147 ЦК України може бути вільно, без згоди інших учасників товариства відчужуватися, причому як іншим учасникам товариства так і третім особам. Переважне право купівлі учасників не обмежує право учасника передати корпоративні права (частку в статутному капіталі) у заставу з правом звернення на неї стягнення. До того ж правова природа корпоративних прав являє собою повну протилежність природі особистих немайнових прав та не є тотожним із поняттям права участі у товаристві. Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області у справі №22-ц/774/819/13 від 15.05.2013 р. звернуто стягнення на предмет застави із встановленням способу реалізації предмету застави - шляхом проведення прилюдних торгів. Це рішення залишено в силі ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24.07.2013 р. та на його підставі видано виконавчий лист, відкрито виконавче провадження, в рамках якого накладено арешт на корпоративні права, належні Позивачу 2.

Вислухавши пояснення Сторін та дослідивши письмові докази по справі, суд встановив наступні обставини та визначив відповідні до них правовідносини:

Відповідно до ч.2 ст.124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Згідно ст.3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст.11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Згідно ст. 10 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставі своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст.57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст.58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Згідно ст.60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Як встановлено в судовому засіданні, 26 червня 2011 року між ТОВ «Фотолюкс-Україна» (далі - Позичальник) та АК «УкрСиббанк» (правонаступником якого є АТ «УкрСиббанк», далі - Банк) був укладений Кредитний договір №11174142000 (далі - Кредитний договір). Відповідно до п.1.1 Кредитного договору, Банк зобов'язується надати Позичальнику, а Позичальник зобов'язується прийняти, належним чином використовувати і повернути Банку кредит в сумі 4 400 000,00 дол. США в порядку і на умовах визначених у договорі (а.с.9-15).

До цього договору було складено графік погашення кредиту, який є невід'ємною частиною Договору (а.с.16) та Додаткову угоду від 21.11.2007 р. (а.с.17)

В якості забезпечення виконання зобов'язань Позичальника за Кредитним договором, між Банком та Позичальником було укладено Договір іпотеки №11174142000/6 від 07.11.2008 року, згідно з яким в іпотеку в якості забезпечення виконання зобов'язань було передано предмет іпотеки - адміністративно-складський комплекс, розташований за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.18-19).

Окрім того, 26.06.2007 року між ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_4 було укладено Договір застави корпоративних прав №11174142000/4, відповідно до п.1.1 якого, Заставодавці передають Банку в заставу корпоративні права, зазначені в п.1.5. Договору застави (а.с.20-21).

Позивач 1 є юридичною особою - Товариством з обмеженою відповідальністю, що підтверджується свідоцтвом про його державну реєстрацію (а.с.22), довідкою з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України (а.с.23) та Статутом цього «Товариства» (а.с.24-27). Позивач 2 є громадянкою України та співзасновником «Товариства» (Позивача 1), що підтверджується його Статутом, копіями паспорту Позивача 2 та довідки про присвоєння ідентифікаційного номеру (а.с.28-29).

Відповідачем оскаржувалося в апеляційному порядку відкриття провадження в даній справі із посиланням на те, що спір щодо недійсності вищезгаданого кредитного договору не може розглядатися за правилами цивільного судочинства та є підсудним господарському суду (а.с. 43-44), але апеляційним судом Дніпропетровської області цю апеляційну скаргу відхилено (а.с.69-70).

11.01.2011 року господарським судом Дніпропетровської області винесено рішення у справі №40/192-10, яким з Позивача 1 стягнуто на користь Відповідача заборгованість по вищезгаданому Кредиту, відсоткам та пені (а.с.83-89). 14.03.2011 року зазначене рішення залишено без змін постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду (а.с.90-93).

21.11.2012 року рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська в задоволенні позовних вимог Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» до ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6, третя особа товариство з обмеженою відповідальністю «Фотолюкс-Україна» про звернення стягнення на предмет застави - корпоративні права за вищезгаданим Кредитом, - відмовлено (а.с.125-126), але рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 15.05.2013 року зазначене рішення скасовано та позов задоволено (а.с.126-128). 24.07.2013 року це рішення залишено в силі ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (а.с.129-130). За цим рішенням видано виконавчий лист, відкрито виконавче провадження та накладено арешт на корпоративні права Позивача 2 (а.с.131-134).

По даній же справі, що наразі розглядається Жовтневим районним судом м. Дніпропетровська, у відповідність до вимог ч.3 ст.36 ЦПК України, судом вживалися заходи щодо повідомлення ОСОБА_5 та ОСОБА_6 про її існування та про право цих осіб заявити про свою участь у ній, яким вони не скористалися (а.с.116-118).

Правовідносини, що виникли між Сторонами законодавчо врегульовані наступним чином.

Щодо подання позовної заяви кількома позивачами:

Відповідно до ч.1,2 ст.32 Цивільного процесуального кодексу України, позов може бути пред'явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожен із позивачів або відповідачів щодо другої сторони діє в цивільному процесі самостійно. Участь у справі кількох позивачів і (або) відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо:

1) предметом спору є спільні права чи обов'язки кількох позивачів або відповідачів;

2) права і обов'язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави;

3) предметом спору є однорідні права і обов'язки.

В даному випадку, права та обов'язки Позивачів виникли з однієї підстави, а саме з Кредитного договору №11174142000 26.06.2011 р. Договір іпотеки №11174142000/6 від 07.11.2008 року та Договір застави корпоративних прав №11174142000/4 від 26.06.2007 року є похідними від основного Договору та носять характер додаткових зобов'язань Сторін. Предметом спору є однорідні права та обов'язки, які виникають із вищевказаного Кредитного договору.

Відповідно до ч.1 ст.15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до ч.1 ст.16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Цією статтею визначено перелік способів судового захисту, одним із яких є визнання правочину недійсним.

Статтею 203 Цивільного кодексу України передбачені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

Відповідно до ст. 215 Цивільного кодексу України, що кореспондуються з положеннями ст. 207 Господарського кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ст.19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Таким чином, правовий принцип України ґрунтується на засадах: для органів державної влади і управління - дозволено тільки те, що передбачено законом, а для громадян і інших суб'єктів підприємницької діяльності - дозволено все, що не заборонено законом.

За Кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (стаття 1054 Цивільного кодексу України).

Зазначений Кредитний договір фактично є договором позики і до правовідносин між сторонами застосовуються положення глави 71 Цивільного кодексу України. ч.2 ст.1054 ЦК України, якою визначено поняття кредитного договору та яка міститься у параграфі 2 цієї глави, прямо передбачено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави (щодо договорів позики), якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Відповідно до ст.1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Ці норми кореспондуються з положеннями ч.1 ст.1054 ЦК України та аналогічні приписи містяться і в ст.ст. 345, 346 ГК України.

Тобто, виходячи з наведених вище норм законодавства, в кредитному договорі повинні бути в обов'язковому порядку визначені положення щодо розміру і порядку нарахування та одержання процентів. З цього випливає, що умови про розмір і порядок нарахування та одержання процентів є істотними умовами кредитного договору.

В даному ж випадку при укладені Кредитного договору сторонами не було досягнуто згоди стосовно істотної умови Кредитного договору, а саме умови щодо розміру і порядку нарахування та одержання процентів.

Так, відповідно до п.п.1.3.1 п.1.3 Кредитного договору, за користування кредитними коштами за цим Договором встановлюється процентна ставка в розмірі 12,5 % річних, з переглядом процентної ставки кожні 2 (два) роки, або в розмірі 12 М LIBOR + 6,5 % річних. Тобто, умовами Кредитного договору не передбачено фіксованої процентної ставки, а визначена можливість застосування одного з двох зазначених видів процентної ставки. В той же час, процента ставка в розмірі 12 М LIBOR + 6,5 % річних є міжбанківською та розраховується як середньоарифметичне значення індивідуальних процентних ставок пропозицій ресурсів банків-членів британської асоціації. З цим погоджується й Відповідач у своїх письмових поясненнях відносно застосування процентних ставок (а.с.119-120). Зазначена ставка розраховується Банком в односторонньому порядку, більш того, при підписанні договору сторонами не було визначено, яким же чином Позичальник повідомляється про застосування процентної ставки у розмірі 12 М LIBOR + 6,5 % річних, що є порушенням норм діючого законодавства. Положення п.9.2 Кредитного договору регулюють порядок збільшення процентної ставки, однак порядку застосування процентної ставки у розмірі 12 М LIBOR + 6,5 % річних замість процентної ставки в розмірі 12,5 % річних умови Кредитного договору не містять взагалі.

Детальний аналіз актів цивільного законодавства України у їх сукупності, дає підстави стверджувати, що розмір процентів за користування кредитними коштами повинен визначатися в кредитному договорі у вигляді річної відсоткової ставки (в процентах річних). Тобто положення про можливість застосування одного із двох видів розміру процентної ставки не відповідає нормам цивільного законодавства України, а отже, сторони не досягли згоди щодо істотної умови Кредитного договору.

Відповідно до ст.ст.91, 92 Цивільного кодексу України юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Цивільна правоздатність юридичної особи може бути обмежена лише за рішенням суду. Юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

До невід'ємних прав юридичної особи належить право власності на майно, що набуте на законних підставах, право підприємницької діяльності, право вільно розпоряджатися своєю власністю, крім випадків, встановлених законом, тощо.

Відповідно п. 4.5 Кредитного договору, протягом його дії Позичальник зобов'язується:

п.п.4.5.2 не передавати в заставу іншим кредиторам інші активи Позичальника, вартість яких перевищує 10% суми кредиту, без попереднього погодження Банку;

п.п.4.5.3 не надавати поручительств по забезпеченню зобов'язань інших юридичних та фізичних осіб без попередньої згоди Банку;

п.п.4.5.4 без попереднього погодження з Банком не здійснювати дій по реорганізації Позичальника та/або заснування нових юридичних осіб;

п.п.4.5.5 без письмового погодження з Банком не продавати необоротні активи Позичальника, вартість яких перевищує еквівалент 100 000,00 доларів США накопичувальним підсумком до кінця строку дії кредиту.

п.п.4.5.6 без письмового погодження з Банком не отримувати нових позик та кредитів.

Таким чином, умови п.4.5 Кредитного договору не відповідають вимогам закону та грубо обмежують (порушують) права та законні інтереси Позичальника, оскільки позбавляють Позичальника цивільних прав щодо самостійного розпорядження своїм майном, здійснення підприємницької діяльності.

Згідно із ст.55 ЗУ «Про банки та банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком. Банк зобов'язаний докладати максимальних зусиль для уникнення конфлікту інтересів працівників банку і клієнтів, а також конфлікту інтересів клієнтів банку. Банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов'язаної особи банку як обов'язкову умову надання банківських послуг.

Відповідно до п.4.8 Кредитного договору, з метою підтвердження свого фінансового стану на рівні, достатньому для забезпечення зобов'язань за цим Договором, та обслуговування кредиту, Позичальник повинен щомісячно у продовж дії цього Договору, починаючи з першого числа місяця, наступного за поточним, забезпечувати надходження на свої поточні рахунки в АКІБ «УкрСиббанк» у сумі не менш ніж 892 000,00 грн. в календарний місяць. Надходження на валютні рахунки для цілей розрахунку сум по цьому пункту перераховується в гривню за курсом НБУ, що діяв на дату надходження.

Таким чином, зобов'язавши Позичальника забезпечувати надходження на свої поточні рахунки в АКІБ «УкрСиббанк» у сумі не менш ніж 892 000,00 грн. в календарний місяць, Банком було фактично нав'язано придбання додаткових послуг від Банку, що полягають у обслуговуванні рахунків Позичальника в Банку. Також вказаним пунктом, Позичальника було фактично позбавлено права розпоряджатися своїми поточними рахунками, а саме права закрити вказані рахунки.

Вказані дії зі сторони АТ «УкрСиббанк» не відповідають положенням ст. 55 ЗУ «Про банки та банківську діяльність» та нормативно-правовим актам НБУ та порушують права й законні інтереси Позичальника.

Згідно ст.192 ЦК України законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня.

Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до ч.1 ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання ( ч.3 ст. 549 ЦК України).

Відповідно до ст.1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.

Згідно ст.3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

При цьому ст.4 зазначеного Закону встановлено, що розмір пені не повинен перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який нараховувалась пеня.

Виходячи із того, що розмір пені не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня, тобто встановлення максимального розміру пені пов'язано з розміром облікової ставки Національного банку України, а чинним законодавством України Національному банку України не надано повноважень на встановлення облікової ставки для іноземної валюти, слід дійти висновку, що пеня має розраховуватись лише у грошовій одиниці України - гривні.

В даному випадку, відповідно до п.7.1 Кредитного договору, за порушення Позичальником термінів повернення кредиту та/або процентів за кредит та/або комісій, встановлених Договором, Банк має право вимагати від Позичальника, а Позичальник при цьому зобов'язаний сплатити Банку додатково до плати за кредит пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми зазначеної простроченої заборгованості (суми кредиту та/або процентів по кредиту та/або комісій), розрахованої за кожен день прострочення платежу, включаючи день сплати заборгованості, за методом «факт/360», але в будь-якому випадку такий розмір пені не може перевищувати розмір, встановлений чинним законодавством України.

Відповідно ж до п.1.1 Кредитного договору Позичальник зобов'язується прийняти, належним чином використовувати і повернути Банку кредит в сумі 4 400 000,00 дол. США. Відповідно до п.п. 1.2.1 п. 1.2 Кредитного договору, надання кредиту здійснюється окремими траншами у сумі: 1 900 000,00 дол. США, 1 600 000,00 дол. США, 900 000,00 дол. США.

Отже валютою кредиту є долар США (іноземна валюта), Позичальник, в свою чергу, також повинен повертати кредитні кошти у валюті кредиту.

Вищенаведене дає підстави стверджувати, що пунктом 7.1 передбачено можливість Банку нараховувати (розраховувати) пеню за порушення Позичальником термінів повернення кредиту у іноземній валюті.

Таким чином, п.7.1 не відповідає вимогам закону та порушує права та законні інтереси Позичальника та Позивача 2, оскільки надає можливість Банку незаконно збільшувати розмір заборгованості, шляхом нарахування пені у доларах США, а не у гривні, як того вимагають положення законодавства України.

Стосовно Договору застави корпоративних прав №11174142000/4 від 26.06.2007 року:

При його укладенні, п.1.2 було визначено, що заставою забезпечується в повному обсязі виконання зобов'язань ТОВ «Фотолюкс-Україна» за вищезгаданим Кредитним договором.

Відповідно до п.1.5. договору корпоративних прав, предметом застави є корпоративні права, що належать Заставодавцям у статутному фонді Позичальника (Товариства з обмеженою відповідальністю «Фотолюкс-Україна» (код ЄДРПОУ 33115691) в розмірі 100% (сто відсотків).

Відповідно до п.1.1. Договору застави корпоративних прав, вартість предмету застави становить 1 025 000 грн. 00 коп.

Таким чином, Позивачем ОСОБА_4 було передано в заставу відповідну частку у статутному капіталі, а також всі пов'язані з нею корпоративні права на участь в цьому товаристві.

Відповідно до п.1.5 Договору застави корпоративних прав, право застави за цим Договором поширюється також на частину прибутку ТОВ «Фотолюкс-Україна», що підлягає розподілу між учасниками, та виплачена заставодавцю (дивіденди).

Відстоюючи свою позицію по справі стосовно можливості передачі в заставу корпоративних прав, Сторони посилаються на протилежну судову практику застосування спірних правовідносин, згідно до якої в одному випадку передача в заставу корпоративних прав визнано законною та допустимою, а в іншому - ні.

Дослідивши надані сторонами докази, суд виходить з наступного:

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст.626 ЦК України).

Відповідно до ст.174 ГК України господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Частиною 4 ст.179 ГК України встановлено, що при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.

За приписами ст.572 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Відповідно до ст.576 ЦК України предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема річ, цінні папери, майнові права), що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення.

Як встановлено ч.5 ст.576 ЦК України, ч.5 ст.4 Закону України "Про заставу ", предметом застави не можуть бути вимоги, які мають особистий характер, а також інші вимоги, застава яких заборонена законом.

Відповідно до ст.190 ЦК України майном, як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами.

Статтею 49 Закону України "Про заставу" встановлено, що заставодавець може укласти договір застави як належних йому на момент укладення договору прав вимоги по зобов'язаннях, в яких він є кредитором, так і тих, що можуть виникнути в майбутньому. У договорі застави прав повинна бути вказана особа, яка є боржником по відношенню до заставодавця. Заставодавець зобов'язаний повідомити свого боржника про здійснену заставу прав. Строкове право вимоги, яке належить заставодавцю-кредитору може бути предметом застави тільки до закінчення строку його дії.

У відповідності до ст.179 ЦК України річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки.

За приписами ст.167 ГК України корпоративні права це права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, які передбачені законом та статутними документами.

Тобто, корпоративні права включають в себе відмінні за характером та комплексні за змістом повноваження. До майнових відносяться право на одержання прибутку, право на одержання частини майна товариства в разі ліквідації. Серед немайнових право на участь в управлінні, одержання інформації про діяльність господарського товариства тощо. Наведені права мають неподільний характер, оскільки підставою їх виникнення та існування є єдина обставина володіння особою часткою у статутному капіталі господарського товариства, тому ці правомочності не можуть розглядатися як самостійні об'єкти правовідносин. Частка ж у статутному капіталі товариства не є предметом матеріального світу, оскільки лише засвідчує здійснення особою внеску до статутного фонду та визначає його вартість, а відтак не може вважатися майном з огляду на вищенаведені вимоги чинного законодавства.

При цьому, необхідно враховувати, що згідно з ст.115 ЦК України власником майна, сформованого шляхом здійснення внесків до статутного фонду є господарське товариство, а не його учасники.

У відповідність до ч.1 ст. 100 ЦК України, право участі у товаристві є особистим немайновим правом і не може окремо передаватися іншій особі. Таке законодавче визначення не дає можливості корпоративним правам бути об'єктом заставних правовідносин, виходячи з вимог ч.5 ст.576 ЦК України, ч.5 ст.4 Закону України "Про заставу", оскільки корпоративне право є особистим немайновим правом особи, яке випливає з права власності на частку у статутному капіталі товариства і є невід'ємним від такого права власності, тобто право власності на частку у статутному капіталі є особистим немайновим правом особи.

Враховуючи вищевказані обставинами треба зазначити, що вимога про звернення стягнення на предмет застави - частку у статутному капіталі товариства та відповідні корпоративні права мас особистий характер, що унеможливлює її здатність бути предметом застави.

Провівши системний аналіз вищезазначених норм та враховуючи вищенаведені обставини, можна стверджувати про невідповідність спірного Договору застави корпоративних прав від 26.06.2007 року за № 11174142000/4 положенням ст.4 Закону України "Про заставу", ст.ст.147, 576 ЦК України, ч.ч2, 3 ст.53 Закону України "Про господарські товариства", що є підставою для визнання його недійсним в силу ч.1 ст.203, ст.215 ЦК України.

Відповідно до ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно ч.3 ст.215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Вищенаведене свідчить, що положення Кредитного договору є такими, що суперечать вимогам діючого законодавства та в силу ст.ст.203, 215 ЦК України, ст.207 ГК України є підставами для визнання вказаного договору недійсним.

Відповідно до статті 236 Цивільного кодексу України правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Відповідно до ч.2 ст.548 Цивільного кодексу України, недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Тобто, виходячи з того, що Кредитний договір № 11174142000 від 26 червня 2011 року укладений між ТОВ «Фотолюкс-Україна» та АКІБ «УкрСиббанк» (правонаступником якого є АТ «УкрСиббанк») є недійсним, то як наслідок, недійсними є й Договір іпотеки №11174142000/6 від 07.11.2008 року та Договір застави корпоративних прав №11 174142000/4 від 26.06.2007 року. Додаткові підстави визнання цих договорів недійсними викладені вище.

Згідно ст. 1057 ЦК, у разі визнання недійсним кредитного договору, суд за заявою сторони в обов'язковому порядку застосовує наслідки недійсності правочину, передбачені частиною першою статті 216 цього Кодексу та визначає грошову суму, яка має бути повернута кредитодавцю.

Відповідно до ст. 216 ЦК, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

З огляду на викладене, суд доходить до висновку про наявність підстав для задоволення позову у повному обсязі та не може взяти до уваги посилання Відповідача на постанову господарського суду Дніпропетровської області від 11.01.2011 року у справі №40/192-10 щодо стягнення з Позивача 1 на користь Відповідача грошових коштів за Кредитним договором, що набрало законної сили та на рішення апеляційного суду Дніпропетровської області у справі №22-ц/774/819/13 від 15.05.2013 р. про звернення стягнення на предмет застави із встановленням способу реалізації предмету застави, оскільки під час розгляду зазначених справ, спір про визначення зобов'язань Сторін у Кредитному договорі щодо валюти кредиту, валюти процентів за кредит, пені, можливості забезпечення кредитних зобов'язань заставою корпоративних прав та з інших питань, що є предметом позову в даній справі, не розглядався.

Відповідно до ст.79 ч.1 ст.88 ЦПК України з Відповідача на користь Позивачів також слід стягнути документально підтверджену суму грошових коштів в рахунок відшкодування витрат останнього по сплаті судового збору.

Керуючись ст.ст.55,124 Конституції України, ст.ст.15, 91, 92, 100, 147, 203, 215, 216, 236, 548, 549, 576, 1046, 1048 ЦК України, ст.55 Закону України «Про банки та банківську діяльність», ст.ст.1, 4 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань», ст.4 Закону України «Про заставу», ст.ст.3,10,11,57-61,88,208,212-215 ЦПК України, -

ВИРІШИВ:

Позов товариства з обмеженою відповідальністю «Фотолюкс-Україна», ОСОБА_4 до Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» в особі Дніпропетровського регіонального департаменту АТ «УкрСиббанк» «Про визнання правочинів недійсними» - задовольнити.

Визнати Кредитний договір № 11174142000 від 26.06.2011 року, укладений між ТОВ «Фотолюкс-Україна» та АКІБ «УкрСиббанк» (правонаступником якого є АТ «УкрСиббанк») недійсним;

Визнати Договір іпотеки №11174142000/6 від 07.11.2008 року, укладений між ТОВ «Фотолюкс-Україна» та АКІБ «УкрСиббанк» (правонаступником якого є АТ «УкрСиббанк») недійсним;

Визнати Договір застави корпоративних прав №11174142000/4 від 26.06.2007 року, укладений між ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_4 та АКІБ «УкрСиббанк» (правонаступником якого є АТ «УкрСиббанк») недійсним;

Застосувати до вказаних договорів наслідки недійсності правочину, передбачені ст.216 ЦК України;

Стягнути з Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» в особі Дніпропетровського регіонального департаменту АТ «УкрСиббанк» 114 грн.71 коп. на користь ТОВ «Фотолюкс-Україна» та 114 грн.71 коп. на користь ОСОБА_4 в рахунок відшкодування судових витрат.

Рішення може бути оскаржено в апеляційний суд Дніпропетровської області через Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська протягом 10 днів з дня проголошення рішення.

Суддя С.С. Федоріщев