Постанова № 34356131, 14.10.2013, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"14" жовтня 2013 р. Справа№ 910/7209/13

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Остапенка О.М.

суддів: Жук Г.А.

Мальченко А.О.

при секретарі судового засідання: Ликові В.В.,

за участю представників сторін:

від позивача: Крутенько Ю.В. - довіреність б/н від 03.09.2013 року,

від відповідача-1: Мединський М.М. - довіреність № 20 від 04.06.2013 року,

від відповідача-2: не з'явилися,

від третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору:

не з'явилися,

від третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору:

Чурікова Т.Ю. - довіреність б/н від 21.11.2012 року

розглянувши апеляційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю „Ріелком" та Товариства з обмеженою відповідальністю „Науково-виробничий центр „ТОР" на рішення господарського суду міста Києва від 28.08.2013 року

у справі № 910/7209/13 (суддя Сташків Р.Б.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю „Ріелком"

до 1. Публічного акціонерного товариства „Омега Банк"

2. Публічного акціонерного товариства „Дельта Банк"

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Реєстраційна служба Головного управління юстиції у місті Києві

про визнання договорів іпотеки недійсними та зобов'язання вчинити дії, третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору

Товариства з обмеженою відповідальністю „Науково-

виробничий центр „ТОР"

про визнання договорів іпотеки недійсними та зобов'язання вчинити

дії,

ВСТАНОВИВ:

У квітні 2013 року ТОВ „Ріелком" звернулося до господарського суду міста Києва з позовом до ПАТ „Сведбанк" про визнання Іпотечних договорів від 26.11.2007 року, посвідчених приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чігріною Г.В. за реєстровими № 115 та № 117, недійсними та зобов'язання Реєстраційної служби Головного управління юстиції у місті Києві виключити їх з реєстру обтяжень.

Ухвалою суду від 13.04.2013 року залучено до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - ТОВ „НВЦ „ТОР" та Реєстраційну службу Головного управління юстиції у місті Києві.

У травні 2013 року ТОВ „НВЦ „ТОР", як третя особа з самостійними вимогами на предмет спору, звернулося до суду з заявою визнання недійсними Іпотечних договорів від 26.11.2007 року, посвідчених приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чігріною Г.В. за реєстровими № 115, № 117 та № 121 та зобов'язання Реєстраційної служби Головного управління юстиції у місті Києві виключити їх з реєстру обтяжень.

Ухвалою суду від 31.07.2013 року замінено відповідача по справі - ПАТ „Сведбанк" на його правонаступника - ПАТ „Омега Банк", а також залучено до участі у справі у якості іншого відповідача ПАТ „Дельта Банк".

Рішенням господарського суду міста Києва від 28.08.2013 року (повний текст рішення підписано 02.09.2013 року) в задоволенні позову ТОВ „Ріелком" та ТОВ „НВЦ „ТОР" відмовлено повністю.

Не погоджуючись з зазначеним рішенням місцевого господарського суду, позивач звернувся до апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить оскаржуване рішення суду скасувати та прийняте нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі, посилаючись на порушення та неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права.

Крім того, не погоджуючись з зазначеним рішенням місцевого господарського суду, третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, звернулася до апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення господарського суду міста Києва від 28.08.2013 року скасувати та прийняте нове, яким вимоги ТОВ „НВЦ „ТОР" задовольнити в повному обсязі, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права.

ПАТ „Омега Банк" у своїх відзивах на апеляційні скарги просить суд апеляційні скарги ТОВ „Ріелком" та ТОВ „НВЦ „ТОР" залишити без задоволення, а рішення господарського суду міста Києва від 28.08.2013 року - без змін.

Згідно розпорядження Заступника Голови Київського апеляційного господарського суду від 30.09.2013 року для розгляду справи № 910/7209/13 сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя - Остапенко О.М., судді - Жук Г.А., Мальченко А.О.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 30.09.2013 року вищезазначені апеляційні скарги прийнято до провадження та призначено справу до розгляду у судовому засіданні за участю повноважних представників сторін та третьої особи на 14.10.2013 року.

Представники ПАТ „Дельта Банк" та Реєстраційної служби ГУ юстиції у місті Києві в судове засідання, яке відбулося 14.10.2013 року не з'явилися, про причини неявки суд не повідомили. Про час, дату та місце розгляду справи повідомлялися належним чином.

Колегія суддів виходить з того, що представники сторін мали можливість надати необхідні докази та сформулювати свою позицію відносно спору, поданих матеріалів достатньо для розгляду апеляційної скарги та вирішення спору по суті. Неявка відповідача-2 та третьої особи в судове засідання не перешкоджає розгляду апеляційної скарги за наявними у справі матеріалами.

Представники позивача та третьої особи з самостійними вимогами на предмет спору в судовому засіданні 14.10.2013 року вимоги своїх апеляційних скарг підтримали, просили суд апеляційні скарги ТОВ „Ріелком" та ТОВ „НВЦ „ТОР" задовольнити з підстав викладених вище.

Представник відповідача-1 проти доводів позивача та третьої особи з самостійними вимогами на предмет спору викладених в апеляційних скаргах заперечував, просив суд апеляційні скарги ТОВ „Інвестиційна компанія „Агросоюз-РП" залишити без задоволення, а рішення господарського суду міста Києва від 28.08.2013 року - без змін.

У судовому засіданні, яке відбулось 14.10.2013 року, було оголошено вступну та резолютивну частини постанови Київського апеляційного господарського суду у даній справі.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства та заслухавши пояснення представника позивача, відповідача-1 та третьої особи з самостійними вимогами на предмет спору, колегія суддів апеляційного господарського суду дійшла висновку, що у задоволенні апеляційних скарг ТОВ „Ріелком" та ТОВ „НВЦ „ТОР" слід відмовити, а рішення господарського суду міста Києва від 28.08.2013 року - залишити без змін, виходячи з наступного.

Відповідно до статті 99 ГПК України, в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у розділі ХІІ ГПК України. Апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення в апеляційному порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції.

Згідно із частиною 2 статті 101 ГПК України, апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність та обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Як вбачається із матеріалів справи, 16.06.2007 року між АКБ „ТАС-Комерцбанк", правонаступником якого є ПАТ „Сведбанк", правонаступником якого є ПАТ „Омега Банк" (Банк) та ТОВ „НВЦ „ТОР" (Позичальник) було укладено Кредитний договір № 5/71385-Л/2615 (Кредитний договір-1), за умовами якого Банк відкрив Позичальнику кредитну лінію, а Позичальник, в свою чергу, зобов'язався повернути кредитні кошти у строки, визначені у Графіку, сплатити проценти за користування ними та виконати інші обов'язки, передбачені кредитним договором.

Відповідно до умов Кредитного договору-1 сторони встановили, що загальний ліміт заборгованості за кредитною лінією складає 5 000 000,00 доларів США, та цільовим призначенням кредиту є поповнення обігових коштів.

До Кредитного договору-1 сторонами також було укладено наступні Додаткові угоди: № 1 від 10.07.2009 року, № 2 від 27.10.2009 року та № 3 від 06.01.2010 року.

Також, 26.11.2007 року між Банком та Позичальником було укладено Кредитний договір № 8/71385-Л/2615 (Кредитний договір-2), за умовами якого Банк відкрив Позичальнику кредитну лінію, а Позичальник, в свою чергу, зобов'язався повернути кредитні кошти у строки, визначені у Графіку, сплатити проценти за користування ними та виконати інші обов'язки, передбачені кредитним договором.

Відповідно до умов Кредитного договору-2 сторони встановили, що загальний ліміт заборгованості за кредитною лінією складає 5 000 000,00 доларів США, та цільовим призначенням кредиту є поповнення обігових коштів.

До Кредитного договору-2 сторонами також було укладено наступні Додаткові угоди: № 1 від 08.04.2008 року, № 2 від 29.09.2008 року, № 3 від 10.07.2009 року, № 4 від 27.10.2009 року та № 5 від 06.01.2010 року.

З метою забезпечення виконання зобов'язань Позичальника за вищенаведеними Кредитними договорами (Основного зобов'язання) між ТОВ „Ріелком" (Іпотекодавець) та Банком (Іпотекодержатель) були укладені наступні Іпотечні договори:

- від 26.11.2007 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чігріною Г.В. за реєстровим № 115, відповідно до пункту 3 якого на забезпечення виконання Основного зобов'язання Іпотекодавець передає в іпотеку належні йому майнові права на право вимоги отримання у власність нерухомості, яка будується, а саме: майнові права на право вимоги отримання у власність нежилих (офісних) приміщень, які складаються з кімнат з наступними кодами: 202 - 5,13 кв.м., 207 - 34,33 кв.м., 218 - 2,20 кв.м., 219 - 8,42 кв.м., 220 - 2,20 кв.м., 221 - 12,55 кв.м., 222 - 14,53 кв.м., 232 - 1455.81 кв.м., загальною площею 1 535,17 кв.м., що знаходяться на 2-му (другому) поверсі адміністративного будинку за адресою: м. Київ, вул. Горького (Антоновича), 172. Також сторонами в договорі встановлено, що після завершення будівництва і видачі правовстановлювального документу, предметом іпотеки будуть не майнові права, а стануть вищенаведені нежилі офісні приміщення;

- від 26.11.2007 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чігріною Г.В. за реєстровим № 117, відповідно до пункту 3 якого на забезпечення виконання Основного зобов'язання Іпотекодавець передає в іпотеку належні йому майнові права на право вимоги отримання у власність нерухомості, яка будується, а саме: майнові права на право вимоги отримання у власність нежилих (офісних) приміщень, які складаються з кімнат з наступними кодами: 101 - 12,28 кв.м., 101,1 - 11,99 кв.м., 102 - 62,73 кв.м., 104 - 37,94 кв.м., 105 - 4,85 кв.м., 109 - 7,68 кв.м., 110 - 7,68 кв.м., 111 - 2,19 кв.м., 112 - 2,19 кв.м., 113 - 215,63 кв.м., 114 - 939,23 кв.м., загальною площею 1 304,39 кв.м., що знаходяться на 1-му (першому) поверсі адміністративного будинку за адресою: м. Київ, вул. Горького (Антоновича), 172. Також сторонами в договорі встановлено, що після завершення будівництва і видачі правовстановлювального документу, предметом іпотеки будуть не майнові права, а стануть вищенаведені нежилі офісні приміщення.

Крім того, з метою забезпечення виконання зобов'язань Позичальника за вищенаведеними Кредитними договорами (Основного зобов'язання) між ТОВ „НВЦ „ТОР" (Іпотекодавець) та Банком (Іпотекодержатель) було укладено Іпотечний договір від 26.11.2007 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чігріною Г.В. за реєстровим № 121, відповідно до пункту 3 якого на забезпечення виконання Основного зобов'язання Іпотекодавець передає в іпотеку належні йому майнові права на отримання у власність нерухомості, яка будується, а саме: майнові права нежилі (офісні) приміщення: 1) на 1-му поверсі 14-ти поверхової секції адміністративного будинку, загальною площею 1304,39 кв.м., які знаходяться за адресою: м. Київ, вул. Горького (Антоновича), 172, та які складаються з кімнат з наступними кодами: 101 - 12,28 кв.м., 101,1 - 11,99 кв.м., 102 - 62,73 кв.м., 104 - 37,94 кв.м., 105 - 4,85 кв.м., 109 - 7,68 кв.м., 110 - 7,68 кв.м., 111 - 2,19 кв.м., 112 - 2,19 кв.м., 113 - 215,63 кв.м., 114 - 939,23 кв.м.; 2) на 2-му поверсі 14-ти поверхової секції адміністративного будинку, загальною площею 1 535,17 кв.м., які знаходяться за адресою: м. Київ, вул. Горького (Антоновича), 172, та які складаються з кімнат з наступними кодами: 202 - 5,13 кв.м., 207 - 34,33 кв.м., 218 - 2,20 кв.м., 219 - 8,42 кв.м., 220 - 2,20 кв.м., 221 - 12,55 кв.м., 222 - 14,53 кв.м., 232 - 1455.81 кв.м. Також сторонами в договорі встановлено, що після завершення будівництва і видачі правовстановлювального документу, предметом іпотеки будуть не майнові права, а стануть вищенаведені нежилі офісні приміщення.

В обґрунтування своїх позовних вимог позивач та третя особа з самостійними вимогами на предмет спору просять суд визнати недійсними оспорювані Іпотечні договори на підставі статті 215 ЦК України та ч. 1 ст. 203 ЦК України, як такі, що суперечать положенням закону, та зокрема статтям 5, 16 Закону України „Про іпотеку", та в зв'язку з визнанням їх недійсними, просять виключити їх з реєстру обтяжень.

Крім того, обґрунтовуючи свої позовні вимоги, третя особа з самостійними вимогами на предмет спору посилається на протиправність укладення двох іпотечних договорів щодо одного й того ж самого предмету іпотеки, що вбачається із рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 17.10.2008 року у справі № 2-5162/08 про визнання за ТОВ „НВЦ „ТОР", а не за ТОВ „Ріелком", права на предмети іпотеки за оспорюваними іпотечними договорами, та на фіктивність Іпотечного договору від 26.11.2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чігріною Г.В. за реєстровим № 121, відповідно до положень ст. 234 ЦК України.

Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 ЦК України.

Частиною 1 статті 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Отже, правочин може бути визнаний недійсним, якщо саме в момент вчинення такого правочину, його умови будуть суперечити діючим на той час актам цивільного законодавства.

Частиною 3 статті 331 ЦК України передбачено, що до завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна). У разі необхідності особа, зазначена в абзаці першому цієї частини, може укласти договір щодо об'єкта незавершеного будівництва, право власності на який реєструється органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно на підставі документів, що підтверджують право власності або користування земельною ділянкою для створення об'єкта нерухомого майна, проектно-кошторисної документації, а також документів, що містять опис об'єкта незавершеного будівництва.

Тобто можливість укладання договорів щодо об'єкта незавершеного будівництва була передбачена ЦК України.

Водночас, відповідно до частин 1, 3 статті 575 ЦК України, іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Правила про іпотеку землі та інші окремі види застав встановлюються законом.

Згідно із ст. 1 Закону України „Про іпотеку", який є спеціальним нормативно-правовим актом регулювання відносин іпотеки, передбачено, що застава майнових прав на нерухомість, будівництво якої не завершено, регулюється за правилами, визначеними цим Законом.

Статтею 5 Закону України „Про іпотеку" (у редакції статті, що діяла на момент укладання спірних Іпотечних договорів) було встановлено, що предметом іпотеки може бути об'єкт незавершеного будівництва або інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуття ним у власність відповідного нерухомого майна у майбутньому. Обтяження такого нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації у встановленому законом порядку незалежно від того, хто є власником цього майна на час укладення іпотечного договору.

Особливості іпотеки об'єктів незавершеного будівництва врегульовані у статті 16 цього Закону.

Частиною 2 статті 16 Закону України „Про іпотеку" (у редакції, що діяла у період з моменту прийняття цього Закону та до 14.01.2006 року) було передбачено, що іпотека об'єктів незавершеного будівництва здійснюється шляхом передачі в іпотеку земельної ділянки, на якій виконується будівництво, або шляхом передачі в іпотеку нерухомого майна, право власності іпотекодавця на яке виникне в майбутньому.

Законом України від 15.12.2005 року № 3201-IV частину 2 статті 16 Закону України „Про іпотеку" було викладено у іншій редакції, відповідно до якої передача в іпотеку об'єктів незавершеного будівництва здійснюється шляхом передачі в іпотеку прав на земельну ділянку, на якій розташований об'єкт незавершеного будівництва. Дана редакція закону діяла у період з 14.01.2006 року до 14.01.2009 року.

Таким чином, вірним є висновок суду першої інстанції, що на момент укладання оспорюваних Іпотечних договорів, передача в іпотеку об'єктів незавершеного будівництва здійснювалась виключно шляхом передачі в іпотеку прав на земельну ділянку, на якій розташований об'єкт незавершеного будівництва, а не самого об'єкту незавершеного будівництва чи майнових прав на нього, і лише з 14.01.2009 року після внесення Законом України № 800-VI від 25 грудня 2008 року змін до частини 2 статті 16 Закону України „Про іпотеку", стало можливим передавати в іпотеку об'єкт незавершеного будівництва та майнові права на нього.

Відтак, колегія судді впогоджується із висновком місцевого господарського суду, що при укладені спірних Іпотечних договорів сторонами не були враховані вимоги частини 2 статті 16 Закону України „Про іпотеку" у діючій на той час редакції, яка є спеціальною нормою, та були передані/прийняті в іпотеку не права на земельну ділянку, на якій розташований спірний об'єкт незавершеного будівництва, а майнові права на право вимоги отримання у власність нерухомості, яка будується та майнові права на отримання у власність нерухомості, яка будується.

При цьому, саме поняття „іпотека майнових прав" і регулювання відносин при передачі в іпотеку майнових прав були відсутні у діючій на момент укладання оспорюваних Іпотечних договорів редакції Закону України „Про іпотеку".

Статтею 5 Закону України „Про іпотеку" у редакції, яка діяла на момент укладання спірних Іпотечних договорів, встановлений вичерпний перелік об'єктів, які могли бути предметом іпотеки за іпотечним договором, і такий об'єкт іпотеки як „майнові права" у вказаній редакції статті був відсутній.

Як зазначалось вище, майнові права на об'єкт незавершеного будівництва стало можливим передавати лише після внесення змін до частини 2 статті 5, частини 2 статті 16 Закону України „Про іпотеку" на підставі Закону України від 25.12.2008 року № 800-VI.

Аналогічна правова позиція викладена постановах Верховного Суду України від 30.01.2013 року (у справі за позовом фізичних осіб до ТОВ „Екобуд", ПАТ „Акціонерний комерційний банк „Київ" про визнання договору іпотеки майнових прав частково недійсним та зобов'язання вчинити певні дії) та від 17.04.2013 року (у справі за позовом ПАТ „Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" до фізичних осіб, ТОВ „Корпорація „Райагробуд", виконавчого комітету Черкаської міської ради, КП „Черкаське обласне бюро технічної інвентаризації" про визнання договору недійсним, скасування рішення про оформлення права власності на нерухоме майно та за зустрічним позовом фізичних осіб до ПАТ „Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" про визнання договору іпотеки недійсним, а також за позовами фізичних осіб, ПП „Агрохімзахист" до ПАТ „Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" про визнання договору іпотеки недійсним).

Відповідно до ст. 190 ЦК України, майном як особливим об'єктом вважаються річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки. Майнові права є неспоживною річчю та визнаються речовими правами.

Закон України „Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" дає визначення поняття „майнові права", які можуть оцінюватися, як будь-які права, пов'язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права (права на провадження діяльності тощо) та права вимоги.

Майнові права на нерухомість, що є об'єктом будівництва (інвестування), не є речовими правами на чуже майно, оскільки об'єктом цих прав не є „чуже майно", а також не є правом власності, оскільки об'єкт будівництва (інвестування) не існує на момент встановлення іпотеки, а тому не може існувати й право власності на нього.

Верховний Суд України у вищенаведених постановах від 30.01.2013 року та від 17.04.2013 року визначає майнове право як „право очікування", яке є складовою частиною майна як об'єкта цивільних прав, і при цьому майнове право - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна, та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому.

Стаття 5 Закону України „Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати" встановлює, що іпотека виникає відповідно до цього Закону та Закону України „Про іпотеку" щодо нерухомого майна, об'єктів незавершеного будівництва та майнових прав на нерухомість, будівництво якої не завершено. Іпотекодавцем за іпотечним договором, предметом іпотеки за яким є майнові права на нерухомість, будівництво якої не завершено, може бути забудовник - особа, яка організовує спорудження нерухомості для власних потреб чи для передачі її у власність іншим особам, або особа, власністю якої стане ця нерухомість після завершення будівництва (ч. 7 ст. 5 вказаного Закону).

Відтак, за правовим аналізом положень ЦК України, Закону України „Про іпотеку" та Закону України „Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати" Верховний Суд України прийшов до висновку, що майнове право, що є предметом іпотечного договору, - це обумовлене право набуття в майбутньому прав власності на нерухоме майно (право під відкладальною умовою), яке виникає тоді, коли виконані певні, але не всі правові передумови, що є необхідними їй достатніми для набуття речового права.

З вищевказаного Верховний Суд України дійшов висновку, що „майнові права" на отримання у власність нерухомості, яка будується (об'єкта незавершеного будівництва), в редакції ст. 5 Закону України „Про іпотеку", яка була чинна на момент укладення оспорюваних Іпотечних договорів, не могли бути предметами договорів іпотеки та передача їх в іпотеку прямо суперечила вказаному закону.

Вищенаведені постанови Верховного Суду України прийняті за наслідками розгляду заяв про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції положень статей 583 ЦК України, частини 2 статті 5 Закону України „Про іпотеку", статей 1, 5 Закону України „Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати".

Відповідно до частини 1 статті 111-28 ГПК України рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішеннями Верховного Суду України.

Таким чином, згідно із частиною 1 статті 111-28 ГПК України, судом першої інстанції вірно застосовано положення частини 2 статті 5 Закону України „Про іпотеку", статей 1, 5 Закону України „Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати" у відповідності із вказаними рішеннями Верховного Суду України.

З огляду на вищенаведене, судова колегія погоджується із висновком місцевого господарського суду щодо обґрунтованості позовних вимог позивача та третьої особи з самостійними вимогами на предмет спору про визнання недійсними оспорюваних Іпотечних договорів в порядку статті 215 ЦК України та ч. 1 ст. 203 ЦК України, як таких, що суперечать статтям 5, 16 Закону України „Про іпотеку".

При цьому, судом першої інстанції обґрунтовано відхилено твердження третьої особи щодо протиправності укладення двох іпотечних договорів щодо одного й того ж самого предмету іпотеки, оскільки, як встановлено судом вище, що „майнові права", визначені як об'єкт іпотеки за оспорюваними Іпотечними договорами, взагалі не передбачені законом як дозволений предмет договору іпотеки. Крім того, Законом України „Про іпотеку" в цілому передбачена можливість укладення договорів про передання в іпотеку нерухомого майна, яке вже є предметом іпотеки за попереднім іпотечним договором.

Також матеріалами справи не підтверджуються посилання Третьої особи на наявність чинного рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 17.10.2008 року у справі № 2-5162/08 про визнання за ним, а не за позивачем, права на предмети іпотеки за оспорюваними Іпотечними договорами, оскільки вказаного рішення суду не надано, тоді як з врахуванням розподілу між сторонами обов'язку доказування, встановленого ст. 33 ГПК України, саме третя особа з самостійними вимогами, як особа, що посилається на певні обставини, повинна була довести їх суду.

Посилання третьої особи з самостійними вимогами на фіктивність Іпотечного договору від 26.11.2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чігріною Г.В. за реєстровим № 121, також не знайшло свого підтвердження в матеріалах справи в розумінні ст. 34 ГПК України, а одні лише твердження щодо відсутності у Банку наміру укласти договір з реальними, а не фіктивними, на думку третьої особи намірами, не є належними та допустимими доказами фіктивності правочину в розумінні ст. 234 ЦК України (п. 3.11. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29 травня 2013 року № 11 „Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними").

Разом з цим, від відповідача-1 29.05.2013 року надійшла заява про застосування позовної давності до позовних вимог про визнання Іпотечних договорів від 26.11.2007, посвідчених приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чігріною Г.В. за реєстровим № 115 та № 117 недійсними.

В подальшому, в судовому засіданні 28.08.2013 року представник відповідача-1 усно уточнював, що також заявляє про застосування позовної давності до вимог заяви Третьої особи з самостійними вимогами, зокрема і щодо визнання недійсним Іпотечного договору від 26.11.2007, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чігріною Г.В. за реєстровим № 121.

Відповідно до ст. 257 ЦК України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно з ч. 1 ст. 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Судом встановлено, що підставою недійсності оспорюваних Іпотечних договорів є порушення сторонами вимог ст. 5, 16 Закону України „Про іпотеку", що було допущено сторонами саме в момент укладення спірних Іпотечних договорів, оскільки сторони передали/прийняли в іпотеку річ, яка в силу вказаних положень закону не була віднесена до можливих та дозволених предметів іпотеки.

Згідно із п. 2.9. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29 травня 2013 року № 11 „Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

В п. 28 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 6 листопада 2009 року № 9 „Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", також вказано, що перебіг позовної давності щодо вимог про визнання правочинів недійсними обчислюється не з моменту вчинення правочину, а відповідно до частини першої статті 261 ЦК - від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Колегія суддів погоджується із висновком суду, що в даному випадку сторонам стало відомо про порушення їх прав в момент укладенням оспорюваних Іпотечних договорів, оскільки укладаючи Іпотечні договори сторони були обізнані з ст.ст. 5, 16 Закону України „Про іпотеку", та їм було відомо, що обрана ними річ не може бути віднесена до предмету договору іпотеки в силу положень закону.

Таким чином, перебіг троку позовної давності почався від дати укладення оспорюваних Іпотечних договорів - 26.11.2007 року, та сплив 27.11.2010 року.

Позивач та третя особа з самостійними вимогами посилаються на те, що оспорювані Іпотечні договори втратили чинність в зв'язку з новацією шляхом укладення Іпотечного договору від 30.04.2009 року, а тому не було правових підстав визнавати їх недійсними оскільки їх вже не існувало, та лише після того, як рішенням господарського суду міста Києва від 15.05.2012 року по справі № 5011- 27/2537-2012 було визнано недійсним з моменту укладення Іпотечний договір від 30.04.2009 року, то з 18.07.2012 року (дата постанови апеляційного суду про залишення вищевказаного рішення без змін) відновили свою дію і оспорювані Іпотечні договори, а відтак ані позивачем ані третьою особою з самостійними вимогами, які звернулись до суду 12.04.2013 року та 29.05.2013 року відповідно, строк позовної давності не пропущено.

Відповідно до ч. 1 та 2 ст. 604 ЦК України, зобов'язання припиняється за домовленістю сторін, зокрема про заміну первісного зобов'язання новим зобов'язанням між тими ж сторонами (новація).

При цьому, розірвання сторонами договору, виконаного повністю або частково, не позбавляє сторони права на звернення в майбутньому з позовом про визнання такого договору недійсним. Так само не перешкоджає поданню відповідного позову закінчення строку (терміну) дії оспорюваного правочину до моменту подання позову (п. 2.6. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29 травня 2013 року № 11 „Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними").

Отже, припинення за домовленістю сторін оспорюваних Іпотечних договорів, їх самих в цілому та строку їх дії в тому числі, в зв'язку з новацією шляхом укладення Іпотечного договору від 30.04.2009 року, не перешкоджало позивачу та третій особі звернутися з відповідним позовом до суду від часу їх укладення.

Посилання третьої особи з самостійними вимогами (Позичальник за Кредитним договором-1 та Кредитним договором-2) на те, що йому не було відомо про укладення Іпотечних договорів від 26.11.2007 року, посвідчених приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чігріною Г.В. за реєстровим № 115 та № 117 спростовується розділом 5 вказаних Кредитних договорів, відповідно до якого виконання Позичальником своїх зобов'язань забезпечується іпотекою не житлових приміщень, які належать на праві власності позивачу (Іпотекодавець за Іпотечними договорами укладеними на забезпечення виконання Кредитних договорів).

За таких обставин, вірним є висновок місцевого господарського суду, що позивачем та третьою особою з самостійними вимогами було пропущено строк позовної давності для звернення до суду з даними позовними вимогами та не доведено суду обґрунтованості пропущення такого строку.

Відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

З огляду на вищенаведене, судова колегія погоджується із висновком суду першої інстанції, що в задоволенні позовних вимог позивача та третьої особи з самостійними вимогами на предмет спору про визнання Іпотечних договорів від 26.11.2007 року, посвідчених приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чігріною Г.В. за реєстровим № 115, № 117 та № 121 недійсними слід відмовити у зв'язку із пропуском строків позовної давності.

Щодо заявлених позивачем та третьою особою вимог про зобов'язання Реєстраційної служби Головного управління юстиції у місті Києві виключити оспорювані Іпотечні договори з реєстру обтяжень, тобто здійснити реєстраційну дію щодо Іпотечних договорів, то вимоги в цій частині також є необґрунтованими, оскільки рішенням суду не може бути зобов'язано сторони здійснити державну реєстрацію правочину, так як це суперечитиме загальним засадам цивільного законодавства - свободі договору (пункт 3 частини першої статті 3 ЦК України).

При цьому, норма частини третьої статті 182 ЦК України щодо можливості оскарження до суду відмови у державній реєстрації, ухилення від державної реєстрації, відмови від надання інформації про реєстрацію застосовується лише щодо дій (бездіяльності) органів, які здійснюють таку реєстрацію (п. 8 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 6 листопада 2009 року № 9 „Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними").

Приписами статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Позивачем та третьою особою з самостійними вимогами, всупереч статей 33, 34 ГПК України не надано суду належних доказів на підтвердження своїх заперечень, викладених в апеляційній скарзі, доводи скаржників не підтверджуються наявним у справі доказами та спростовуються чинним законодавством.

Враховуючи вищенаведене, колегія суддів Київського апеляційного господарського суду дійшла висновку, що рішення господарського суду міста Києва від 28.08.2013 року прийнято відповідно до вимог чинного законодавства з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, а тому підстав для його скасування чи зміни не вбачається.

Керуючись статтями 99, 101-105 ГПК України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю „Ріелком" та Товариства з обмеженою відповідальністю „Науково-виробничий центр „ТОР" на рішення господарського суду міста Києва від 28.08.2013 року у справі № 910/7209/13 залишити без задоволення.

2. Рішення господарського суду міста Києва від 28.08.2013 року у справі № 910/7209/13 залишити без змін.

3. Копію постанови суду надіслати учасникам апеляційного провадження.

4. Справу № 910/7209/13 повернути до господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

Постанову апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку.

Повний текст постанови підписано 21.10.2013 року.

Головуючий суддя Остапенко О.М.

Судді Жук Г.А.

Мальченко А.О.