Ухвала суду № 33601777, 02.07.2013, Харківський апеляційний адміністративний суд

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 липня 2013 р.Справа № 816/1723/13-аКолегія суддів Харківського апеляційного адміністративного суду у складі

Головуючого судді: Шевцової Н.В.

Суддів: Макаренко Я.М. , Мінаєвої О.М.

за участю секретаря судового засідання Шалаєвої І.Т.

представника позивача Шулік О.Й.

представника відповідача Василевської Ю.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Кременчуцької об'єднаної державної податкової інспекції у Полтавській області Державної податкової служби на постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 23.04.2013р. по справі № 816/1723/13-а

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельна фірма "Хортиця"

до Кременчуцької об'єднаної державної податкової інспекції у Полтавській області Державної податкової служби

про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення,

ВСТАНОВИЛА:

Товариство з обмеженою відповідальністю " Будівельна фірма " Хортиця " (далі за текстом - ТОВ «БФ «Хортиця», позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Кременчуцької об'єднаної державної податкової інспекції Полтавської області Державної податкової служби (далі за текстом - Кременчуцька ОДПІ, відповідач), в якому просив суд визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення - рішення від 07.03.2013 р. № 0002051502/474.

Постановою Полтавського окружного адміністративного суду від 23.04.2013р. адміністративний позов задоволено в повному обсязі. Визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення - рішення Кременчуцької об'єднаної державної податкової інспекції Полтавської області Державної податкової служби від 07.03.2013 р. № 0002051502/474.

Не погодившись з постановою суду першої інстанції відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить оскаржувану постанову скасувати та прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позову у повному обсязі.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги відповідач посилається на порушення судом норм матеріального та процесуального права, а саме: п.п. 7.4.1, 7.4.4, 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість», п. 44.6 ст. 44, п. 185.1 ст. 185, п. 188.1 ст. 188 Податкового кодексу України .

Відповідач зазначає, що ПП «Таір-1», з яким позивач укладав господарські договори протягом перевіряємого періоду, відсутнє за місцем знаходження, а первинні документи, надані до перевірки на підтвердження господарських операцій із вказаним контрагентом, не підтверджують дійсність укладених угод.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши рішення суду першої інстанції та доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що ТОВ "Будівельна фірма «Хортиця» (ідентифікаційний код юридичної особи 21042729) перебуває на податковому обліку у Кременчуцькій ОДПІ.

Кременчуцькою ОДПІ проведено документальну позапланову невиїзну перевірку позивача по питанню взаємовідносин із ПП «Таір-1» за період з 01.01.2010 р. по 31.12.2012 р., результати якої оформлені актом від 14.02.2013 р. № 1399/15.2-05/21042729.

У висновках акту перевірки відображено порушення позивачем частин 1, 2 статті 215, частин 1, 5 статті 203, статті 228 Цивільного кодексу України, частини 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість», пункту 198.6 статті 198 Податкового кодексу України, в результаті чого встановлено заниження податку на додану вартість за січень-грудень 2010 року, січень-грудень 2011 року та травень 2012 року в сумі 14801,93 грн.

На підставі зазначеного акту перевірки Кременчуцькою ОДПІ 07.03.2013 р. винесено податкове повідомлення-рішення № 0002051502/474, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання за платежем: податок на додану вартість в загальному розмірі 21420,79 грн., в т.ч. 14801,93 грн. - за основним платежем, 6618,86 грн. - за штрафними санкціями.

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з неправомірності прийнятого відповідачем податкового повідомлення-рішення щодо донарахування позивачу податкових зобов'язань з податку на додану вартість.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції з наступних підстав.

З матеріалів справи вбачається, що позивач протягом перевіреного періоду мав фінансово-господарські взаємовідносини з ПП «Таір-1» за договорами поставки товарів, в результаті яких ТОВ «БФ «Хортиця» сформовано податковий кредит на загальну суму 14801,93 грн.

Правовідносини, що виникали у зв'язку з формуванням платником податку податкового кредиту до 01 січня 2011 року регулювалися статтею 7 Закону України "Про податок на додану вартість" від 03 квітня 1997 року №168/97-ВР, а з 01 січня 2011 року - розділом V Податкового кодексу України від 02 грудня 2010 року №2755-VI.

Відповідно до п.п. 7.4.1 п. 7.4. ст. 7 Закону № 168 податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 % від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою п. 6.1 ст. 6 та ст. 81 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Відповідно до п. 198.3 ст. 198 Податкового кодексу України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

За змістом як п. 7.2.6 п. 7.2 ст. 7 Закону № 168, так і п. 201.10 ст. 201 Податкового кодексу України підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту є податкова накладна, яка видається платником податку, що здійснює операції з постачання товарів/послуг.

Тобто необхідною умовою для віднесення сплачених у ціні товарів (послуг) сум податку на додану вартість є факт придбання товарів та послуг із метою їх використання в господарській діяльності, а документом, який є підставою для правомірного нарахування податкового кредиту є податкова накладна.

За змістом частини 2 статті 3 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", податкова звітність ґрунтується на даних бухгалтерського обліку. Відповідно до частини 1 статті 9 вказаного Закону, підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Отже, відображення господарської операції у податковому обліку повинно здійснюватись відповідно до її реального економічного змісту на підставі первинних документів бухгалтерського обліку.

Між тім, колегія суддів зазначає, наявність вищевказаних документів для визначення правильності формування податкового кредиту вважатиметься достатньою підставою лише у випадку реальності господарських операцій, на підставі яких сформовано податковий кредит.

З матеріалів справи вбачається, що між позивачем та ПП «Таір-1» укладено договори поставки від 03.01.2010 року № Т/96, від 01.01.2011 року № Т/7 та від 03.01.2012 року № Т/4, згідно з пунктами 1.1 яких Продавець (ПП «Таір-1») зобов'язується передати належний йому товар у власність Покупцеві (ТОВ "Будівельна фірма «Хортиця»), а Покупець прийняти та сплатити за нього на умовах Договору.

На підтвердження виконання умов договорів позивач надав суду податкові та видаткові накладні, рахунки-фактури, товарно-транспортні накладні, сертифікати відповідності, документи про якість, виписку з книги реєстрації довіреностей, копії яких містяться в матеріалах справи.

Транспортування товару здійснювалось за рахунок Покупця, власним транспортом ТОВ "Будівельна фірма "Хортиця", що підтверджується копіями товарно-транспортних накладних та свідоцтв про державну реєстрацію транспортних засобів.

Підприємством ТОВ "Будівельна фірма "Хортиця" за період з 01.01.2010р. по 31.05.2012р. здійснено оплату за товар в сумі 92667,83 грн. (ПДВ - 15444,64 грн.)

В подальшому придбаний у ПП "Таір-1" товар використано позивачем у власній господарській діяльності, а саме: для проведення будівельних робіт, що підтверджується копіями довідок про вартість виконаних підрядних робіт, актів приймання виконаних будівельних робіт, відомостей ресурсів по актам виконаних робіт, накладними на відпуск товарно-матеріальних цінностей, актів списання.

Колегія суддів зазначає, що у вказаних документах наявні необхідні реквізити, передбачені ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», відсутність яких спричиняє втрату первинними документами юридичної сили і доказовості.

Наявні в матеріалах справи податкові накладні відповідають вимогам ст.201 Податкового кодексу України, наказу Державної податкової адміністрації від 21.12.2010 року № 969, тобто підстави вважати зазначені податкові документи недійсними відсутні.

Факт реєстрації контрагента позивача платником податку на додану вартість, а також той факт, що вказане підприємство на момент складання на адресу позивача податкових накладних було зареєстровано органом державної податкової служби у встановленому законодавством порядку в якості платника податку на додану вартість, в акті перевірки, та матеріалами справи не спростовується.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо недоведеності відповідачем нікчемності зазначених угод, оскільки позивачем виконані всі умови укладених договорів та використання придбаного товару в межах власної господарської діяльності .

При цьому, колегія суддів відхиляє доводи відповідача з приводу нікчемності правочинів, укладених ПП «Таір-1» з постачальниками та покупцями, зокрема з позивачем, ТОВ "Будівельна фірма "Хортиця", оскільки порушення вимог ст. 203, ст. 215, ст. 216 Цивільного кодексу України зроблені відповідачем з перевищенням компетенції органів державної податкової служби.

Порядок дій органів ДПС під час реалізації владної управлінської функції контролю за правильністю та повнотою справляння податкових зобов'язань, у тому числі щодо спірних зобов'язань, визначається Податковим кодексом України. Зазначений нормативно - правовий акт не містив і не містить норм, які б наділяли відповідача повноваженнями на визнання правочинів нікчемними або такими, що не відповідають вимогам законодавства та повноваженнями на оцінку відповідності будь-якого правочину вимогам ст. 203, ст. 215, ст. 216 Цивільного кодексу України.

Відповідно ст. 228 Цивільного кодексу України (в редакції, що діяла з 01.01.11 р.): 1. Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. 2. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. 3. У разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

Тобто, законодавець з 01.01.2011 року виключив правочини, які були укладені з метою суперечною інтересам держави та суспільства, з кола нікчемних правочинів і відніс такі правочини до оспорюваних. Таким чином, повноваження на встановлення законності правочинів, вчинених позивачем за тими критеріями ознак, що містяться в складеному відповідачем акті, належать виключно до компетенції судових органів.

Крім того, відповідно п. 18 Постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений ст. 228 ЦК України: 1) правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина; 2) правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, АР Крим, територіальної громади, заволодіння ним.

Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема, правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (ст. 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок.

При кваліфікації правочину за ст. 228 Цивільного кодексу України обов'язково має враховуватись вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. При цьому, доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо. Проте відповідачем під час судового розгляду справи не надано допустимих та належних доказів того, що фактична господарська діяльність позивача та вчинюваний ним правочин містить наявність обставин, що перелічені у ч. 1 ст. 228 ЦК України.

Крім того, відповідно ч. 1 та ч. 2 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

Згідно висновків акту перевірки правочин, вчинений позивачем, відповідач кваліфікує як такий, що не направлений на реальне настання правових наслідків, а отже визнає його нікчемним. Проте, за приписами ст. 234 Цивільного кодексу України правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, є фіктивним. Фіктивний правочин визнається недійсним судом. Між тим, відповідачем не наведено посилань на судові рішення щодо недійсності вчиненого позивачем правочину як фіктивного або інших доказу щодо фіктивності здійснюваної позивачем діяльності. Таким чином, відповідач невірно застосовує норми чинного законодавства України в частині кваліфікації вчиненого позивачем правочину.

Колегія суддів відхиляє доводи відповідача щодо наявності підстав для нарахування позивачу податкового зобов'язання з податку на додану вартість через порушення правил ведення господарської діяльності його контрагента ПП «Таір-1», оскільки зазначені доводи суперечать практиці Європейського суду з прав людини. Так, відповідно в п.57 Рішення Європейського суду з прав людини по справі «Булвес» АД проти Болгарії від 22 січня 2009 року судом було зазначено, що оскільки компанія-заявник у повному обсязі та вчасно виконала обов'язки з дотримання встановлених Державою-членом Конвенції норм стосовно ПДВ та не мала засобів для забезпечення виконання податкових зобов'язань постачальником і не знала про невиконання останнім своїх обов'язків, вона могла правомірно очікувати отримання вигоди від застосування одного із основних правил системи оподаткування ПДВ, а саме від визнання права на податковий кредит щодо суми ПДВ, яка була сплачена постачальнику. Більше того, лише після подачі декларації із віднесенням відповідних сум до складу податкового кредиту та проведення податковими органами зустрічної перевірки постачальника могло бути встановлено, чи виконав постачальник свій обов'язок подання звітності з ПДВ у повному обсязі. Відповідачем не доведено обізнаності позивача щодо недобросовісного декларування своїх зобов'язань його контрагентами.

Отже, позивач не може нести наслідків невиконання постачальником його зобов'язань. Такі вимоги, відповідно до зазначеного рішення Європейського суду з прав людини є надмірним тягарем для платника податку, що порушує справедливий баланс, який повинен підтримуватись між вимогами суспільного інтересу та вимогами захисту прав власності.

За викладених обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивач на підставі належних первинних документів правомірно відніс податок на додану вартість, сплачений в ціні товару, отриманого від контрагента, до складу податкового кредиту.

Враховуючи приписи ч. 2 ст.71 Кодексу адміністративного судочинства України, якою передбачено обов'язок відповідача щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності, колегія суддів вважає, що відповідачем не доведено факт порушення ТОВ «БФ «Хортиця» вимог чинного податкового законодавства, а саме: п.п. 198.1, п. 198.2, п. 198.6 ст. 198 Податкового кодексу України, п.п. 7.4.1, п.п. 7.4.5., п. 7.4, ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість" та правомірність прийнятого ним податкового повідомлення-рішення.

Отже, переглянувши постанову суду першої інстанції, в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів підтверджує, що при її прийнятті суд першої інстанції дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального права.

Керуючись ст. 160, 167, 195, 196, 198, 200, 205, 206, 209, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу Кременчуцької об'єднаної державної податкової інспекції у Полтавській області Державної податкової служби залишити без задоволення.

Постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 23.04.2013р. по справі № 816/1723/13-а залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання ухвали у повному обсязі шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий суддя (підпис)Шевцова Н.В.Судді(підпис) (підпис) Макаренко Я.М. Мінаєва О.М. ЗГІДНО З ОРИГІНАЛОМ: Шевцова Н.В.

Повний текст ухвали виготовлений 08.07.2013 р.