Постанова № 33801686, 20.09.2013, Миколаївський окружний адміністративний суд

Миколаївський окружний адміністративний суд вул. Заводська, 11, м. Миколаїв, 54001 П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Миколаїв

20 вересня 2013 року Справа № 814/1877/13-а

Миколаївський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Мельника О. М. за участю секретаря судового засідання Котенкової Л.В., розглянувши адміністративну справу

за позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "Стивідорна інвестиційна компанія", вул. Заводська, 23/26, м. Миколаїв, 54002 адреса для листування: а/с 77, м. Миколаїв, 54003

доДержавної податкової інспекції у Заводському районі м. Миколаєва Головного управління Міндоходів, вул. Г.Петрової, 2-А, м. Миколаїв, 54029

провизнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень від 14.06.2012 № 000412301, № 0000422301, скасування суми податкового боргу визначеної у податкові вимозі від 14.11.2012 № 530, зобов'язання вчинити певні дії, В С Т А Н О В И В:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Стивідорна інвестиційна компанія" (далі - позивач) звернувся до суду з вимогами про визнання протиправними та про скасування повністю податкових повідомлень-рішень Державної податкової інспекції у Заводському районі м. Миколаєва Миколаївської області ДПС (далі-відповідач) від 14.06.2012 № 0000412301 про збільшення грошового зобов'язання з податку на прибуток у сумі 775411,25 грн., з яких 631646,0 грн. за основним платежем, та 143765,25 грн. за штрафними санкціями та від 14.06.2012 року № 0000422301 про збільшення грошового зобов'язання з податку на додану вартість у сумі 576094,75 грн., з яких 467842,0 грн. за основним платежем, та 108252,75 грн. за штрафними санкціями; скасування суми податкового боргу, визначеного у податковій вимозі Державної податкової інспекції у Заводському районі м. Миколаєва Миколаївської області ДПС від 14.11.2012 року № 530; зобов'язання ДПІ у Заводському районі м. Миколаєва Миколаївської області ДПС виключити з особових рахунків ТОВ "Стивідорна інвестиційна компанія" нараховану пеню, розмір якої зазначено у податковій вимозі від 14.11.2012 року № 530.

Державна податкова інспекція у Заводському районі м. Миколаєва Державної податкової служби, що на момент розгляду справи була реорганізована у Державну податкову інспекцію у Заводському районі м. Миколаєва ГУ Міндоходів, яка є правонаступником відповідача (далі - ДПІ) позов не визнала, зазначивши про правомірність дій контролюючого органу.

Дослідивши матеріали справи та оцінивши наявні в них фактичні дані, суд приходить до висновку про обґрунтованість заявлених вимог, виходячи з такого.

Основним видом діяльності ТОВ "Стивідорна інвестиційна компанія" є транспортне оброблення вантажів.

Для здійснення господарської діяльності з транспортного оброблення вантажів ТОВ "Стивідорна інвестиційна компанія" орендує державне нерухоме майно, що перебуває на балансі Державного підприємства "Миколаївський морський торговельний порт", а саме: нежитлові приміщення, портальні крани, вантажопідйомне обладнання, електроколонки, огороджувальні масиви та інший інвентар, що знаходиться на території Миколаївського морського торгівельного порту.

За користування цим майном позивач своєчасно та в повному обсязі сплачує Миколаївському морському торгівельному порту орендну плату.

Від імені та за дорученням фірм-вантажовласників, підприємствами-замовниками укладалися з ТОВ "Стивідорна інвестиційна компанія" (Виконавець) договори про надання послуг з перевалки, відвантаження та зберігання вантажу.

Для виконання послуг з перевалки, відвантаження та зберігання вантажу, для ТОВ ТОВ "Стивідорна інвестиційна компанія" виникала необхідність отримувати допоміжні послуги від інших підприємств (оскільки позивач такі послуги власними силами виконувати не має можливості).

Так, з підприємством ТОВ "ВІП-СТРОЙ-ЛТД" (Виконавець) позивач (Замовник) уклав договір про виконання послуг з технічного обслуговування перевантажувальних механізмів.

На виконання цього договору ТОВ "ВІП-СТРОЙ-ЛТД" виконувало для позивача послуги з технічного обслуговування портальних кранів типу «Альбатрос», портальних кранів типу "Сокіл", портальних кранів типу "Ганц".

Усі первинні документи, що підтверджують факт вчинення цих господарських операцій, були надані позивачем до суду та залучені до матеріалів справи, а саме: договір про виконання послуг з технічного обслуговування перевантажувальних механізмів, видаткові накладні (акти) про виконання технічного обслуговування, податкові накладні, рахунки-фактури так платіжні доручення.

Відповідач не має претензій до наявних первинних документів (ар.с.37-44). Аналіз самої описової частини акту перевірки свідчить про те, що відповідач визначив позивачу суму грошових зобов'язань з податку на прибуток на податку на додану вартість у зв'язку з тим, що на його думку правочини, здійснені позивачем з його контрагентом - постачальником послуг з технічного обслуговування кранів ТОВ "ВІП-СТРОЙ-ЛТД" суперечать інтересам держави та є нікчемними (ар.с. 45). На думку перевіряючого, запису у актах перевірки щодо порушення ст. 228 ЦК України та щодо вчинення нікчемних правочинів є достатнім для констатації факту порушення підприємством п.198.3 ст.198 та п.200.1 ст.200 Податкового кодексу України та пп.7.4.1 п.7.4, пп.7.7.1 п.7.7 ст.7 Закону України "Про податок на додану вартість", п.3.1 ст.3, п.5.1 пп.5.2.1 п.5.2, абз.4 пп.5.3.9 п.5.3 ст.5 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств".

При цьому, висновки щодо "нікчемності" та "безтоварності" базуються на отриманих матеріалах перевірок взаємовідносин підприємства ТОВ "ВІП-СТРОЙ-ЛТД" з його контрагентами та контрагентами їх контрагентів, а саме: ТОВ "Агропрайд" тощо, з якими позивач у перевірених періодах не мав господарських відносин.

Вищий адміністративний суд України у своєму листі від 02.06.2011 року вих. № 742/11/13-11 роз'яснив, що оцінюватися при дослідженні факту здійснення господарської операції повинні відносини безпосередньо між учасниками тієї операції, на підставі якої сформовані дані податкового обліку.

Більш того, висновок щодо безтоварності ґрунтується на тому, що матеріали перевірок контрагентів позивача «по ланцюгам» свідчать про те, що контрагенти контрагентів позивача не поставляли товар безпосередньому контрагенту позивача ТОВ "ВІП-СТРОЙ-ЛТД", а відтак ТОВ "ВІП-СТРОЙ-ЛТД" не міг поставити товар позивачу.

Проте, як вбачається з матеріалів справи, послуги з технічного обслуговування перевантажувальних механізмів та з сюрвєйєрської інспекції вантажу, судна та вагонів не здійснювалися цими підприємствами по ланцюгам. Перевірками контрагентів встановлено, що вони можливо не поставляли товар по ланцюгам, а не надані послуги, які фізично неможливо поставляти по ланцюгам.

Іншим поводом для висновку про нікчемність слугувала отримана службова записка від податкової міліції про те, що при виходу податкових міліціонерів за адресою ТОВ "ВІП-СТРОЙ-ЛТД" "не було встановлено посадових осіб підприємства". Такі висновки при відсутності відповідної доказової бази, відсутності факту дослідження первинних документів платника податків, не мають під собою ніякого юридичного підґрунтя, та є неприпустимими у офіційних документах, що складаються державними органами.

Відповідно до пп.3.1.1 п.3.1 ст.3 Закону України "Про податок на додану вартість", об'єктом оподаткування є операції платників податку з поставки товарів та послуг.

Згідно із п.185.1 ст.185 Податкового кодексу України, об'єктом оподаткування є операції платників податку з постачання товарів, послуг.

Отже, для цілей перевірки дотримання вимог податкового законодавства та можливого визначення грошових зобов'язань у разі неналежного дотримання платником податків цього законодавства, контролюючому органу у даному випадку первинно слід встановити зміст та реальність господарської операції.

Відповідно до ст.1 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" господарською операцією є дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства. Таким чином визначальною ознакою господарської операції є те, що вона повинна спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

Статтею 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" визначено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Отже, первинним документом є документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Саме такої думки й дотримується Вищий адміністративний суд України, який у своєму листі від 02.06.2011 року № 742/11/13-11 роз'яснив, що витрати для цілей визначення об'єкта оподаткування податком на прибуток, а також податковий кредит для цілей визначення об'єкта оподаткування податком на додану вартість мають бути фактично здійснені і підтверджені належним чином складеними первинними документами, що відображають реальність господарської операції, яка є підставою для формування податкового обліку платника податків.

Тобто, факт вчинення певних господарських операцій, та правомірність подальшого відображення їх у бухгалтерському та податковому обліку, можливо досліджувати лише шляхом вивчення первинних документів платника податків.

Крім того, відповідач в акту перевірки посилається на нікчемність правочинів між контрагентами-постачальниками і Позивачем, що є неправомірним.

Згідно ч. 1 ст. 228 Цивільного кодексу України (далі по тексту - ЦК України), правочин, спрямований, зокрема, на незаконне заволодіння майном держави, вважається таким, що порушує публічний порядок, а отже, згідно з частиною 2 вказаної статті, є нікчемним. Як зазначено у частині 2 статті 215 ЦК України визнання судами нікчемних правочинів не вимагається. Укладені між Позивачем та контрагентами, зазначеними у акті перевірки, правочини не віднесено законом до нікчемних, також відсутнє судове рішення про визнання їх недійсними.

Відповідач не може керуватися лише припущеннями щодо недійсності укладених договорів. Його позиція про те, що ці правовідносини є нікчемними не підкріплена належними доказами та рішенням суду про визнання їх такими.

В силу ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Нормами ст. 207 Господарського кодексу України (далі - ГК України) встановлено, що господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або зроблено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави й суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї зі сторін або відповідного органа державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Відповідно до постанови пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999р. №12 "Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України", під публічним порядком у цьому та інших випадках належить розуміти правопорядок держави, визначальні принципи і засади, які становлять основу існуючого в ній ладу (стосуються її незалежності, цілісності, самостійності й недоторканості, основних конституційних прав, свобод, гарантій тощо).

Суд зазначає, що відповідачем не було доведено, що в результаті укладання між позивачем та його вищезазначеними контрагентами і виконання договорів з додатками було порушено публічний порядок, встановлений в державі. У суду також відсутні підстави вважати, що укладені правочини суперечать інтересам держави та суспільства, вчинені удавано з метою приховання сплати податків третіх осіб, отримання податкової вигоди та в силу ст.ст. 203, 215, 228 Цивільного кодексу України є нікчемними.

Крім того, згідно п. 5.2 Порядку оформлення результатів документальних перевірок з питань дотримання податкового, валютного та іншого законодавства, затвердженого Наказом ДПА України від 22.12.2010 р. № 984 (зареєстровано в Мінюсті України 12.01.2011 р. за № 34/18772) у разі встановлення перевіркою порушень податкового законодавства за кожним відображеним в акті фактом порушення необхідно чітко викласти зміст порушення з посиланням на конкретні пункти і статті законодавчих актів, що порушені платником податків, зазначити період (місяць, квартал, рік) фінансово-господарської діяльності платника податків та господарську операцію, в результаті якої здійснено це порушення, при цьому додати до акта письмові пояснення посадових осіб платника податків або його законних представників щодо встановлених порушень; зазначити первинні документи, на підставі яких вчинено записи у податковому та бухгалтерському обліку, навести регістри бухгалтерського обліку, кореспонденцію рахунків операцій та інші документи, пов'язані з обчисленням і сплатою податків і зборів, та докази, що підтверджують наявність факту порушення.

Натомість висновки відповідача ґрунтуються виключно на припущеннях та суб'єктивній думці ревізорів, що підтверджується висновками в актів перевірки про, мовою оригіналу, «майже відсутні» основні засоби, «вірогідні «податкові ями», а не на достовірно встановлених фактах, що є протиправним.

Стаття 61 Конституції України встановлює, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер, тобто позивач не може бути притягнутий до відповідальності за порушення, яке ним не було вчинене.

Згідно п.п. 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» «податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 8-1 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів».

Згідно п.п. 7.2.6 п. 7.2 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» «податкова накладна видається платником податку, який поставляє товари (послуги), на вимогу їх отримувача, та є підставою для нарахування податкового кредиту».

Відповідно до п.п. 7.4.5 п. 7.4. ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» «не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), які не підтверджені податковими накладними».

Згідно п. п. 7.2.1 п. 7.2. ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» «платник податку зобов'язаний надати покупцю податкову накладну».

Аналогічно порядок формування податкового кредиту відрегульований нормами статей 198, 201 Податкового кодексу України, що врегулював вказані правовідносини з 01.01.2011 року.

Розділом V Податкового кодексу України регулюється порядок обчислення та сплати податку на додану вартість, у тому числі питання формування податкового кредиту, дати його виникнення та умов нарахування.

Відповідно до п. 198.3 ст. 198 Податкового кодексу України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку. Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Згідно до п. 198.6 ст. 198 Податкового кодексу України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

Усі ці вимоги були виконані постачальником послуг, зауваження щодо оформлення податкових накладних в акті перевірки відсутні.

Пункт 5.3.9 п.5.3 ст.5 Закону України містить заборону включати до складу валових витрат лише ті витрати, які не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

Позивачем включено до складу валових витрат виключно ті витрати, що підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, зауважень щодо їх наявності відповідач у акті не навів, навпаки на стор.15-19 акту перевірки підтвердивши їх наявність.

Дійсність господарських угод між позивачем та ТОВ «Віп-Строй ЛТД» підтверджена наявними у матеріалах справи доказами, відповідач, як суб'єкт владних повноважень, на якого покладено тягар доказування в адміністративних справах, не довів суду, що має будь-які докази на підтвердження недійсності цих угод.

Враховуючи вищевикладене, суд вважає, що відповідачем безпідставно зроблено висновок про порушення TOB "Центр ТМ «П'ятий океан» .п. 7.4.1, п.п. 7.4.5 п. 7.4, п.п. 7.7.1, п.п. 7.7.2 п.7.7 ст. 7 Закону України від 03.04.1997 року №168/97-ВР, п.п. 198.3, ст. 198, п.200.1, п.200.4 ст.200 Податкового кодексу України, оскільки, як встановлено судом ТОВ "Стивідорна інвестиційна компанія" та його контрагентів було дотримано та виконано умови укладених між ними договорів та включено до складу податкового кредиту з ПДВ відповідного звітного періоду, а отримані послуги використано у власній господарській діяльності, що підтверджується первинними бухгалтерськими документами, наявними в матеріалах справи, та фактично не заперечувалось відповідачем.

Вищенаведене в сукупності є підставою для задоволення позову у цій частині.

Що стосується решти позовних вимог, слід зазначити таке.

Позивачу було направлено відповідачем листа від 11.10.2012 року № 5719/10/22-117/2 "Про сплату пені". У листі зазначено, що ТОВ "Стивідорна інвестиційна компанія" повинно було нарахувати та сплатити пеню згідно податкових повідомлень-рішень, прийнятих за актом перевірки від 08.06.2012 року № 1372/22-100/36487633 (що є предметом розгляду у цій справі).

Розрахунок пені наведено у розрахунку пені до податкового повідомлення-рішення від 14.06.2012 року № 0000422301 (ПДВ) - 105776,62 грн., та у розрахунку пені до податкового повідомлення-рішення від 14.06.2012 року № 0000412301 (податок на прибуток) - 124680,42 грн.

У листі зазначено, що пеня нарахована у відповідності до пп.129.1.2 п.129.1 ст.129 Податкового кодексу України, відповідно до якого пеня нараховується у день настання строку погашення податкового зобов'язання, нарахованого контролюючим органом або платником податків у разі виявлення його заниження на суму такого заниження та за весь період заниження (в тому числі за період адміністративного та/або судового оскарження)

Суд звертає увагу на наступне.

Згідно із пп.14.1.156 п.14.1 ст.14 Податкового кодексу України, податкове зобов'язання - сума коштів, яку платник податків повинен сплатити до відповідного бюджету як податок або збір на підставі, в порядку та строки, визначені податковим законодавством.

Згідно із пп.14.1.157 п.14.1 ст.14 Податкового кодексу України, податкове повідомлення-рішення - письмове рішення про обов'язок платника податків сплатити суму грошового зобов'язання (податкове зобов'язання та штраф), визначену контролюючим органом.

Позивач оскаржує у суді податкові повідомлення - рішення, прийняті ДПІ у Заводському районі м. Миколаєва Миколаївської області ДПС, від 14.06.2012 року № 0000412301 про збільшення грошового зобов'язання з податку на прибуток у сумі 775 411,25 грн., з яких 631 646,0 грн. за основним платежем, та 143 765,25 грн. за штрафними санкціями та від 14.06.2012 року № 0000422301 про збільшення грошового зобов'язання з податку на додану вартість у сумі 576 094,75 грн., з яких 467 842,0 грн. за основним платежем, та 108 252,75 грн. за штрафними санкціями шляхом звернення до суду із відповідними позовними вимогами.

Відповідно до п.56.18 ст.56 Податкового кодексу України, при зверненні платника податків до суду з позовом щодо визнання недійсним рішення контролюючого органу податкове зобов'язання вважається неузгодженим до дня набрання судовим рішенням законної сили.

Відповідач надіслав позивачу податкову вимогу від 14.11.2012 року № 530, яким повідомив позивача про те, що за позивачем станом на 14.11.2012 року рахується борг на загальну суму 255 818,13 грн. (124 680,42 грн. з податку на прибуток та 131 137,71 грн. з ПДВ)

Це саме та пеня, що зазначена у розрахунку пені до податкового повідомлення-рішення від 14.06.2012 року № 0000422301 та у розрахунку пені до податкового повідомлення-рішення від 14.06.2012 року № 0000412301.

Суд зазначає, що пеня - це сума коштів у вигляді відсотків, нарахованих на суми грошових зобов'язань, не сплачених у встановлені законодавством строки (пп. 14.1.162 ПКУ).

Згідно з пп. 129.1.2 ПКУ пеня нараховується у день настання строку погашення податкового зобов'язання, нарахованого контролюючим органом або платником податків у разі виявлення його заниження на суму такого заниження та за весь період заниження (в тому числі за період адміністративного чи судового оскарження).

Пеня, передбачена зазначеним підпунктом, нараховується з розрахунку 120 % річних облікової ставки НБУ, що діяла на день заниження (п. 129.4 ПКУ).

До дати набрання чинності Податковим Кодексом України порядок нарахування пені визначався ст.16 Закону України від 21.12.2000 року № 2181-III "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами". Згідно з вимогами зазначеного Закону, нарахування пені на суми виявленого заниження податків і зборів за весь період заниження (в тому числі за період адміністративного та/або судового оскарження) передбачено не було.

Відповідно до пункту 2 розділу XIX "Прикінцеві положення" Податкового кодексу України, Закон України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами", на підставі якого за актами перевірок податкового законодавства застосовувались штрафні санкції, визнано таким, що втратив чинність з 1 січня 2011 року.

Таким чином, саме з зазначеної дати (01.01.2011 року) набрав чинності пп.129.1.2. п.129.1. ст.129 ПКУ, відповідно до вимог якого пеня почала нараховуватись у день настання строку погашення податкового зобов'язання, нарахованого контролюючим органом або платником податків у разі виявлення його заниження на суму такого заниження та за весь період заниження (в тому числі за період адміністративного та/або судового оскарження).

Статтею 58 Конституції України передбачено, що Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Як зазначено у Рішенні Конституційного Суду України від 09.02.1999 року № 1/99-рп, частину першу статті 58 Конституції України щодо дії нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час якого вони настали або мали місце.

При цьому слід ураховувати, що відповідно до частини другої статті 58 Конституції України ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.

Відповідно, зміст правовідносин, зокрема прав та обов'язків особи, не може змінюватися разом із зміною законодавчих норм. Отже склад правопорушення та відповідальність за його вчинення визначаються за змістом тих законодавчих норм, які були чинними на час вчинення відповідного правопорушення та не можуть бути змінені разом із зміною законодавчих норм (зокрема, в разі втрати чинності нормативно-правовим актом або набрання чинності новим нормативно-правовим актом, який регулює ті самі суспільні відносини).

Отже, суд приходить до висновку, що у відповідача взагалі не було підстав нараховувати пеню до 01.01.2011 року.

Як вбачається з розрахунків пені (з ПДВ та податку на прибуток), відповідач неправомірно розрахував пеню:

- З податку на прибуток - починаючи з 19.02.2010 року;

- З податку на додану вартість - починаючи з 30.01.2010 року.

У разі правомірного нарахування пені за період з 01.01.2011 року до дня погашення суми грошового зобов'язання, суми пені складали б не 124680,4 грн. та 105776,6 грн. (як зазначено у розрахунках пені), а 9671,29 грн.

Вказані неправомірно розраховані суми пені (124680,4 грн. та 105776,6 грн.) були сплачені позивачем, про що свідчать надані до суду платіжні доручення від 29.11.2012 року № 1876 та № 1875.

Суд звертає увагу, що сам по собі факт сплати позивачем неправомірно визначених грошових зобов'язань або неправомірно нарахованої пені не робить такі донарахування правомірними.

Також суд звертає увагу на те, що самостійне відкликання відповідачем податкової вимоги від 14.11.2012 року № 630 та факт відсутності на момент розгляду цієї справи заборгованості у позивача не робить відсутньою суму такої неправомірно нарахованої пені в особових картках позивача з податку на прибуток на податку на додану вартість.

З пояснень сторін вбачається, що нарахована пеня досі існує у облікових картках з вищезазначених податків в історії проведених платежів з відміткою про її погашення позивачем.

Вищезазначене свідчить про те, що сума податкового боргу, зазначена у податковій вимозі від 14.11.2012 року № 530 є такою, що розрахована неправомірно, є значно вищою, що порушує права позивача.

Враховуючи наведене, позовні вимоги в частині скасування суми податкового боргу (у вигляді неправомірно розрахованої пені), яка зазначена у податковій вимозі від 14.11.2012 року № 530, підлягають задоволенню.

Також підлягають задоволенню позовні вимоги про зобов'язання відповідача виключити з особових рахунків позивача суми неправомірно розрахованої пені, розмір якої зазначено у податковій вимозі від 14.11.2012 року № 530.

Вищенаведене надасть змогу позивачу звернутися до відповідача в порядку п.43.3 ст.43 Податкового кодексу України із заявою про повернення помилково/надміру сплаченої суми грошового зобов'язання (надмірно сплаченої пені)

Судом встановлено, що ця пеня методологічно розрахована невірно, в порушення вищенаведених норм податкового законодавства.

Суд зазначає, що захист порушеного права позивача на повернення надміру сплаченої пені буде можливим лише у разі виключення надміру розрахованої суми пені з облікових карток позивача та перерахунку розміру пені відповідачем відповідно до чинного законодавства.

Відповідно до ч.2 ст.162 КАС України, суд може прийняти іншу постанову, яка б гарантувала дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Відповідно до ч.1 ст. 94 КАС України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені витрати з Державного бюджету України.

На підставі викладеного та керуючись статтями 122, 158-163, 167,254 КАС України, суд -

П О С Т А Н О В И В:

1. Адміністративний позов задовольнити в повному обсязі.

2. Визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення - рішення Державної податкової інспекції у Заводському районі м. Миколаєва Миколаївської області ДПС, від 14.06.2012 № 0000412301 про збільшення грошового зобов'язання з податку на прибуток у сумі 775411,25 грн., з яких 631646,0 грн. за основним платежем, та 143765,25 грн. за штрафними санкціями та від 14.06.2012 року № 0000422301 про збільшення грошового зобов'язання з податку на додану вартість у сумі 576094,75 грн., з яких 467842,0 грн. за основним платежем, та 108252,75 грн. за штрафними санкціями;

3. Скасувати суму податкового боргу, визначену у податковій вимозі ДПІ у Заводському районі м. Миколаєва Миколаївської області ДПС від 14.11.2012 № 530;

4. Зобов'язати ДПІ у Заводському районі м. Миколаєва Миколаївської області ДПС виключити з особових рахунків ТОВ "Стивідорна інвестиційна компанія" неправомірно нараховану пеню, розмір якої зазначено у податковій вимозі від 14.11.2012 № 530;

5. Стягнути судові витрати в сумі 2294,00 грн. з Державного бюджету України шляхом їх безспірного списання з рахунку Державної податкової інспекції у Заводському районі м. Миколаєва ГУ Міндоходів, на користь ТОВ "Стивідорна інвестиційна компанія" (ідентифікаційний код 36487633).

Постанова набирає законної сили після закінчення 10-денного строку з дня проголошення/отримання постанови, якщо протягом цього часу не буде подано апеляційної скарги.

У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили постанови за наслідками апеляційного провадження.

Порядок та строки апеляційного оскарження визначені ст. 186 КАС України.

Апеляційна скарга подається до Одеського апеляційного адміністративного суду через Миколаївський окружний адміністративний суд. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до Одеського апеляційного адміністративного суду.

Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Якщо суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених частиною четвертою статті 167 цього Кодексу, було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.

Апеляційна скарга, подана після закінчення встановлених строків залишається без розгляду, якщо суд апеляційної інстанції за заявою особи, яка її подала, не знайде підстав для поновлення строку.

Суддя О.М. Мельник