Постанова № 33235221, 12.08.2013, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1Вн. № 27/183

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

12 серпня 2013 року 10:53 № 826/9018/13-а

за позовом Громадянина Сирії ОСОБА_5 до Державної міграційної служби України провизнання неправомірним та скасування рішення №294-13 від 20.05.2013, зобов'язання вчинити дії Судова колегія у складі:

Головуючий суддя О.В.Головань,

судді І.П.Васильченко, О.В.Кротюк

секретар Ю.М.Луцишин

Представники:

Від позивача: ОСОБА_5, ОСОБА_3 - п\к

Від відповідача: Проніна Р.В. - п/к (дов. від 15.07.13 р.)

Обставини справи:

Позовні вимоги заявлені про

визнання неправомірним та скасування Рішення Державної міграційної служби України № 294-13 від 20.05.2013 р. про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

зобов'язання Державної міграційної служби України прийняти рішення щодо визнання громадянина Сирії ОСОБА_5 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У судовому засіданні 12.08.2013 р. оголошено резолютивну частину постанови про часткове задоволення позову.

Ознайомившись з матеріалами справи, заслухавши пояснення представників сторін, суд, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_5 (надалі - позивач), ІНФОРМАЦІЯ_1., є громадянином Сирії (Сирійська Арабська Республіка).

На територію України позивач прибув легально 02.10.2012 р. за національним паспортом та одноразовою візою.

09.01.2013 р. позивач звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві із заявою про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з висновком від 20.03.2013 р. щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, погодженим Начальником управління у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві, рекомендовано Державній міграційній службі України (надалі - відповідач) відмовити позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішенням Державної міграційної служби України №294-13 від 20.05.2013 р. відмовлено у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до абз. 4 ч. 1 ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" як особі, щодо якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону, відсутні.

05.06.2013 р. позивач отримав Повідомлення Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві від 30.05.2013 р. № 106 про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі рішення Державної міграційної служби України № 294-13 від 20.05.2013 р., і 11.06.2013 р. звернувся до суду з позовом про скасування рішення в межах п'яти робочих днів.

Позивач - громадянин Сирії ОСОБА_5 - вважає рішення Державної міграційної служби України № 294-13 від 20.05.2013 р. про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, незаконним та необґрунтованим і просить його скасувати з таких підстав.

Позивач стверджує, що з тексту та змісту повідомлення від 30.05.2013 р. №106 не вбачається викладення саме причин відмови у визнанні позивача біженцем. Натомість у повідомленні лише відтворено текст відповідного абзацу Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

На думку позивача, відповідач не провів перевірку наявності чи відсутності у позивача підстав для отримання додаткового захисту.

В заяві на отримання статусу біженця, анкеті та під час співбесіди позивач чітко вказав причини, через які він змушений був залишити країну громадянської належності.

Позивач повідомив про те, що не може та не бажає повертатися до своєї країни через побоювання стати жертвою переслідувань. Позивача було призвано до військової служби в армії після досягнення 18 років. Позивач сплатив хабар, аби відстрочити службу на сім місяців та залишити Сирію. Він не хоче проходити службу, оскільки розуміє, що його будуть примушувати воювати, у тому числі проти цивільного населення. Позивач не хоче брати участь у військових діях. У випадку повернення до Сирії на нього чекає покарання з боку влади.

Позивач стверджує, що у разі повернення до країни її громадянської належності її життю та свободі буде загрожувати небезпека.

Відмова Державної міграційної служби України у наданні йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, без пояснення причин такої відмови, а також без проведення ретельного та глибокого розгляду заяви позивача, а також за наявності документів (зокрема звітів міжнародних організацій) та особистих обставин позивача, які підтверджують ризик бути підданим поводженню, що суперечить статті 3 Конвенції про захист прав та основоположних свобод від 1950 року, порушує статтю 3 Конвенції та суперечить вимогам статті 13 Конвенції у поєднанні зі статтею 3 Конвенції.

Рішення Державної міграційної служби України про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, було прийняте з численними порушеннями процедури, передбаченої Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". При винесенні рішення мав місце суто формальний підхід до розгляду його справи та прийняття даного рішення. Не було виконано обов'язків, покладених на Державну міграційну службу України Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Не було зібрано та проаналізовано навіть ті дані щодо ситуації в країні належності, які наявні у відкритих джерелах. Таке зловживання процедурою свідчить не лише про порушення принципів об'єктивності, добросовісності та своєчасності прийняття рішень органами державної влади, а і про упереджене ставлення до позивача.

На думку позивача, він відповідає умовам для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки перебуває за межами країни своєї громадянської належності; не може і не бажає повертатися до неї, так само як користуватися допомогою цієї країни, оскільки має цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань в країні належності.

Відповідач - Державна міграційна служба України - проти задоволення позовних вимог заперечив; на виконання вимоги суду надав копії матеріалів особової справи позивача.

Як особисто вказав іноземець, справжньою метою прибуття в Україну у нього було намагання уникнути служби в армії.

Із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, всупереч статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" протягом п'яти робочих днів позивач не звернувся.

До Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, звернувся тільки 09.01.2013 р., перейшовши на нелегальне становище. Свої побоювання повертатись до Сирії позивач пояснив небажанням служити в армії. Будь-які інші причини побоюватись повертатись до країни громадянської належності у позивача відсутні.

Відповідач стверджує, що з інформації, наданої позивачем, не вбачається підстав вважати, що він переслідується в Сирії за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

З матеріалів особової справи позивача вбачається відсутність у останнього об'єктивної сторони критерію побоювань стати жертвою переслідувань, який є визначальним, оскільки позивачем не надано жодного доказу того, що ці побоювання є реальними.

Відповідач зазначив, що Державною міграційною службою України відповідно до пункту 167 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), дезертирство, як і ухилення від проходження військової служби розглядається як кримінальний злочин; покарання відрізняються в залежності від країни, і зазвичай, їх застосування не розглядається як форма переслідувань. Побоювання переслідувань або можливість покарання за дезертирство або ухилення від призову самі по собі не є за визначенням обґрунтованими побоюваннями бути жертвою переслідувань.

Інформація про побоювання переслідувань, що була надана позивачем, ґрунтується виключно на його особистих твердженнях і не має ніякого документального підтвердження.

При розгляді заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідачем вивчено матеріали особової справи шукача притулку, дано оцінку та досліджено інформацію по країні його походження. На підставі вказаного та з урахуванням імперативних приписів статті 6 Закону Державна міграційна служба України правомірно відмовила позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки встановлено умови, за яких такий статус не надається.

Проаналізувавши матеріали справи та пояснення представників сторін, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають до часткового задоволення з таких підстав.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Відповідно до ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", в тому числі, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні

На думку суду, відповідачем не повною мірою досліджено питання щодо наявності чи відсутності обставин, передбачених п. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, а саме.

Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах. Згідно із п. 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року №649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Також може використовуватися інформація про країни походження, розміщена на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях.

Відповідачем не було поставлено вимоги щодо надання додаткових відомостей ні від позивача, ні від органів державної влади для уточнення інформації щодо ситуації у країні громадянської належності позивача станом на час прийняття оскаржуваного рішення.

Матеріали особової справи, а також матеріали, надані суду, свідчать про те, що відповідачем не надано належної оцінки доводам позивача про наявність у нього обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань в Сирії.

Відповідач не провів перевірку наявності чи відсутності у позивача підстав для отримання додаткового захисту.

Суд зазначає, що залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надасться статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

Шляхом отримання додаткових відомостей відповідач мав встановити наявність фактичних доказів того, що побоювання позивача є реальними і обґрунтованими.

Згідно з даними, отриманими з відкритих джерел, у Сирії з 2011 року триває громадянська війна, яка являє собою внутрішній конфлікт, який склався в країні в результаті антиурядових виступів та акцій протесту.

Інформація по країні походження позивача свідчить про те, що рівень застосування сили зі смертельними наслідками, яка застосовується владою з березня 2011 року, постійно збільшується, і велика кількість солдатів були вбиті за спробу дезертирства або за відмову застосовувати зброю проти цивільного населення. У ході поточного конфлікту сирійська влада, ймовірно, потребує більшої кількості призовників для підтримки режиму президента Ассада.

Враховуючи ситуацію в Сирії, де допустимо, що особа може бути дезертиром з Сирійської армії, або підлягає призову на військову службу після його повернення, надання притулку є прийнятним, тому що сирійська влада розглядатиме таких дезертирів як противників режиму. Законодавство Сирії передбачає кримінальне переслідування кожного, хто намагається шукати притулку в іншій країні. Уряд регулярно арештовував як дисидентів, так і колишніх громадян, без політичного минулого, які намагалися повернутися до Сирії через декілька років, проведених у вигнанні.

Спільна місія з встановлення фактів Іміграційної служби Данії та Австрійського Червоного Хреста повідомила, що курдським шукачам притулку, яким було відмовлено у наданні статусу біженця, та громадянам, які покинули країну нелегально, як правило, загрожує ув'язнення, розслідування та жорстоке ставлення після повернення.

Пошук притулку за кордоном вважається проявом опозиції офіційній владі Сирії.

У жовтні 2012 року різні правозахисні групи повідомляли, що з початку повстання щонайменше 28 000 сирійців зникли, до чого були причетні або солдати або бойовики. Ці дані підтверджуються ООН, хоча реальні цифри не можуть бути точно визначені у той час, як насильство ще триває (інформація згідно з Методичними рекомендаціями, опублікованими Міністерством внутрішніх справ Великобританії 15.01.2013 р., щодо ситуації в Сирії).

Згідно з Рекомендаціями з питань міжнародного захисту осіб, які залишають Сирійську Арабську Республіку, опублікованими УВКБ ООН в грудні 2012 року, у липні 2012 року Міжнародний Комітет Червоного Хреста прийняв рішення вважати конфлікт в Сирії збройним конфліктом неміжнародного характеру, що передбачає дію міжнародного гуманітарного права у всіх регіонах, де тривають військові дії. Гуманітарна ситуація погіршується: за попередніми даними, близько 4 млн. громадян Сирії стали жертвами конфлікту і потребують гуманітарної допомоги.

З початку конфлікту були отримані повідомлення про систематичні порушення прав людини, у тому числі страти без суду та слідства, застосування зброї проти мирного населення.

УВКБ ООН цінує те, що більшість сусідніх країн залишили кордони відкритими і продовжують приймати громадян Сирії, що залишають країну у пошуку безпеки та захисту, і закликає країни у подальшому діяти таким чином.

Коли зазначені особи потрапляють у країни зі сформованою системою сховищ, їм має бути забезпечено доступ на територію, процедуру отримання статусу біженці та відповідні права, а їх заяви мають бути розглянуті чесно та ефективно.

УВКБ ООН вважає, що більшість громадян Сирії, які звертаються за міжнародним захистом, будуть відповідати критеріям поняття "біженець", наведеним у Конвенції 1951 року про статус біженців, оскільки в більшості випадків їх побоювання переслідувань буде пов'язано з однією з конвенційних причин.

У тих випадках, коли буде встановлено, що особи не відповідають конвенційним критеріям, слід застосовувати критерії для надання додаткових форм захисту.

Оскільки ситуація в Сирії нестабільна і може залишатися невизначеною ще деякий час, УВКБ ООН цінує те, що уряди вживають заходів, щоб припинити примусове повернення громадян або постійних жителів Сирії, в тому числі тих, кому було відмовлено у наданні статусу біженця. Такі заходи мають здійснюватися, поки ситуація в країні не стабілізується. УВКБ ООН рекомендує державам ввести мораторій на повернення до Сирії в даний час, в очікуванні оцінки, яка покаже, що ситуація в країні дозволяє повернення в умовах безпеки (Рекомендації з питань міжнародного захисту осіб, які залишають Сирійську Арабську Республіку, опубліковані УВКБ ООН в грудні 2012 року).

Згідно із ч. ч. 3 ст. 10 Закону, у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції має право звертатися з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, особова справа якої розглядається.

Суд зазначає, що позивач не дослідив належним чином, який рівень небезпеки існував станом на час прийняття рішення для громадян Сирії та не проаналізував належним чином інформацію, повідомлену позивачем в заяві про надання статусу біженця, в анкеті особи, яка звернулася про надання статусу біженця, та протоколах співбесід.

Судом встановлено та не спростовано відповідачем, що під час проведення співбесід з працівниками міграційної служби позивач повідомляв про обставини, які викликають у нього побоювання стати жертвою переслідувань в разі його повернення до Сирії.

Наведене свідчить про порушення органами Державної міграційної служби України законодавства України під час прийняття оскаржуваного рішення, оскільки не було всебічно вивчено та оцінено всіх доказів наявності умов для набуття позивачем статусу біженця, а саме відповідач не звертався із запитами до відповідних органів, зокрема Міністерства закордонних справ України для встановлення справжніх фактів стосовно особи та ситуації в країні перебування, відповідач не вимагав від Управління міграційної служби в м. Києві додаткову інформацію про позивача, при цьому зазначивши у висновку про відсутність підстав для надання статусу біженця позивачу.

Вказане є підставою для задоволення позовних вимог в частині визнання оскаржуваного рішення незаконним та його скасування.

Між тим, суд відмовляє в задоволенні позовних вимог про зобов'язання Державної міграційної служби України прийняти рішення щодо визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки зазначене питання не віднесено до компетенції суду, а відповідно до Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" віднесене до виключної компетенції Державної міграційної служби України.

У той же час суд вважає за необхідне зобов'язати відповідача повторно розглянути по суті заяву позивача.

Згідно із ч. 3 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано; безсторонньо; добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно; з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно.

З урахуванням викладеного суд дійшов висновку про порушення відповідачем як суб'єктом владних повноважень вимог щодо обґрунтованості оскаржуваного рішення.

На підставі вищевикладеного, ст. 160-163, 186 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Позовні вимоги задовольнити частково.

2. Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 20.05.13 р. №294-13 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Сирії ОСОБА_5.

3. Зобов'язати Державну міграційну служби України повторно розглянути питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Сирії ОСОБА_5.

4. В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

5. Постанова може бути оскаржена в порядку ст. 186 КАС України.

Головуючий Суддя О.В. Головань

Судді І.П. Васильченко

О.В. Кротюк

Повний текст постанови

виготовлено і підписано 16.08.13 р.