Рішення № 34490244, 21.10.2013, Голосіївський районний суд міста Києва

Справа № 752/10118/13-ц

Провадження №: 2/752/3350/13

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 жовтня 2013 року Голосіївський районний суд м. Києва в складі:

головуючого судді - Пасинок В.С.

при секретарях - Тасенко О.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до відкритого акціонерного товариства «Авиакомпания «Сибирь» в особі представництва ВАТ «Авиакомпания «Сибирь» про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -

в с т а н о в и в:

у червні 2013 року позивач звернулась до Голосіївського районного суду м. Києва з позовом до ВАТ «Авиакомпания «Сибирь» про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Свій позов обґрунтувала тим, що ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 23 липня 2009 року, яке залишено без змін ухвалою Верховного суду України від 22 грудня 2009 року, її поновлено на роботі на посаді директора ТОВ «С7 Київ» та генерального представника Представництва ВАТ «Авиакомпания «Сибирь», стягнуто з ТОВ «С7 Київ» на її користь 29 856,60 грн. середнього заробітку за час вимушеного прогулу, 1 000,00 грн. - моральної шкоди, 5 125,00 грн. - витрат на надання правової допомоги, з ВАТ «Авиакомпания «Сибирь» - 41 995,44 грн. - середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, 1 000,00 грн. - моральної шкоди, 5 125, 00 грн. - витрат на правову допомогу.

Відповідач ВАТ «Авиакомпания «Сибирь» в добровільному порядку не виконало судове рішення, через що вона змушена була звернутись до ВДВС Голосіївського районного управління юстиції в м. Києві з приводу примусового його виконання.

Однак, на сьогоднішній день рішення суду не виконано.

Тому, вважає, що відповідач повинен, з урахуванням положень ст. 236 КЗпПУ, виплатити їй середній заробіток за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі.

Крім того, внаслідок неправомірних дій відповідача, які проявились у затримці виконання рішення суду про поновлення його на роботі та невиплаті належних сум за час такої затримки, їй було спричинено моральну шкоду, яка виразилась у моральних переживаннях і стражданнях.

На підставі ст. ст. 236, 237-1 КЗпПУ просила суд стягнути з ВАТ «Авиакомпания «Сибирь» на її користь в розмірі 976 321,88 грн. середнього заробітку за час вимушеного прогулу та 50 000,00 грн. у відшкодування моральної шкоди.

В ході подальшого розгляду справи позивач уточнила свої вимоги, та не змінюючи підстав останніх, остаточно просила стягнути з відповідача 681 190,74 грн. середнього заробітку за час вимушеного прогулу та 50 000,00 грн. у відшкодування моральної шкоди (а.с. 107-108).

Представник позивача в ході розгляду справи обґрунтування позову підтримали у повному обсязі з урахуванням уточнень та просили суд задовольнити його, виходячи з обставин, викладених в позовній заяві та уточненнях до неї.

Представник відповідача в ході розгляду справи не визнав та просив суд відмовити у їх задоволенні. При цьому посилався на пропуск позивачем строку позовної давності, на застосуванні якого наполягав та подав відповідну заяву, неналежність відповідача у справі, оскільки представництво не є юридичною особою, відсутність з боку позивача дій, спрямованих на виконання судового рішення, а також на відсутність з вини позивача на підприємстві трудової книжки останньої.

Просив суд при ухваленні рішення врахувати доводи сторони відповідача, викладені в наявних в матеріалах справи письмових поясненнях та запереченнях (а.с. 47-52, 92-94).

Заслухавши представника позивача, представника відповідача, дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку про те, що позов ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Так, судом встановлено та вбачається з матеріалів справи, що рішенням Печерського районного суду м. Києва від 25 травня 2009 року позивачу ОСОБА_1 відмовлено у задоволенні позову про поновлення на посаді, стягнення коштів за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

Вказане судове рішення скасовано ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 23 липня 2009 року, ОСОБА_1 поновлено на роботі на посаді директора ТОВ «С7 Київ» та генерального представника Представництва ВАТ «Авиакомпания «Сибирь», стягнуто з ТОВ «С7 Київ» на її користь 29 856,60 грн. середнього заробітку за час вимушеного прогулу, 1 000,00 грн. - моральної шкоди, 5 125,00 грн. - витрат на надання правової допомоги, з ВАТ «Авиакомпания «Сибирь» - 41 995,44 грн. - середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, 1 000,00 грн. - моральної шкоди, 5 125, 00 грн. - витрат на правову допомогу (а.с. 10-12, 73-74).

Вказане судове рішення залишено без змін ухвалою Верховного суду України від 22 грудня 2009 року (а.с. 13).

Як встановлено в ході розгляду справи та не заперечувалось сторонами, позивач на виконання зазначеного судового рішення 10 серпня 2009 року звернулась до ВДВС Голосіївського районного управління юстиції в м. Києві, де було відкрито виконавче провадження (а.с. 4, 5, 18-27).

Про наявність відкритого виконавчого провадження боржник - ВАТ «Авиакомпания «Сибирь», був обізнаний, спростовано вказане в ході розгляду справи доказами в розумінні положень ст. ст. 56-60 ЦПК України не було, з відповідними заявами щодо неправомірності та незаконності провадження по примусовому виконанню судового рішення не звертався, і, як наслідок, дії державного виконавця та прийняті ним рішення в установленому порядку незаконними визнані не були.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначають Закон України від 21 квітня 1999 року № 606-ХІV «Про виконавче провадження», а також прийнята на виконання цього Закону Інструкція про проведення виконавчих дій, затверджена наказом Міністерства юстиції України від 15 грудня 1999 року № 74/5.

Відповідно до зазначених нормативно-правових актів примусове виконання рішень в Україні покладається на державну виконавчу службу та здійснюється останньою на підставі виконавчого документа.

Відповідно до ст. 8 Закону боржником є фізична або юридична особа, визначена виконавчим документом.

Згідно ч. ч. 1, 2 ст. 14 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

Проте, як встановлено судом і доказів на підтвердження зворотного не надано, не зважаючи на вказівку у рішенні суду щодо негайності його виконання в частині поновлення позивача на роботі, рішення Апеляційного суду м. Києва від 23 липня 209 року не виконано, наказ про поновлення позивача на роботі на посаді генерального представника Представництва ВАТ «Авиакомпания «Сибирь» не видано, кошти, належні до виплати, не сплачено.

Згідно ст. 236 КЗпПУ в разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.

Як роз`яснено в п. 6 Постанови Пленуму Верховного суду України № 13 від 24 грудня 1999 року «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов'язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов'язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.

Згідно п. 32 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів», оскільки згідно зі ст. 235 КЗпПУ оплаті підлягає вимушений прогул, вимоги працівника про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку підлягають задоволенню в тому разі і за той період, коли з вини власника або уповноваженого ним органу була затримана видача трудової книжки або неправильне формулювання причин звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника. При присудженні оплати за час вимушеного прогулу зараховується заробіток за місцем нової роботи (одержана допомога по тимчасовій непрацездатності, вихідна допомога, середній заробіток на період працевлаштування, допомога по безробіттю), який працівник мав в цей час. У випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв'язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи - невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботі.

Отже, з урахуванням наведених норм та наданих позивачем доказів, суд приходить до висновку про порушення ВАТ «Авиакомпания «Сибирь» трудових прав позивача, і, як наслідок, про обов'язок виплатити позивачу середній заробіток за час вимушеного прогулу при затримці виконання рішення суду про поновлення його на роботі, який слід обчислювати з часу набрання законної сили рішенням Апеляційного суду м. Києва від 23 липня 2009 року.

При цьому, суд, не заперечуючи механізму розрахунку середнього заробітку, здійсненого позивачем відповідно до положень постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження порядку обчислення середньої заробітної плати» від 08 лютого 1995 року № 100, вважає й обґрунтованим його розмір (а.с. 10-108).

До такого висновку суд дійшов, виходячи з даних, що містяться в довідках Представництва ВАТ «Авиакомпания «Сибирь», з яких вбачається, що середній заробіток позивача на підприємстві складав 617,58 грн. (а.с. 109-110).

При цьому суд не приймає до уваги тверджень сторони відповідача щодо пропуску позивачем строку позовної давності, оскільки невиплата відповідачем належних позивачу сум є триваючим правопорушенням, а отже, позивач може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. А оскільки в ході розгляду справи судом встановлено, що рішення Апеляційного суду м. Києва від 23 липня 2009 року не виконано, то перебіг строку не починався, а, відтак, твердження про його пропуск є неправильним.

До того ж, положення ст. 233 КЗпПУ не розповсюджуються на правовідносини, що виникли з приводу невиконання рішення суду про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника, оскільки чинне законодавство передбачає обов'язок власника або уповноваженого ним органу відповідальність за затримку виконання такого рішення за наявності їх вини.

Так само критично оцінюється судом й твердження відповідача щодо відсутності з боку позивача належного волевиявлення на виконання рішення суду, що мало виразитись у зверненнях в письмовій формі (у виді заяв) про поновлення її на роботі, оскільки, виходячи з положень чинного законодавства, зокрема, ст. 14 ЦПК України, відповідач мав самостійно виконати судове рішення, про існування якого йому було достовірно відомо, не чекаючи ані заяв позивача, ані судових рішень. Проте, з матеріалів справи вбачається те, що саме відповідач ухиляється від виконання судового рішення, належним чином не виконуючи вимоги державного виконавця і судового рішення.

Також критично судом оцінюється твердження відповідача щодо його неналежності внаслідок того, що він є представництвом, а, отже, не є юридичною особою.

Проте, вказане твердження оцінюється судом як спроба сторони відповідача уникнути відповідальності за допущені порушення законодавства, оскільки з матеріалів справи чітко вбачається, що вимоги пред'явлені до ВАТ «Авиакомпания «Сибирь», яка в Україні представлена Представництвом ВАТ «Авиакомпания «Сибирь», яка і була відповідачем у справі, в якій винесено ухвалу від 23 липня 2009 року.

Посилання відповідача на те, що й виконавче провадження було відкрито щодо неналежного боржника також, на думку суду, не заслуговує на увагу. В даному випадку суд погоджується з думкою позивача про те, що, по-перше, жоден документ, виданий ВДВС Голосіївського районного управління юстиції в м. Києві не оскаржений та не скасований за заявою відповідача, й в останніх не вбачається їх невідповідності вимогам Закону України «Про виконавче провадження» (а.с. 112).

Посилання сторони відповідача на лист № 10/16/186-11 від 06 січня 2011 року «Щодо поновлення на роботі працівників у разі їх незаконного звільнення» в даному випадку є недоречними, оскільки позивач звернулась з відповідною заявою до виконавчої служби.

З приводу відсутності в компанії трудової книжки позивача через те, що остання взагалі нею не подавалась при прийнятті на роботу, то вказане твердження сторони відповідача не знайшло свого ствердження в ході розгляду справи, не містить під собою жодного правового підґрунтя, й, крім того, суперечить положенням Постанови Кабінету Міністрів України «Про трудові книжки працівників» № 301 від 27 квітня 1993 року, а тому не заслуговує на увагу.

Вирішуючи вимогу про відшкодування моральної шкоди, суд виходив з наступного.

У відповідності до ч.1 ст. 237-1 КЗпПУ відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Згідно з постановою Пленуму Верховного суду від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної шкоди» визначено поняття моральної шкоди. Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Відповідно до п. 5 вказаної постанови обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Згідно ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до вимог ст. 60 ЦПК України кожна особа повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Звертаючись до суду з вказаною вимогою, позивач в її обґрунтування вказала на те, що внаслідок неправомірних дій відповідача змінився звичайний спосіб її життя, що призвело до напруження сімейних відносин та погіршення стосунків з оточуючими, вона не має самостійного заробітку, що принижує її людську гідність.

Проте, враховуючи положення вказаних статей, приймаючи до уваги те, що позивачем як при зверненні до суду, так і в ході розгляду справи в обґрунтування моральної шкоди та формули розрахунку її компенсації, а також на підтвердження факту заподіяння моральної шкоди не було надано доказів, на які б вона посилалась як на підставу своїх вимог в даній частині позову, суд приходить до висновку про необхідність відмови у задоволенні позовних вимог позивача в цій частині за їх недоведеністю.

Питання щодо судового збору слід вирішити в порядку, визначеному ст. 88 ЦПК України.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 233, 235, 236, 237-1 КЗпП України, Постановою Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», Постановою Пленуму Верховного суду України №13 від 24 грудня 1999 року «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», Постановою Пленуму Верховного Суду України №4 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної шкоди», Порядком розрахунку середнього заробітку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100, Інструкціє про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України 29 липня 1993 року № 58, ст. ст. 10, 11, 15, 59-61,79, 88, 212-215, 218, 294, 367 ЦПК України, суд, -

в и р і ш и в:

позов ОСОБА_1 до відкритого акціонерного товариства «Авиакомпания «Сибирь» в особі представництва ВАТ «Авиакомпания «Сибирь» про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - задовольнити частково.

Стягнути з відкритого акціонерного товариства «Авиакомпания «Сибирь» в особі представництва ВАТ «Авиакомпания «Сибирь» в Україні (місцезнаходження: 08307, Київська область, м. Бориспіль, аеропорт «Бориспіль», ідентифікаційний код представництва 26246276) на користь ОСОБА_1 681 190,74 (шістсот вісімдесят одна тисяча сто дев»яносто грн. 74 коп.) грн. середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

В іншій частині позовних вимог - відмовити.

Допустити негайне виконання рішення суду в частині стягнення середнього заробітку в межах суми платежу за один місяць.

Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду м. Києва шляхом подання через Голосіївський районний суд м. Києва апеляційної скарги протягом десяти днів з дня його проголошення.

Суддя В.С. Пасинок