Ухвала суду № 35218411, 07.11.2013, Апеляційний суд Київської області

Справа № 1003/16812/2012 Головуючий у І інстанції Кошель Л.М.Провадження № 22-ц/780/4445/13 Доповідач у 2 інстанції СухановаКатегорія 4 07.11.2013

УХВАЛА

Іменем України

31 жовтня 2013 року колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Київської області у складі:

Головуючого: Суханової Є.М.,

Суддів: Мережко М.В., Приходька К.П.,

при секретарі : Лопатюк В.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Києві матеріали цивільної справи за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 25 червня 2013 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права спільної сумісної власності на житловий будинок,-

ВСТАНОВИЛА:

Позивачка ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посилаючись на те, що вона зареєстрована і фактично проживає у будинку своїх батьків ОСОБА_3 та ОСОБА_2 за адресою АДРЕСА_1 , який належить їм на праві спільної часткової власності у рівних частках, на підставі ухвали Білоцерківського міськрайонного суду від 06.07.2011 р. В період з 2006 р. по 2010 р. позивач вносила грошові кошти на переобладнання, ремонт та благоустрій будинку, всього на загальну суму 142 078 грн. У 2010 році стосунки між сторонами погіршилися, відповідачка ОСОБА_2 не визнає жодних прав позивачки на спірний будинок, здійснює спроби виселити її разом з дітьми з цього будинку.

А тому позивачка просила суд визнати за нею право власності на частину спірного житлового будинку у розмірі частки, що відповідає вартості вкладених нею у цей будинок матеріалів та грошових коштів.

В подальшому позовні вимоги неодноразово позивачкою уточнювалися, остаточно в позовній заяві від 12.03.2013 р.\ том 2 а.с.2-10\ позивачка зазначила відповідачем лише ОСОБА_2 і просила суд визнати житловий будинок АДРЕСА_1 їхньою з відповідачкою спільною сумісною власністю , посилаючись на те, що на даний час будинок зареєстрований як приватна власність відповідачки ОСОБА_2 В період з 2006 р. по 2010 р. позивачка вносила особисті грошові кошти на переобладнання, ремонт та благоустрій будинку, всього на загальну суму 132 895 грн. Внаслідок здійснених особистою працею та за кошти позивачки поліпшень житловий будинок суттєво змінився у порівнянні з тим, яким він був раніше . Оскільки у 2010 році стосунки між сторонами погіршилися , позивачка вважає, що спірний житловий будинок має набути статусу спільної сумісної власності, як майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні кошти членів сім»ї на підставі ч.4 ст.368 ЦК України, статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини та основних свобод від 04.11.1959 р. та практики Європейського Суду з прав людини.

Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 25 червня 2013 року в задоволенні позову було відмовлено.

Не погодившись з висновками наведеними в рішенні суду, апелянт звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити по справі нове рішення, яким задовольнити її позовні вимоги.

Колегія суддів вислухавши доповідь судді-доповідача, пояснення сторін, вивчивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги вважає, що вона не обґрунтована та не підлягає задоволенню.

Судом першої інстанції було встановлено наступні обставини та застосовано законодавство до виниклих між сторонами правовідносин, що призвело до обґрунтованого висновку про недоведеність позовних вимог позивача.

Згідно ч.4 ст.368 ЦК України майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім»ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Місцевим судом було встановлено, що житловий будинок АДРЕСА_1 належить на праві приватної власності відповідачці ОСОБА_2 29\50 частин на підставі договору дарування частини жилого будинку від 24.11.2000 р. \ том 2 а.с.100 \ та 21\50 частин на підставі договору купівлі-продажу від 07.04.2005 р \ том 2 а.с.99 \ Інформація про ОСОБА_2 як власника спірного будинку внесена до Реєстру прав власності на нерухоме майно \ том 2 а.с.45-48\

По справі встановлено, що згідно ухвали Білоцерківського міськрайонного суду від 06.07.2011р. у справі № 2-1877X11 в порядку визнання мирової угоди сторін спірний будинок було визнано спільним майном подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , в порядку поділу спільного майна подружжя за ОСОБА_3 та ОСОБА_2 визнано право спільної часткової власності на даний будинок по 1\2 частці за кожним. Ухвала суду набрала законної сили і право власності на 1\2 частину будинку було зареєстровано за ОСОБА_3 у Реєстрі прав власності на нерухоме майно \ том 1 а.с.14-15\

Однак, через рік ОСОБА_2 оскаржила вищевказане судове рішення і ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Київської області від 30.07.2012 р. ухвалу Білоцерківського міськрайонного суду від 06.07.2011р. було скасовано, справу направлено для продовження розгляду до суду першої інстанції \ том 1 а.с. 195\ Зі слів сторін ОСОБА_1 та ОСОБА_2 суд встановив, що в подальшому позов ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя буда залишено без розгляду за заявою позивача.

Судом було встановлено, що у червні 2006 року , відгукнувшись на запрошення своїх батьків ОСОБА_2 та ОСОБА_3, ОСОБА_4 разом з двома неповнолітніми доньками переїхала на постійне проживання з Російської Федерації на Україну і поселилася у батьківському будинку за адресою АДРЕСА_1. У тому ж 2006 році ОСОБА_1 та її діти були зареєстровані в цьому будинку, позивачка отримала тимчасову посвідку на постійне проживання в Україні \ том 1 а.с.17-19\

З пояснень позивачки встановлено, що у 2006 році після переїзду в Україну вона разом зі своїм чоловіком вирішили удвох поїхати на заробітки на Камчатку, працювати сезонно на риболовецьких судах, зі згоди ОСОБА_3 та ОСОБА_2 її доньки ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2, залишилися проживати разом з бабусею та дідусем. З 2006 року по 2010 рік ОСОБА_1 працювала на Камчатці, періодично один - два рази на рік вона приїзджала в Білу Церкву у відпустку. Дані обставини відповідачка ОСОБА_2 в суді визнала.

Протягом 2006-2010 років, ОСОБА_1 регулярно надсилала батькам грошові кошти. Зі слів позивачки гроші на утримання дітей вона надсилала матері ОСОБА_2, а кошти на ремонт будинку - батькові ОСОБА_3 \ том 1 а.с.53-56\ Відповідачка визнала, що донька регулярно надсилала їй грошові кошти в російських рублях на утримання дітей, але пояснила, що не знала про перекази на ім.»я чоловіка ОСОБА_3, однак, даний факт підтверджено показами свідка ОСОБА_3 та письмовими доказами.

Позивачка суду пояснила, що будучи в Україні у відпустках у 2006-2010 роках вона вкладала особисті грошові кошти та власну працю у переобладнання, ремонт та благоустрій будинку, оскільки відповідачка їй пообіцяла, що будинок перейде до неї у власність. Ці обставини позивачка підтвердила також і в статусі свідка, показала, що на її кошти було здійснено заміну даху на будинку з шиферного на металочерепицю, поміняні у всьому будинку вікна із старих дерев»яних на металопластикові, здійснено ремонт у житлових кімнатах, кухні, коридорі, санвузлі, зовнішні стіни будинку обкладені сайдингом, здійснено укріплення фундаменту будинку та заливка бетоном доріжок на подвір»ї. Всього, зі слів позивачки, за період з 2006-2010 роки нею було вкладено особистих грошових коштів на переобладнання, ремонт та благоустрій спірного будинку 132 895 грн. Дані обставини частково були підтверджені показами свідків ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_6, а також письмовими доказами, що містяться в матеріалах справи\ том 1 а.с.26-35\. Всього письмовими доказами достовірно підтверджено факт придбання ОСОБА_1 будівельних матеріалів та оплачених будівельних робіт на суму 92 980,64 грн. Решта письмових доказів , наданих ОСОБА_1, не містять вказівки на конкретну фізичну особу, що отримала і оплатила будматеріали, а тому судом до уваги не приймались\ том 1 а.с.36-52, 57-72,76-88\

Судом першої інстанції було встановлено, що за кошти позивачки в у спірному будинку у 2008 року був перекритий дах імпортною металочерепицею\ вартість матеріалів і робіт 87 176,08 грн том 1 а.с. 26-31\ та встановлено четверо металопластикових вікон\ вартість матеріалів і робіт 5 804,56 грн том 1 а.с.32-35\

В своїй апеляційній скарзі, апелянт, наполягаючи на тому, що суд першої інстанції визнав зазначені вище обставини, але не задовольнив її позовні вимоги, посилається що своїми коштами вона, разом з відповідачкою створювала спільну сумісну власність, тому суд повинен був задовольнити її позов.

Разом з тим, з такою позицією апелянта не може погодитись колегія суддів, враховуючи нижче викладене.

Заявляючи вимоги про визнання будинку АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю позивачки ОСОБА_1 та відповідачки ОСОБА_2, апелянт посилалася на те, що в результаті спільної праці та за спільні кошти членів сім»ї, а саме її та батьків, будинок прийняв оновлений вигляд, оскільки внаслідок виконаних у ньому поліпшень, будинок суттєво змінився у порівнянні з тим, яким він був раніше. Однак, колегія суддів не може погодитися з позицією апелянта.

Згідно ч.4 ст.368 ЦК України визнання за членами сім»ї права спільної сумісної власності на майно, набуте в результаті їхньої спільної праці та за спільні грошові кошти , може мати місце при наявності сукупності декількох обставин . По-перше, майно повинно бути набуте або новостворене, придбане ; по- друге, набуте членами сім»ї; по-третє, в результаті їхньої спільної праці та за спільні грошові кошти.

В даному випадку не можна стверджувати про наявність жодної з цих умов.

Так, спірний будинок став власністю ОСОБА_2 у 2005 році частково ще з 2000 року.У ньому з 2000 року і по даний час проживають ОСОБА_2 та ОСОБА_3, які до 2011 року перебували між собою у зареєстрованому шлюбі. Тобто , набувався будинок у власність ОСОБА_2 у період її шлюбу з ОСОБА_3, що може свідчити про спільну сумісну власність подружжя ОСОБА_3, що не заперечують сторони по справі та підтверджується доказами по справі.

Також слід зазначити, що апелянт ОСОБА_1, будучи донькою ОСОБА_2 та ОСОБА_3, у 2008 році вклала зі згоди батьків свої особисті кошти в сумі 92 980,64 грн в уже набутий батьками будинок, і на той час з ними постійно не проживала, а тому вважати її членом сім»ї ОСОБА_3, навіть у широкому розумінні ст.З СК України, не можна.

Крім того, вона (апелянт вже мала свою сім»ю та двох дітей, мала інше місце проживання) таким чином, членом сім»ї власника будинка не може бути визнаною.

Таким чином, колегія суддів вважає, що положення ч.4 ст.368 ЦК України до спірних правовідносин до застосування не підлягають.

Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основних свобод, на яку посилається апелянт, проголошує, що кожна фізична особа або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не можу бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Натомість, стаття 1 Першого протоколу застосовується тільки в тому разі, коли існує можливість заявлення претензій щодо відповідної власності, тобто захист поширюється тільки на реально наявну в особи власність, а не на право набувати її в майбутньому.

Національним законодавством України, а саме статтею 368 ЦК України, не забезпечено право апелянта на визнання спірного будинку їхньою спільною сумісною власністю з відповідачкою, а тому вимога про застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основних свобод для захисту її прав власника безпідставна.

Рішення Європейського суду з прав людини, на які посилається апелянт, а саме, у справі ТОВ « Пайн Велі Девелопментс ЛТД» та інші проти Ірландії від 29.11.1991 р. та у справі «Тре Тракторер Актієболаг» проти Швеції від 07.07.1989 р. також не підлягають до застосування до вимог апелянта ОСОБА_1, оскільки в даних рішеннях Європейського суду з прав людини ведеться мова про захист вже існуючого\ або існувавшого\ у позивачів права власності, яке було закріплене національним законодавством країни-відповідача.

Натомість, апелянт ОСОБА_1 не набула, згідно з законодавством України, права власності на спірний житловий будинок, а тому вищезгадані рішення Європейського суду не можуть бути застосовані, як джерело права, до даних спірних правовідносин.

Отже, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку з яким погоджується колегія суддів, що вимоги позивачки-апелянта ОСОБА_1 є безпідставними, а тому у задоволенні її позову до ОСОБА_2. необхідно відмовити.

Далі, намагаючись спростувати висновки суду (окрім визнаних судом першої інстанції) апелянт посилається на тіж самі обставини та законодавство, що й в позовній заяві.

Натомість, суд першої інстанції, надав цим обставинам та доказам належну правову оцінку, встановив правильно правовідносини сторін та застосовував законодавство, яке їх регламентує.

Нових доказів або обставин, які б могли призвести до скасування рішення суду, передбачених вимогами ст. 309 ЦПК України та ухвалення нового рішення про задоволення позову, апелянт не навела.

Апеляційна скарга не обґрунтована та задоволенню не підлягає.

Згідно з вимогами ст. 308 ЦПК України, апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі наведеного, керуючись ст.ст. 303, 304, 307, 308, 313-315 ЦПК України, колегія суддів,-

У Х В А Л И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити.

Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 25 червня 2013 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів до касаційної інстанції.

Головуючий

Судді