Ухвала суду № 34129093, 10.10.2013, Апеляційний суд Львівської області

Справа № 459/1622/13-ц Головуючий у 1 інстанції: Жураковський А.І.

Провадження № 22-ц/783/5196/13 Доповідач в 2-й інстанції: Курій Н. М.

Категорія: 30

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 жовтня 2013 року колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Львівської області в складі:

головуючого - судді Курій Н.М.,

суддів: Каблака П.І., Крайник Н.П.,

за секретаря Данилик І.І.,

за участю ОСОБА_2, його представника - ОСОБА_3,

представника ДП «Львіввугілля» - Кіщака С.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ДП «Львіввугілля» на рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 16 травня 2013 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Державного підприємства «Львіввугілля» про стягнення моральної шкоди, спричиненої ушкодженням здоров'я при виконанні трудових обов'язків, внаслідок професійного захворювання,

ВСТАНОВИЛА:

ОСОБА_2 звернувся в суд з позовом до відповідача про стягнення моральної шкоди, завданої внаслідок професійного захворювання.

В обґрунтування заявленого позову посилався на те, що з 1971 р. працював на шахтах з повним робочим днем. У зв'язку із тривалою роботою в особливо шкідливих та тяжких умовах праці в нього погіршився стан здоров'я, внаслідок чого неодноразово був змушений звертатись за медичною допомогою. 31.07.1994 р. його було звільнено з роботи у зв'язку з невідповідністю виконуваній роботі по стану здоров'я.

На підставі акту розслідування профзахворювання від 18 травня 1994 року, таке захворювання виникло в результаті роботи в шкідливих умовах праці при запиленості повітря робочої зони вугільним породним шахтним пилом з перевищенням ГКД.

Позивач стверджував, що йому було заподіяно моральну шкоду, оскільки безстроково на 60% втративши працездатність внаслідок профзахворювання, йому встановлено ІІІ групу інвалідності, що значно посилює його фізичні і моральні страждання, він відчуває постійні незручності у повсякденному житті, змушений постійно звертатись за медичною допомогою, що призвело до зміни ритму та порядку життя, втратив можливість належно матеріально забезпечувати свою сім'ю. Розмір моральної шкоди ОСОБА_2 оцінив у 55000 грн., яку просив стягнути з відповідача.

Рішенням Червоноградського міського суду Львівської області від 16 травня 2013 року вищезазначений позов задоволено частково.

Суд стягнув з ДП «Львіввугілля» в користь ОСОБА_2 8000 грн. заподіяної моральної шкоди.

Суд стягнув з ДП «Львіввугілля» 114 грн. 70 коп. судового збору в дохід держави.

Рішення суду оскаржило ДП «Львіввугілля».

В апеляційній скарзі апелянт посилається на те, що рішення суду в частині задоволених позовних вимог є незаконним та необґрунтованим, ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, на основі неповного з'ясування обставин, що мають значення для справи, а висновки суду не відповідають обставинам справи.

Апелянт зазначає, що відповідно до довідки МСЕК, серії 2-18 НОМЕР_1 від 19 липня 1994 року позивачу вперше було встановлено 60 % втрати працездатності внаслідок професійного захворювання. Довідкою МСЕК, серії ЛВА-1 № 054016 від 13 липня 1999 року позивачу безтерміново було встановлено ІІІ групу інвалідності та 60 % втрати працездатності внаслідок професійного захворювання пожиттєво.

Апелянт стверджує, що на час виникнення правових відносин питання відшкодування шкоди у зв'язку з трудовим каліцтвом, в тому числі моральна шкода, регулювалась ст. ст. 173, 173-1 КЗПП і «Правилами відшкодування власником підприємства шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням ним трудових обов'язків» № 472 від 23 червня 1993 року.

Апелянт посилається на те, що в п. 16 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справі про відшкодування моральної шкоди» від 13 березня 1995 року № 4 із змінами і доповненнями вказано, що до вимог про відшкодування моральної шкоди у випадках, передбачених трудовим законодавством застосовується тримісячний строк давності, а до інших вимог про відшкодування моральної шкоди, як вимог, що випливають з порушення особистих майнових прав, строки давності не застосовуються.

Апелянт зазначає, що передбачений ст. 71 ЦК (1963 р.) трирічний строк позовної давності про відшкодування сплинув 14 липня 1997 року, тобто до набрання чинності ЦК України (2003 року), а тому правила ЦК України (2003 року) про позовну давність, зокрема, ст. 268 ЦК України до спірних правовідносин не застосовуються відповідно до п.6 прикінцевих і перехідних положень ЦК України (2003 року).

Апелянт просить скасувати рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 16 травня 2013 року та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Заслухавши доповідь судді апеляційної інстанції, ОСОБА_2 і його представника ОСОБА_3 та представника ДП «Львіввугілля» - Кіщака С.І., дослідивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційну скаргу необхідно відхилити з таких підстав.

Відповідно до статей 21, 24, 41 Конституції України, статті 358 ЦК України, всі громадяни є рівними у своїх правах, усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення цих прав, у тому числі щодо захисту права спільної часткової власності.

Згідно із ч. 1 ст. 3 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав.

Частиною 1 ст. 292 ЦПК України передбачено, що сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку, або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.

Згідно зі ст. 212 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.

Статтею 60 ЦПК України передбачено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 цього Кодексу.

Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі виникає спір.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів (ст. 57 ЦПК України).

Відповідно до ст. 213 ЦПК України, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Колегія суддів доходить висновку, що дане рішення суду відповідає зазначеним вимогам закону.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з наступних встановлених у суді обставин та відповідних їм правовідносин.

Судом встановлено, що з 1971 по 1994 роки позивач працював на шахті № 4 «Великомостівська» в шкідливих умовах праці, що стверджується копією трудової книжки, виданою на ім'я ОСОБА_2, 1949 року народження.

За час виконання свої посадових обов'язків позивач внаслідок погіршення стану здоров'я неодноразово звертався за отриманням медичної допомоги до медичних закладів.

Частиною 2 статті 153 КЗпПУ стверджується, що забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці покладається на власника або уповноважений ним орган.

Відповідно до витягу із медичної карти стаціонарного хворого № 7202/1242 від 27.04.1994 року, виданого профпатологічним відділенням Львівської обласної лікарні, позивач проходив стаціонарне лікування в період з 21.04.1994 р. по 27.04.1994 р. з діагнозом - антракосилікоз І, ІІ стадії.

Також, у зв'язку із погіршенням стану здоров'я, позивач неодноразово звертався за медичною допомогою, що підтверджується відповідними витягами з історії хвороби, виписками з історії хвороби.

Як вбачається з Акту розслідування професійного захворювання від 18.05.1994 року, професійне захворювання виникло у позивача внаслідок роботи в шкідливих умовах праці при запиленості повітря робочої зони вугільним породним шахтним пилом з перевищенням ГКД.

Відповідно до довідки МСЕК, серії 2-18 НОМЕР_1 від 19 липня 1994 р. позивачу вперше встановлено 60% втрати працездатності у зв'язку із профзахворюванням, встановлено потребу у санаторно-курортному лікуванні.

Довідкою МСЕК, серії ЛВА-1 № 054016 від 13 липня 1999 р. стверджується, що позивачу було встановлено III групу інвалідності безтерміново.

Отже, право на відшкодування моральної шкоди, завданої ушкодженням здоров'я у позивача ОСОБА_2 виникло 19 липня 1994 року, коли висновком МСЕК йому вперше встановлено 60% втрати професійної працездатності.

На цей час спірні правовідносини були врегульовані ЦК УРСР 1963 року, Законом України "Про охорону праці" та Правилами відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням трудових обов'язків, затвердженими постановою КМУ № 472 від 23.06.1993 року.

Відповідно до ст. 71 ЦК УРСР 1963 року, який діяв на час виникнення спірних правовідносин, загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється у три роки.

Разом з тим, згідно із ст. 83 ЦК УРСР 1963 року позовна давність не поширюється на вимоги, що випливають з порушення особистих немайнових прав, крім випадків, передбачених законом.

Згідно із п. 16 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" № 4 від 31.03.1995 року, до вимог про відшкодування моральної шкоди, заподіяної поширенням відомостей, що не відповідають дійсності і порочать честь, гідність чи ділову репутацію фізичної або юридичної особи, згідно з ч. 3 ст. 7 ЦК Української РСР застосовується строк позовної давності в один рік. До вимог про відшкодування моральної шкоди у випадках, передбачених трудовим законодавством - тримісячний строк (ст. 233 КЗпП). До інших вимог про відшкодування моральної шкоди, як вимог, що випливають з порушення особистих немайнових прав, строки позовної давності відповідно до ст. 83 ЦК УРСР не застосовуються.

Оскільки вимоги позивача випливають з порушення особистих немайнових прав тому, відповідно до ст. 83 ЦК УРСР 1963 року позовна давність не розповсюджується на такі вимоги позивача.

Відповідно до ст. 440-1 ЦК УРСР 1963 року, моральна (немайнова) шкода, заподіяна громадянину або організації діяннями іншої особи, яка порушила їх законні права, відшкодовується особою, яка заподіяла шкоду, якщо вона не доведе, що моральна шкода заподіяна не з її вини. Моральна шкода відшкодовується в грошовій або іншій матеріальній формі за рішенням суду незалежно від відшкодування майнової шкоди.

В ході розгляду справи встановлено, що, виконуючи трудові обов'язки позивач ОСОБА_2 отримав ушкодження здоров'я, з приводу чого тривалий час перебував на стаціонарному лікуванні. Даний факт підтверджується дослідженими медичними документами, а також актом розслідування професійного захворювання від 18 травня 1994 року, з якого вбачається, що професійне захворювання ОСОБА_2 виникло внаслідок роботи в шкідливих умовах праці при запиленості повітря робочої зони вугільним породним шахтним пилом з перевищенням ГКД.

Згідно із п. 1 "Правил відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням ним трудових обов'язків" затверджених постановою КМУ № 472 від 23.06.1993 року, які були чинні на момент виникнення спірних правовідносин, власник підприємства, установи і організації (надалі - підприємство) або уповноважений ним орган (надалі - власник) несе матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну працівникові каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням ним трудових обов'язків (надалі - ушкодження здоров'я), а також за моральну шкоду, заподіяну потерпілому власником фізичного чи психічного виливу небезпечних або шкідливих умов праці.

Таким чином, районний суд поклав обов'язок відшкодувати моральну шкоду позивачу - ОСОБА_2 на відповідача - Державне підприємство "Львіввугілля", так як в судовому засіданні було з'ясовано, що на підставі наказу Міністерства палива та енергетики України від 02 лютого 2001 року № 50, шахту № 3 "Великомостівська" було реорганізовано у ДВАТ «Шахта Межирічанська», яку на підставі наказу Міністерства палива та енергетики України від 24 грудня 2003 року № 751 реорганізовано в шахту «Межирічанська» ДП «Львіввугілля».

Колегія суддів погоджується з висновками районного суду, оскільки суд правильно застосував правові норми та ухвалив правильне по суті й справедливе рішення, дійшовши його на основі повно з'ясованих обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених дослідженими в судовому засіданні доказами, з дотриманням норм матеріального й процесуального права.

Будь яких інших належних та допустимих доказів для спростування рішення суду першої інстанції, передбачених статтями 57, 58, 59 ЦПК України, які б мали доказове значення та заслуговували на увагу, чи порушень норм процесуального права, які можуть бути підставою для скасування або зміни рішення, відповідно до ч. 3 ст. 309 ЦПК України, апелянтом не представлено.

Відповідно до ст. 308 ЦПК України, апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення з одних лише формальних міркувань.

Рішення відповідає вимогам закону і зібраним по справі доказам, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, тому підстав для її задоволення немає.

Керуючись ст. 303, п.1 ч.1 ст. 307, ст. 308, п.1 ч.1 ст. 314, ст. 315 ЦПК України, колегія суддів

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу Державного підприємства «Львіввугілля» відхилити.

Рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 16 травня 2013 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили ухвалою апеляційного суду.

Головуючий:

Судді: