Рішення № 35208015, 04.11.2013, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98 РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

№ 910/8392/13 04.11.13

За позовомЗаступника Дарницького прокурора з нагляду за дотриманням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі 1.Міністерства оборони України; 2.Київського квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони України; 3.Військової частини А2215доТовариства з обмеженою відповідальністю "Ю.С.А."провизнання недійсним пункту додаткової угоди

Суддя Літвінова М.Є.

Представники сторін:

Від прокуратури: Гриненко А.Є.

від позивача-1: Калюжний А.П. - представник за дов.;

від позивача-2: Лятіфова Т.Б. - представник за дов.;

від позивача-3: Калюжний А.П. - представник за дов.;

від відповідача: Лелюх Л.П. - представник за довіреністю;

від відповідача: Дроботенко Ю.О. - представник за дов.

У судовому засіданні 04.11.2013, на підставі ч. 2 ст. 85 Господарського процесуального кодексу України, було оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Заступник Дарницького прокурора з нагляду за дотриманням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі Міністерства оборони України; Київського квартирно-експлуатаційне управління Міністерства оборони України; Військової частини А2215 звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Товариство з обмеженою відповідальністю "Ю.С.А." про визнання недійсним пункту додаткової угоди.

Позовні вимоги мотивовані тим, що пункт 5 додаткової угоди від 20.05.2009 № 6 до Договору оренди №52-с/2003/ГоловКЕУ від 26.05.2003 в частині пролонгації договору суперечить вимогам законодавства, а тому відповідно до ст.215 Цивільного кодексу України і повинна бути визнана недійсною.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 07.05.2013 порушено провадження у справі №910/8392/13, розгляд справи призначений на 10.06.2013.

В судовому засіданні 10.06.2013 у справі №910/8392/13, на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України, була оголошена перерва до 01.07.2013.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 01.07.2013 у справі №910/8392/13, на підставі ст. ст. 69, 77 Господарського процесуального кодексу України, продовжено строк вирішення спору на 15 днів, розгляд справи відкладено на 10.07.2013.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 10.07.2013, на підставі ст. ст. 77 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи №/8392/13 відкладено на 21.08.2013.

У зв'язку із перебуванням судді Літвінової М.Є. у відпустці, розпорядженням заступника Голови господарського суду міста Києва від 22.07.2013 справа №910/8392/13 передана на розгляд судді Мельнику В.І.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 22.07.2013, на підставі ст. ст. 65, 86 Господарського процесуального кодексу України, прийнято справу №/8392/13 до провадження суддею Мельником В.І. Розгляд справи №910/8392/13 призначено на 19.08.2013.

Розпорядженням заступника Голови господарського суду міста Києва від 29.07.2013, у зв'язку із поверненням судді Літвінової М.Є. з відпустки справа №910/8392/13 передана на розгляд судді Літвіновій М.Є.

Ухвалою від 29.07.2013 справу № 910/8392/13 прийнято до провадження судді Літвінової М.Є., розгляд справи призначено на 21.08.2013.

Ухвалою від 21.08.2013 розгляд справи відкладено на 11.09.2013 в порядку ст. 77 Господарського процесуального кодексу України.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 22.07.2013, на підставі ст. 77 ГПК України, розгляд справи №910/8392/13 відкладено на 23.09.2013.

Розпорядженням заступника Голови господарського суду міста Києва від 23.09.13, у зв'язку з перебуванням судді Літвінової М.Є. у відпустці, справу №910/8392/13 передано для розгляду судді Мельнику В.І.

Ухвалою від 23.09.2013 справу №910/8392/13 прийнято до провадження суддею Мельником В.І., розгляд призначено на 23.10.2013.

Розпорядженням заступника Голови господарського суду міста Києва від 10.10.13, у зв'язку з поверненням судді Літвінової М.Є. з відпустки, справу №910/8392/13 передано для розгляду судді Літвіновій М.Є.

Ухвалою від 10.10.2013 справу №910/8392/13 прийнято до провадження суддею Літвіновою М.Є., розгляд призначено на 23.10.2013.

22.10.2013 через Відділ діловодства Господарського суду міста Києва від прокуратури надійшло клопотання про розгляд справи без участі уповноваженого представника.

23.10.2013 через Відділ діловодства Господарського суду міста Києва від відповідача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.

Ухвалою від 23.10.2013 розгляд справи відкладено на 04.11.2013.

У своїх поясненнях від 20.06.2013, позивачі підтримали позов прокурора та просять визнати недійсним п.5 додаткової угоди від 20.05.2009 № 6 до Договору оренди №52-с/2003/ГоловКЕУ від 26.05.2003, оскільки позивач-3 не отримав погодження, ні від позивача-1, ні від позивача-2 щодо повторної передачі в оренду нерухомого майна. Також позивачі зазначили, що згідно ст.73 Закону України "Про державний бюджет України на 2009 рік" у 2009 році передача в оренду державного та комунального майна здійснюється виключно на конкурсних засадах.

В судовому засіданні 04.11.2013, на підставі ч.2 ст.85 ГПК України, оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення прокурора та представників сторін, господарський суд міста Києва

В С Т А Н О В И В:

26 травня 2003 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Ю.С.А." (орендар) та Військовою частиною А2215 (орендодавець) був укладений Договір оренди № 52-с/2003/Голов КЕУ (надалі-Договір) нерухомого військового майна, розташованого в Бориспільському гарнізоні заадресою: Київська область, м. Бориспіль, Соцмістечко (військове містечко № 1), відповідно до умов якого орендодавець передав, а орендар прийняв в строкове оплатне користування нерухоме військове майно - склад паливно-мастильних матеріалів, який складається з 3 шт. резервуарів по 1350 куб. м. куб., будівлі № 54, 23, б/н площею 449 кв. м., що знаходиться на балансі військової частини А2215, вартість якого зазначена згідно з актом оцінки станом на квітень 2003 року 98 848,00 грн.

Орендар вступає у строкове платне користування майном одразу після підписання сторонами цього договору та акта приймання-передачі майна (п.2.1).

Згідно п. 10.1 Договору, він діє з 28.05.2003 строком на 5 років.

Акт від 16.04.2003р. підтверджує, що позивач-3 передав, а позивач отримав зазначене в договорі майно.

Додатковою угодою № 1 від 12.06.2003 до Договору оренди, сторонни дійшли згоди щодо викладення п. 10.3 Договору у наступній редакції "Цей Договір набирає чинності з 01.07.2003 і діє протягом 5 років - до 01.08.2008".

Також до Договору оренди, сторони уклали ряд додаткових угод (№2 від 01.03.2004, № 3 від 14.10.2005, №5/1 від 01.03.2007, №6 від 20.05.2009, №6/1 від 10.07.2009 та інші). Вказані додаткові угоди підписані та скріплені печатками сторін, додані до матеріалів справи.

Додатковою угодою № 6 від 20.05.2009 сторони домовились, що у звязку з відсутністю заяв жодної із сторін про припинення або зміну Договору оренди у відповідності до його п. 10.6 сторони вважають договір продовженим на той самий строк та на тих самих умовах, тобто сторони у договірному порядку продовжили дію договору на той саме термін і на тих самих умовах.

Додатковою угодою № 6/1 від 10.07.2009 до Договору оренди, сторони виклали частини 1, 2 в іншій редакції та визначили строк дії додаткової угоди.

Спір виник внаслідок того, що на думку прокурора, п. 5 додаткової угоди № 6 від 20.05.2009 суперечить п.п. 4, 5 Порядку надання дозволу військовим частинам Збройних Сил на передачу закріпленого за ними рухомого та нерухомого майна в оренду, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 11.05.2000 №778 (далі - Порядок), відповідно до яких, дозвіл військовим частинам на передачу військового майна в оренду надається щодо рухомого майна військового управління - Міністерства оборони України або уповноваженими ним органами військового управління, щодо рухомого військового майна - Міністерства оборони України або уповноваженими ним органами військового управління за погодженням відповідно з Фондом державного майна чий ого регіональнимми відділеннями (представництвами). Передача військового майна в оренду здійснюється виключно за результатами конкурсів, які проводяться Міністерством оборони або уповноваженими ним органами військового управління чи безпосередньо військовими частинами.

У своїх поясненнях відповідач послався на рішення господарського суду Київської області від 19.08.2013 у справі № 911/2871/13, в якому суд дослідивши договір оренди № 52-с/2003/Голов КЕУ від 26.05.2003, дійшов висновку, що він не суперечить положенням Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та іншим нормативно-правовим актам.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів (ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України).

Статтею 759 Цивільного кодексу України встановлено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Стаття 5 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» визначає, що орендодавцями щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, а також майна, що не увійшло до статутного (складеного) капіталу господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), що є державною власністю є Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва.

Відповідно до ст. 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору.

Згідно зі ст. 3 Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства, є в тому числі: свобода договору; справедливість, добросовісність та розумність.

Стаття 627 Цивільного кодексу України встановлює, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Пункт 1 ст. 638 Цивільного кодексу України визначає, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно з ст. 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погодженні ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

В матеріалах справи наявне рішення господарського суду Київської області від 19.08.2013 у справі №911/2871/13, за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Ю.С.А." до Мінісерства оборони України, Київського квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони України, Військової частини А2215, Головного квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони України про визнання недійсним договору оренди № 52-с/2003/Голов КЕУ від 26.05.2003, відповідно до якого однією із підстав для визнання договору оренди недійсним стало те, що у Військової частини А2215 відсутні дозволи на передачу майна в користування (оренду) та незаконно застосована процедура продовження/пролонгації договору.

Вказаним рішенням встановлено, що Порядком надання дозволу військовим частинам Збройних Сил на передачу закріпленого за ними рухомого та нерухомого майна в оренду, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 11 травня 2000 р. №778, не закріплено механізму пролонгації укладених договорів, а тому відповідачі не повинні були вносити будь-які накази, дозволи, розпорядження про продовження строку дії договору оренди та обґрунтовано керувались положеннями ЗУ "Про оренду державного та комунального майна".

У відповідності до пункту 10.1 договору визначено, що останній діє з 28.05.2003 строком на 5 років.

В подальшому, 12.06.2003 між військовою частиною А2215 та ТОВ «Ю.С.А» укладена Додаткова угода № 1 до договору оренди нерухомого військового майна № 52-с/2003/ГоловКЕУ від 26.05.2003. відповідно до умов якої даний договір набрав чинності з 01.07.2003 і діяв до 01.07.2008.

Згідно п. 10.6 договору оренди, у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну цього договору після закінчення строку його чинності протягом одного місяця, договір вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені цим договором.

Також, господарським судом Київської області в рішенні від 19.08.2013, встановлено, що оскільки від сторін листів пропозиції про припинення договірних відносин за договором оренди майна № 52-с/2003/ГоловКЕУ від 26.05.2003 року на адресу один одного не надходили, такий договір був продовжений на той самий термін і є дійсним до 01.07.2013 року.

Як зазначив відповідач, вказані обставини були встановлені в постанові Київського апеляційного господарського суду у справі № 5011-38/10913-2012 за позовом заступника військового прокурора Дарницького гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, Військової частини А2215, Київського квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони України до ТОВ "Ю.С.А." про витребування майна, а тому приймаються судом як доказ на підставі ст. 35 ГПК України (копія постанови наявна в матеріалах справи).

Частиною 2 статті 35 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори), за винятком встановлених рішенням третейського суду, під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.

Наведений факт має преюдиційне значення та не підлягає повторному доведенню.

Пунктом 10 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про незалежність судової влади" від 13.06.2007 №8 передбачено, що за змістом частини п'ятої статті 124 Конституції України судові рішення є обов'язковими до виконання на всій території України і тому вважаються законними, доки вони не скасовані в апеляційному чи касаційному порядку або не переглянуті компетентним судом в іншому порядку, визначеному процесуальним законом, в межах провадження справи, в якій вони ухвалені. Виключне право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством. Оскарження у будь-який спосіб судових рішень, діяльності судів і суддів щодо розгляду та вирішення справи поза передбаченим процесуальним законом порядком у справі не допускається, і суди повинні відмовляти у прийнятті позовів та заяв з таким предметом.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Пунктом 4 Постанови Кабінету Міністрів України від 11 травня 2000 р. № 778 "Про затвердження Порядку надання дозволу військовим частинам Збройних Сил на передачу закріпленого за ними рухомого та нерухомого майна в оренду" визначено, що дозвіл військовим частинам на передачу військового майна в оренду надається щодо нерухомого військового майна - Міноборони або уповноваженими ним органами військового управління.

Так, у відповідності до ч.2 ст. 17 ЗУ "Про оренду державного та комунального майна", у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Таким чином, пролонгація договору відбулась на підставі ст. 17 ЗУ "Про оренду державного та комунального майна" (в редакції станом на момент виникнення спірних правовідносин) та п. 10.6 договору.

Тому, зазначене підтверджує те, що ненадання дозволу позивачем-1 або позивачем-2 на пролонгацію Договору оренди та продовження терміну його дії сторонами, не суперечить Закону України "Про оренду державного та коммунального майна", а тому не є підставою для визнання недійсним п. 5 додаткової угоди № 6 від 20.05.2009 на підставі ст. 215 Цивільного кодексу України.

Щодо недотримання сторонами вимог п.5 Порядку, при укладенні спірної угоди, суд зазначає наступне.

Відповідно до пункту 5 Порядку передача військового майна в оренду здійснюється виключно за результатами конкурсів, які проводяться Міноборони або уповноваженими ним органами військового управління чи беспосередньо військовими частинами.

У рішенні господарського суду Киїської області від 19.08.2013 у справі №911/2871/13, судом встановлено, що у відповідності до даного Порядку Військовою частиною А2215 було проведено конкурс. Відповідно до протоколу №1 засідання конкурсної комісії на право укладання договору оренди державного майна від 26.01.2003, переможцем визнано ТОВ "Ю.С.А.", а тому даний факт не підлягає повторному встановленню та приймається судом як доказ в порядку ст. 35 Господарського процесуального кодексу України.

У відповідності до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Заявляючи позов про визнання недійсним договору, позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настанням відповідних наслідків.

Підставою недійсності правочину, у відповідності до ст. 215 Цивільного кодексу України, є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Статтею 203 Цивільного кодексу України визначаються загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

Так, частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до статті 33 та 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Позивач не надав до суду доказів, які б підтверджували той факт, що додаткова угода суперечить нормам Цивільного кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Згідно з п. 2.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Судом встановлено, що правові підстави для визнання п. 5 додаткової угоди №6 від 20.05.2009 до Договору оренди №52-с/2003/ГоловКЕУ від 26.05.2003 недійсною відсутні, а тому в задоволенні позову слід відмовити.

Згідно ст. 34 Господарського процесуального кодексу України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Обов'язок доказування та подання доказів відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України розподіляється між сторонами виходячи з того, хто посилається на певні юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення.

Судові витрати по сплаті судового збору, в порядку ст. 49 Господарського процессуального кодексу України, покладаються на позивача.

Пунктом 4.6. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 7 від 21.02.2013 р. «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України» встановлено, що приймаючи рішення зі справи, провадження в якій порушено за заявою прокурора, господарський суд у разі повного або часткового задоволення позову (скарги) стягує судовий збір з відповідача (повністю або пропорційно задоволеним вимогам), якщо він не звільнений від сплати судового збору; у разі ж повної або часткової відмови в позові судовий збір стягується з визначеного прокурором позивача (так само повністю або пропорційно задоволеним вимогам), за винятком випадків, коли останнього звільнено від сплати судового збору та коли позивачем у справі є сам прокурор. Стягнення відповідних сум судового збору здійснюється в доход державного бюджету України.

Враховуючи вищевикладене та керуючись ст.ст. 33, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва,

В И Р І Ш И В:

1.У задоволенні позовних вимог відмовити.

2.Стягнути з Військової частини А2215 (08300, Київська обл.., м. Бориспіль, Соцмістечко № 1, код 08081802) в дохід Державного бюджету України судовий збір у розмірі 1 147,00 грн. (одна тисяча сто сорок сім гривень 00 коп.).

3.Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

4. Після набрання рішенням законної сили видати наказ.

Дата підписання

повного тексту рішення: 07.11.2013

Суддя М.Є. Літвінова