Постанова № 33011630, 07.08.2013, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

07 серпня 2013 року 14:06 № 826/8549/13-а

Окружний адміністративний суд м. Києва у складі: головуючого судді Патратій О.В. за участю секретаря судового засідання Хилі І.В. та представників сторін:

від позивача: Литвиненка Д.О., Яценка В.В.,

від відповідача: Ріпак О.Д., Філінської О.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

за позовом Приватного підприємства «Ян»до Державної податкової інспекції у Подільському районі міста Києва Державної податкової службипро визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 27 травня 2013 року № 0003722240 в частині, -ВСТАНОВИВ:

У червні 2013 року до Окружного адміністративного суду м. Києва звернулось Приватне підприємство «Ян» (далі - позивач) з позовом до Державної податкової інспекції у Подільському районі міста Києва Державної податкової служби (далі - відповідач) про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 27 травня 2013 року № 0003722240 в частині донарахування 439 819,00 грн. основного платежу та 89 543,00 грн. штрафних (фінансових) санкцій.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 06 червня 2013 року було відкрито провадження у даній справі та призначено справу до судового розгляду.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що оскаржуваним рішенням відповідачем було безпідставно визначено податкові зобов'язання по податку на прибуток у розмірі 439 819,00 грн. та застосовано штрафні (фінансові) санкції у розмірі 89 543,00 грн. Як зазначав позивач, спірне рішення ґрунтуються на помилкових висновках податкового органу про: (1) неправомірне віднесення ПП «Ян» до складу валових витрат витрат, понесених на оренду приміщень у сумі 326 620, 00 грн. за І квартал 2011 року та у сумі 406 461,00 грн. за ІІ квартал 2011 року, оскільки такі витрати було здійснено з метою подальшого використання приміщень в господарській діяльності, а саме організації продуктових магазинів і аптек; (2) необхідність включення здійсненої підприємством у І кв. 2012 передплати на користь ДП «Агрофірма «Немиринецька», по якій минув строк позовної давності, до складу «інших доходів» (на думку позивача, відповідачем не було взято до уваги, що згідно п. 9.1 укладеного договору він діє до 31.12.2013, тобто договір є чинним, а також всупереч пп. 135.5.4 п. 135.5 ст. 135 ПК України віднесено до складу інших доходів суму дебіторської, а не кредиторської заборгованості); (3) відсутність правових підстав для віднесення до складу валових витрат І півріччя, 9-ти місяців 2012 року витрат у загальній сумі 691 705,00 грн., ІV кварталу 2012 року - 13 840,00 грн., пов'язаних зі сплатою відсотків за користування кредитом по договору про відкриття кредитної лінії № 43-Н/11/47/КЛ, укладеному 07.04.2011 з ПАТ «Дочірній банк Сбербанку Росії», оскільки кошти отримувались на поповнення обігових коштів позивача.

Відповідач проти позову заперечував, обґрунтовуючи заперечення тим, що під час перевірки було виявлено порушення позивачем пп. 14.1.11 п. 14.1 ст. 14, пп. 135.5.4 п. 135.5. ст. 135, пп. 153.2.2. п. 153.2 ст. 153 Податкового кодексу України, п. 1.32 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», пп. 14.2.27, 14.1.228 п.14.1 ст.14, п. 137.1 ст. 137, п. 138.4, 138.6, 138.8 ст.138 Податкового кодексу України.

Виявлені порушення стали підставою для донарахування позивачу податкових зобов'язань з податку на прибуток додану вартість, а також для застосування штрафних (фінансових) санкцій на підставі абз. 2 п. 123.1 ст. 123 Податкового кодексу України згідно оскаржуваного податкового повідомлення-рішення, яке відповідач вважає правомірним.

З огляду на вищевикладене, відповідач вважає позовні вимоги необґрунтованими та просить суд відмовити у їх задоволенні в повному обсязі.

В судовому засіданні представники позивача позов підтримали з підстав, викладених у позовній заяві, просили задовольнити позовні вимоги.

Представники відповідача заперечили проти позову, вважають оскаржуване повідомлення рішення правомірним, просили відмовити в задоволенні вимог позивача.

Суд, вислухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, вважає, що позов слід задовольнити в повному обсязі з таких підстав.

Судом встановлено, що позивач - Приватне підприємство «Ян» - зареєстрований 17.01.1994 року Подільською районною у м. Києві державною адміністрацією за адресою м. Київ, вул. Фрунзе, буд. 63-Д, перебуває на обліку в Державній податковій інспекції у Подільському районі м. Києва ДПС та являється платником податку на прибуток підприємств.

Із матеріалів справи вбачається, що відповідачем була проведена планова документальна перевірка фінансово господарської діяльності позивача з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 1 жовтня 2010 року по 31 грудня 2012 року, за результатами якої був складений акт від 13 травня 2013 року №1656/22-409/20036365.

На підставі акту перевірки відповідач виніс податкове повідомлення рішення № 0008722400 від 27.05.2013 року, яким визначив суму податкового зобов'язання з податку на додану вартість в розмірі 672 268,00 грн., в тому числі основного платежу 554 144,00 грн. та 118 124,00 грн. - штрафних (фінансових) санкцій.

Судом також встановлено, що вказане вище податкове повідомлення рішення позивачем в адміністративному порядку не оскаржувалось.

Згідно з Актом перевірки позивач порушуючи вимоги п. 1.32 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», до складу валових витрат відніс витрати на оренду нежитлових приміщень, що не використовуються у власній господарській діяльності, внаслідок чого завищено валові витрати за період з 01.10.2010 року по 31.03.2011 року на 326 620, 00 грн. (арк. 17-18 акту перевірки).

Аналогічне за змістом порушення зафіксовано на стор 31-34 Акту перевірки, де зазначено, що на порушення п. 14.1.27 п. 14.1 ст. 14, п. 14.1.228 п. 14.1 ст. 14, п. 137.1 ст. 137, п. 138.4 ст. 138, п. 138.8 ст. 138 Податкового кодексу України відніс до складу валових витрат витрати на оренду нежитлових приміщень, що не використовуються у власній господарській діяльності, внаслідок чого завищено валові витрати за період з 01.04.2011 року по 31.12.2012 року на 406 461,00 грн.

Правовідносини, що виникали у зв'язку із формуванням платником податку на прибуток та валових витрат, на час виникнення спірних правовідносин були врегульовані ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 28.12.1994 № 334/94-ВР та ст. ст. 138, 139 Податкового кодексу України від 02.12.2010 року № 2755-УІ, із змінами та доповненнями.

Відповідно до п. 5.1 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», ст. 138 Податкового кодексу України визначальною ознакою валових витрат є їх зв'язок з господарською діяльністю платника податку. При цьому, неодмінною характерною рисою господарської діяльності в податкових правовідносинах є її направленість на отримання доходу в грошовій, матеріальній чи нематеріальній формах (пункт 1.32статті 1 цього Закону).

Так, згідно з п. 5.1 вказаної статті Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» валові витрати виробництва та обігу (надалі по тексту - валові витрати) це сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

Вказаним пунктом не визначено склад валових витрат та обмежень щодо віднесення до складу валових витрат платника податку, а право віднесення витрат платника податків до валових витрат обумовлене підприємницькою метою придбання послуг (товарів).

Підпунктом 5.2.1 п. 5.2 ст. 5 цього ж Закону, ст. 138 Податкового кодексу України встановлено, що до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією і веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) та охороною праці з урахуванням обмежень, установлених підпунктами 5.3 - 5.8 цієї статті.

Таким чином, правильність формування платником податків валових витрат вимагає наявності зв'язку витрат платника податків на придбання послуг з його господарською діяльністю, що полягає у намірі платника податку отримати користь від придбаних послуг. У протилежному випадку відсутні підстави для зменшення бази оподаткування податком на прибуток за рахунок валових витрат.

При чому, згідно п.п. 5.3.9 п. 5.3 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», ст. 138 Податкового кодексу України не відносяться до складу валових витрат будь-які витрати, що не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення та зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

Аналогічні норми містяться також у розділі ІІІ Податкового кодексу України, яким було унормовано правовідносини з приводу формування валових витрат з 01 квітня 2011 року.

Згідно пп. 14.1.27 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України витрати - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних для провадження господарської діяльності платника податку, в результаті яких відбувається зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов'язань, внаслідок чого відбувається зменшення власного капіталу (крім змін капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власником).

Відповідно до пп. 14.1.36 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України господарська діяльність - діяльність особи, що пов'язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямована на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема за договорами комісії, доручення та агентськими договорами.

У відповідності до п. 138.8 ст. 138 Податкового кодексу України собівартість виготовлених та реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг складається з витрат, прямо пов'язаних з виробництвом таких товарів, виконанням робіт, наданням послуг, а саме: прямих матеріальних витрат; прямих витрат на оплату праці; амортизації виробничих основних засобів та нематеріальних активів, безпосередньо пов'язаних з виробництвом товарів, виконанням робіт, наданням послуг; загальновиробничі витрати, які відносяться на собівартість виготовлених та реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг відповідно до положень (стандартів) бухгалтерського обліку; вартості придбаних послуг, прямо пов'язаних з виробництвом товарів, виконанням робіт, наданням послуг; інших прямих витрат, у тому числі витрат з придбання електричної енергії (включаючи реактивну).

Згідно пп. 139.1.9 п. 139.1 ст. 139 Податкового кодексу України не включаються до складу витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Згідно абз. "в" підп.138.10.2 п.138.10 ст.138 Податкового кодексу України до інших витрат відносяться витрати на утримання основних засобів, інших необоротних матеріальних активів загальногосподарського використання (оперативна оренда (у тому числі оренда легкових автомобілів), придбання пально-мастильних матеріалів, стоянка, паркування легкових автомобілів, страхування майна, амортизація, ремонт, опалення, освітлення, водопостачання, водовідведення, охорона).

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем було укладено договори оренди з рядом фізичних та юридичних осіб, за якими позивачем отримано у користування ряд приміщень, а саме:

- з ТД «Одесакабель» договори № 01/02-апт. від 01.02.11, № 01/02-маг. від 01.02.11 про передачу в оренду приміщень площею 51,0 та 74,0 кв.м. в м. Львові по вул. Науковій, 12-А;

- з ПАТ «Креді Агріколь» договори від 15.02.2011 № 1 та № 2 про передачу в оренду приміщень площею 51,35 та 133,45 кв.м. в м. Тернополі по вул. Руській, 1;

- з ПП «Укртехкомплект» договори від 28.02.2011 № 48 та № 49 про передачу в оренду приміщень площею 101,0 та 219,0 кв.м. в м. Мікіїївці по вул. Черкаській, 4;

- з ТОВ «Гармонія» договори від 10.03.2011 № 58, № 59 про передачу в оренду приміщень площею 165,8 та 209,4 кв.м. в м. Донецьку по вул. Іонова, 18;

- з ТОВ «Даринка» договори від 31.01.2011 № 20, № 21 про передачу в оренду приміщень площею 134,745 та 85,26 кв.м. в м. Сумах по вул. Кірова, 181;

- з ТОВ «Ювелірторг» договори від 01.02.2011 № 1А, № 1М про передачу в оренду приміщень площею 63,5 кв.м., 86,0 кв.м. в м. Чернівці по вул.. Комарова,31-Е;

- з ФОП ОСОБА_6 договори від 21.01.2011 від №32, № 33 про передачу в оренду приміщень площею117,9 та 70,0 кв.м. в АДРЕСА_1;

- з ПП ОСОБА_7 договори від 14.02.2011 № 14/01, № 14/02 про передачу в оренду приміщень площею 73 та 74,46 кв.м. в АДРЕСА_2;

- з ФОП ОСОБА_8 договори від 25.01.2011 № 1/3, № 1/4 про передачу в оренду приміщень площею 82,0 кв.м. в АДРЕСА_10;

- з ФОП ОСОБА_9 договори від 03.01.2011 № 1, № 2 про передачу в оренду приміщень площею 62,0 та 132,9 кв.м. в АДРЕСА_3;

- з ФОП ОСОБА_10 договори від 25.01.2011 №1 про передачу в оренду приміщень площею 109,8 та 104,0 кв.м. в АДРЕСА_4;

- з ФОП ОСОБА_11 договори від 25.01.2011 № 4, № 3 про передачу в оренду приміщень площею 71,7 та 77,3 кв.м. в АДРЕСА_5;

- з ФОП ОСОБА_12 договори від 15.01.2011 № 1/11, № 2/11 про передачу в оренду приміщень площею 170,0 та 80,0 кв.м. в АДРЕСА_6;

- з ФОП ОСОБА_13 договір від 28.02.2011 № 47 про передачу в оренду приміщення площею 127,8 кв.м. в АДРЕСА_7;

- з ФОП ОСОБА_14 договір від 10.03.2011 № 3/11 про передачу в оренду приміщення площею 94,7 кв.м. в АДРЕСА_8;

- ТОВ «ТД Сорокинський» договори від 14.04.2011 № 42, № про передачу в оренду приміщень площею 52,0 та 63,7 кв.м. в м. Краснодон по вул. Мікроцентр, 20;

- з ФОП ОСОБА_15 договори від 15.01.2011 № 4/1, № 4/2 про передачу в оренду приміщень площею 60,0 та 117,0 кв.м. в АДРЕСА_9.

Згідно з умовами даних договорів метою оренди є використання для розміщення магазинів та аптек.

Під час перевірки позивачем було надано первинні бухгалтерські документи, якими підтверджується сплата орендної плати на користь орендодавців, на підставі яких податковим органом було здійснено розрахунок сплаченої суми орендної плати за період з 01.10.2010 року по 31.03.2011 року, що становить на 326 620, 00 грн., та з 01.04.2011 року по 31.12.2012 року, що становить 406 461,00 грн.

Сума коштів, сплачених на користь орендодавців, сторонами не оспорювалась.

Судом встановлено, що основу діяльності позивача складають господарські операції з продажу фармацевтичних та продовольчих товарів через мережу магазинів та аптек. За вказаними вище договорами, метою оренди вказаних приміщень є використання цих приміщень у господарській діяльності - розміщення магазинів та аптек, при зазначеній перевірці позивачем були надані податковому органу необхідні первині документи.

Відповідно до п.п. 11.2.1 ст.11 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» датою збільшення валових витрат виробництва (обігу) вважається дата, яка припадає на податковий період, протягом якого відбувається будь-яка з подій, що сталася раніше, а саме або дата списання коштів з банківських рахунків платника податку на оплату товарів (робіт, послуг), а в разі їх приймання за готівку день їх видачі з каси платника податку, або дата оприбуткування платником податку товарів, а для робіт (послуг) дата фактичного отримання платником податку результатів робіт (послуг).

За приписами п.п. 7.9.6. п. 7.9 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», орендар збільшує суму валових витрат на суму нарахованого лізингового платежу за наслідками податкового періоду, в якому здійснюється таке нарахування.

Таким чином, оприбуткування та оплата позивачем орендної плати за вищевказаними договорами є тими юридичним фактами, з якими Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств» пов'язує право платника податку на віднесення вартості такої оренди до валових витрат.

Вищевказані норми Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» передбачають як підставу для не включення до валових витрат лише випадок повної відсутності будь яких розрахункових, платіжних та інших документів, а відтак - неможливість віднесення до складу валових витрат підприємства нереальних сум, непідтверджених будь якими документами.

Як зазначалось вище, усі необхідні первинні документи при проведенні перевірки позивачем були надані.

Висновок відповідача щодо не підтвердження документально фактичної експлуатації та використання орендованих приміщень у зв'язку з тим, що торгівельні точки та аптеки були відкриті у них через деякий час після укладання договорів оренди, не може свідчити про невикористання нежитлових приміщень у господарської діяльності позивача, оскільки платник податку має право на включення до складу валових витрат будь-якої суми витрат, яку він поніс у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг).

Єдиною умовою включення таких сум до валових витрат є подальше використання у власній господарської діяльності, незалежно чи почали такі товари використовуватися на момент перевірки, та підтвердження відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами. При цьому, ані Закон, ані Закон України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" та Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, не передбачають вичерпного переліку документів, що підтверджують зв'язок понесених витрат платника податку з господарською діяльністю, а лише вказують на необхідність мати первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій.

Суд зазначає, що пп. 11.2.1 п. 11.2 ст. 11 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» встановлено, що датою збільшення валових витрат на суму страхових платежів вважається дата, яка припадає на податковий період на протязі якого, наступає будь-яке з подій, що сталося раніше: або дата списання коштів з банківських рахунків платника податку на сплату страхових послуг, чи дата фактичного отримання платником податку результатів послуг.

Тобто валові витрати формуються за першою подією, яка сталася раніше, за умови підтвердження понесених витрат первинними документами та наявності їх у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг).

Таким чином, аналізуючи вимоги п.п. 5.2.1 п. 5.2, пп.5.3.9 п. 5.3 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» пп. 11.2.1 п. 11.2 ст. 11 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» суд приходить до висновку, що саме факт оплати послуг по оренді приміщень і є в розумінні Закону першою подією, що дає право орендарю включати вартість таких послуг до складу валових витрат в період отримання послуг.

Порядок формування валових витрат з 01 квітня 2011 року визначається згідно з нормами Податкового кодексу України.

Відповідно до п.138.2 ст.138 Податкового кодексу України витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визначаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

Відповідно до пункту 138.1 ст. 138 Податкового Кодексу України витрати, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, складаються із:

витрат операційної діяльності, які визначаються згідно з пунктами 138.4, 138.6 - 138.9, підпунктами 138.10.2 - 138.10.4 пункту 138.10, пунктом 138.11 цієї статті:

інших витрат, визначених згідно з пунктом 138.5, підпунктами 138.10.5, 138.10.6 пункту 138.10, пунктами 138.11, 138.12 цієї статті, пунктом 140.1 статті 140 і статтею 141 цього Кодексу;

крім витрат, визначених у пунктах 138.3 цієї статті та у статті 139 цього Кодексу.

Згідно п. 138.4. ст. 138 ПК України витрати, що формують собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг, крім нерозподільних постійних загальновиробничих витрат, які включаються до складу собівартості реалізованої продукції в періоді їх виникнення, визнаються витратами того звітного періоду, в якому визнано доходи від реалізації таких товарів, виконаних робіт, наданих послуг.

Пунктом 138.5 ст.138 Податкового кодексу України встановлено, що інші витрати визнаються витратами того звітного періоду, в якому вони були здійснені, згідно з правилами ведення бухгалтерського обліку, з урахуванням наступного:

138.5.1. датою здійснення витрат, нарахованих платником податку у вигляді сум податків та зборів, вважається останній день звітного податкового періоду, за який проводиться нарахування податкового зобов'язання з податку та збору;

138.5.2. датою визнання та сумою витрат платника податку від здійснення кредитно-депозитних операцій, у тому числі субординованого боргу, є дата визнання процентів (комісійних та інших платежів, пов'язаних зі створенням або придбанням кредитів, вкладів (депозитів) та їх сума, визначені згідно з правилами бухгалтерського обліку.

Для цілей цієї статті під субординованим боргом розуміються звичайні незабезпечені боргові капітальні інструменти (складові елементи капіталу), які відповідно до договору не можуть бути взяті з банку раніше п'яти років, а у випадку банкрутства чи ліквідації повертаються інвестору після погашення претензій усіх інших кредиторів;

138.5.3. витрати, понесені платником податку, у вигляді благодійних чи інших внесків та/або вартості товарів (робіт, послуг) до неприбуткових організацій, які згідно з нормами цього розділу враховуються для визначення об'єкта оподаткування платника податку, включаються до складу витрат за датою фактичного перерахування таких внесків та/або вартості товарів (робіт, послуг).

Таким чином, Податковий кодекс України чітко розрізняє витрати, які включаються до собівартості придбаних/виготовлених товарів та інші витрати, понесені підприємством, як в частині їх визначення за економічною сутністю, так і в частині моменту їх визнання витратами в податковому обліку.

В свою чергу, з аналізу п. 138.6, п. 138.8. статті 138 Податкового кодексу України вбачається, що законодавцем проведено різницю між собівартістю виготовлених та придбаних товарів.

Так, згідно з п.138.8. ст.138 Податкового кодексу України Податкового кодексу України собівартість виготовлених та реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг складається з витрат, прямо пов'язаних з виробництвом таких товарів, виконанням робіт, наданням послуг, а саме:

прямих матеріальних витрат;

прямих витрат на оплату праці;

амортизації виробничих основних засобів та нематеріальних активів, безпосередньо пов'язаних з виробництвом товарів, виконанням робіт, наданням послуг;

загальновиробничі витрати, які відносяться на собівартість виготовлених та реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг відповідно до положень (стандартів) бухгалтерського обліку;

вартості придбаних послуг, прямо пов'язаних з виробництвом товарів, виконанням робіт, наданням послуг;

інших прямих витрат, у тому числі витрат з придбання електричної енергії (включаючи реактивну).

Відповідно до п.138.6. ст.138 Податкового кодексу України собівартість придбаних та реалізованих товарів формується відповідно до ціни їх придбання з урахуванням ввізного мита і витрат на доставку та доведення до стану, придатного для продажу.

Отже, витратами, які складають собівартість придбаних товарів, є лише ті витрати, що прямо пов'язані з їх придбанням та доведенням до стану, придатного для продажу.

Позивач здійснює роздрібну торгівлю придбаними товарами, а саме, ліками, продовольчими товарами, алкогольними напоями та тютюновими виробами, тобто Позивач не виробляє товари, а тільки придбаває та продає їх, а отже, не може керуватися пунктом 138.8 статті 138 Податкового кодексу України при веденні свого податкового обліку.

Згідно з п. 10 Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 16 «Витрати», затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 31 грудня 1999 р. №318, собівартість реалізованих товарів визначається за Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 9 «Запаси».

Пунктом 9 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 9 «Запаси», затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 20 жовтня 1999 р. №246 передбачено, що первісною вартістю запасів, що придбані за плату, є собівартість запасів, яка складається з таких фактичних витрат:

суми, що сплачуються згідно з договором постачальнику (продавцю), за вирахуванням непрямих податків;

суми ввізного мита;

суми непрямих податків у зв'язку з придбанням запасів, які не відшкодовуються підприємству/установі;

транспортно-заготівельні витрати (затрати на заготівлю запасів, оплата тарифів (фрахту) за вантажно-розвантажувальні роботи і транспортування запасів усіма видами транспорту до місця їх використання, включаючи витрати зі страхування ризиків транспортування запасів). Сума транспортно-заготівельних витрат, що узагальнюється на окремому субрахунку рахунків обліку запасів, щомісячно розподіляється між сумою залишку запасів на кінець звітного місяця і сумою запасів, що вибули (використані, реалізовані, безоплатно передані тощо) за звітний місяць. Сума транспортно-заготівельних витрат, яка відноситься до запасів, що вибули, визначається як добуток середнього відсотка транспортно-заготівельних витрат і вартості запасів, що вибули, з відображенням її на тих самих рахунках обліку, у кореспонденції з якими відображено вибуття цих запасів. Середній відсоток транспортно-заготівельних витрат визначається діленням суми залишків транспортно-заготівельних витрат на початок звітного місяця і транспортно-заготівельних витрат за звітний місяць на суму залишку запасів на початок місяця і запасів, що надійшли за звітний місяць. Приклади розподілу транспортно-заготівельних витрат наведені в додатку до Положення (стандарту) 9;

інші витрати, які безпосередньо пов'язані з придбанням запасів і доведенням їх до стану, в якому вони придатні для використання у запланованих цілях. До таких витрат, зокрема, належать прямі матеріальні витрати, прямі витрати на оплату праці, інші прямі витрати підприємства/установи на доопрацювання і підвищення якісно технічних характеристик запасів.

У разі, якщо на момент оприбуткування запасів неможливо достовірно визначити їх первісну вартість, такі запаси можуть оцінюватися та відображатися за справедливою вартістю з наступним коригуванням до первісної вартості.

Згідно з п.14. Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 9 «Запаси», затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 20 жовтня 1999 р. №246 не включаються до первісної вартості запасів, а належать до витрат того періоду, в якому вони були здійснені (встановлені):

понаднормові втрати і нестачі запасів;

фінансові витрати (за винятком фінансових витрат, які включаються до собівартості кваліфікаційних активів відповідно до Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 31 "Фінансові витрати");

витрати на збут;

загальногосподарські та інші подібні витрати, які безпосередньо не пов'язані з придбанням і доставкою запасів та приведенням їх до стану, в якому вони придатні для використання у запланованих цілях.

В свою чергу, як передбачено пунктом 19 Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 16 «Витрати», яке затверджене наказом Міністерства фінансів України від 31.12.1999 №318, витрати на збут включають такі витрати, пов'язані з реалізацією (збутом) продукції (товарів, робіт, послуг):

витрати пакувальних матеріалів для затарювання готової продукції на складах готової продукції;

витрати на ремонт тари;

оплата праці та комісійні винагороди продавцям, торговим агентам та працівникам підрозділів, що забезпечують збут;

витрати на рекламу та дослідження ринку (маркетинг);

витрати на передпродажну підготовку товарів;

витрати на відрядження працівників, зайнятих збутом;

витрати на утримання основних засобів, інших матеріальних необоротних активів, пов'язаних зі збутом продукції, товарів, робіт, послуг (операційна оренда, страхування, амортизація, ремонт, опалення, освітлення, охорона);

витрати на транспортування, перевалку і страхування готової продукції (товарів), транспортно-експедиційні та інші послуги, пов'язані з транспортуванням продукції (товарів) відповідно до умов договору (базису) поставки;

витрати на гарантійний ремонт і гарантійне обслуговування;

витрати на страхування призначеної для подальшої реалізації готової продукції (товарів), що зберігається на складі підприємства;

витрати на транспортування готової продукції (товарів) між складами підрозділів (філій, представництв) підприємства;

інші витрати, пов'язані зі збутом продукції, товарів, робіт, послуг.

До складу витрат на збут у торговельних організаціях включаються витрати обігу, за винятком витрат, наведених у пунктах 18, 20 і 27 цього Положення (стандарту).

Відповідно до п. 138.10 ст. 138 ПК України до складу інших витрат включаються: адміністративні витрати, спрямовані на обслуговування та управління підприємством; витрати на збут, які включають витрати, пов'язані з реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг; інші операційні витрати; фінансові витрати; інші витрати звичайної діяльності.

Таким чином, витрати на збут, перелік яких наведений у пункті 19 Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 16 «Витрати» та до яких, зокрема, входять витрати на операційну оренду, належать до складу інших витрат (пункт 138.10 ПКУ), та відповідно до пункту 138.5 ПКУ такі витрати визнаються витратами того звітного періоду, в якому вони були здійснені згідно з правилами ведення бухгалтерського обліку.

Приймаючи до уваги викладене, враховуючи наявність у позивача документального підтвердження понесених витрат на оренду приміщень, на переконання суду, позивачем правомірно у відповідності до зазначених вище норм Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» та Податкового кодексу України, орендну плату було включено до складу валових витрат у період здійснення таких витрат.

Суд не приймає до уваги твердження представника відповідача про те, що ПП «Ян» зайво віднесено до загальновиробничих витрат суму витрат у розмірі 326 620, 00 грн. за період з 01.10.2010 року по 31.03.2011 року та у розмірі 406 461,00 грн. за період з 01.04.2011 по 31.12.2012, що затрачені на оренду приміщень, які не використовувались в господарській діяльності з огляду на наступне.

З пояснень представника позивача, що підтверджується матеріалами справи, вбачається, що у період до відкриття у орендованих приміщеннях закладів торгівлі (продуктових магазинів та аптек) позивачем було здійснено дії, пов'язані з підготовкою таких приміщень до використання у господарській діяльності: виконано ремонтні роботи, улаштоване торгівельне обладнання, отримано у територіальних органах ДПС України торгові патенти на право здійснення торгівельної діяльності, здійснено реєстрацію у місцевих податкових органах реєстраторів розрахункових операцій, тощо.

Відкриття торгівельних точок у вказаних приміщеннях підтверджується наявними у справі торговими патентами, ліцензіями на здійснення роздрібної торгівлі тютюновими та алкогольними виробами, ліцензіями на оптову та роздрібну торгівлю лікарськими засобами, реєстраційними посвідченнями про реєстрацію РРО, наказами по підприємству (том ІІ, а.с. 4-7, 11-15, 19, 20, 24-27, 31-35, 40-43, 47, 51-54, 58-60, 64-69, 73,74, 83, 87-89, 97-99, 108-113, 117-119, 123, 124, 128-134, 138-141, 145-148, 152-156, 160-163, 167-172, 176-179, 183-188, 192-195, 200-203, 207-209).

Доводи Акту перевірки про невідкриття торгівельних точок у деяких з орендованих приміщень не приймаються судом до уваги, оскільки нормами Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» та Податкового кодексу України право платника податків на формування валових витрат, понесених у зв'язку із підготовкою до виробництва, продажу продукції (робіт, послуг), не пов'язується з моментом отримання прибутку від продажу таких товарів, робіт, послуг.

Разом з тим, суд зазначає, що умовами для кваліфікації витрат платника як валових витрат є їх понесення в рамках господарської діяльності, а також документальна підтвердженість. При цьому господарський характер витрат визначається з урахуванням обставин, що свідчать про намір платника отримати економічний ефект в результаті економічної діяльності, а не в залежності від фактично одержаного доходу.

Господарська діяльність пов'язана з підприємницьким ризиком і може призвести до того, що товар (послуги) не буде використаний в оподатковуваних операціях, у зв'язку з непередбачуваними обставинами діяльності, попиту ринку тощо. Отже, збитковість господарської діяльності сама по собі не може бути підставою для виключення витрат на таку діяльність зі складу загальних витрат підприємства, оскільки при здійснення господарських операцій існує звичайний ризик не отримати дохід.

При вирішенні спору суд також враховує, що відповідач не оспорює реальність господарських операцій щодо укладення договорів оренди, а стверджує лише, що вказані приміщення не використовувались в господарській діяльності позивача.

З огляду на наведене суд дійшов висновку, що склад витрат, віднесений ПП «Ян» у період з 01.10.2010 року по 31.03.2011 року у розмірі 326 620,00 грн. та з 01.04.2011 року по 31.12.2012 року у розмірі 406 461,00 грн. на оренду приміщень, наведених в Акті перевірки, не суперечить положенням Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» та Податкового кодексу України.

Згідно з Актом перевірки позивач в порушення вимог п. 7 П(С)БО 10, п. 6 п(С)БО 13, п. 4 П(С)БО 13, пп. 14.1.11 п.14.1 ст. 14, пп. 135.5.4 п.135.5 ст. 135, пп. 153.2.2 п.153.2 ст. 153 Податкового кодексу України самостійно не відкореговано валові витрати, що враховуються при визначенні об'єкта оподаткування, по взаємовідносинах з ДП «Агрофірма «Немиринецька» на суму 1 000 000,00 грн., внаслідок чого занижено інші доходи на загальну суму 1 000 000,00 грн.

Як встановлено судом, між ПП «Ян» (Покупець) та ДП «Агрофірма «Немиринецька» (Продавець) було укладено договір № 01-09 від 17.02.2009, згідно якого Продавець зобов'язувався передати у власність Покупця товар - 1000 тон зерна урожаю 2009 року.

Згідно п. 5.3 укладеного договору оплату за товар Покупець проводить прямим банківським переводом на розрахунковий рахунок Продавця на умовах 100% передоплати.

Згідно п. 5.2 договору термін поставки встановлено до 30.09.2009 року.

16.09.2008 року на виконання умов раніше укладеного договору № 8-08 від 12.08.2008 року позивачем було перераховано на рахунок ДП «Агрофірма «Немиринецька» грошові кошти у розмірі 1 000 000,00 грн.

01 жовтня 2009 року сторонами було підписано Додаткову угоду № 2 до Договору № 01-09 від 17.02.2009, згідно якої в рахунок оплати зерна пшениці по даному договору врахована передоплата покупця, здійснена ним на користь продавця по договору 8-08 від 12.08.2008 року (том ІІ, а.с. 211).

Як встановлено перевіркою, станом на 31.12.2012 року товар не був поставлений, у позивача обліковується заборгованість дебіторська заборгованість по рахунку 631 «Розрахунки з постачальниками» в сумі 1 000 000,00 грн.

Таким чином, згідно з висновками перевірки, заборгованість ДП «Агрофірма «Немиринецька» перед ПП «Ян» є простроченою (безнадійною) кредиторською заборгованістю та відповідно до вимог пп. 135.5.4 п.135.5 ст. 135 Податкового кодексу України підлягає включенню до складу доходів при визначення об'єкта оподаткування в І кварталі 2012 року.

Відповідно до підпункту 135.5.4 пункту 135.5 статті 135 Податкового кодексу України інші доходи включають, вартість товарів, робіт, послуг, безоплатно отриманих платником податку у звітному періоді, визначена на рівні не нижче звичайної ціни, суми безповоротної фінансової допомоги, отриманої платником податку у звітному податковому періоді, безнадійної кредиторської заборгованості, крім випадків, коли операції з надання/отримання безповоротної фінансової допомоги проводяться між платником податку та його відокремленими підрозділами, які не мають статусу юридичної особи.

У свою чергу в пп. 14.1.11 ПК України роз'яснюється значення терміна «Безнадійна заборгованість», а саме безнадійна заборгованість - заборгованість, що відповідає одній з таких ознак:

а) заборгованість за зобов'язаннями, щодо яких минув строк позовної давності;

б) прострочена заборгованість, що не погашена внаслідок недостатності майна фізичної особи, за умови, що дії кредитора, спрямовані на примусове стягнення майна боржника, не призвели до повного погашення заборгованості;

в) заборгованість суб'єктів господарювання, визнаних банкрутами у встановленому законом порядку або припинених як юридичні особи у зв'язку з їх ліквідацією;

г) заборгованість, яка виявилася непогашеною внаслідок недостатності коштів, одержаних після звернення кредитором стягнення на заставлене майно відповідно до закону та договору, за умови, що інші дії кредитора щодо примусового стягнення іншого майна позичальника, визначені нормативно-правовими актами, не призвели до повного покриття заборгованості;

ґ) заборгованість, стягнення якої стало неможливим у зв'язку з дією обставин непереборної сили, стихійного лиха (форс-мажорних обставин), підтверджених у порядку, передбаченому законодавством;

д) прострочена заборгованість померлих фізичних осіб, а також осіб, які у судовому по рядку визнані безвісно відсутніми, недієздатними або оголошені померлими, а також прострочена заборгованість фізичних осіб, засуджених до позбавлення волі.

Із зазначених норм Податкового кодексу України вбачається, що на підставі 135.5.4 пункту 135.5 до складу інші доходів включаються суми безнадійної кредиторської заборгованості, якою згідно пп. 14.1.11 є, зокрема, заборгованість за зобов'язаннями, щодо яких минув строк позовної давності.

Згідно з пунктом 53 Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 2 «Баланс», затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 31.03.99 N 87 (чинного у період виникнення спірних правовідносин) у статті «Кредиторська заборгованість за товари, роботи, послуги» показується сума заборгованості постачальникам і підрядчикам за матеріальні цінності, виконані роботи та отримані послуги (крім заборгованості, забезпеченої векселями).

Відповідно до пункту 4 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 10 «Дебіторська заборгованість», затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 8 жовтня 1999 року № 237 (зареєстрований 25 жовтня 1999 року за № 725/418) визначені терміни, які використовуються в положеннях (стандартах) бухгалтерського обліку та які мають наступне значення та серед яких: безнадійна дебіторська заборгованість - поточна дебіторська заборгованість, за якою існує впевненість щодо її неповернення боржником, або за якою збіг строк позовної давності; довгострокова дебіторська заборгованість - сума дебіторської заборгованості, яка не виникає в ході нормального операційного циклу і буде погашена після спливу дванадцяти місяців з дати балансу; дебіторська заборгованість - сума заборгованості дебіторів підприємству на визначену дату; поточна дебіторська заборгованість - сума дебіторської заборгованості, яка виникає в ході нормального операційного циклу або буде погашена на протязі дванадцяти місяців з дати балансу; сумнівний борг - поточна дебіторська заборгованість, по якій існує невпевненість її погашення боржником.

Як вбачається з матеріалів справи, описана в акті перевірки заборгованість ДП «Агрофірма «Немиринецька» перед ПП «Ян» є не кредиторською, а дебіторською, що свідчить про неправильне трактування та застосування відповідачем положень чинного законодавства при прийнятті оскаржуваного рішення.

Отже, з врахуванням підпункту 135.5.4 пункту 135.5 статті 135 Податкового кодексу України дебіторська заборгованість не може підпадати під визначення доходу, і, як наслідок, не може вважатися частиною валового доходу підприємства звітного періоду.

Відповідачем не було взято також до уваги укладеної між позивачем та ДП «Агрофірма «Немеринецька» додаткової угоди від 01.10.2009 до Договору № 01-09 від 17.02.2009, згідно якої термін поставки зерна пшениці встановлено не пізніше 31.12.2013 року (том ІІ, а.с. 210).

У відповідності до ст. 256 ЦК України визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Згідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. В свою чергу ст. 260 ЦК України визначає, що позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253 - 255 цього Кодексу. Відповідно до приписів ст. 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

Враховуючи вказані вище норми ЦК України та зважаючи на умови Договору поставки № 01-09 від 17.02.2009 з урахуванням укладеної додаткової угоди від 01.10.2009, яка є невід'ємною його частиною, доставка товару здійснюється постачальником на адресу покупця в строк до 31 грудня 2013 року.

Таким чином, строк позовної давності по вказаному договору почне свій перебіг лише з 01 січня 2014 року, у разі невиконання постачальником свої зобов'язань за договором, та триватиме три роки з вказаної дати.

Враховуючи вищевикладене та зважаючи, що термін поставки товару на моменту розгляду даної справи ще не наступив, а відтак, строк позовної давності в частині зобов'язання ДП «Агрофірма «Немиринецька» поставити товар або повернути розмір отриманої попередньої оплати взагалі не почав свій перебіг.

Отже, сума грошової дебіторської заборгованості по розрахунках ПП «Ян» з ДП «Агрофірма «Немиринецька» у розмірі 1 000 000,00 грн. безпідставно була віднесена Відповідачем до безнадійної заборгованості, що в свою чергу вплинуло на висновки відповідача про заниження податку на прибуток.

Також, відповідно до Акту перевірки позивачем в порушення вимог пп. 14.1.27, 14.1.228 п.14.1 ст. 14, п. 137.1 ст. 137, п. 138.4, п. 138.8 ст. 138 Податкового кодексу України включено до витрат, що враховуються при визначенні об'єкта оподаткування, відсотки за користування кредитом протягом ІІ- IV кварталів 2012 року на загальну суму 691 705,00 грн., протягом ІV кварталу 2012 року - 13 840,00 грн. (стор. 33-35 Акту перевірки).

Як встановлено перевіркою та підтверджується матеріалами справи, між ПАТ «Дочірній банк Сбербанку Росії» (Банк) та ПП «Ян» (Позичальник) було укладено Договір про відкриття кредитної лінії № 43-Н/11/47/КЛ від 07.04.2011, згідно якого Банк відкриває Позичальнику кредитну лінію в національній валюті України та на підставі додаткових угод до цього договору окремими частинами (траншами) надає позичальнику кредитні кошти у порядку і на умовах, визначених цим договором.

Згідно п. 1.5 договору кредит надається на поповнення обігових коштів Позичальника. Позичальник зобов'язується використовувати кредит лише за цільовим призначенням, зазначеним в цьому пункті договору, а також в будь-якому випадку не може використовувати надані йому кошти на цілі, що прямо чи опосередковано заборонені законодавством України або його установчими документами.

Згідно висновків акту перевірки основною метою отримання кредитної лінії ПП «Ян» є покриття витрат на відкриття магазинів та аптек. Встановлено, що витрати та оренду торгових приміщень здійснювались задовго до відкриття торгових об'єктів (4 з них навіть не було відкрито для здійснення торговельної діяльності, інші було закрито після 2-х - 5-ти місяців роботи). Станом на 31.12.2012 діяло 10 торгових об'єктів, 37 об'єктів було закрито.

Як зазначає відповідач, у податковому обліку до витрат, пов'язаних із здійсненням власної господарської діяльності, відносяться лише ті витрати, які платником податку використані (направлені) на тримання доходу. Тож, встановивши, що дані витрати не були пов'язані з господарською діяльністю позивача, податковим органом встановлено відсутність підстав для віднесення таких витрат до складу валових.

Відповідно до підпункту 138.10.5. пункту 138.10 статті 138 ПКУ до складу інших витрат включаються: фінансові витрати, до яких належать витрати на нарахування процентів (за користування кредитами та позиками, за випущеними облігаціями та фінансовою орендою) та інші витрати підприємства в межах норм, встановлених цим Кодексом, пов'язані із запозиченнями (крім фінансових витрат, які включені до собівартості кваліфікаційних активів відповідно до положень (стандартів) бухгалтерського обліку).

Згідно із п. 138.11 ст. 138 ПК України до складу витрат включаються суми витрат, не враховані в минулих податкових періодах у зв'язку з допущенням помилок та виявлені у звітному податковому періоді в розрахунку податкового зобов'язання.

Пунктом 4 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 31 "Фінансові витрати", затверджених наказом Міністерства фінансів України від 28.04.06 №415 було передбачено, що фінансові витрати визнаються витратами того звітного періоду, в якому вони були нараховані, окрім випадку, коли облікова політика підприємства передбачає капіталізацію фінансових витрат, пов'язаних зі створенням кваліфікаційного активу.

Пунктом 4 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 31 "Фінансові витрати", затверджених наказом Міністерства фінансів України від 28.04.06 №415, в редакції Наказу Міністерства фінансів України від 24.09.2010 р. N 1085, фінансові витрати визнаються суб'єктами малого підприємництва - юридичними особами, представництвами іноземних суб'єктів господарської діяльності та юридичними особами, що не займаються підприємницькою діяльністю (крім бюджетних установ), витратами того звітного періоду, за який вони були нараховані (визнані зобов'язаннями).

Із вищевикладеного виходить, що фінансовими витратами підприємства є витрати на нарахування процентів (за користування кредитами та позиками) протягом звітного періоду, якщо такі виплати або нарахування здійснюються у зв'язку з веденням господарської діяльності платника податку. Право на нарахування таких витрат виникає у платника податку в тому податковому періоді, в якому вони нараховані, тобто якщо проценти за користування кредитом нараховані протягом 2012 року то вони підлягають зарахуванню до складу валових витрат відповідно 2012 року.

Податковий кодекс України передбачає можливість формування валових витрат з врахуванням фінансових витрат, які повинні бути підтверджені відповідними бухгалтерськими документами, тому суд вважає, що оскільки на момент здійснення господарської операції - нарахування відсотків за користування кредитом - банком були надані позивачу первинні документи (виписки банку по кредитних рахунках), тому на той момент у позивача були підстави для формування валових витрат.

В свою чергу, підпунктом 139.1.5, пп. 139.1.9 п. 139.1 ст. 139 Податкового кодексу України встановлено, що не включаються до складу витрат витрати на придбання, виготовлення, будівництво, реконструкцію, модернізацію та інше поліпшення основних засобів та витрати, пов'язані з видобутком корисних копалин, а також з придбанням (виготовленням) нематеріальних активів, які підлягають амортизації згідно зі статтями 144-148 цього Кодексу, з урахуванням пунктів 146.11 і 146.12 статті 146 та пункту 148.5 статті 148 цього Кодексу; витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Таким чином, у разі безпосереднього позичання коштів з метою створення кваліфікаційного активу сума фінансових витрат, зокрема, витрати на нарахування процентів за користування кредитами та позиками, підлягає включенню до собівартості кваліфікаційного активу, в іншому випадку такі витрати включаються до складу інших витрат звітного періоду.

Як встановлено судом, облікова політика позивача протягом 2012 року не передбачала капіталізацію фінансових витрат, пов'язаних зі створенням кваліфікаційного активу. У перевіряємому періоді позивачем не створювався кваліфікаційний актив відповідно до визначення поняття п. 3 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 31 "Фінансові витрати". Згідно наданих позивачем документів, отримані кредитні кошти були витрачені на придбання обладнання та товарів, необхідних для відкриття продовольчих магазинів та аптек.

Зазначене свідчить про використання отриманих за кредитним договором коштів у власній господарській діяльності позивача, а саме для закупівлі продукції у третіх осіб з подальшою її реалізацією та отримання економічного результату від таких господарських операцій.

Виходячи з вищезазначеного, у зв'язку з тим, що облікова політика позивача за 2012 роки не передбачає капіталізацію фінансових витрат, пов'язаних зі створенням кваліфікаційного активу, позивач не створював кваліфікаційного активу, то фінансові витрати Позивача визнаються витратами того звітного періоду, в якому вони були нараховані відповідно до п.п.138.10.5 ст.138 Податкового кодексу України.

Таким чином, позивач не мав ніяких правових підстав для капіталізації фінансових витрат за кредитним договором у період дії норм Податкового кодексу України та правомірно відносив їх до складу валових витрат протягом ІІ- IV кварталів 2012 року.

Відповідно до частин 1, 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

З огляду на викладені вище висновки суду щодо описаних в акті перевірки від 13 травня 2013 року №1656/22-409/20036365 порушень податкового законодавства, суд дійшов висновку, що позивач належними та допустимими доказами спростував висновки податкового органу, довів відсутність фактів порушень податкового законодавства та, як наслідок, обґрунтованість позовних вимог про скасування податкового повідомлення - рішення в оскаржуваній частині. Тому позовні вимоги ПП «Ян» слід задовольнити повністю.

Відповідно до вимог ст. 94 КАС України понесені позивачем судові витрати слід стягнути на користь позивача з державного бюджету України.

Керуючись вимогами ст.ст. 69-71, 94, 160-165, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва

П О С Т А Н О В И В:

1. Адміністративний позов задовольнити повністю.

2. Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Подільському районі міста Києва Державної податкової служби № 0003722240 від 27 травня 2013 року в частині донарахування податку на прибуток у розмірі 439 819,00 грн. та застосування штрафних (фінансових) санкцій у розмірі 89 543,00 грн.

3. Стягнути з Державного бюджету України на користь Приватного підприємства «Ян» судові витрати у розмірі 2 294,00 грн. (дві тисячі двісті дев'яносто чотири гривні).

Покласти на відповідний підрозділ Державної казначейської служби України виконання постанови суду в частині стягнення судових витрат за рахунок бюджетних асигнувань Державної податкової інспекції у Подільському районі м. Києва Державної податкової служби.

Постанова набирає законної сили відповідно до статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України.

Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку за правилами, встановленими статтями 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання апеляційної скарги до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Суддя Патратій О.В.

Повний текст постанови складено та підписано: 12 серпня 2013 року.