Ухвала суду № 33017456, 07.08.2013, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

07 серпня 2013 року м. Київ К/800/23576/13

Вищий адміністративний суд України у складі: суддя Костенко М.І. - головуючий, судді Маринчак Н.Є., Приходько І.В.,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу державної податкової інспекції у м. Сумах Сумської області Державної податкової служби (далі - ДПІ)

на постанову Сумського окружного адміністративного суду від 25.07.2012

та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 08.10.2012

у справі № 2а-1870/4739/12

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Андрекс" (далі - Товариство)

до ДПІ

про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення.

За результатами розгляду касаційної скарги Вищий адміністративний суд України

ВСТАНОВИВ:

Постановою Сумського окружного адміністративного суду від 25.07.2012, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 08.10.2012, позов задоволено; скасовано податкове повідомлення-рішення ДПІ від 21.05.2012 № 0003801503/15185. У прийнятті цих судових актів попередні судові інстанції виходили з того, що податковим органом не доведено існування обставин, з якими чинне податкове законодавством пов'язує необґрунтованість податкової вигоди платника, тоді як реальність придбання позивачем товару в рамках господарських правовідносин з товариством з обмеженою відповідальністю «Регіон-Центр» (далі - ТОВ «Регіон-Центр») підтверджується документально.

Посилаючись на невідповідність висновків судів положенням чинного законодавства та дійсним обставинам справи, ДПІ звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати судові акти обох попередніх інстанцій та прийняти нове рішення по суті спору, яким у позові відмовити.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши відповідність висновків судів наявним у матеріалах справи доказам, правильність застосування судами норм матеріального права та дотримання ними процесуальних норм, обговоривши доводи касаційної скарги, Вищий адміністративний суд України не вбачає підстав для задоволення касаційних вимог ДПІ виходячи з такого.

Попередніми судовими інстанціями у розгляді справи встановлено, що ДПІ було проведено документальну невиїзну перевірку Товариства з питань достовірності визначення податкового кредиту за липень 2010 року. За наслідками цієї перевірки податковим органом було складено акт від 28.04.2012 № 608/15-319/30267728 та прийнято оспорюване податкове повідомлення-рішення, за яким позивачеві визначено грошове зобов'язання з податку на додану вартість у сумі 317 245,51 грн. із застосуванням 79311,38 штрафних санкцій.

Правова позиція податкового органу, покладена в основу оспорюваного донарахування, полягає у тому, що позивачем було незаконно сформовано податковий кредит по операціям з придбання товару у ТОВ «Регіон-Центр» в рамках виконання договору від 19.05.2010 № 19/05-10, у зв'язку з їх фіктивністю. При цьому ДПІ посилається на виявлену розбіжність між сумами сформованого позивачем податкового кредиту за наслідками виконання спірних операцій та сумами задекларованих цим постачальником податкових зобов'язань, а також на відсутність у ТОВ «Регіон-Центр» об'єктивної можливості виконати зобов'язання з поставки товару в силу відсутності основних фондів, транспортних засобів та необхідних трудових ресурсів.

Наведені обставини було розцінено відповідачем як доказ укладення позивачем правочину без мети настання відповідних йому правових наслідків та як свідчення участі позивача у штучній схемі для мінімізації податкових зобов'язань та отримання необґрунтованої податкової вигоди.

Як випливає зі змісту пункту 1.7 статті 1 Закону України «Про податок на додану вартість» (який діяв на час виникнення спірних правовідносин), податковий кредит - це сума, на яку платник податку має право зменшити податкове зобов'язання звітного періоду, визначена згідно з цим Законом.

Відповідно до підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 названого Закону податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 8-1 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

В силу вимог підпункту 7.4.5 пункту 7.4 цієї ж статті Закону не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту).

З наведених законодавчих положень вбачається, що обов'язковою умовою виникнення у платника права на податковий кредит є реальне здійснення операцій з придбання товарів (робіт, послуг), а також оформлення зазначених операцій необхідними документами первинного обліку (зокрема, податковими накладними), що містять достовірні відомості про обсяг та зміст господарської операції.

Судова практика вирішення податкових спорів виходить з презумпції добросовісності платника, яка презюмує економічну виправданість дій платника, що мають своїм наслідком отримання податкової вигоди, та достовірність відомостей у бухгалтерській та податковій звітності платника.

Недобросовісність платника має бути встановлена безумовними та однозначно розтлумаченими доказами, однак, як вірно зазначили суди, такі докази на порушення вимог частин першої, другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України податковим органом не представлено, реальність виконання господарських операцій, на підставі яких позивачем сформовано податковий кредит, не спростовано.

Так, доводи податкового органу про невідображення спірним контрагентом у податковій звітності відповідної суми податкових зобов'язань, що виникли за фактом поставки позивачеві товару, стосуються правопорушення, допущеного цим контрагентом, тобто третьою особою, а відтак не можуть розглядатися як доказ недобросовісності позивача.

Чинне податкове законодавство не пов'язує право платника на податковий кредит з повнотою відображення постачальником у своїй податковій звітності відповідних господарських операцій, з фактичною сплатою постачальником ПДВ до бюджету. Платник не несе відповідальності за дії всіх підприємств та організацій, що беруть участь у багатостадійному процесі сплати податків до бюджету. Податкові органи не вправі тлумачити поняття добросовісності платника як таке, що породжує у останнього додаткові обов'язки, не передбачені чинним законодавством.

Доказів побудови позивачем фінансово-господарських правовідносин на підставі свідомого укладання договору з фіктивним підприємством з метою перенесення податкового навантаження на особу, яка не виконує свої податкові зобов'язання, податковим органом не представлено.

Посилання ДПІ на відсутність у названого постачальника об'єктивної можливості для виконання поставок товарів в силу відсутності основних засобів та робочого персоналу за даних обставин були обґрунтовано відхилені судами. Адже укладення трудового договору не є єдиним способом залучення фізичних осіб до вчинення необхідних дій в процесі виконання поставки; податкове законодавство не ставить право платника на податковий кредит в залежності від того, за рахунок яких ресурсів (власних або залучених) здійснюється поставка товарів постачальником. Судами було встановлено факт залучення позивачем закритого акціонерного товариства «Підприємство Київська Русь» на договірних засадах для перевезення придбаного у ТОВ «Регіон-Центр» товару. До того ж, податкова інспекція не довела неможливості поставки спірними постачальниками товарів наявними у них силами та засобами.

А відтак суди, встановивши, що факт поставки товару позивачеві підтверджується наявними у справі первинними документами (договором, податковими накладними, видатковими накладними, банківськими виписками з рахунку позивача), дійшли неспростовуваного доводами касаційної скарги висновку про відсутність підстав для невизнання права позивача на податковий кредит, яке виникло за фактом виконання спірних операцій.

Оскільки висновки судів відповідають нормам чинного законодавства та фактичним обставинам спору, установленим на підставі повного та об'єктивного дослідження доказів у справі, то процесуальних підстав для скасування оскаржуваних постанови та ухвали судів першої та апеляційної інстанцій зі спору не вбачається.

Керуючись статтями 220, 2201, 223, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, Вищий адміністративний суд України

УХВАЛИВ:

1. Касаційну скаргу державної податкової інспекції у м. Сумах Сумської області Державної податкової служби відхилити.

2. Постанову Сумського окружного адміністративного суду від 25.07.2012 та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 08.10.2012 у справі № 2а-1870/4739/12 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути переглянута Верховним Судом України в порядку статей 236-238 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя: М.І. Костенко судді:Н.Є. Маринчак І.В. Приходько