Рішення № 33379424, 09.09.2013, Апеляційний суд Чернігівської області

Справа № 751/5022/13-ц Провадження № 22-ц/795/1919/2013 Головуючий у I інстанції - Косач І. А. Доповідач - Горобець Т. В.Категорія - цивільна

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

09 вересня 2013 року м. ЧернігівАПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ у складі:

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Чернігівської області в складі:

головуючого - судді Горобець Т.В. ,

суддів -Острянського В.І.. Хромець Н.С.,

при секретарі - Рудик І.І.

за участі представника позивача ОСОБА_2, представника відповідача Андрощука О.П.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Чернігові цивільну справу за апеляційною скаргою Державного територіально-галузевого об"єднання „Південно-Західна залізниця" на рішення Новозаводського районом суду м. Чернігова від 15 липня 2013 року по справі за позовом ОСОБА_4 до Державного територіально-галузевого об"єднання „Південно-Західна залізниця" про стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу,

В С Т А Н О В И В :

У позові про стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, уточненому в процесі розгляду справи, ОСОБА_4 просила стягнути з ДТГО „Південно-Західна залізниця" на її користь 8848 грн. за період з 02.07.2012 року по 31.10.2012 року.

Свої вимоги обґрунтовувала тим, що з 30.11.1997 року перебувала у трудових правовідносинах з відповідачем, працювала провідником пасажирських вагонів, у тому числі з 22.09.2006 року працювала за контрактом, який 14.09.2007 року було продовжено до 14.09.2012 року.

03 липня 2012 року була звільнена з роботи з ініціативи роботодавця, проте, рішенням Новозаводського районного суду м. Чернігова від 26 вересня 2012 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду від 06.11.2012 року, було визнано наказ відповідача від 03.07.2012 р. про припинення трудового договору незаконним та поновлено ОСОБА_4 на роботі з негайним виконанням рішення в цій частині. Проте, фактично її було поновлено 31 жовтня 2012 року, але в цей же день було звільнено з роботи в зв"язку з закінченням дії контракту. При розрахунку при звільненні після поновлення на роботі відповідачем їй не було виплачено заробітну плату, тобто за період з 02.07.2012 по 31.10.2012 року. Вважаючи, що зазначений період є періодом її вимушеного прогулу, їй неправомірно при звільненні не було виплачено середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Рішенням Новозаводського районного суду м. Чернігова від 15 липня 2012 року позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з Державного територіально-галузевого об"єднання „Південно-Західна залізниця" на користь ОСОБА_4 заборгованість по заробітній платі за час вимушеного прогулу в розмірі 8848 грн. за період з 04.07.2012 року по 31.10.2012 року. Стягнуто з Державного територіально-галузевого об"єднання „Південно-Західна залізниця" на користь Державного бюджету судовий збір в розмірі 229 грн. 40 коп.

В апеляційній скарзі Державне територіально-галузеве об"єднання „Південно-Західна залізниця" просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволені позову.

Апелянт вважає, що при ухваленні рішення судом було допущено порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи.

Доводами порушення судом норм матеріального права є посилання на неправильне застосування частини 1 ст. 233 КЗпП України, якою передбачено, тримісячний строк звернення працівника до суду з дня, коли він дізнався, або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення. Крім того, апелянт вважає, що до спірних правовідносин підлягала застосуванню ст. 238 КЗпП України, де йдеться про відсутність обмеження будь якими строком розгляду трудових спорів, але за виключенням розгляду вимог про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Суперечить судове рішення, на думку апелянта, також роз"ясненням постанови Пленуму Верховного Суду України №13 від 24.12.1999 року, де звертається увага судів на обмеження строку звернення до суду або до КТС працівників з вимогами про оплату праці до 3 місяців з дня коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Також, на думку апелянта, суд безпідставно залишив поза увагою Рішення Конституційного Суду України №4-рп/2012 від 22.02.2012 року, де визнається, що перебіг строку звернення до суду розпочинається з дня коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.

Відповідач вважає, оскільки позивачка при зверненні з позовом про поновлення на роботі вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу не заявляла, рішенням суду на роботі її було поновлено, отже, про порушення свого права вона дізналась вже 06 листопада 2012 року, але з даним позовом звернулась лише у травні 2013 року, тобто, пропустивши строк, визначений ст. 233 КЗпП України. Тобто, суд першої інстанції безпідставно задовольнив позов за вимогами, які заявлені після збігу строку позовної давності, незважаючи на те, що відповідач, у відповідності вимог ч.3,4 ст. 267 ЦК України подав суду заяву про застосування строку позовної давності.

Вислухавши суддю-доповідача, пояснення представників позивача та відповідача, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги та перевіривши законність рішення суду першої інстанції в межах, визначених ст. 303 ЦПК України, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Судом встановлено і не оспорюється сторонами, що ОСОБА_4 працювала на посаді провідника пасажирських вагонів Чернігівської філії Державного територіально-галузевого об"єднання „Південно-Західна залізниця"(а.с.32-34), у тому числі на умовах контракту з 22.09.2007 року (а.с. 32-34).

03.07.2012 року позивачку було звільнено з роботи на підставі п. 8 ст. 36 КЗпП України. Заочним рішенням Новозаводського районного суду м. Чернігова від 26 вересня 2012 року позов ОСОБА_4 задоволено частково, визнано наказ відповідача від 03.07.2012 року про припинення трудового контракту незаконним, поновлено ОСОБА_4 на посаді провідника пасажирських вагонів відокремленого підрозділу Вагонна дільниця станції Київ-пасажирський ДТГО „Південно-Західна залізниця" та стягнуто з відповідача на користь ОСОБА_4 500 грн. моральної шкоди. Питання про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу судом не вирішувалось, оскільки такі вимоги позивачка не заявляла.

Після рішення суду від 26.09.2012 року про поновлення на роботі на посаді провідника пасажирських вагонів з 04.07.2012 року ОСОБА_4 фактично була поновлена лише 31.10.2012 року ( а.с. 38).

У цей же день 31 жовтня 2012 року ОСОБА_4 була звільнена з роботи в зв"язку з закінченням дії контракту (а.с. 32-34). При розрахунку при звільненні після поновлення на роботі ОСОБА_4 не було виплачено заробітну плату, за період, який являється вимушеним прогулом, тобто, за період з 04.07.2012 по 26.09.2012 року.

Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, посилаючись на положення ч.1 ст.116 КЗпП України, виходив з того, що 26.09.2012 року позивачка була поновлена на роботі не з 02.07.2012, а з 04.07.2012 року, не приступила до роботи з вини відповідача до 31.10.2012 року. При звільненні в цей же день - 31.10.2012 року їй не була виплачена зарплата за час вимушеного прогулу, тому позовні вимоги підлягають задоволенню у сумі, який зазначила позивач та яка не оспорювалась відповідачем, в частині її розрахунку та розміру. Щодо строку позовної давності, суд зазначив, що відповідно до змісту ст.233 КЗпП України, у разі порушення законодавства про оплату праці, працівник має право звернутись до суду з позовом про її стягнення без обмеження будь яким строком.

Про те з таким висновком повністю не може погодитись апеляційний суд.

Посилаючись на зміст ст.233 КЗпП України стосовно строку позовної давності, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо змісту наведеної правової норми, оскільки таких положень вона не містить

У той же час, апеляційний суд погоджується з висновком про відсутність підстав для застосування судом строків позовної давності, виходячи з наступного.

Звернення працівника з позовом про стягнення йому заробітку за час вимушеного прогулу є правом, а не обов"язком позивача у спорах про поновлення на роботі. Будучи поновленою рішенням суду, як не законно звільнена, ОСОБА_4 мала право розраховувати на те, що при поновленні її на раніше займаній посаді, за весь період , за який за нею, зберігається робоче місце та заробітна плата, їй роботодавець без примусового судового рішення, дотримуючись вимог трудового законодавства, виплатить всю суму за час вимушеного прогулу, оскільки право на отримання середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу закріплене у ст. 235 КЗпП України.

Отже, сума, яка визначається законодавцем, як середній заробіток за час вимушеного прогулу, є сумою, що належить ОСОБА_4 від роботодавця на день її звільнення і ця сума підлягала виплаті за відсутності спору щодо розміру, вже у день звільнення, як те передбачено ст.117 КЗпП України, у частині 1 якої мова йде не виключно і не лише про заробітну плату, а про „належних звільненому працівникові сум".

З наведеного вбачається, що невиплата працівникові всіх сум, що йому належать від роботодавця, у тому числі й середнього заробітку за час вимушеного прогулу, є триваючим правопорушенням, тому працівник може остаточний обсяг своїх вимог визначити лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. Таке ж тлумачення щодо строку позовної давності та початку його перебігу у контексті з положеннями ст.. 116 та 117 КЗпП України у спорах про стягнення середнього заробітку, належних працівнику, але не виплачених при звільненні, дає і Конституційний Суд України у рішенні від 22 лютого 2012 року у справі 1-5/2012.

Виходячи з встановленого, колегія суддів приходить до висновку, що доводи апеляційної скарги в частині порушення судом першої інстанції положень ст. 233 КЗпП України, ст.267 ЦК України, а також ст. 238 КЗпП України безпідставними і не заслуговують на увагу.

Вирішуючи питання щодо періоду, за який має бути розраховано середній заробіток за час вимушеного прогулу, суд першої інстанції також припустився помилки, оскільки період з 26.09.2012 року ( з дня рішення суду про поновлення з негайним його виконанням) до дня фактичного виконання рішення не є періодом вимушеного прогулу у розумінні ст. 235 КЗпП України. Спосіб захисту порушеного права працівника, у разі, коли судове рішення про поновлення на роботі не виконується, визначений ст. 236 КЗпП України, він є відмінним від порядку, визначеного законом у позовах про поновлення на роботі та стягнення заробітку за час вимушеного прогулу. Отже, за вказаний період, позовні вимоги у зазначеній частині з підстав, заявлених у позові, задоволенню не підлягали, на що обґрунтовано звернув увагу апеляційного суду відповідач.

Не дотримано також судом першої інстанції вимог закону про порядок розрахунку розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Суд, без наявності належних доказів про середній заробіток ОСОБА_4 за два останні місяці роботи, які передували звільненню, як те визначено у Постанові КМУ № 100 від 08.02.1995 року, без наведення у рішенні повного розрахунку, з якого виходив, визначаючи суму до стягнення, ухвалив рішення, яке є помилковим щодо суми до стягнення.

Апеляційним судом встановлено, що згідно Довідки № 2179 від 04.09.2013 року середньомісячна заробітна плата ОСОБА_4 складає 2739,94 грн., середньоденна заробітна плата 114,16 грн.( а.с.109)

Виходячи з середньомісячної та середньоденної заробітної плати та враховуючи, що за період з 04.07.2012 по 26.09.2012 року позивачка мала один повний місяць вимушеного прогулу, двадцять днів у липні і 17 днів у вересні, розмір середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу становить 7078,02 грн. ( 114,16х20)+114,16х17)+2739,94

Відповідно до правил п.1,4 ч.1 ст. 309 УПК України, апеляційний суд скасовує рішення суду першої інстанції і ухвалює нове або змінює його, якщо буде встановлено неповне з"ясування обставин у справі та/або порушено норми матеріального права.

Враховуючи, що помилки рішення суду першої інстанції, допущені в мотивувальній його частині стосовно закону, яким регулюються спірні правовідносини, не вплинули на правильність вирішення питання щодо відсутності підстав для застосування строків позовної давності, а рішення щодо розміру суми до стягнення та періоду за який підлягає стягненню середній заробіток, можливо виправити шляхом зміни резолютивної частини судового рішення, колегія суддів приходить до висновку, про часткове задоволення апеляційної скарги.

Керуючись ст.ст. 303, 307, ч.1 п.1,4 ст. 309, 313, 316,317, 319 ЦПК України, ст. 116, 117, 236 КЗпП України , апеляційний суд,

В И Р І Ш И В:

Апеляційну скаргу Державного територіально-галузевого об"єднання „Південно-Західна залізниця" задовольнити частково.

Рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 15 липня 2013 року змінити, зменшивши розмір стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу до 7078,02 ( семи тисяч сімдесяти восьми грн.02 коп.).

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржене у касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.

Головуючий:Судді: