Рішення № 33302430, 03.09.2013, Апеляційний суд Житомирської області

УКРАЇНА

Апеляційний суд Житомирської області

Справа №0606/1283/2012 Головуючий у 1-й інст. Криницький Л.В.

Категорія 57 Доповідач Трояновська Г. С.

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 вересня 2013 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Житомирської області в складі:

головуючого - судді Трояновської Г.С.

суддів: Косигіної Л.М., Борисюка Р.М.

при секретарі Крижанівській М.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі цивільну справу за позовом Харківського національного університету внутрішніх справ до ОСОБА_1 про стягнення витрат, пов»язаних з навчанням та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до Харківського національного університету внутрішніх справ, управління МВС України в Житомирській області про визнання недійсним договору про підготовку фахівця у вищому навчальному закладі Міністерства внутрішніх справ України від 1 вересня 2007 року, стягнення моральної шкоди

за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Володарсько-Волинського районного суду Житомирської області від 3 липня 2013 року,-

в с т а н о в и л а:

У липні 2012 року Харківський національний університет внутрішніх справ (ХНУВС) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення витрат, пов»язаних з навчанням. В обґрунтування вимог зазначав, що наказом ректора № 274 о/с від 30.08.2006 року ОСОБА_1 було зараховано до складу курсантів ХНУВС, 01.09.2007 року між сторонами було укладено договір про підготовку фахівця у вищому навчальному закладі МВС України. Посилаючись на невиконання відповідачем умов зазначеного договору у зв»язку з її звільненням 21.12.2011 року з органів внутрішніх справ України за власним бажанням, просив стягнути з ОСОБА_1 витрати, пов»язані з навчанням у розмірі 25 130,55 грн. та судові витрати.

26 липня 2012 року ОСОБА_1 звернулась до суду із зустрічним позовом до Харківського національного університету внутрішніх справ та просила визнати недійсним договір про підготовку фахівця у вищому навчальному закладі МВС України від 1 вересня 2007 року, а також відшкодувати на її користь моральну шкоду (а.с.44-48). Посилалась на те, що вона мала право навчатися за кошти держави у вищому навчальному закладі, оскільки здобувала вищу освіту вперше. Вказала, що у Правилах прийому до Харківського національного університету внутрішніх справ у 2006 році не було вказано, що здобувши безоплатно освіту вона повинна відпрацювати не менше трьох років в органах внутрішніх справ. Зазначила, що договір про підготовку фахівця у вищому навчальному закладі МВС України щодо відпрацювання в УМВС України в Житомирській області не менше трьох років нею було підписано під сильним психологічним тиском, оскільки у випадку відмови підписати договір вона була б відрахована з навчання. Вважає, що діями відповідача за зустрічним позовом їй було спричинено моральну шкоду, яку вона оцінює у 6000грн. Посилається на те, що за час навчання в університеті під впливом постійного психічного тиску та внутрішніх переживань у неї значно погіршився загальний стан здоров"я.

Рішенням Володарсько-Волинського районного суду Житомирської області від 3 липня 2013 року позов Харківського національного університету внутрішніх задоволено та стягнуто з ОСОБА_1 на користь позивача фактичні витрати, пов»язані з навчанням у сумі 25 130,55 грн. та судові витрати в сумі 251,30 грн. В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 до Харківського національного університету внутрішніх справ про визнання недійсним договору від 1 вересня 2007 року про підготовку фахівця у вищому навчальному закладі Міністерства внутрішніх справ, стягнення моральної шкоди відмовлено за спливом строку позовної давності.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, задовольнивши її зустрічний позов у повному обсязі. Зазначає, що судом неправильно застосовано та порушено норми матеріального та процесуального права, неповно з»ясовано обставини, що мають значення для справи, висновки суду не відповідають фактичним обставини. Зокрема вказує, що ХНУВС не є належним позивачем по справі, обов"язковість відпрацювання або відшкодування вартості навчання суперечить Конституції України та Міжнародним Конвенціям, зазначає, що судом не досліджені обставини стосовно того, що з 2007 року вона харчувалась за власні кошти, а з 2008 року і проживала за межами університету. Наголошує, що адміністрацією ХНУВС відносно неї вчинявся тиск стосовно підписання самого договору та витрат, пов"язаних із утриманням в університеті. Окрім того вважає, що нею не було пропущено строк позовної давності.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах, визначених ст.303 ЦПК України , колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено матеріалами справи наказом ректора Харківського національного університету внутрішніх справ №274 о/с від 30.08.2006 року ОСОБА_1 було зараховано до складу курсантів ХНУВС (а.с.6).

01.09.2007 року між Харківським національним університетом внутрішніх справ (виконавець) з одного боку, Головним управлінням МВС України в Житомирській області (замовник) з другого боку та ОСОБА_1 з третього боку було укладено Договір про підготовку фахівця у вищому навчальному закладі МВС України (а.с.3-5).

Згідно умов зазначеного договору виконавець, зокрема, зобов"язувався забезпечити теоретичну та практичну підготовку фахівця згідно з навчальним планом, створити умови для навчання Особи (ОСОБА_1), забезпечити її харчуванням, речовим майном та грошовим утриманням, забезпечити можливість користування бібліотеками, читальними залами, навчальною та методичною літературою, комп"ютерною технікою, об"єктами спортивно-оздоровчого, соціально-побутового та культурного призначення /п.п.2.1.1-2.1.4 Договору/.

Відповідно до п. 2.3.5 Договору ОСОБА_1 зобов"язувалась після закінчення навчання прибути до місця призначення, приступити до виконання службових обов"язків за посадою, на яку призначена керівником, і відпрацювати не менше трьох років.

Відмова від подальшого проходження служби на посадах начальницького складу в органах внутрішніх справ протягом перших трьох років після закінчення навчання є підставою для відшкодування фактичних витрат на підготовку /п. 3 Договору/.

Відповідно до наказу ректора Харківського національного університету внутрішніх справ №293 о/с від 19.06.2010 року лейтенанта міліції ОСОБА_1 було відраховано зі складу курсантів університету та відкомандировано для подальшого проходження служби до УМВС України в Житомирській області (а.с.7).

Наказом УМВС України в Житомирській області №102 о/с дск від 21.12.2011 року ОСОБА_1 звільнена з органів внутрішніх справі України за п.64 «ж» Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ (за власним бажанням).

Відтак, встановивши такі обставини справи, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про те, що ОСОБА_1 було порушено умови Договору від 1 вересня 2007 року про підготовку фахівця у вищому навчальному закладі МВС України в частині зобов"язання її після закінчення навчання відпрацювати не менше трьох років за місцем призначення та наявністю підстав для відшкодування фактичних витрат, пов"язаних з її підготовкою та утриманням під час навчання в університеті.

Згідно розрахунку фактичних витрат, пов»язаних з утриманням рядового міліції ОСОБА_1 у Харківському національному університеті внутрішніх справ, сума витрат складає 25 130,55 грн. (а.с.8-13).

Висновки суду відповідають нормам цивільного законодавства, згідно яких зобов"язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного Кодексу , інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту , або інших вимог, що звичайно ставляться (ст.526 ЦК України).

Посилання в апеляційній скарзі на те, що обов"язковість відпрацювання або відшкодування вартості навчання випускниками вищого навчального закладу суперечить Конституції України, Рішенню Конституційного Суду України від 4 березня 2004 року №5-рп/2004, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Конвенції про скасування примусової праці №105, що ратифікована законом України від 5 жовтня 2000 року №2021-ІІІ, є безпідставними, виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 1 ст.8 ЦПК України суд вирішує справи відповідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів, згода на обов"язковість яких надана Верховною Радою України.

Суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України /ч.2 ст. 8 ЦПК України/.

Правовідносини, що виникли між сторонами, регулюються нормами національного законодавства, які не визнано неконституційними та не суперечать положенням Основного Закону.

Так, відповідно до ч.2 ст.56 Закону України „Про вищу освіту" випускник вищого навчального закладу, який навчався за державним замовленням і якому присвоєно кваліфікацію фахівця з вищою освітою певного освітньо-кваліфікаційного рівня, працевлаштовується на підставі направлення на роботу відповідно до угоди, укладеної між замовником, керівником вищого навчального закладу та випускником.

Відповідно до ч.2 ст.52 Закону України „Про освіту" випускники вищих закладів освіти, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, направляються на роботу і зобов'язані відпрацювати за направленням і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до п. п. 8, 14 Постанови Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 р. N 992 «Про порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням», яка діяла на момент вступу відповідача до університету, випускники, які уклали угоду з вищим навчальним закладом після зарахування на навчання, повинні відпрацювати за місцем призначення не менше трьох років. У разі неприбуття молодого фахівця за направленням або відмови без поважної причини приступити до роботи за призначенням, звільнення його з ініціативи адміністрації за порушення трудової дисципліни, звільнення за власним бажанням протягом трьох років випускник зобов'язаний відшкодувати у встановленому порядку до державного бюджету вартість навчання та компенсувати замовникові всі витрати.

Відшкодування витрат, пов'язаних з утриманням осіб, навчання яких за державним замовленням у вищих навчальних закладах МВС України прирівнюється до проходження військової служби, регламентується також Порядком відшкодування особами витрат, пов'язаних з їх утриманням у вищих навчальних закладах Міністерства внутрішніх справ, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України №313 від 1 березня 2007 року, в редакції, чинній на час звільнення відповідача.

Відповідно до ст. 1 цього Порядку визначено механізм відшкодування особами, навчання яких за державним замовленням у вищих навчальних закладах Міністерства внутрішніх справ України прирівнюється до проходження військової служби, витрат, пов»язаних з їх утриманням у таких закладах, у разі:

- дострокового розірвання договору про підготовку фахівця у вищому навчальному закладі МВС у зв'язку з небажанням особи продовжувати навчання або порушенням нею дисципліни;

- відмови від подальшого проходження служби на посадах начальницького складу в органах внутрішніх справ протягом трьох років після закінчення навчання.

Відшкодування здійснюється у розмірі фактичних витрат, пов'язаних, зокрема, з грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням; оплатою комунальних послуг і вартості спожитих енергоносіїв (п.2 Порядку).

Відповідно до п. п. 3, 4, 6 цього Порядку, витрати відшкодовуються згідно з договором про підготовку фахівця у навчальному закладі, який укладається між навчальним закладом, головним управлінням чи управлінням МВС та особою; розрахунок фактичних витрат здійснюється відповідно до норм утримання у вищому навчальному закладі; у разі відмови особи добровільно відшкодувати витрати стягнення їх сум здійснюється у судовому порядку.

Згідно п.1 розділу 1 Порядку розрахунку витрат, пов'язаних з утриманням курсантів у вищих навчальних закладах, затверджених Наказом Міністерства оборони України, Міністерства фінансів України, Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства транспорту та зв'язку України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Управління державної охорони України, Служби безпеки України від 16 липня 2007 року № 419/831/240/605/537/219/534, цей Порядок розроблено з метою впорядкування діяльності посадових осіб та органів військового управління щодо відшкодування курсантами, які проходять підготовку на посади осіб офіцерського складу, Міністерству оборони України, Міністерству внутрішніх справ України, Державній прикордонній службі України, Управлінню державної охорони України, Службі безпеки України та Державній спеціальній службі транспорту України витрат, пов'язаних з їх утриманням у вищому військовому навчальному закладі, військовому навчальному підрозділі вищого навчального закладу, у разі дострокового розірвання контракту про проходження військової служби (навчання) через небажання продовжувати навчання або через недисциплінованість, а також у разі відмови від подальшого проходження військової служби на посадах офіцерського складу у військових формуваннях, правоохоронних органах або органах спеціального призначення після закінчення ВНЗ.

Зобов'язання про добровільне відшкодування курсантом витрат, пов'язаних з його утриманням, зазначається в контракті під час його укладання ( п.1.2).

Згідно з п. 2.1 Порядку, відшкодування здійснюється в розмірі фактичних витрат, пов'язаних з утриманням курсантів у ВНЗ, а саме витрат на: грошове забезпечення; продовольче забезпечення; речове забезпечення; медичне забезпечення; перевезення до місця проведення щорічної основної та канікулярної відпустки та назад; оплату комунальних послуг та спожитих енергоносіїв.

Окрім того Міністерством Внутрішніх справ України 14.05.2007 року за №150 було видано наказ «Про затвердження Типового договору про підготовку фахівця у вищому навчальному закладі МВС України», який в установленому законом порядку зареєстровано в Міністерстві юстиції України 29 травня 2007 року за №547/13814 і відповідно до якого з кожною особою, яка навчається у вищому навчальному закладі Міністерства внутрішніх справ України за державним замовленням, укладається відповідний договір про підготовку фахівця.

Таким чином, відповідно до наведених нормативних актів відповідачем було укладено договір про її підготовку у Харківському національному університеті внутрішніхсправ 1 вересня 2007 року, який вона підписала та не оскаржувала його дійсність у судовому порядку з моменту його укладення.

Інші чисельні заперечення ОСОБА_1 стосовно неналежності позивача, посилання на те, що вона не харчувалась у курсантській столовій, проживала поза межами ХНУВС за власні кошти, а тому не повинна відшкодовувати позивачу витрати, також є безпідставними.

Так, ХНУВС є державним вищим навчальним закладом четвертого рівня акредитації, підпорядкованим МВС України, та повністю фінансується з Державного бюджету України.

Кошти, які відшкодовуються особами ( витрати, пов»язані з їх утриманням у ВНЗ), відповідно до п.3 наказу від 16.07.2007 року № 149/831/240/605/537/219/534 «Про затвердження Порядку розрахунку витрат, пов»язаних з утриманням курсантів у вищих навчальних закладах» перераховуються на рахунок навчального закладу і використовуються ним відповідно до кошторису, що у вказаному випадку, затверджується МВС.

Таким чином ХНУВС є належним відповідачем по справі.

З матеріалів справи вбачається, що відповідач після закінчення навчального закладу, отримання вищої освіти і до закінчення трирічного терміну обов'язкового перебування на службі в органах внутрішніх справ, обумовлених угодою та діючим законодавством, була звільнена за власним бажанням, а тому вона зобов'язана відшкодувати позивачеві витрати на своє утримання за весь час навчання.

Позивачем, згідно положень ст. ст. 10, 60 ЦПК України, доведена в повному розмірі заявлена ним до стягнення сума.

Згідно доданого університетом до позовної заяви розрахунку фактичних витрат, пов'язаних з утриманням ОСОБА_1 у ХНУВС, відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 1 березня 2007 року № 313, сума цих витрат складає 25 130,55 грн., про що зазначалось вище.

Позивач надав суду документи щодо підтвердження фактичних витрат на навчання відповідача, з яких вбачається, що порядок їх нарахування узгоджується з вимогами діючого законодавства (а.с.8-13,138-143).

З врахуванням принципу диспозитивності, передбаченого ст. 11 ЦПК України, згідно якого суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, колегія суддів вважає правильним те, що суд першої інстанції поклав в основу рішення суми витрат, зазначені в наданих позивачем розрахунках та доданих до них документах, які відповідачем належним чином не спростовані.

Доводи ОСОБА_1 про те, що вона проживала протягом 2008-2010 навчальних років за межами університету та не харчувалась у курсантській столові, а тому не повинна відшкодовувати витрати на комунальні послуги та харчування, не ґрунтуються на вимогах закону.

Всупереч вимогам ст. ст. 10, 60 ЦПК України, відповідач не надала суду належних та допустимих доказів на підтвердження своїх заперечень проти позову ХНУВС в цій частині, які б ґрунтувались на вимогах законодавства.

Показання свідків про те, що вони з відповідачем часто харчувались у офіцерській столові не свідчить про те, що ОСОБА_1 не могла харчуватись у курсантській столові, оскільки матеріали справи не містять доказів того, що вона була знята з продовольчого забезпечення.

Відповідно до п. 6.24 Положення про вищі навчальні заклади МВС України, затвердженого наказом МВС України від 14.02.2008 року №62 курсанти першого курсу розміщуються в казармах (гуртожитках). Курсанти наступних курсів проживають у гуртожитках, що знаходяться в розташуванні навчального закладу, або поза межами його розташування. Матеріали справи також не містять доказів, що ОСОБА_1 була позбавлена позивачем можливості забезпечення та проживання в гуртожитку навчального закладу.

Поряд з тим, відповідно до п. 2.1.4 Договору позивач зобов"язаний забезпечити можливість користування курсантом бібліотеками, читальними залами, навчальною та методичною літературою, комп"ютерною технікою , об"єктами спортивно-оздоровчого, соціально-побутового та культурного призначення. А тому незалежно від того проживала ОСОБА_1 у розташуванні ХНУВС чи за його межами, вона відвідувала навчальні заняття, а отже користувалась опаленням, енергоносіями, водопостачанням та іншими комунальними послугами.

Колегія суддів також погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відмови в задоволенні зустрічного позову.

Відповідно до ч. 1 ст. 231 ЦК України, на яку посилається ОСОБА_1- позивач за зустрічним позовом, як на підставу визнання недійсним договору, правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в п. 21 постанови від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», при вирішенні спорів про визнання недійсним правочину, вчиненого особою під впливом насильства (стаття 231 ЦК України), судам необхідно враховувати, що насильство має виражатися в незаконних, однак не обов'язково злочинних діях. Насильницькі дії можуть вчинятись як стороною правочину, так і іншою особою - як щодо іншої сторони правочину, так і щодо членів її сім'ї, родичів тощо або їх майна.

Факт насильства не обов'язково має бути встановлений вироком суду, постановленим у кримінальній справі.

Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що будь-яких доказів щодо підписання договору про підготовку фахівця у вищому навчальному закладі МВС України від 1 вересня 2007 року під тиском керівництва учбового закладу ОСОБА_1 суду не надала, а згідно з ч.4 ст.60 ЦК України доказування, а, отже, і судове рішення, не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відтак суд першої інстанції відмовив в задоволенні зустрічного позову, оскільки вимоги не доведено, а тому його висновок про відмову в задоволенні зустрічного позову за спливом строку позовної давності є безпідставним.

Так, відповідно до роз"яснень, які викладені у абз.3 п.11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року №14 „Про судове рішення у цивільній справі" суд, встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини зазначає у рішенні про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

З огляду на наведене рішення суду першої інстанції підлягає зміні в частині виключення з резолютивної частини рішення посилання суду на відмову в задоволенні зустрічного позову за спливом строку позовної давності.

В решті рішення залишити без змін.

Керуючись ст.ст. 209, 218, 303, 304, 307, 309, 313, 314, 316, 317, 319, 324, 325 ЦПК України, колегія суддів,-

в и р і ш и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Володарсько-Волинського районного суду Житомирської області від 3 липня 2013 року змінити.

У третьому абзаці резолютивної частини рішення після слова „відмовити" виключити словосполучення „ за спливом строку позовної давності".

В решті рішення залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржено в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.

Головуючий Судді