Ухвала суду № 34430223, 17.10.2013, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"17" жовтня 2013 р. м. Київ К/800/30851/13

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:

головуючої: суддів: при секретарі:Блажівської Н.Є., Костенка М.І., Сіроша М.В., Томилець Ю.Г. розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Квадратура» на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 22 травня 2013 року

у справі№ 2а-1765/12/2670 за позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "Квадратура" до за участю Державної податкової інспекції у Подільському районі м. Києва Державної податкової служби Прокуратури Подільського району міста Києвапровизнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень, -

В С Т А Н О В И Л А

Товариство з обмеженою відповідальністю «Квадратура» (далі - Позивач або ТОВ «Квадратура») звернулося до суду з позовом до Державної податкової інспекції у Подільському районі м. Києва Державної податкової служби (далі - відповідач або ДПІ у Подільському районі м. Києва ДПС) про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень від 22 грудня 2012 року № 0001422320, № 0001432320.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 14 червня 2012 року позов задоволено: визнано протиправними та скасовано податкові повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Подільському районі міста Києва від 22 грудня 2011 року № 0001422320 та № 0001432320.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 22 травня 2013 року апеляційну Державної податкової інспекції у Подільському районі м. Києві Державної податкової служби - задоволено, а постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 14 червня 2012 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог Товариству з обмеженою відповідальністю «Квадратура» відмовлено у повному обсязі.

ТОВ «Квадратура» в касаційній скарзі, вказуючи на допущені судом апеляційної інстанції порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення даного спору, просить скасувати постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 22 травня 2013 року та залишити в силі постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 14 червня 2012 року.

Відповідач не скористався процесуальним правом надати письмові заперечення на касаційну скаргу, що не перешкоджає її розгляду.

Заслухавши суддю-доповідача, сторін, що беруть участь у справі, обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши за матеріалами справи правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, колегія суддів звертає увагу на наступне.

Відповідно до частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, які не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Фактичною підставою для донарахування податкових зобов'язань з податку на додану вартість та податку на прибуток приватних підприємств згідно з податковими повідомленнями-рішеннями з приводу правомірності яких виник спір, стали висновки контролюючого органу, викладені в акті перевірки від 7 грудня 2011 року № 494/23-205/33745905, про порушення позивачем, зокрема, вимог пункту 1.32 статті 1, пункту 5.1, підпункту 5.2.1 пункту 5.2, підпункту 5.3.9 пункту 5.3 статті 5, підпункту 11.2.1 пункту 11.2 статті 11 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» та підпункту 14.1.36 пункту 14.1 статті 14, пунктів 138.1, 138.5 статті 138, підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 Податкового кодексу України, що призвело до заниження податку на прибуток на загальну суму 5 188 489,00 грн. ; підпунктів 7.4.1, 7.4.5 пункту 7.4, підпункту 7.5.1 пункту 7.5 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість», що призвело до заниження податку на додану вартість на загальну суму 763 013,00 грн.

За наслідками перевірки податковим органом винесено податкові повідомлення-рішення від 22 грудня 2011 року:

- № 0001422320 про донарахування податкового зобов'язання з податку на прибуток приватних підприємств на загальну суму 6 000 078,0 грн., з яких 5 188 489,0 грн. - основний платіж, 889 511,0 грн. - штрафні санкції;

- № 0001432320 про донарахування податкового зобов'язання з податку на додану вартість на загальну суму 953 866,0 грн., з яких 763 013,0 грн. - основний платіж, 190 753,0 грн. - штрафні санкції.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, підставою для нарахування позивачу сум податкового зобов'язання з податку на додану вартість та податку на прибуток підприємств за вказаними податковими повідомленнями-рішеннями стали висновки відповідача про завищення підприємством суми податкового кредиту за рахунок включення сум податку на додану вартість за податковими накладними, виписаними ТОВ «Ретоме» та зменшення об'єкту оподаткування податком на прибуток підприємств внаслідок завищення сум валових витрат по взаємовідносинам з ТОВ «Арт-Центр «Калаф», ТОВ «Ретоме», ТОВ «РІП». Висновки податкового органу ґрунтуються на тому, що правовідносини позивача та наведених підприємств не спричиняють реального настання правових наслідків відповідно до частин 1, 2 статті 215, частини 5 статті 203, статті 216 Цивільного кодексу України.

Наведені в акті обставини було розцінено відповідачем як доказ складення платником пакету документів для отримання необґрунтованої податкової вигоди, позаяк застосований позивачем механізм господарсько-правових правовідносин з ТОВ «Арт-Центр «Калаф», ТОВ «Ретоме» та ТОВ «РІП» створює лише видимість товарообігу та руху грошових коштів без реальних економічних змін майнового стану у процесі здійснення фактичної господарської діяльності.

Задовольняючи позовні вимоги ТОВ «Квадратура», суд першої інстанцій виходив із того, що реальність здійснення господарських операцій між позивачем та його контрагентами підтверджується наявними у матеріалах справи документами первинного бухгалтерського обліку, які складені відповідно до вимог чинного законодавства.

Суд апеляційної інстанцій, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову виходив із того, що надані позивачем на підтвердження реального здійснення господарських операцій з ТОВ «Арт-Центр «Калаф», ТОВ «Ретоме», ТОВ «РІП» договори, акти виконаних робіт, бухгалтерські розрахунки не є належними доказами виконання послуг.

Перевіряючи дотримання судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права під час ухвалення судових рішень, колегія суддів Вищого адміністративного суду України звертає увагу на наступне.

За змістом підпункту 5.2.1 пункту 5.2 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» (який діяв на час виникнення спірних правовідносин) до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3 - 5.7 цієї статті.

Абзацом четвертим підпункту 5.3.9 пункту 5.3 цієї ж статті Закону передбачено, що не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

Аналогічні положення містяться і в Податковому кодексі України, згідно з пунктом 138.2 статті 138 якого, витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу. Відповідно до підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 цього Кодексу не включаються до складу витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Податковий кредит звітного періоду, згідно з підпунктом 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за протягом звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій в необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання у виробництві та/або поставці товарів (послуг) для оподатковуваних операцій у межах господарської діяльності платника податку.

Відповідно до підпункту 7.4.5 пункту 7.4 не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями, а при імпорті робіт (послуг) - актом прийняття робіт (послуг) чи банківським документом, який засвідчує перерахування коштів в оплату вартості таких робіт (послуг).

З наведених законодавчих положень випливає, що умовою виникнення у платника права на зменшення оподатковуваного доходу на суму понесених витрат та на включення до податкового кредиту сум податку на додану вартість, сплачених в ціні товару (послуги) є реальне здійснення операцій з придбання товарів (робіт, послуг), а також оформлення зазначених операцій необхідними документами первинного обліку, що містять достовірні відомості про обсяг та зміст господарської операції.

Судова практика вирішення податкових спорів виходить з презумпції добросовісності платника, тобто з презумпції економічної виправданості дій платника, що мають своїм наслідком отримання податкової вигоди, та достовірність відомостей у бухгалтерській та податковій звітності платника.

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України звертає увагу також на те, що доводи податкового органу про отримання платником необґрунтованої податкової вигоди мають ґрунтуватись на сукупності доказів, що безспірно підтверджують існування обставин, які виключають право платника, зокрема, на формування податкового кредиту та валових витрат.

Так, судами попередніх інстанцій встановлено, що між ТОВ «Квадратура» (Замовник) та ТОВ «Арт-центр «Калаф» (виконавець) укладено договори від 1 жовтня 2010 року № 34-2-10/10 (том 1, а.с. 161), від 1 листопада 2010 року № 53-2-11/10 (том 1, а.с. 167), від 1 грудня 2010 року № 56-2-12/10 (том 1, а.с. 173), від 4 січня 2011 року № 58-2-01/11 (том 1, а.с.179), від 4 січня 2011 року № 59-2-01/11 (том 1, а.с.185), за умовами яких, замовник доручає, а виконавець бере на себе зобов'язання виконати будівельні роботи в приміщеннях житлового будинку за адресами м. Київ, вул. Краснова 19 та м. Київ, вул. Васильківська 31/17.

Так, фактичне виконання робіт ТОВ «Арт-центр «Калаф» підтверджується наявними у матеріалах справи актами здачі-приймання наданих послуг: від 30 жовтня 2010 року №1, від 30 жовтня 2010 року № 1, від 30 грудня 2010 року № 1, від 31 січня 2011 року № 1, від 31 січня 2011 року № 1 та актами виконаних будівельних робіт.

На виконання вказаних договорів позивачем ТОВ «Арт-центр «Калаф» перераховано грошові кошти, що підтверджується платіжними дорученнями: від 17 листопада 2010 року № 761, від 1 грудня 2010 року № 834, від 24 лютого 2011 року № 269, від 16 грудня 2010 року № 941, від 25 лютого 2011 року № 271, від 4 лютого 2011 року № 171, від 13 січня 2011 року № 48, від 10 січня 2011 року № 7, від 2 лютого 2011 року № 132, від 18 лютого 2011 року № 232, від 2 грудня 2010 року № 841, від 11 січня 2011 року № 15, від 21 грудня 2010 року № 957, від 3 лютого 2011 року № 159, від 30 листопада 2010 року № 825, від 14 січня 2011 року № 59, від 22 грудня 2010 року № 969, від 17 січня 2011 року № 67, від 29 листопада 2010 року № 816, а останнім виписано податкові накладні від 30 жовтня 2010 року № 210, від 30 листопада 2010 року № 480, від 30 грудня 2010 року, від 31 січня 2011 року № 269, від 31 січня 2011 року № 270.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, фінансово-господарські правовідносини між позивачем та ТОВ «Ретоме» виникли внаслідок укладення договорів субпідряду на виконання будівельних робіт в приміщеннях житлового будинку за адресою м. Київ, вул. Васильківська 31/17 від 1 вересня 2010 року № 25-2-09/10 (том 1, а.с. 81) та від 1 жовтня 2010 року № 33-2-10/10 (том 1, а.с 93). У ціні придбаних послуг позивачем сплачено на користь ТОВ «Ретоме» суму податку на додану вартість, що підтверджується платіжними дорученнями: від 6 жовтня 2010 року № 454., від 7 жовтня 2010 року № 473, від 14 жовтня 2010 року № 521, від 27 жовтня 2010 року № 600, від 28 жовтня 2010 року № 613, від 29 жовтня 2010 року № 624, від 26 жовтня 2010 року № 815, від 2 грудня 2010 року № 842, від 6 грудня 2010 року № 861, від 7 грудня 2010 року № 881, від 8 грудня 2010 року № 889, від 9 грудня 2010 року № 902, яку в подальшому включено до складу податкового кредиту, про що свідчать наявні у матеріалах справи податкові накладні від 30 вересня 2010 року № 84 та від 30 жовтня 2010 року № 365.

Фактичне виконання ТОВ «Ретоме» робіт підтверджується наявними в матеріалах справи актами здачі - приймання наданих послуг від № 1 від 30 вересня 2010 року № 1 від 30 жовтня 2010 року та актами виконаних будівельних робіт.

Щодо фінансово-господарських правовідносин між позивачем та ТОВ «РІП», то згідно зі встановленими судами попередніх інстанцій обставинами, між вказаними суб'єктами господарювання укладено договори субпідряду на виконання будівельних робіт на будівництві житлового будинку за адресою м. Київ, вул. Васильківська 31/17 від 1 березня 2011 року № 90-2-03/11 (том 1, а. с. 105), від 1 березня 2011 року № 91-2-03/11 (том 1, а.с. 110), від 1 квітня 2011 року № 117-2-04/1 (том 1, а.с. 115), від 1 квітня 2011 року № 118-2-04/11 (том 1, а.с. 120), від 1 квітня 2011 року № 119-2-04/11 (том 1, а.с. 125), від 1 квітня 2011 року № 131-2-05/11 (том 1, а.с. 130), від 1 квітня 2011 року № 132-2-05/11 (том 1, а.с. 135), від 1 квітня 2011 року № 133-2-05/11 (том 1, а с. 140).

За результатами виконання будівельних робіт за вказаними договорами сторонами підписано акти здачі-приймання наданих послуг та акти виконаних будівельних робіт, а позивачем сплачено на користь ТОВ «РІП» суму податку на додану вартість, що підтверджується платіжними дорученнями від 26 квітня 2011 року 479, від 26 квітня 2011 року № 480, від 13 травня 2011 року № 605, від 17 травня 2011 року № 629, від 18 травня 2011 року № 640, від 25 травня 2011 року № 703, від 27 травня 2011 року № 729, а останнім виписано податкові накладні від 31 березня 2011 року № 236, від 31 березня 2011 року № 237, від 29 квітня 2011 року № 309, від 29 квітня 2011 року № 310, від 29 квітня 2011 року № 311, від 24 травня 2011 року № 465, від 25 травня 2011 року № 467, від 27 травня 2011 року № 471.

Крім того, використання послуг, отриманих від ТОВ «Арт-Центр «Калаф», ТОВ «Ретоме», ТОВ «РІП» у власній господарській діяльності ТОВ «Квадратура» підтверджується наявною у матеріалах справи первинною документацією, зі змісту якої слідує, що замовлення і здача робіт (до виконання яких позивач залучав контрагентів) здійснювались за результатами виконання позивачем зобов'язань за укладеними договорами з Державним підприємством «Житлоінбуд» та ТОВ «Форум Інвест».

Фактичне виконання робіт також підтверджується письмовими заявами працівників ТОВ «Квадратура» ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 (підписи яких завірено нотаріально) (том 1 а.с. 309-310, том 2 а.с. 41-42, 110) та фотографіями об'єкта будівництва за адресою м. Київ, вул. Васильківська 31/17.

На підставі вищенаведених доказів, що були досліджені у судовому процесі та оцінка яким надана з дотриманням положень статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України - суд першої інстанції зробив правильний висновок про документальне підтвердження факту реального здійснення господарських операцій між позивачем та ТОВ «Арт-Центр «Калаф», ТОВ «Ретоме», ТОВ «РІП».

Разом з тим, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про правомірність донарахування податкового зобов'язання за оскаржуваними податковими повідомленнями-рішеннями з огляду на наступне.

Вважаючи, що позивачем отримано необґрунтовану податкову вигоду, суд апеляційної інстанції виходив із того, що до основного виду діяльності ТОВ «Арт-Центр «Калаф» віднесена театральна та інша мистецька діяльність, а тому укладення вказаним підприємством договорів на виконання будівельних робіт є неможливим. При цьому суд не звернув увагу на те, що згідно довідки з ЄДРПОУ та ліцензії серії АВ №515005, які містяться в матеріалах справи (том 2, а. с. 47; том 2 а.с. 48 відповідно), основним видом діяльності вказаного підприємства є будівництво будівель та діяльність в сфері інжинірингу.

Крім того, факт наявності у контрагентів позивача спеціальної правосуб'єктності, що надає їм право здійснювати діяльність у сфері будівництва підтверджується листом Державної архітектурно-будівельної інспекції України від 13 квітня 2012 року № 40-16-2648 (том 2, а.с. 107), зі змісту якого:

- згідно з наказом Держархбудінспекції від 8 вересня 2010 року № 22-Л ТОВ «Ретоме» (код ЄДОПОУ 37143680) видано ліцензію на господарську діяльність пов'язану зі створенням об'єктів архітектури серії АВ 555425 з терміном дії з 8 вересня 2010 року по 8 вересня 2013 року;

- згідно з наказом Інспекції держархбудконтролю у м. Києві від 13 квітня 2010 року ТОВ «Арт-Центр «Калаф» (код ЄДРПОУ 33545388) видано ліцензію на господарську діяльність пов'язану зі створенням об'єктів архітектури серії АВ 515005 з терміном дії з 13 квітня 2010 року по 13 квітня 2013 року;

- згідно з наказом Інспекції держархбудконтролю у м. Києві від 21 жовтня 2008 року № 25-Л ТОВ «РІП» (код ЄДРПОУ 32163147) видано ліцензію на господарську діяльність, пов'язану зі створенням об'єктів архітектури серії АВ 409772 з терміном дії з 21 жовтня 2008 по 21 жовтня 2010 року, яку у зв'язку зі зміною місця знаходження 08 квітня 2011 року було переоформлено на ліцензію на господарську діяльність пов'язану зі створенням об'єктів архітектури серії АГ 575195 (наказ Держархбудконтролю у м. Києві від 8 квітня 2011 року № 16-Л) з терміном дії з 8 квітня 2011 року по 21 жовтня 2013 року.

За таких обставин, з огляду на наведене, право контрагентів позивача на здійснення діяльності, що пов'язана зі створенням об'єктів будівництва оформлене належним чином та підтверджується наявними у матеріалах справи доказами.

Щодо посилань суду апеляційної інстанції на анулювання свідоцтв платника ПДВ контрагентів позивача, як на обставину, що свідчить про отримання позивачем необґрунтованої податкової вигоди, то слід зазначити, що відповідно до вимог підпункту 7.2.4 пункту 7.2 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» право на нарахування податку та складання податкових накладних надається виключно особам, зареєстрованим як платники податку у порядку, передбаченому статтею 9 цього Закону. Відповідно до пункту 9.6 статті 9 Закону України «Про податок на додану вартість» свідоцтво про реєстрацію діє до дати його анулювання. Так, на момент складення ТОВ «Ретоме» податкових накладних воно мало спеціальну правосуб'єктність, оскільки статус платника ПДВ втратило 23 вересня 2011 року, тобто після виконання зобов'язань за укладеними договорами, а, відтак, позивач мав право формувати податковий кредит на підставі податкових накладних виписаних вказаним платниками податку.

З огляду на те, що висновок відповідача про порушення ТОВ «Квадратура» вимог податкового законодавства ґрунтується на протиправному зменшенні оподаткованого доходу на суму валових витрат, понесених за здійсненими ТОВ «Арт-Центр «Калаф» та ТОВ «РІП» послугами на підставі положень Закону України«Про оподаткування прибутку підприємств», факт анулювання свідоцтв платника ПДВ вказаних підприємств не має правового значення для цілей даної справи.

Також слід звернути увагу й на те, що на момент виконання зобов'язань за укладеними угодами між позивачем та ТОВ «Арт-Центр «Калаф», ТОВ «Ретоме», ТОВ «РІП», контрагенти позивача мали місцезнаходження за адресою зазначеною в установчих документах відповідно до інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців,

Чинне законодавство не ставить умову виникнення податкових зобов'язань платника у залежність від стану податкового обліку його контрагентів, фактичного знаходження їх за місцем реєстрації та наявності чи відсутності основних фондів або спеціальних дозволів у останніх. Позивач не може нести відповідальність за невиконання його контрагентами своїх зобов'язань, адже, поняття «добросовісний платник», яке вживається у сфері податкових правовідносин, не передбачає виникнення у платника додаткового обов'язку з контролю за дотриманням його постачальниками правил оподаткування, а саме, платник не наділений повноваженнями податкового контролю для виконання функцій, покладених на податкові органи, а тому не може володіти інформацією відносно виконання контрагентом податкових зобов'язань. А відтак, за умови не встановлення податковим органом наявності замкнутої схеми руху коштів, яка б могла свідчити про узгодженість дій позивача та його постачальників для одержання товариством незаконної податкової вигоди, останнє не може зазнавати негативних наслідків внаслідок діянь інших осіб, що перебувають поза межами його впливу.Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського Суду з прав людини.

Крім того, недостатність у контрагентів самостійних трудових ресурсів та виробничих потужностей не є безумовними підставами для висновку про неправомірність формування позивачем даних податкового обліку при здійсненні господарських операцій з придбання послуг.

Щодо не відповідності осіб, уповноважених на здійснення господарських операцій ТОВ «Арт-Центр «Калаф», ТОВ «РІП», які фактично підписували первинні документи, враховані позивачем в податковому обліку, із зазначенням в цих документах директорами товариств Стельмаха А. О. та Ільницького М.М. відповідно, то оцінка цієї обставини судом першої інстанцій як такої, що не позбавляє права позивача на отримання права зменшення оподаткованого доходу для цілей оподаткування податком на прибуток підприємств є правильно, з огляду на встановлений в судовому процесі факт реального здійснення робіт на об'єктах будівництва за адресами м. Київ, вул. Краснова 19 та м. Київ, вул. Васильківська 31/17.

Щодо посилань податкового органу на встановлені в акті перевірки обставини нікчемності правочинів, колегія суддів Вищого адміністративного суду України звертає увагу на усталеність судової практики щодо даних правовідносин (зокрема ухвала Вищого адміністративного суду України від 7 листопада 2012 року № К/9991/60736/12 та постанова Вищого адміністративного суду України від 7 листопада 2012 року № К/9991/50772/12).

Так, відповідно до положень частини 1 статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаним судом недійсним (презумпція правомірності).

Вказані ж в Акті висновки є виключно суб'єктивною думкою державного податкового ревізора-інспектора, оскільки були зроблені за відсутності інформації, яка передбачена чинним законодавством.

Крім того, постановою Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року було звернено увагу на наступне: «...вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду у разі наявності відповідної суперечки. Такий позов може пред'являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. В цьому випадку в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому. Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги у разі нікчемності правочину і наявності рішення суду про визнання правочину недійсним. Наслідком визнання правочину (договору) недійсним не може бути його розірвання, оскільки це взаємовиключні вимоги. Якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтування іншої заявленої вимоги, суд не має права посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким аргументам позивача. Відповідно до статей 215 і 216 Цивільного кодексу України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним і про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину можуть бути заявлені як однією із сторін правочину, так і іншою зацікавленою особою, права і законні інтереси якої порушені здійсненням правочину».

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Крім того, відповідно до частини 1 статті 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Зазначена норма недійсність господарського зобов'язання пов'язує з наступним: невідповідністю його змісту вимогам закону; наявністю мети, що за відомо суперечить інтересам держави і суспільства; укладенням учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним із них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності).

За вимогами цивільного законодавства існує презумпція правомірності правочину (статті 204 Цивільного кодексу України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до статті 228 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

У складі цивільного правопорушення, передбаченого статтею 228 Цивільного кодексу України міститься обов'язкова ознака - специфічна мета - порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Наявність мети, включеної до складу правопорушення підлягає обов'язковому доведенню.

Мета юридичної особи має бути доведена через мету відповідного керівника - фізичної особи, яка на момент укладання угоди виконувала представницькі функції за статутом (положенням) або за довіреністю. Слід зазначити, що наявність мети зазначеної в диспозиції статті 228 Цивільного кодексу України у фізичної особи тягне кримінальну відповідальність за відповідними статтями Кримінального кодексу України за скоєний злочин, замах на злочин або готування до злочину.

Такі обставини можуть бути доведені лише обвинувальним вироком.

Відповідачем не надано доказів, а судами попередніх інстанцій не встановлено фактів порушення конституційних прав чи свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади внаслідок укладання та виконання позивачем та ТОВ «Арт-Центр «Калаф», ТОВ «Ретоме» і ТОВ «РІП» правочинів.

Таким чином, відповідачем не доведено, а судами першої та апеляційної інстанції не встановлено, наявності мети, завідомо суперечної інтересам держави і суспільства, а також існування умислу у позивача чи його контрагента, як обов'язкової ознаки для визнання правочину недійсним та застосування адміністративно-господарських санкцій. Факт порушення публічного порядку повинен бути доведений належними засобами доказування.

Інший підхід потенційно надасть можливість посадовим особам державних органів на власний розсуд оголошувати будь-який правочин недійсним (нікчемним) без звернення до суду, що не є правильним виходячи з загальних засад судочинства.

Крім того, необхідно зазначити, що можливий захист порушеного права шляхом звернення до суду із позовом про визнання нікчемного правочину дійсним стосується лише нікчемних правочинів з дефектом форми та правочинів без необхідного схвалення (параграф 2 глави 16 Цивільного кодексу України).

Відповідачем також не було обґрунтовано належним чином і доведено у встановленому законом порядку, що угоди порушують публічний порядок, суперечать моральним засадам суспільства та спрямовані на заволодіння майном держави.

До того ж, посилання відповідача на положення частини 1, 5 статті 203, частини 1, 2 статті 215, статтю 216 Цивільного кодексу України є безпідставним, так як зазначені норми можуть використовуватися лише при визнанні правочинів недійсними в судовому порядку.

Вказані висновки підтверджуються і положеннями статті 20 Податкового кодексу України, відповідно до якої органам державної податкової служби України не надано повноважень щодо визнання тих чи інших угод (правочинів) недійсними та/або нікчемними.

Згідно положень частини 2 статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Суд акцентує увагу на тому, що відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Такий підхід узгоджується з практикою Європейського Суду з прав людини. Так, у пункті 110 рішення від 23 липня 2002 року у справі «Компанія «Вестберґа таксі Актіеболаґ» та Вуліч проти Швеції» визначив, що «…адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління.».

В той же час, Державною податковою інспекцією у Подільському районі міста Києва Державної податкової служби під час розгляду адміністративної справи не наведено об'єктивних доводів щодо наявності в діях позивача ознак неправомірності, не надано доказів узгодженості дій позивача з недобросовісними платниками податків (постачальниками) з метою незаконного отримання податкової вигоди, як і не доведено правомірності оскаржуваних податкових повідомлень-рішень.

За таких обставин, колегія суддів Вищого адміністративного суду України приходить висновку, що судом апеляційної інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини та порушено норми процесуального права, в той же час, ухвалене по справі рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим.

Відповідно до частини 2 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги, але при цьому може встановлювати порушення норм матеріального чи процесуального права, на які не було посилання в касаційній скарзі.

За правилами статті 226 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції та залишає в силі рішення суду першої інстанції, яке ухвалено відповідно до закону і скасоване або змінене помилково.

Відтак, з урахуванням наведеного касаційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю "Квадратура» підлягає задоволенню, рішення суду апеляційної інстанції - скасуванню, а прийняте із вірним застосуванням норм матеріального та процесуального права та з вірною правовою оцінкою обставин у справі рішення суду першої інстанції - залишенню в силі.

Керуючись статтями 220, 221, 223, 226, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів -

У Х В А Л И Л А

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Квадратура" задовольнити.

Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 22 травня 2013 року у справі № 2а-1765/12/2670 скасувати.

Залишити в силі постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 14 червня 2012 року.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути переглянута з підстав встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуюча: Н. Є. Блажівська

Судді: М.І. Костенко

М.В. Сірош