Рішення № 35118103, 06.11.2013, Київський районний суд м. Харкова

Справа № 2018/15050/2012

н/п 2/640/364/13

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 листопада 2013 року Київський районний суд м. Харкова

в складі: головуючого - судді Божко В.В.

за участю секретаря Пащук О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Харкові справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики, за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, третя особа приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу про визнання договору позики частково недійсним, -

ВСТАНОВИВ:

21.09.2012 р. позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідача ОСОБА_2, в якому просить суд стягнути з відповідача на його користь борг в сумі, еквівалентній 26 914 доларам США за курсом НБУ на день ухвалення рішення у справі, неустойку за неналежне і несвоєчасне виконання зобов'язань за договором позики від 15.05.2009 р. в сумі 362 250 грн. 00 коп.; стягнути з відповідача на його користь судові витрати у вигляді сплаченого ним судового збору в сумі 3 219 грн. 00 коп.

В обґрунтування свого позову посилався на те, що 15.05.2009 року між ним та відповідачем ОСОБА_2 укладено договір позики, за умовами якого вона отримала від нього 22 100 доларів США, які зобов'язалася повертати частинами (з розстроченням) з кінцевим терміном повернення 15.05.2012 року, але порушила свої зобов'язання і повернула позивачеві лише 1 750 доларів США. У зв'язку з цим, позивач просить стягнути з відповідача на його користь гривневий еквівалент неповернутої частини позики в сумі 20 350 доларів США, процентів за користування позиченими коштами в сумі 5 953 долари США, трьох процентів річних в сумі 611 доларів США та передбаченої договором неустойки за 1035 днів по 350 грн. 00 коп. за кожен день прострочення зобов'язань в сумі 362 250 грн. 00 коп.

31.10.2012 р. відповідачем по справі ОСОБА_2 подано до суду позовну заяву до ОСОБА_1 про визнання договору позики від 15.05.2009 р. частково недійсним.

В обґрунтування свого позову ОСОБА_2 посилалася на те, що розрахована ОСОБА_1 неустойка за невиконання нею своїх зобов'язань є завеликою, що свідчить про порушення цією умовою договору її прав та невідповідність цієї умови діючому законодавству. У зв'язку з цим, на протязі декількох місяців в період з 2010 по 2012 рік у телефонному режимі та при приватних зустрічах вона неодноразово зверталася до ОСОБА_1 із проханням про внесення змін до договору позики відносно суми неустойки або звернення з цього приводу до суду за захистом своїх прав. Зазначає, що являється пенсіонером МВС України, отримує пенсію та утримує хвору мати - також пенсіонерку. Просить визнати договір позики частково недійсним і в результаті застосування аналогії зі ст. 3 Закону України «Про відповідальність за невиконання грошових зобов'язань» змінити умову щодо неустойки, зменшивши її розмір до подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який вона сплачується. В обґрунтування пропущення строку позовної давності зазначила, що завжди отримувала від ОСОБА_1 згоду на внесення до договору позики змін, але він неодноразово зникав з поля її зору, а пізніше був затриманий органами МВС і знаходився в СІЗО, що позбавило її можливості своєчасно подати позовну заяву.

Ухвалою суду від 26.03.2013 р. позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики та позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання договору позики від 15.05.2009 р. частково недійсним, об'єднано в одному провадженні.

Позивач ОСОБА_1, який знаходиться у Харківському слідчому ізоляторі, будучи своєчасно та належним чином повідомленим судом про час і місце розгляду справи, забезпечив явку своїх представників з належним чином оформленими повноваженнями.

В судовому засіданні представники позивача ОСОБА_1 позовні вимоги ОСОБА_1 підтримали та просили задовольнити їх повністю, посилаючись на підстави, зазначені у позовній заяві. Позовні вимоги ОСОБА_2 не визнали, посилаючись на їх необґрунтованість і невідповідність передбаченим законом способам захисту прав. Покладені в обґрунтування позову ОСОБА_2 обставини заперечували повністю з підстав їх невідповідності фактичним обставинам.

Крім того, представник позивача за первісним позовом додатково зазначив, що ОСОБА_2 не могла зустрічатися із ОСОБА_1 протягом вказаного у її заяві строку з 2010 р. по 2012 р. та отримувати від нього згоду на зміну умов договору позики і зменшення неустойки, оскільки з квітня 2011 року він знаходиться під вартою.

Додатково вказав суду і надав докази неодноразових спроб позивача вжити заходи позасудового врегулювання спору та здійснити захист своїх цивільних прав нотаріусом.

Представником позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_3 заявлено клопотання про застосування до вимог ОСОБА_2 строку позовної давності.

Відповідач ОСОБА_2 в судовому засіданні позов ОСОБА_1 визнала частково - в розмірі неповернутої нею частини позичених ним коштів в сумі 20 350 доларів США. В іншій частині проти вимог ОСОБА_1 заперечувала. Посилалася на обман з його боку, який вона вбачає в його бажанні заволодіти її квартирою, що підтверджується внесенням відомостей за її заявою про вчинення відносно неї замаху на шахрайство з боку ОСОБА_1 до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Вказувала на прострочення кредитора, яке за її твердженням має місце з грудня 2009 р. по цей час. Додатково посилалася на отримання нею в позику коштів в розмірі, меншому за зазначену в договорі позики суму. Просила застосувати до вимог ОСОБА_1 позовну давність. В судових дебатах відповідач ОСОБА_2 вказала на мету укладення нею з ОСОБА_1 договору позики для дачі хабара і залагодження проблем по службі як на ознаку нікчемності правочину, вчиненого з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства.

Представник відповідачки ОСОБА_2 - адвокат ОСОБА_4 в судовому засіданні частково визнав позов ОСОБА_1 на суму неповернутої йому частини позики. Проти задоволення позову ОСОБА_1 в іншій частині заперечував з підстав, викладених в позові ОСОБА_2, який підтримав і просив задовольнити повністю. Посилався на рішення Конституційного суду від 11.07.2013 р., яким рекомендовано Верховній Раді України законодавчо врегулювати питання щодо встановлення справедливого розміру неустойки за прострочення виконання позичальниками - фізичними особами грошових зобов'язань у відносинах споживчого кредитування.

Також посилався на те, що ОСОБА_1 обманув ОСОБА_2 за обставин, аналогічних тим, за які ОСОБА_1 був засуджений вироком Дзержинського районного суду м. Харкова від 30.01.2012 р. Крім того, зазначив, що ОСОБА_1 міг допустити прострочення кредитора в період коли знаходився у розшуку, у зв'язку з чим просив суд з'ясувати цей період шляхом направлення відповідного запиту до правоохоронних органів.

Проти внесення відповідачем ОСОБА_2 в депозит суду коштів в розмірі визнаної нею частини позовних вимог ОСОБА_1 заперечував, оскільки вона воліє внести ці кошти в фонд допомоги потерпілим від дій позивача. Зазначав також, що отримання відповідачем ОСОБА_2 від позивача позики в іноземній валюті суперечить чинному законодавству. Просив застосувати до вимог ОСОБА_1 позовну давність.

Третя особа приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_6 для участі в судовому засіданні не з'явилася. Про час і місце розгляду справи повідомлялася своєчасно та належним чином. Причин неявки суду не повідомила.

Суд, заслухавши сторони, перевіривши матеріали справи, прийшов до наступного.

Судом встановлені такі факти та відповідні їм правовідносини.

Відповідно до ст. 1046 Цивільного кодексу України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суми позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Судом встановлено і підтверджується матеріалами справи, що 15.05.2009 р. між ОСОБА_1 з однієї сторони і ОСОБА_2 з іншої сторони укладений договір позики, за яким ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1 у борг 22 100 доларів США і зобов'язалася повернути їх в порядку та строки відповідно до умови п. 1 договору, а саме: по 350 доларів США не пізніше 15 числа кожного місяця в період з моменту укладення договору по 15.04.2012 р. і 9 850 доларів США - в термін до 15.05.2012 р.

Відповідно до ст. 1051 ЦК України, позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.

Згідно ст. 10 Цивільного процесуального кодексу України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Положеннями ст. 60 ЦПК України передбачено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно ч. 2 ст. 1051 ЦК України, якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини.

За ст. 1047 ЦК України, договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

Договір позики від 15.05.2009 р. укладений сторонами в письмовій формі і посвідчений нотаріально приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_6 за № 1909. Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Відповідно до ст. 59 ЦПК України, суд не бере до уваги доказів, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Укладаючи договір позики від 15.05.2009 р., в пункті 4 договору ОСОБА_2 стверджувала, що зазначені в цьому договорі валютні цінності вона отримала від ОСОБА_1 ще до підписання цього договору. Таке саме твердження зафіксовано обома сторонами додатково ще й у п. 11 договору.

Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 61 ЦПК України, обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню.

ОСОБА_2 та її представник - адвокат ОСОБА_4 визнали позов ОСОБА_1 в частині вимог про стягнення з відповідача неповернутої частини позики в сумі 20 350 доларів США, що відповідає різниці між сумою позичених коштів в розмірі 22 100 доларів США і сумою перших п'яти передбачених умовами договору часткових повернень.

Тому, суд критично ставиться до пояснень ОСОБА_2 і не приймає до уваги її твердження, ніби вона отримала від ОСОБА_1 у позику валютні цінності в сумі, меншій за вказаний в договорі позики розмір.

Суперечать вимогам чинного законодавства також доводи представника ОСОБА_2 про неправомірність отримання нею від позивача позики в іноземній валюті в той час, як національною валютною України є гривня.

Згідно з положеннями ст. 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. При цьому, Основний закон не встановлює обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Згідно зі ст. 192 ЦК України, законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Основним законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання та валютного контролю, є Декрет КМУ № 15-93 від 19.02.1993 р. «Про систему валютного регулювання і валютного контролю». За змістом ст. 2 Декрету, резиденти і нерезиденти мають право бути власниками валютних цінностей, що знаходяться на території України, а також мають право здійснювати валютні операції з урахуванням обмежень, встановлених цим Декретом та іншими актами валютного законодавства. Будь-яких обмежень щодо укладення між фізичними особами договорів позики в іноземній валюті зазначеним Декретом не встановлено.

Постановою Правління НБУ № 270 від 17.06.2004 р. затверджено Положення про порядок отримання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів і надання резидентами позик в іноземній валюті нерезидентам. Положення розроблене відповідно до вимог Закону України «Про Національний банк України», Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», Указу Президента України «Про врегулювання порядку одержання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів та застосування штрафних санкцій за порушення валютного законодавства» № 734/99 від 27.06.1999 р., нормативно-правових актів Національного банку України, та встановлює порядок отримання резидентами (юридичними особами, фізичними особами - суб'єктами підприємницької діяльності, фізичними особами) кредитів, позик в іноземній валюті, у тому числі поворотної фінансової допомоги, від нерезидентів, а також порядок надання резидентами позик в іноземній валюті нерезидентам.

Правовий аналіз вказаних норм дає підстави суду для висновку, що вони не поширюються на валютні операції між фізичними особами-резидентами.

Таким чином, визначення в договорі позики, укладеному між фізичними особами - резидентами, грошових зобов'язань у іноземній валюті не суперечить чинному законодавству.

За таких обставин доводи представника відповідача ОСОБА_2 про невідповідність умов укладеного нею договору позики вимогам ст. 192 ЦК України та Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» суд не може визнати обґрунтованим.

Крім того, при укладенні договору позики від 15.05.2009 р., в п. 9 його тексту сторони зазначили, що обмеження у вигляді отримання індивідуальної ліцензії НБУ на фізичних осіб не розповсюджується, а відсутність встановленого законом порядку вчинення таких правочинів не є забороною на цивільний обіг валютних цінностей, що підтверджено практикою їх обігу після 01.01.2004 р. - до цього часу.

Отже, при укладенні 15.05.2009 р. із ОСОБА_1 договору позики ОСОБА_2 була обізнана із положеннями актів цивільного законодавства, що регулюють обіг валютних цінностей, розуміла правомірність укладеного нею з ОСОБА_1 правочину, свідомо отримала від нього в позику саме іноземну валюту, і - як зазначено в п. 10 договору, - це цілком відповідало її вільному волевиявленню.

В якості додаткового обґрунтування часткової недійсності укладеного з ОСОБА_1 договору позики ОСОБА_2 та її представник вказують на укладення нею цього правочину під впливом обману з боку ОСОБА_1, який мав своїм проявом бажання заволодіти належною ОСОБА_2 квартирою.

На підставі ст. 230 ЦК України правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які мають істотне значення.

З огляду на положення ст. 229 ЦК України, істотне значення мають обставини щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. При цьому, обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Відповідно до ст. ст. 10, 60 Цивільного процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до роз'яснень, що містяться в п. 20 Пленуму Верховного Суду України в Постанові № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.

За клопотанням представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 судом витребувано у представника ОСОБА_1 і долучено до матеріалів справи належним чином посвідчені копії вироку Дзержинського районного суду м. Харкова від 30.01.2012 р. у кримінальній справі № 1-781/11, ухвали апеляційного суду Харківської області від 09.04.2013 р. та постанови апеляційного суду Харківської області від 15.03.2013 р. по кримінальній справі № 1/2011/216/12.

Відповідно до ст. 58 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Зі змісту витребуваних судових рішень не вбачається ані факту введення ОСОБА_1 в оману ОСОБА_2, ані обставин, аналогічних тим, за яких ОСОБА_1 могло бути застосовано до ОСОБА_2 обман при укладенні із нею договору позики від 15.05.2009 р., тому суд не приймає до уваги ці докази.

ОСОБА_2 на підтвердження введення ОСОБА_1 її в оману посилається на наявність кримінального провадження із досудового розслідування кримінального правопорушення, відомості щодо якого внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань за її заявою про вчинення відносно неї замаху на шахрайство з боку ОСОБА_1 На підтвердження, надала суду копію ухвали слідчого судді Київського районного суду м. Харкова від 22.04.2013 р., з якої вбачається, що 26.03.2013 р. до Київського РВ ХМУ ГУМВС України в Харківській області із заявою про злочин звернулась ОСОБА_2, якою повідомила, що ОСОБА_1 у січні 2010 року вчинив замах на заволодіння шахрайським шляхом її квартирою. 26.03.2013 р. відомості за цією заявою були внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12013220490001761. Постановою слідчого від 01.04.2013 р. кримінальне провадження № 12013220490001761 від 26.03.2013 р. закрите у зв'язку з відсутністю в діянні складу кримінального правопорушення. 22.04.2013 р. ухвалою слідчого судді за скаргою ОСОБА_2 скасовано постанову слідчого від 01.04.2013 р. про закриття кримінального провадження і направлено матеріали прокурору Київського р-ну м. Харкова для вирішення питання відновлення досудового слідства.

Інших даних щодо стану та перебігу досудового розслідування у кримінальному провадженні № 12013220490001761 від 26.03.2013 р. ОСОБА_2 суду не надала, чи повідомлено в цьому кримінальному провадженні кому-небудь про підозру вона не знає.

Згідно ст. 214 Кримінального процесуального кодексу України, слідчий, прокурор невідкладно, але не пізніше 24 годин після подання заяви про вчинене кримінальне правопорушення, зобов'язаний внести відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань та розпочати розслідування.

Таким чином, внесення відомостей до ЄРДР - це імперативний обов'язок слідчого на стадії до початку досудового розслідування, коли факт вчинення кримінального правопорушення ще не доведений і не обов'язково навіть встановлений, а тому не може бути підтвердженням і не є доказом факту вчинення кримінального правопорушення, тим більше певною особою.

Саме тому, згідно із роз'ясненнями, що містяться в п. 33 Постанови № 2 Пленуму Верховного Суду України від 12.06.2009 року «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції», при неможливості розгляду справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку кримінального судочинства, підставою для зупинення провадження у цивільній справі може бути лише наявність кримінальної справи на розгляді в суді.

Крім того, відповідно до роз'яснень, що містяться в п. 19 Постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент його вчинення. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення.

ОСОБА_2 та її представник не повідомили суду обставини, щодо яких вона була введена в оману при укладенні оспорюваного нею правочину, не зазначили спосіб повідомлення їй неправдивих відомостей або замовчування ОСОБА_1 дійсних обставин укладення правочину, не довели істотність цих обставин для його укладення.

Разом з тим, замах на шахрайське заволодіння майном в січні 2010 року, про який ОСОБА_2 повідомила правоохоронні органи і на який посилається в обґрунтування своїх вимог, не може бути обставиною, з якою закон пов'язує недійсність правочину, оскільки вона не могла існувати на момент його вчинення 15.05.2009 р.

Тому, суд критично ставиться і не приймає до уваги посилання ОСОБА_2 та її представника на нібито укладення нею договору позики від 15.05.2009 р. під впливом обману з боку ОСОБА_1

В судових дебатах ОСОБА_2 вказала на мету отримання нею від ОСОБА_1 валютних цінностей за договором позики для давання хабара як ознаку вчинення його з метою, що суперечить інтересам держави, суспільства і, відповідно, його нікчемності.

Згідно ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Позовна заява ОСОБА_2 не містила обставин і посилань на докази на підтвердження обставин укладення нею з ОСОБА_1 договору позики з метою, що завідомо суперечить інтересам суспільства та держави.

Частина 3 ст. 27 ЦПК України зобов'язує сторони цивільного судочинства добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки.

Положенням ч. 2 ст. 31 ЦПК України позивачеві надане право протягом усього часу розгляду справи збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову, а змінити предмет або підставу позову - лише до початку розгляду судом справи по суті і тільки шляхом подання про це письмової заяви.

Неправомірність мети укладення частково оспорюваного правочину не була підставою заявлених позовних вимог і предметом судового слідства, у зв'язку з чим, при винесенні рішення по справі суд залишає її поза увагою.

Стосовно посилання представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 на рішення Конституційного суду від 11.07.2013 р., суд відзначає, що першим пунктом резолютивної частини цього рішення вичерпно визначено сферу застосування обмеження пені у грошових зобов'язаннях подвійною обліковою ставкою НБУ положеннями Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» лише до правовідносин підприємств, установ, організацій та фізичних осіб - підприємців. Таким чином, до спірних правовідносин сторін положення цього Закону застосовані бути не можуть.

Те саме стосується і викладених в заяві ОСОБА_2 підстав її позову.

Згідно ч. 1 ст. 627 ЦК України, відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності і справедливості.

В п. 5 договору позики від 15.05.2009 р. сторони встановили, що за прострочення будь-якого строку (п. 1 цього договору) виконання зобов'язання по поверненню позики позичальник ОСОБА_2 повинна сплатити на користь позикодавця ОСОБА_1 неустойку в розмірі 350 грн. 00 коп. за кожен день прострочення, починаючи з шостого дня прострочення.

Звертаючись в суд із позовом про визнання договору в цій частині недійсним, ОСОБА_2 стверджує, що положення договору про неустойку порушує її права, а тому, посилаючись на норми статей 203, 215 ЦК України, просить суд визнати його недійсним в результаті застосування аналогії із нормою ст. 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» як таке, що суперечить діючому законодавству, і зменшити розмір неустойки до подвійної облікової ставки НБУ.

Однак, суд вважає зазначені вимоги необґрунтованими.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є неодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.

Згідно ч. 1 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Правочин може бути визнаний лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом. Тому в кожній справі про визнання правочину недійсним суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання правочину недійсним і настання певних юридичних наслідків.

За ст. 60 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях; доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.

ОСОБА_2 та її представник не надали і матеріали справи не містять доказів на підтвердження заявлених ними підстав позову чи інших обставин, з якими закон пов'язує недійсність оспорюваного ними правочину.

Тому суд приходить до висновку про безпідставність позовної заяви ОСОБА_2, необґрунтованість її вимог як позивача і відмовляє в задоволенні її позову повністю.

Представником ОСОБА_1 заявлене клопотання про застосування до вимог ОСОБА_2 строку позовної давності, оскільки оспорюваний нею правочин укладений 15.05.2009 р., а в суд із заявою вона звернулася лише 31.10.2012 р., тобто зі спливом трирічного строку позовної давності.

Згідно ч. 1 ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду із вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Таким чином, сплив строку позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові лише за умови обґрунтованості позову, тобто за умови наявності порушеного права. Тобто, якщо суд на підставі досліджених у судовому засіданні доказів встановить, що право позивача, про захист якого він просить, не порушено, ухвалюється рішення суду про відмову в задоволенні позову саме на цій підставі, а не через пропуск строку позовної давності.

Таким чином, оскільки позов ОСОБА_2 є необґрунтованим, підстави для застосування до її вимог позовної давності відсутні.

З урахуванням наведеного вище, в силу норми ст. 204 ЦК України, суд приходить до висновку про дійсність і законність укладеного між ОСОБА_2 і ОСОБА_1 договору позики від 15.05.2009 року, посвідчений приватним нотаріусом ОСОБА_6 за № 1909, та про обов'язковість виконання його сторонами.

Відповідно до положень норм ст. ст. 526, 530, 611, 629 ЦК України, договір є обов'язковим для виконання сторонами. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору, вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства. Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Згідно зі ст. 1049 ЦК України, позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором.

В силу норми ч. 1 ст. 61 ЦПК України, судом достовірно встановлено, що із отриманих позичальником ОСОБА_2 в борг від позикодавця ОСОБА_1 за договором позики від 15.05.2009 р. валютних цінностей неповернутими залишилися кошти в сумі 20 350 доларів США, у зв'язку з чим суд вважає вимогу позивача ОСОБА_1 про стягнення з відповідача ОСОБА_2 на його користь гривневого еквіваленту цих коштів обґрунтованою і приходить до висновку про необхідність її задоволення.

Обґрунтованою у зв'язку з цим є і вимога позивача про стягнення з відповідача на нього користь гривневого еквіваленту належних йому процентів за користування відповідачем позиченими у нього коштами відповідно до ст. 1048 ЦК України.

Згідно ст. 1048 ЦК України, позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

У зв'язку з цим, суд приходить до висновку, що ОСОБА_1 має право на отримання від ОСОБА_2 процентів за користування його коштами на рівні облікової ставки НБУ за період з моменту укладення договору позики 15.05.2009 р. до моменту постановлення судом рішення у справі.

Але позивачем ОСОБА_1 розраховані проценти за користування відповідачем його коштами лише за період з 15.05.2009 р. по 21.09.2012 р.

Згідно ст. 11 ЦПК України, особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням фізичних і юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог.

Представником позивача ОСОБА_1 в позовній заяві вірно розрахована сума процентів за користування відповідачем ОСОБА_2 коштами в період з 15.05.2009 р. по 21.09.2012 р. за періодами в залежності від суми позики та рівня облікової ставки НБУ в розмірі 5 953 долари США, і суд задовольняє вимогу ОСОБА_1 про стягнення з ОСОБА_2 на його користь гривневого еквіваленту цієї суми за курсом НБУ на дату постановлення рішення у справі.

Згідно зі ст. 610 ЦК України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до ст. 612 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк.

В судовому засіданні відповідач ОСОБА_2 та її представник заперечували проти вимог ОСОБА_1 в частині стягнення з неї процентів за користування позичених коштів, трьох процентів річних та неустойки, посилаючись на прострочення кредитора в період з грудня 2009 р. по цей час.

Нормою ч. 3 ст. 614 ЦК України обов'язок доведення відсутності своєї вини в зобов'язанні покладений на особу, яка порушила зобов'язання.

Як на обставину, що свідчить про прострочення кредитора ОСОБА_1, представник ОСОБА_2 послався на перебування його в цей період у розшуку, на підтвердження чого просили направити відповідний запит до слідчого управління ГУМВСУ в Харківській області.

Згідно ч. 4 ст. 10 ЦПК України, суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, та здійсненню особами, які беруть в ній участь, їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

За клопотанням представника ОСОБА_2 судом зроблений запит начальнику СУ ГУМВС України в Харківській області щодо того, в який період часу ОСОБА_1 перебував у розшуку і з яких підстав.

Згідно відповіді начальника відділу СУ ГУМВС України в Харківській області, ОСОБА_1 знаходився у розшуку з 29.12.2009 р. по 27.04.2010 р., після чого 29.04.2010 р. стосовно ОСОБА_1 було обрано запобіжний захід у вигляді взяття під варту.

Разом з тим, з резолютивної частини наданого представником ОСОБА_1 та наявного в матеріалах справи вироку Дзержинського районного суду м. Харкова від 30.01.2012 р. вбачається, що 25.06.2010 р. ОСОБА_1 був звільнений з-під варти.

27.09.2010 р. засобами поштового зв'язку цінною кореспонденцією з описом вкладення та зворотним повідомленням про вручення ОСОБА_1 особисто звернувся до ОСОБА_2 із вимогою про усунення порушень, у якій зазначено стислий зміст порушених зобов'язань, вимогу про виконання порушеного зобов'язання у тридцяти денний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Із зазначеною вимогою ОСОБА_1 запропонував ОСОБА_2 добровільно сплатити заборгованість із часткового повернення боргу за договором позики від 15.05.2009 р., сума якого станом на 27.09.2010 р. складала 3 850 доларів США. Але ОСОБА_2 проігнорувала факт надходження на її адресу зазначеної вимоги, і лист із нею повернувся до ОСОБА_1 з відміткою про закінчення терміну зберігання.

Крім того, відповідно до наявних в матеріалах справи доказів, 03.12.2010 р. приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_7 вчинений виконавчий напис про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованості з повернення боргу в сумі 3 850 доларів США та неустойки в сумі 106 400 грн. 00 коп. у зв'язку з несплатою позичальником ОСОБА_2 поточних платежів за договором позики від 15.05.2009 р. починаючи з 15.11.2009 р. Виконавчий напис не пред'явлено до виконання, оригінал цього напису знаходиться у представника ОСОБА_1 і оглянутий судом в судовому засіданні.

Крім того, представником ОСОБА_1 в судовому засіданні надані суду докази направлення представником ОСОБА_1 боржникові ОСОБА_2 вимоги про виконання зобов'язання і повернення кредиторові ОСОБА_1 боргу за договором позики 16.08.2012 р. із пропозицією сплатити борг представникові з належним чином оформленими повноваженнями, виконати його у передбачений ст. 537 ЦК України спосіб або повідомити про наявні проти цієї вимоги заперечення. Зазначену вимогу ОСОБА_2 також проігнорувала, позичені кошти не повернула, заперечень не надіслала.

Таким чином, судом встановлено і підтверджується матеріалами справи, що саме ОСОБА_1 в період часу з 2010 по 2012 роки неодноразово вживав заходи, спрямовані на захист своїх прав і позасудове врегулювання спору, в той час як ОСОБА_2 звернення ОСОБА_1 ігнорувала.

В свою чергу, жодних доказів намагання виконати свої зобов'язання перед ОСОБА_1 або направлення йому претензій щодо неможливості повернути борг через його відсутність відповідач ОСОБА_2 суду не надала.

Суд також відзначає, що в обґрунтування свого позову про визнання частково недійсним договору позики від 15.05.2009 р. ОСОБА_2 сама зазначила, що неодноразово зверталася до ОСОБА_1 протягом часу з 2010 по 2012 р. - нібито з пропозицією про зменшення встановленої договором неустойки, що суперечить її твердженню про нібито неможливість виконати свої зобов'язання за договором позики у зв'язку з відсутністю позивача ОСОБА_1 Тому суд критично ставиться і не приймає до уваги твердження ОСОБА_2 про неможливість виконати зобов'язання перед ОСОБА_1 за договором позики від 15.05.2009 р. у зв'язку з його відсутністю.

Крім того, статтею 613 ЦК України чітко обумовлені обставини, з якими закон пов'язує настання прострочення кредитора, зокрема не вчинення кредитором дій, без чого боржник не міг виконати своє зобов'язання, і відсутність кредитора по грошових зобов'язаннях до такої обставини не відноситься.

На випадок відсутності кредитора або уповноваженої ним особи у місці виконання зобов'язання ст. 537 ЦК України надає боржникові за грошовим зобов'язанням право виконати свій обов'язок шляхом внесення належних з нього кредиторові грошей у депозит нотаріуса або нотаріальної контори.

З огляду на викладене вище, заперечення ОСОБА_2 на підставі прострочення кредитора у грошовому зобов'язанні судом не приймаються до уваги в вважаються юридично неспроможні.

У зв'язку з цим, суд виходить із того, що відповідач ОСОБА_2 умисно не здійснила чергове часткове повернення позики в сумі 350 доларів США в строк до 15.11.2009 р., передбачене сторонами в п. 1 договору позики від 15.05.2009 р., а також всі послідуючі повернення.

В п. 4 договору позики ОСОБА_2 погодилась із тим, що прострочкою виконання її зобов'язань за цим договором буде недотримання строку сплати будь-якого з поточних платежів більш ніж на п'ять днів.

Таким чином, ОСОБА_2 порушила виконання своїх зобов'язань за договором позики від 15.05.2009 р. перед ОСОБА_1 вже з 21.11.2009 р.

Згідно ст. 611 ЦК України, у разі порушення зобов'язання, настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Відповідно до ст. 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до ст. 625 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір відсотків не встановлений договором або законом.

Представником ОСОБА_1 правильно обрахований розмір трьох процентів річних від простроченої поверненням відповідачем ОСОБА_2 позичених коштів, але лише за період з 21.11.2009 р. по 21.09.2012 р. в розмірі 611 доларів США.

Тому, в силу норми ст. 11 ЦПК України, вимога позивача про стягнення з відповідача гривневого еквіваленту трьох процентів річних підлягає задоволенню саме в цьому розмірі.

Відповідно до ст. 192 ЦК України, законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України гривня.

За ч. 1 ст. 533 ЦК України, грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу.

Загальний розмір основного боргу відповідача перед позивачем складається із суми доданків неповернутої суми позики в розмірі 20 350 доларів США, процентів за користування позикою на рівні облікової ставки НБУ в розмірі 5 953 долари США, трьох процентів річних від простроченої поверненням суми боргу в розмірі 611 доларів США і дорівнює 26 914 доларам США, що згідно офіційного курсу НБУ на день постановлення рішення на рівні 799 грн. 30 коп. за 100 доларів США, становить 215 123 грн. 60 коп.

Відповідно до ч. 1 статті 548 Цивільного кодексу України, виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено законом або договором.

Згідно зі ст. 546 Цивільного кодексу України, виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання.

Відповідно до ч. 1 ст. 549 ЦК України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Згідно ст. 551 ЦК України, предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Умовою п. 5 договору позики від 15.05.2009 р. сторонами обумовлено договірну фінансову санкцію у вигляді неустойки за прострочення виконання зобов'язань позичальника ОСОБА_2 в розмірі 350 грн. 00 коп. за кожен день прострочення, починаючи з шостого дня прострочення.

Положення цього пункту узгоджується з умовою підп. 2 п. 4 Договору, відповідно до якої, прострочкою виконання позичальником ОСОБА_2 її зобов'язань є недотримання строку сплати будь-якого з поточних платежів більш ніж на п'ять днів.

Відповідно до ст. 550 ЦК України, право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням боржником зобов'язання.

Враховуючи положення умови підп. 2 п. 4 договору позики від 15.05.2009 р., судом встановлено, що ОСОБА_2 порушує свої зобов'язання з 21.11.2009 р.

Представником позивача ОСОБА_1 правильно обраховано неустойку за 1 035 днів прострочення відповідачем ОСОБА_2 її зобов'язань з повернення позики в період з 21.11.2009 року по 21.09.2012 року в сумі 362 250 грн. 00 коп.

Відповідно до ч. 3 ст. 551 ЦК України, розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Застосоване у наведеній нормі поняття «значно» є оціночними і має конкретизуватися судом у кожному конкретному випадку. Законодавець не наводить переліку «інших обставин», які мають істотне значення. Це питання вирішується із врахуванням конкретної ситуації. Такими обставинами можуть бути: форма і ступінь вини боржника; ступінь виконання зобов'язання боржником перед кредитором; відповідність порушення розміру неустойки; традиційний розмір неустойки в практиці ділового обігу; негативні наслідки, які настали або можуть настати для кредитора у зв'язку з неналежним виконанням боржником зобов'язання; ступінь поширеності такого порушення в діловому обігу; рівень інфляції протягом часу, коли зобов'язання повинно було бути виконано, і до його фактичного виконання чи до моменту прийняття судового рішення; середня банківська ставка за користування кредитами тощо.

Відповідно до ст. 10 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

За змістом ст. 27 ЦПК України, особи, які беруть участь у справі, мають право брати участь у судових засіданнях, подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, заявляти клопотання, давати усні та письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб, користуватися правовою допомогою, користуватися іншими процесуальними правами, встановленими законом. Особи, які беруть участь у справі позовного провадження, для підтвердження своїх вимог або заперечень зобов'язані подати всі наявні у них докази до або під час попереднього судового засідання, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться - до початку розгляду справи по суті.

Згідно роз'яснень п. 27 Постанови № 5 Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від 30.03.2012 р., положення ч. 3 ст. 551 ЦК України про зменшення розміру неустойки може бути застосовано судом лише за заявою відповідача.

Відповідно до ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Однак, обґрунтованого клопотання про зменшення розміру неустойки від відповідача ОСОБА_2 суду не надходило.

В силу ч. 2 ст. 59 ЦПК України, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Жодних відомостей щодо перевищення суми штрафів над розміром завданих відповідачем збитків позивачеві або інших обставин, що мають істотне значення для справи і можуть бути підставою для зменшення розміру неустойки суду не надано, і матеріали справи не містять.

Разом з тим, судом встановлено і підтверджується матеріалами справи, що порушення відповідачем ОСОБА_2 своїх зобов'язань сталося виключно з її вини і виражається у формі її цілковитої бездіяльності. За увесь час з моменту укладення сторонами 15.05.2009 р. ОСОБА_2 повернула ОСОБА_1 всього лише 1 750 доларів США і з жовтня 2009 р. не вчинила жодних дій, спрямованих на погашення свого боргу або врегулювання спору в інший спосіб в позасудовому порядку, а законні обґрунтовані вимоги ОСОБА_1 та його представника ігнорує. Встановлений сторонами в договорі позики від 15.05.2009 року розмір неустойки фактично складає близько 0,2 % від суми невиконаного відповідачем зобов'язання, що є вдесятеро меншим від зазвичай використовуваної в практиці ділового обігу неустойки.

Тому, суд не знаходить підстав для зменшення розміру нарахованої позивачем неустойки з власної ініціативи і знаходить обґрунтованою вимогу ОСОБА_1 про стягнення з ОСОБА_2 на його користь неустойки в повному обсязі на суму 362 250 грн. 00 коп.

Проте, відповідачем ОСОБА_2 та її представником заявлено про застосування до вимог ОСОБА_1 про стягнення з неї на його користь неустойки позовної давності.

Відповідно до ст. 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно ч. 3 ст. 267 ЦК України, позовна давність застосовується судом за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Суд задовольняє заяву відповідача ОСОБА_2 та її представника і застосовує до вимог ОСОБА_1 щодо стягнення з неї неустойки позовну давність.

При цьому суд виходить з наступного.

В ст. 257 ЦК України встановлено загальну позовну давність у три роки. Статтею 258 ЦК України передбачено спеціальну позовну давність для окремих видів вимог. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки.

Неустойка - це санкція, яка нараховується з першого дня прострочення і допоки зобов'язання не буде виконано. Її розмір збільшується залежно від продовження правопорушення.

За правилами ст. 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

Строк позовної давності щодо стягнення неустойки обчислюється по кожному дню, за яким нараховується неустойка, окремо. Право на позов про стягнення неустойки за кожен день виникає щодня на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня, коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Отже, в разі пропущення кредитором річного строку з моменту початку порушення боржником його прав, неустойка може бути ним обрахована, а судом має бути задоволена вимога про її стягнення за останній рік невиконання боржником своїх зобов'язань в межах строку позовної давності за основним зобов'язанням.

З урахуванням викладеного, суд приходить до висновку про задоволення вимог ОСОБА_1 в частині стягнення з відповідача ОСОБА_2 неустойки за останні 365 перед зверненням в суд із позовом днів прострочення відповідачем ОСОБА_2 її зобов'язань за договором позики від 15.05.2009 р. в період з 21 вересня 2011 року по 21 вересня 2012 року в сумі 127 750 грн. 00 коп.

Загальна сума задоволених позовних вимог складає суму доданків основного боргу в сумі 215 123 грн. 60 коп. та неустойки в сумі 127 750 грн. 00 коп., а всього - на суму 342 873 грн. 60 коп.

Крім того, відповідно до вимог ст. 88 ЦПК України, стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 192, 203, 204, 215, 230, 253, 256, 258, 267, 526, 530, 533, 537, 546, 548 - 551, 610 - 614, 625, 627, 629, 1046 - 1051 ЦК України, керуючись ст. ст. 10, 11, 27, 31, 58 - 61, 88, 212 - 215, 218 ЦПК України, суд -

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 15 травня 2009 року в розмірі 342873 (триста сорок дві тисячі вісімсот сімдесят три) грн. 60 коп., сплачений судовий збір в розмірі 3219 (три тисячі двісті дев'ятнадцять) грн.

В задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1, третя особа приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу про визнання договору позики частково недійсним - відмовити.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Апеляційного суду Харківської області через суд першої інстанції шляхом подачі в 10-денний строк з дня проголошення рішення апеляційної скарги.

Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подавати апеляційну скаргу протягом 10 днів з дня отримання копії цього рішення.

Головуючий суддя -