Постанова № 33974215, 11.09.2013, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601 м. Київ, вул. К. Каменєва, 8, корпус 1

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

місто Київ

11 вересня 2013 року Справа №826/10892/13-а

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів:

головуючої судді: суддів:Пісоцької О.В., Гарника К.Ю., Шейко Т.І.,розглянувши у приміщенні суду у місті Києві у порядку письмового провадження справу

за позовною заявоюгромадянина Узбекистану ОСОБА_5доДержавної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києвіпровизнання неправомірними та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,ВСТАНОВИВ:

Громадянин Узбекистану ОСОБА_5 (далі - ОСОБА_5, позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Державної міграційної служби України (далі - ДМС України, відповідач-1), Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві (далі - Головне управління ДМС України в м. Києві, відповідач-2) в якому просить:

- визнати неправомірним та скасувати рішення відповідача-1 від 19 червня 2013 року №378-13/1 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (позовна вимога №1);

- визнати дії відповідача-2 незаконними в частині порушення встановленого законом порядку неповідомлення про прийняття Державною міграційною службою України рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (позовна вимога №2);

- зобов'язати ДМС України визнати громадянина Узбекистану ОСОБА_5 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до вимог чинного законодавства (позовна вимога №3).

В обґрунтування позову громадянин Узбекистану ОСОБА_5 зазначив про те, що він, маючи цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань у країні походження за ознакою належності до певної політичної, соціальної та професійної групи, залишив Узбекистан та прибув до України, де звернувся до Головного управління ДМС України у м. Києві з заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Разом з тим, 09 липня 2013 року отримав повідомлення №129 від 05 липня 2013 року про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, підставою якого названо рішення ДМС України від 19 червня 2013 року №373-13. Вказує, що дане рішення прийнято з чисельними порушеннями процедури, передбаченої Законом України «Про біженців та осіб, що потребують додаткового чи тимчасового захисту», з суто формальним підходом до розгляду справи. Відповідач-1 не виконав обов'язків, покладених на нього вказаним Законом та не збирав, не аналізував тих даних щодо ситуації в країні належності, які наявні у відкритих джерелах. Вважає, що зловживання процедурою розгляду заяви позивача свідчить про упереджене ставлення до останнього.

Державна міграційна служба України та Головне управління Державної міграційної служби України в м. Києві стосовно задоволення позову заперечують. У судовому засіданні представник відповідачів вказувала на те, що позивач не надав жодних документів та матеріалів, які б підтверджували, що здійснювана ним релігійна діяльність на території Узбекистану була законною. Водночас, згідно з Законом України «Про біженців та осіб, що потребують додаткового чи тимчасового захисту» особа, яка подає клопотання про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна обґрунтувати свої побоювання стати жертвою переслідування в країні належності. Разом з тим, за результатами вивчення матеріалів особової справи позивача, не було встановлено достатніх підстав для задоволення його відповідної заяви. Відповідач-1 вважає, що не існує розумної можливості того, що позивачу буде причинено шкоду або неприйнятні страждання у разі його повернення в країну громадянської належності. Зауважував на тому, що позивач не тікав від небезпеки, рятуючи своє життя, а залишив територію Республіки Узбекистан добровільно та перетнув кордон Держави Україна легально.

Ухвалою суду від 09 вересня 2013 року (протокольною) продовжено розгляд справи у порядку письмового провадження.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення позивача та представників сторін, судом встановлено наступне.

Позивач є громадянином Узбекистану, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженець. Киргизстану, за національністю - росіянин, за віросповіданням - Християнин-протестант. До України прибув 29 січня 2013 року легально за національним паспортом.

В лютому 2013 року ОСОБА_5 звернувся до Головного управління ДМС України в м. Києві з заявою про надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. В заяві зазначив, що він побоюється повертатись до Узбекистану через причини релігійного характеру, зокрема, у 1993 році він прийняв протестантську віру і служив пастором у церкві м. Андижан, проте згодом у церкви відібрали ліцензію. Зазначив, що він був притягнутий до кримінальної відповідальності за свою релігійну діяльність та відбував покарання у вигляді позбавлення волі строком 4 роки за вироком обласного суду міста Андижан за частиною 1 статті 156 Кримінального кодексу Республіки Узбекистан (Розповсюдження матеріалів релігійної ворожнечі), частиною 2 статтею 244-1 Кримінального кодексу Республіки Узбекистан (Розповсюдження ідей релігійного екстремізму). Позивач побоюється, що його знову можуть ув'язнити через його релігійні переконання. Зазначав, що не може повернутись через те, що його знову візьмуть під нагляд і не дадуть вільно сповідувати свою віру.

В ході розгляду зазначеної заяви, Головним управлінням ДМС України в Києві з позивачем проведено співбесіду. Згідно з протоколом співбесіди від 20 лютого 2013 року ОСОБА_5 додатково повідомив, що судом йому було призначено покарання у вигляді 4 років в колонії поселення. Крім того, по прибуттю в колонію йому сфабрикували 3 порушення для того, щоб він знаходився в штрафному ізоляторі, після чого його етапували в колонію загального режиму. В колонії кожного року перед тим як позивача могли амністувати його саджали в карцер.

Також ОСОБА_5 повідомив, що в кінці відбування строку з ним провели бесіду співробітники Служби національної безпеки та попередили, що, якщо він буде продовжувати служити Богу, його знову посадять. Крім того, позивачу було призначено надзір після звільнення, за яким він повинен був відмічатись 6 раз на тиждень та виходити з дому лише у встановлений час. Додатково зазначив, що у зв'язку з позбавленням ліцензії, зокрема, він звертався зі скаргами до різних урядових організацій та навіть до Президента Узбекистану. Після розгляду вказаних звернень з візитом приїздив представник Президента, який сказав, що церква, в якій служив ОСОБА_5, буде існувати як філіал П'ятидесятницької церкви.

Наказом №92 від 26 лютого 2013 року Головне управління ДМС України в м. Києві прийняло рішення про оформлення документів громадянина Узбекистану ОСОБА_5 для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Під час додаткової співбесіди (протокол від 20 березня 2013 року) позивач запевняв, що під час проповідей не закликав людей до зміни релігій та правлячого режиму, вважаючи це небезпечним. Зазначив, що вважає причиною переслідування християнських церков з боку уряду Узбекистану те, що в книзі Президента було написано, що місіонери - це ті люди, які підривають імунітет держави. При цьому спецслужби зачіпали ті християнські церкви, до яких приходили узбеки.

Наказом Головного управлінням ДМС України в м. Києві від 26 квітня 2013 року №186 продовжено строк розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Узбекистану ОСОБА_5 до 24 травня 2013 року.

24 травня 2013 року Головним управлянням ДМС України в м. Києві за результатами розгляду справи №2013 KYIV 0018 було складено висновок щодо відмови у визнанні особою біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Згідно з зазначеним висновком відповідно до статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту» міграційним органом рекомендовано прийняти рішення про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У висновку зазначено, що не існує обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань та стосовно якої встановлено загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, відсутні умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 цього Закону.

Рішенням відповідача №378-13/1 від 19 червня 2013 року зазначений висновок підтримано та відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

З'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення щодо їх задоволення, оцінивши, відповідно до статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України, докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору в межах заявлених вимог, суд дійшов наступних висновків.

Так, спеціальним законом, який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні є Закон України «Про біженців та осіб, що потребують додаткового чи тимчасового захисту» від 08 липня 2011 року №3671-VI в редакції, яка діяла на час прийняття відповідачем оскаржуваного рішення (далі - Закон України №3671).

Пунктом 1 статті 1 Закону України №3671 визначено, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Водночас, згідно з пунктом 13 вказаної статті Закону, особа, яка потребує додаткового захисту, є особою, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання;

Відповідно до частини 1 статті 5 Закону України №3671 особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У частині 1 статті 7 Закону України №3671 визначено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

За частинами 1 та 2 статті 9 Закону України №3671 розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.

Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.

При цьому, згідно з частиною 8 зазначеної статті Закону, у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатись з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.

Тобто, з наведених норм вбачається, що міграційний орган, зобов'язаний розглянути заяву про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, для встановлення додаткової інформації, необхідної для оцінки достовірності повідомленого, провести з нею співбесіду та у разі виникнення сумнівів щодо такої достовірності, звернутись до відповідних органів для підтвердження або спростування наданих заявником відомостей.

Крім того, Законом України «Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 18 березня 2004 року №1629-IV визначено, що метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis соmmunautairе з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що, в свою чергу, є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.

Відповідно до Директиви Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається» від 29 квітня 2004 року, яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:

- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву;

- усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів;

- твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою;

- заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутніcть поважної причини для подання такої заяви;

- встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця або особою, яка потребує додаткового захисту. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.

Як вбачається з особової справи позивача, копії матеріалів якої (заяви, анкети, протоколи співбесід) містяться у даній адміністративній справі, ОСОБА_5 повідомляє міграційну службу, що підставою для залишення країни громадянської належності є побоювання переслідувань через релігійні переконання, а саме те, що він є пастором протестантської церкви. Позивач наголошує на тому, що вже був засуджений за свою діяльність як пастор та, звільнившись з місць позбавлення волі, постійно отримує попередження щодо припинення подальшого проповідування християнської віри. Позивачем долучено до матеріалів справи документи, які підтверджують викладені в заяві факти.

Інформація щодо обмеження урядом Узбекистану громадян у виборі віросповідання є загальновідомою (з доповіді уряду США, витяги з доповідей УВКБ ООН, інформаційні довідки, інші офіційні та неофіційні джерела та Інтернет видання), оскільки останнім утискаються ті релігійні групи, які функціонують поза контролем уряду.

Відтак, враховуючи загальновідому ситуацію в Узбекистані, суд дійшов висновку, що з суб'єктивної сторони позивач доводить свої побоювання щодо переслідування за його за релігійною належністю.

Також відповідачем під час прийняття оскаржуваного рішення не надано оцінки об'єктивної сторони звернення позивача за притулком в Україні.

Так, в доповіді уряду США про свободу віросповідання в країнах світу за 2012 рік зазначається (пряма мова - рос.): «Свобода вероисповедования предусмотрена Конституцией и некоторыми законами; однако, другие законы и приложения ограничивают свободу вероисповедания, и, на практике, правительство в целом вводило в действие эти ограничения…», «…Поступали сообщения о дискриминации со стороны общественности по признаку религиозной принадлежности, верований или отправления религиозных обрядов…», «…Законодательство также ограничивает религиозные права, которые расцениваются как противоречащие национальной безопасности, … и требует от религиозных общин получение лицензии на публикацию и распространение своих материалов…» (рос).

Таким чином, суд вважає, що з об'єктивної сторони позивач має усі підстави побоюватись повернутись до країни громадянської приналежності через свої релігійні переконання та проповідування віри.

У частині 5 статті 10 Закону України №3671 визначено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Враховуючи вище наведене, суд дійшов висновку, що ДМС України, відмовляючи позивачу у наданні статусу біженця, не надав належної оцінки доводам заявника, не дослідив всебічно обставини та докази, які б могли встановити обґрунтованість доводів ОСОБА_5 або їх спростувати, що призвело до прийняття передчасного рішення.

Таким чином, прийняте на підставі висновку Головного управління ДМС України в м. Києві відповідачем-1 рішення №378-13/1 від 19 червня 2013 року є передчасним та не ґрунтується на повному дослідженні обставин справи, що вказує на необхідність задоволення вимог ОСОБА_5 у відповідній частині.

Стосовно вимог, звернутих до Головного управління ДМС України в м. Києві, є необхідним зазначити наступне.

Згідно з частиною 13 статті 10 Закону України №3671 у разі, якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, прийняв рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа цього центрального органу виконавчої влади протягом семи робочих днів з дня його отримання надсилає або видає особі, стосовно якої прийнято зазначене рішення, письмове повідомлення з викладенням причин відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.

Так, на виконання вимог статті 10 Закону України №3671 та відповідно до пункту 7 Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого Указом Президента України від 06 квітня 2011 року № 405/2011, за підписом уповноваженої посадової особи центрального органу - першого заступника начальника Головного управління ДМС України в м. Києві О.В.Дергач - надіслано позивачу повідомлення про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Водночас, зі змісту вказаного документу вбачається, що останній лише містить інформацію про наявність рішення ДМС України №378-13/1 від 19 червня 2013 року та посилання на норми Закону України №3671, тоді як причин відмови не викладено взагалі.

Отже, врахувавши межі повноважень ДМС України, стадію вирішення заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також - те, що перший заступник начальника Головного управління ДМС України в м. Києві О.В.Дергач під час видання зазначеного повідомлення мав виконати вимоги статті 10 Закону України №3671 як уповноважена посадова особа центрального органу, тому є наявним висновок, що відповідальність за невиконання вказаних вимог законодавства покладається на відповідача-1.

Наведений висновок та встановлена обставина вказують на обґрунтованість позовної вимоги №2, а також - на необхідність зміни способу захисту порушеного права ОСОБА_5 у відповідній частині.

У частині 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. Частина 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України передбачає, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Доказів, які б свідчили про правомірність прийнятого рішення відповідачем-1 та спростовували невиконання вимог частини 13 статті 10 Закону України №3671 у відповідній частині, на розгляд суду не надано.

Водночас, слід зауважити на тому, що здійснення судового захисту особи, чиє право порушено органами державної влади чи місцевого самоврядування внаслідок порушення ними положень Конституції та законів України у спосіб, що відповідає визначеним у законодавстві способам захисту порушеного права, є здійснення судом його повноважень органу судової влади у межах Конституції та законів України.

Крім того, згідно з частиною 2 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України суд, зокрема, може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять.

Стаття 162 Кодексу адміністративного судочинства України визначає повноваження суду при вирішенні справи, за частиною 2 якої, зокрема, передбачено, що суд може прийняти іншу постанову, яка б гарантувала дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Таким чином, враховуючи наведене, положення, зокрема, вказаних статей Кодексу, а також - наявність у ДМС України дискреційних повноважень, до яких відповідно до Закону України №3671 віднесено, зокрема, прийняття рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, і визначення уповноваженої особи, - суд дійшов висновку про часткове задоволення позову ОСОБА_5 шляхом:

- визнання протиправним та скасування рішення відповідача-1 «про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» від 19 червня 2013 року №378-13/1;

- визнання протиправними дій уповноваженої особи ДМС України в частині невикладення у повідомленні «про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» від 05 липня 2013 року №129 причин відмови ОСОБА_5 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов'язання відповідача-1 розглянути повторно питання про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у порядку та строки, передбачені законодавством.

В частині решти вимог позов ОСОБА_5 задоволенню не підлягає.

Керуючись статтями 7, 9, 11, 69-72, 86, 128, 158-163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України Окружний адміністративний суд міста Києва

ПОСТАНОВИВ:

Позов громадянина Узбекистану ОСОБА_5 задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України «про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» від 16 червня 2013 року №378-13/1.

Визнати протиправними дії уповноваженої особи Державної міграційної служби України в частині невикладення у повідомленні «про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» від 05 липня 2013 року №129 причин відмови громадянину Узбекистану ОСОБА_5 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов'язати Державну міграційну службу України розглянути повторно питання про визнання громадянина Узбекистану ОСОБА_5 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у порядку та строки, передбачені законодавством.

У задоволенні частини решти позовних вимог громадянину Узбекистану ОСОБА_5 відмовити.

Постанова набирає законної сили відповідно до статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України.

Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуюча суддя Судді (підпис) (підпис) (підпис)О.В. Пісоцька К.Ю. Гарник Т.І. Шейко