Рішення № 34143682, 02.10.2013, Луцький міськрайонний суд Волинської області

Справа № 161/6473/13-ц

Провадження № 2/161/2444/13

ЛУЦЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

02 жовтня 2013 року Луцький міськрайонний суд Волинської області в складі:

головуючого - судді Пушкарчук В.П.,

при секретарі Акайомовій Т.В.,

з участю представника позивача ОСОБА_1,

представника відповідача Юдіна С.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «ВТБ Банк» в особі відділення «Луцька регіональна дирекція ПАТ «ВТБ Банк» про захист прав споживачів, визнання недійсними кредитного та іпотечного договорів (без застосування наслідків недійсності), -

встановив

ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «ВТБ Банк» в особі відділення «Луцька регіональна дирекція ПАТ «ВТБ Банк» про захист прав споживачів, визнання недійсними кредитного та іпотечного договорів (без застосування наслідків недійсності).

Позовні вимоги обґрунтовує тим, що 20.12.2007 року між нею та відповідачем ВАТ «ВТБ Банк» укладено кредитний договір № 20.00.001245, згідно умов якого банк надав позичальнику грошові кошти в сумі 180 000,00 доларів США на строк кредитування до 19.12.2022 року із сплатою процентів за користування кредитом 12,0 % річних.

В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 21.12.2007 року між банком та ОСОБА_3 укладено договір іпотеки, за яким належна позивачу квартира АДРЕСА_1 передана в іпотеку банку.

Крім того, в забезпечення кредиту 21.12.2007 року між банком та ОСОБА_4 укладено договір поруки № 20.00.001245/1.

Позивач вважає, що вищевказаний договір укладений з порушенням вимог діючого законодавства України, а подальше його використання завдає значних матеріальних збитків.

Стверджує, що при укладенні даного кредитного договору у банку не було відповідної індивідуальної ліцензії для надання та одержання кредиту в іноземній валюті та використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, як того вимагають положення Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», Закону України «Про банки та банківську діяльність». Таким чином, вважає, що наявність у договорі положень щодо вираження грошових зобов'язань між позивачем та відповідачем в іноземній валюті, та використання доларів США як засобу платежу за кредитним договором суперечить приписам глави 72 ЦК України. Вказує, що підставою визнання недійсним оспорюваного кредитного договору відповідно до п. 1 ст. 215 ЦК України є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України. Крім того, обґрунтовує свої вимоги посиланням на порушення банком положень Закону «Про захист прав споживачів»

Вважає, що згідно ст. 524 ЦК України допускається лише визначення еквіваленту зобов'язання у іноземній валюті, а не сплата нею. Єдиним законним засобом платежу, який застосовується при проведенні розрахунків між резидентами на території України є гривня.

Позивач вважає, що у зв'язку з відсутністю у відповідача на час видачі кредиту індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти як засобу платежу та порушення її прав як споживача наявні всі правові підстави для визнання Кредитного договору недійсним.

Відповідно до ч. 2 ст. 548 ЦК України недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом.

На погляд позивача договір укладений між ним та відповідачем щодо забезпечення кредитного валютного договору, а саме: договір іпотеки від 10.06.2005 року є недійсним у зв'язку з недійсністю Кредитного договору.

Підстави недійсності правочину встановлені ч. 1 ст. 203, ст. 215 ЦК України.

Просить суд, визнати недійсними кредитний договір № 20.00.001245 від 20.12.2007 року, іпотечний договір від 21.12.2007 року, договір поруки № 20.00.001245/1 від 20.12.2007 року та стягнути з відповідача судові витрати.

В ході судового розгляду позивач уточнила позовні вимоги, просила суд визнати недійсними кредитний договір № 20.00.001245 від 20.12.2007 року; іпотечний договір від 21.12.2007 року; договір поруки № 20.00.001245/1 від 20.12.2007 року; зняти заборону щодо відчуження нерухомого майна, яке було передано в іпотеку за іпотечним договором без номеру від 21.12.2007 року, укладеним між ОСОБА_3 та ВАТ "ВТБ Банк", а саме: на квартиру АДРЕСА_1; виключити з Державного реєстру іпотек запис від 21.12.2007 року, реєстраційний № 6284394, про заборону відчуження трьохкімнатної квартири АДРЕСА_1; виключити з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна реєстраційний запис № 6284111 про обтяження (заборона на нерухоме майно) квартири АДРЕСА_1.

Представник позивача ОСОБА_1 у судовому засіданні позов підтримав з підстав, викладених у позовній заяві, просив його задовольнити.

Представник ПАТ «ВТБ Банк» Юдін С.В. проти позову заперечив, просив відмовити в задоволенні позову.

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши письмові докази, суд приходить до висновку, що в задоволенні позову слід відмовити з наступних підстав.

Судом встановлено, що 20 грудня 2007 року між ОСОБА_3 та ВАТ "ВТБ Банк" укладено кредитний договір № 20.00.001245, згідно умов якого банк надав позичальнику грошові кошти в сумі 180 000,00 доларів США на строк кредитування до 19.12.2022 року із сплатою процентів за користування кредитом 12,0 % річних (а.с. 7-9).

Статтею 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до ч. 2 ст. 1054 ЦК України, до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 «Позика» глави 71 Цивільного кодексу України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Пунктом 2 ст. 1046 ЦК України визначено, що договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Пунктом 2.3. Кредитного договору № 20.00.001245 від 20.12.2007 року визначено, що грошові кошти перераховуються банком з позичкового рахунку на рахунок, вказаний позичальником в заяві про перерахування коштів, або надаються готівкою після підписання з банком договору щодо забезпечення виконання зобов'язань позичальника за кредитним договором та на підставі письмової заяви позичальника про перерахування грошових коштів у п'ятиденний строк з дня отримання банком заяви.

Отже, і з врахуванням положень ст. 1046 ЦК України та умов кредитного договору - до моменту видачі з каси банку готівки чи перерахування коштів на рахунок, вказаний позичальником в заяві про перерахування коштів, кредитні кошти були власністю банку і в даному випадку касову операцію кредитодавець проводив із своїми коштами і він же є ініціатором даної операції, а тому цілком логічно, що відкриття клієнту поточного рахнку не потрібно.

Видача кредитних коштів ОСОБА_3 згідно кредитного договору здійснювалася готівкою із каси банку, що підтверджується відповідними заявами на видачу готівки і випискою з особового рахунку (а.с. 57-60, 50).

26.11.2008 року позичальнику ОСОБА_3 згідно її заяви (а.с. 54) було відкрито поточний рахунок шляхом укладення договору банківського рахунку № 45 на відкриття і обслуговування поточного рахунку фізичної особи на власне ім'я (а.с. 51-53) з якого в подальшому і проводилося часткове погашення кредитної заборгованості та повернення нарахованих відсотків, що підтверджується копією даного договору з додатками і випискою з особового рахунку (а.с. 56).

Окрім того, згідно п. 2 ст. 1067 ЦК України банк зобов'язаний укласти договір банківського рахунку з клієнтом, який звернувся з пропозицією відкрити рахунок на оголошених банком умовах.

Також, відповідно до п. 1.14. Інструкції про порядок відкриття використання і закриття рахунків у національній та іноземній валютах, днем відкриття поточного рахунку клієнта вважається дата, що зазначена на заяві про відкриття цього рахунку в розділі «Відмітки банку».

Отже, аналіз положень Інструкції про порядок відкриття використання і закриття рахунків у національній та іноземній валютах та норм глави 72 ЦК України вказує на те, що відкриття клієнту поточного рахунку здійснюється виключно за його зверненням та на підставі відповідної заяви, а банк самостійно (з власної ініціативи) позбавлений права відкривати поточний рахунок клієнту.

Позивачем не надано доказів звернення до банку в момент укладення кредитного договору із заявою про відкриття поточного рахунку.

Таким чином, суд не вбачає порушень банком порядку видачі та повернення наданого ОСОБА_3 кредиту.

Частиною 1 ст. 60 ЦПК України передбачено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Частиною 3 ст. 61 ЦПК України встановлено, що обставини встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Згідно зі ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» кошти - це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент.

За положеннями ст. 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. При цьому Основний закон не встановлює обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Відповідно до ст. 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Тобто, відповідно до законодавства України гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, в той час коли обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

Основним законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання та валютного контролю, є Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю».

Статтею 5 цього Декрету передбачено, що операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій НБУ. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральна ліцензія) на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до п. 2 ст. 5 Декрету.

Статті 47 та 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» визначають, що операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції незалежно від виду валюти, яка використовується, здійснюються на підставі банківської ліцензії.

Порядок надання дозволу НБУ на банківські операції та генеральних ліцензій встановлюється також Положенням про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операції, затвердженим п. 5 постанови Правління НБУ від 17 липня 2001 року № 275, з якого зазначено, що письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями, що перераховані в цьому Положенні, є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій згідно з Декретом КМУ.

Як вбачається з матеріалів справи ПАТ «ВТБ Банк» володіє банківською ліцензією № 79, виданої Національним банком України від 20.04.2007 року, Дозволом Національного банку України № 79-1 від 20.04.2007 року, Додаток до дозволу № 79-1 від 20.04.2007 року, пункт 1 якого до переліку операцій, які має право здійснювати ВАТ "ВТБ Банк", відносить операції з валютними цінностями, зокрема неторговельні операції з валютними цінностями, залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України та інше.

Отже, твердження позивача про те, що відповідач у встановленому законом порядку ліцензії НБУ не отримав є безпідставним.

Крім того, суд не приймає до уваги твердження ОСОБА_3 про те, що банк у письмовій формі не повідомив її про правила та умови надання кредиту, оскільки, це спростовано п. 2.4. кредитного договору, у якому закріплено, що підписанням цього договору позичальник підтверджує, що він письмово ознайомлений про особу і місцезнаходження банку, про його кредитні умови та умови договору застави про сукупну вартість кредиту та послуги з оформлення договорів застави, страхування, оцінки майна та інші фінансові зобов'язання. Позичальник цим підтверджує свою згоду із зазначеними діючими умовами.

Частиною 3 ст. 533 ЦК України передбачено, що використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Відповідно до ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї з сторін має бути досягнуто згоди.

Посилання позивача на те, що вищевказаний кредитний договір укладений з порушенням вимог діючого законодавства є безпідставними, оскільки під час укладення кредитного договору сторони досягли згоди з усіх істотних умов цього договору точно в договорі визначили свої наміри. При цьому сторони не мали на меті інших цілей, ніж ті, що передбачені чинним законодавством України для кредитних договорів, а саме: банк зобов'язався надати позичальнику кредит у відповідному розмірі в іноземній валюті, а позичальник зобов'язався повернути кредит у тій же валюті, в якій він його отримав, у строки, встановлені договором та сплатити проценти за користування кредитними коштами.

Згідно п. 2.4. вказаного кредитного договору підписанням цього договору позичальник підтверджує, що він письмово ознайомлений про особу і місцезнаходження банку, про його кредитні умови та умови договору застави, про сукупну вартість кредиту та послуг з оформлення договорів застави, страхування, оцінки майна та інші фінансові зобов'язання. Позичальник цим підтверджує свою згоду із зазначеними діючими умовами.

Пунктом 2.5. даного кредитного договору визначено, що в рамках цього договору позичальнику надаються банківські та супутні послуги, які сплачуються: банківські послуги - згідно діючих тарифів банку; послуги нотаріуса - згідно статей 19, 31 Закону України "Про іпотеку"; послуги страхових компаній та суб'єктів оціночної діяльності - згідно їх діючих тарифів.

Відповідно до ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною 1 статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, пятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Статтею 203 ЦК України встановлено вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Згідно з ч. 3 ст. 203 Цивільного кодексу України, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Особистий підпис позивача свідчить про те, що вона погодилася на всі умови, які зазначені у кредитному договорі.

Пунктом 14 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30.03.2012 року передбачено, що при вирішенні спорів про визнання кредитного договору недійсним, суди мають враховувати вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема ЦК України (статті 215, 1048-1052, 1054-1055), статті 18-19 Закону України «Про захист прав споживачів».

Кредитний договір обов'язково має укладатись у письмовій формі (стаття 1055 ЦК); недодержання письмової форми тягне його нікчемність та не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його нікчемністю. При вирішенні справ про визнання кредитного договору недійсним суди повинні враховувати роз'яснення, наведені у постанові Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними».

Суди повинні розмежовувати кредитний договір, який є недійсним у силу закону (нікчемний), або може бути визнаний таким у судовому порядку (оспорюваний) з підстав, встановлених частиною першою статті 215 ЦК України, та кредитний договір, який є неукладеним (не відбувся), що не може бути визнаний недійсним, зокрема, у випадку, коли сторони в належній формі не досягли згоди щодо хоча б з однієї його істотної умови або зміст яких неможливо встановити, виходячи з норм чинного законодавства (статті 536, 638, 1056-1 ЦК України).

В поданій позовній заяві позивач звертає увагу суду на те, що вона оскаржує переддоговірну роботу між банком та позичальником, а також відповідність кредитного договору вимогам чинного законодавства України в частині порушення прав позивача як споживача кредитних послуг до та в момент підписання сторонами оспорюваного кредитного договору.

Згідно п. 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року за № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. Ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.

Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.

При вчиненні правочину під впливом обману формування волі потерпілого відбувається не вільно, а вимушено, під впливом недобросовісних дій інших осіб, які полягають у навмисному створенні у потерпілого помилкового уявлення про обставини, які мають істотне значення: природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Внутрішня воля потерпілого на вчинення правочину відповідає його зовнішньому волевиявленню, однак її формування відбувається не вільно, а під впливом обману з боку інших осіб. Встановлення наявності умислу у недобросовісної сторони ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до вчинення правочину, є неодмінною умовою кваліфікації недійсності правочину за ст. 230 ЦК України.

Позивачем всупереч ст. 60 ЦПК України не доведено наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин щодо яких особу введено в оману, і сам факт його обману.

Крім того, судом згідно рішення Луцького міськрайонного суду від 26.11.2012 року встановлено, що ОСОБА_3, працювала на момент отримання кредитних коштів у ВАТ «ВТБ Банк» заступником директора Луцької філії ВАТ «ВТБ Банк» з роздрібного бізнесу, що підтверджується посадовою інструкцією, затвердженою 19.04.2007 року, а тому володіла інформацією про сукупну вартість кредиту, при тому це також входило в її функціональні обов'язки (а.с. 35-36).

А тому посилання ОСОБА_3 на не ознайомлення її перед укладенням кредитного договору з правилами надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту не може свідчити про те, що вона не була ознайомлена з умовами кредитного договору та не дає підстав для визнання оспорюваних правочинів недійсними, оскільки спростовується п.п. 2.4., 2.5. кредитного договору та дослідженими в суді матеріалами справи.

Крім того, слід зазначити, що застосування положень Закону України «Про захист прав споживачів» можливе щодо спорів, які виникають з кредитних правовідносин, лише в тому разі, якщо предметом і підставою позову є питання надання інформації споживачеві про умови отримання кредиту, типи процентної ставки, валютні ризики, процедура виконання договору тощо, які передують укладенню договору. Після укладення договору між сторонами виникають кредитні правовідносини, тому до спорів щодо виконання цього договору зазначений закон не може застосовуватись, а застосуванню підлягає спеціальне законодавство, що регулює кредитні правовідносини, які регулюються Цивільним кодексом України.

Отже, судом встановлено, що на момент вчинення правочину, тобто укладення кредитного договору, волевиявлення позивача було вільним і відповідало її внутрішній волі, укладений кредитний договір був спрямований на реальне настання правових наслідків, що були ним обумовлені, тобто відповідач надав, а позивач прийняла кредит і зобов'язалася повернути його відповідачу у встановлені кредитним договором розмірі і строки.

Згідно з частиною 5 статті 3 Закону України «Про іпотеку» іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

Крім того, ОСОБА_3, посилаючись на частину 2 статті 548 ЦК України, як на підставу для визнання іпотечного договору та договору поруки недійсними, вказувала на те, що недійсність основного зобов'язання спричиняє недійсність правочинів щодо його забезпечення.

З огляду на наведене, та беручи до уваги, що оспорюваний договір поруки укладено між банком та ОСОБА_4, яка взагалі не була залучена до участі у даній справі, відсутні також підстави і для визнання недійсними зазначених вище іпотечного договору та договору поруки, а також для зобов'язання виключити з Державного реєстру іпотек та з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна відповідних записів щодо квартири АДРЕСА_1, та зняти заборону щодо відчуження цього майна.

Інші доводи позовної заяви є власним тлумаченням позивачем норм чинного законодавства та обставин справи, в зв'язку з чим суд вважає їх необґрунтованими, оскільки вони не підтверджені належними та допустимими доказами.

А тому, суд не вбачає жодних підстав для визнання недійсним кредитного договору № 20.00.001245 від 20.12.2007 року, укладеного між ОСОБА_3 та ВАТ «ВТБ Банк», іпотечного договору без номеру від 21.12.2007 року, договору поруки № 20.00.001245/1 від 20.12.2007 року та зобов"язання вчинити певні дії, а тому, в задоволенні позову слід відмовити за безпідставністю вимог.

Керуючись ст.ст. 3, 10, 15, 30, 60, 210, 215 ЦПК України, ст.ст. 192, 203, 215, 227, 236, 509, 546, 548, 572, 1054 ЦК України, Законом України «Про банки і банківську діяльність», Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19.02.1993 року № 15-93, суд, -

в и р і ш и в :

В задоволенні позову ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «ВТБ Банк» в особі відділення «Луцька регіональна дирекція ПАТ «ВТБ Банк» про захист прав споживачів, визнання недійсними кредитного та іпотечного договорів (без застосування наслідків недійсності) - відмовити за безпідставністю.

Рішення може бути оскаржене до апеляційного суду Волинської області через Луцький міськрайонний суд шляхом подання скарги про апеляційне оскарження рішення суду протягом десяти днів з дня його проголошення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання скарги про апеляційне оскарження, якщо скаргу про апеляційне оскарження не було подано. У разі подання апеляційної скарги на рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Суддя Луцького міськрайонного суду В.П. Пушкарчук