Рішення № 33142973, 22.08.2013, Господарський суд Луганської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛУГАНСЬКОЇ ОБЛАСТІ 91016, м. Луганськ, пл. Героїв ВВВ, 3а. Тел./факс 55-17-32, inbox@lg.arbitr.gov.ua ___________________________ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

22 серпня 2013 року Справа № 913/1783/13

Провадження №17пн/913/1783/13

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю"СЛОБОДА", с. Шуліківка Біловодського району Луганської області

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма ЛББ", с. Литвинівка Біловодського району Луганської області

3-я особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Товариство з обмеженою відповідальністю "Компанія "НІКО-ТАЙС",

м. Київ

про визнання дійсним договору купівлі-продажу №426 та визнання права власності

Суддя Фонова О.С.

У засіданні брали участь:

від позивача - Фролов С.Г., довіреність № б/н від 23.07.2012;

від відповідача - не прибув.

від 3-ї особи - не прибув.

Суть спору: позивачем заявлені вимоги:

- визнати дійсним договір № 426 купівлі-продажу частини будівлі укладений 16.03.2012, за яким ТОВ "СЛОБОДА" придбало у ТОВ "АГРОФІРМА ЛББ" 78/100 частини будівлі ремонтно-механічної майстерні (РММ), розташовані за адресою: 92815, Луганська область, Біловодський район, с. Литвинівка, вул. Шевченко, 5;

- визнати за ТОВ "СЛОБОДА" право власності на 78/100 частини будівлі ремонтно-механічної майстерні (РММ), розташовані за адресою: 92815, Луганська область, Біловодський район, с. Литвинівка, вул. Шевченко, 5, та включають у себе: будівлю ремонтно-механічної майстерні - 1343,1 кв.м (літера "А-1"), підсобне приміщення - 396,2 кв.м (літера "а-1"), тамбур - 6,3 кв.м (літера "а"), разом загальна площа яких становить 1745,6 кв.м.

Відповідач витребувані судом документи не надав, явку повноважних та компетентних представників у судові засідання 15.07.2013, 15.08.2013 та 22.08.2013 не забезпечив, хоча належним чином був повідомлений про час та місце їх проведення, про що свідчить відповідний штамп суду з відміткою про відправку документу на звороті примірника всіх ухвал суду, який містить вихідний реєстраційний номер, загальну кількість відправлених примірників ухвали, дату відправки, підпис працівника суду, яким вона здійснена.

Статтею 18 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» передбачено, якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, були внесені до нього, то такі відомості вважаються достовірними і можуть бути використані в спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін. Якщо такі відомості, є недостовірними і були внесені до нього, то третя особа може посилатися на них у спорі як на достовірні. Третя особа не може посилатися на них у спорі у разі, якщо вона знала або могла знати про те, що такі відомості є недостовірними. Якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, не були до нього внесені, вони не можуть бути використані в спорі з третьою особою, крім випадків, коли третя особа знала або могла знати ці відомості.

До повноважень суду не віднесено встановлення фактичного місцезнаходження учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилались згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи, а також згідно відомостей, що містяться у довідці з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, станом на час розгляду справи.

Про поважні причини неявки в судове засідання представника відповідача суд не повідомлений. Клопотань про відкладення розгляду справи від відповідача не надходило.

З огляду на вищевказане, відповідно до ст. 75 ГПК України справа розглядається за наявними в ній матеріалами.

Від представника 3-ї особи надійшло клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку з відсутністю документів, які повинне був надати позивач.

Вказане клопотання судом відхиляється з огляду на наявність всіх матеріалів, необхідних для вирішення даної справи та відсутність необхідності отримання пояснень від 3-ї особи по суті спору, оскільки вони всі свої заперечення воно виклало у заяві про залучення Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "НІКО-ТАЙС" в якості 3-ї особи на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору.

Дослідивши обставини справи, надані позивачем докази на підтвердження своїх доводів, заслухавши у судовому засіданні пояснення представника позивача, суд

в с т а н о в и в:

16.03.2012 між Товариством з обмеженою відповідальністю «СЛОБОДА» (позивач у справі), як Покупцем, та Товариством з обмеженою відповідальністю «АГРОФІРМА ЛББ» (відповідач у справі), як Продавцем, було укладено договір №426 купівлі-продажу 78/100 частин будівлі ремонтно-механічної майстерні (РММ), розташованих за адресою: 92815, Луганська область, Біловодський район, с. Литвинівка, вул. Шевченко, 5 (далі - Договір).

19.03.2012 позивачем було перераховано на відповідачу 162165,00 грн., в якості оплати за Договором.

20.03.2012 між сторонами був підписаний акт прийому передачі 78/100 частин будівлі ремонтно-механічної майстерні (РММ), розташованих за адресою: 92815, Луганська область, Біловодський район, с. Литвинівка, вул. Шевченко, 5.

Відповідно до п. 5.1 Договору відповідач був зобов'язаний підготувати всі необхідні документи до 30.03.2012 для нотаріального посвідчення договору та сповістити покупця про місце та час проведення нотаріальних дій.

Як зазначає позивач, він 06.04.2012, 18.06.2012 та 11.07.2012 звертався до відповідача з вимогами про підготовку необхідних документів для нотаріального посвідчення Договору.

Проте, відповідач відповіді на звернення не надав, дії по нотаріальному посвідченню договору не вчиняв.

Таким чином, позивач зробив висновок, що відповідач ухиляється від нотаріального посвідчення Договору.

Крім того, позивачем до матеріалів справи надано заяву відповідача від 12.12.2013 (а.с.64), в якій він оспорює право власності позивача на спірне майно та просить його негайно звільнити.

Позивач вказує, що фактично він набув право власності на визначений у договорі купівлі-продажу об'єкт. Однак, у зв'язку з невиконанням відповідачем обов'язку щодо нотаріального посвідчення вказаного майна, він позбавлений можливості вільно ним розпоряджатись і тому звернувся до суду з вимогами, що є предметом позову.

Відповідач відзив на позовну заяву не надав, участі представників у судовому засіданні не забезпечив.

Встановивши фактичні обставини справи, оцінивши доводи сторін та надані ними докази, суд дійшов висновку про наступне.

Предметом спору у даній справі є визнання договору купівлі-продажу нерухомого майна дійсним та визнання права власності, а, отже, до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми Цивільного кодексу України та інших законодавчих актів, які регулюють спірні правовідносини.

Статтею 220 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

Таким чином, на підставі ч. 2 ст. 220 Цивільного кодексу України суд може визнати дійсним лише такий правочин, який сторонами було укладено.

Проте, за своєю правовою природою вищезазначений Договір є договором купівлі-продажу нерухомого майна, а відповідно до положень ст. 657 Цивільного кодексу України (в редакції, чинній на час укладення Договору) договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

З цього вбачається обов'язкова наявність двох елементів при укладанні договорів купівлі-продажу нерухомого майна, а саме нотаріального посвідчення та державної реєстрації відповідного договору.

Крім того, ч. 3 ст. 640 Цивільного кодексу України (в редакції, чинній на час укладення Договору) передбачено, що договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації.

Відповідно до ч. 1 ст. 210 Цивільного кодексу України правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Згідно з ч. 4 ст. 334 Цивільного кодексу України (в редакції, чинній на час укладення Договору) якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.

Отже, правочин, момент укладення якого пов'язується з моментом державної реєстрації, зокрема, договір купівлі-продажу нерухомого майна, не може бути визнано дійсним на підставі ч. 2 ст. 220 Цивільного кодексу України, оскільки такий правочин є неукладеним.

Також суд зазначає, що аналогічної правової позиції дотримується і Верховний Суд України в своїй постанові від 18.04.2011 № 2-17/604-2009 та в постанові Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 06.11.2009 року № 9, в п. 13 якої роз'яснено, що, вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судам необхідно враховувати, що норма частини другої статті 220 Цивільного Кодексу України не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210 та 640 Цивільного кодексу України пов'язується з державною реєстрацією, а тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов'язків для сторін.

Таким чином, суд приходить до висновку, що правовий аналіз вказаних норм свідчить про те, що правила ст. 220 Цивільного кодексу України не поширюються на правочини, які підлягають нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до ст. ст. 210, 640 Цивільного кодексу України пов'язується з державною реєстрацією, а тому вони є неукладеними і такими, що не породжують для сторін прав та обов'язків.

З урахуванням викладеного, суд дійшов висновку про відсутність підстав для застосування положень ч. 2 ст. 220 Цивільного кодексу України та визнання спірного договору купівлі-продажу об'єкту нерухомості дійсним, оскільки останній підлягав державній реєстрації і є вчиненим з моменту її проведення.

Крім того, в ч. 1 ст. 316 Цивільного кодексу України визначено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Позов про визнання права власності є речово-правовим, вимоги котрого звернені до суду, який повинен підтвердити наявність у позивача права власності на спірне майно.

Умовами задоволення позову про визнання права власності на майно є наявність у позивача доказів на підтвердження в судовому порядку факту приналежності йому спірного майна на праві власності. Такими доказами можуть бути правовстановлюючі документи, а також будь-які інші докази, що підтверджують приналежність позивачу спірного майна.

Відповідно до положень ст. 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Частиною 1 ст. 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Суд звертає увагу на ту обставину, що ст. 392 Цивільного кодексу України передбачено захист прав існуючого власника, право власності якого не визнається або оспорюється іншою особою, в той час як позивач у спорі про визнання права власності на нерухоме майно, не будучи власником спірного об'єкта нерухомості, звертається до суду з метою набуття права власності на таке майно, тобто визнання в судовому порядку права власності на річ за загальним правилом є способом захисту наявного цивільного права, а не підставою для його виникнення.

Враховуючи вищезазначене, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог з віднесенням судових витрат на позивача, згідно ст. 49 Господарського процесуального кодексу України.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 49, 75, 82, 84, 85 ГПК України, суд

в и р і ш и в:

1. У задоволені позову відмовити.

У судовому засіданні оголошено вступну і резолютивну частини рішення.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення 10-денного строку з дня його підписання.

Дата підписання рішення: 27.08.2013.

Суддя О.С. Фонова