Рішення № 32930969, 18.06.2013, Білгород-Дністровський міськрайонний суд Одеської області

Справа № 1505/8390/2012

рішення

ІМЕНЕМ УКрАЇНи

18 червня 2013 року м. Білгород-Дністровський

Білгород-Дністровський міськрайонний суд Одеської області

у складі головуючого - судді Шевчук Ю.В.,

при секретарі Мамончик К.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Білгород-Дністровському позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи - приватний нотаріус Білгород-Дністровського міського нотаріального округу ОСОБА_4, ОСОБА_5, орган приватизації виконавчого комітету Білгород-Дністровської міської ради Одеської області про визнання права користування, визнання права спільної сумісної власності на квартиру, визнання договору дарування недійсним,

ВСТАНОВИВ:

Позивачка звернулася з позовом до відповідачів, третіх осіб про визнання права користування, визнання права спільної сумісної власності на квартиру, визнання договору дарування недійсним, вказуючи, що між відповідачами ОСОБА_6 та ОСОБА_3 був укладений договір дарування, який вона вважає недійсним, оскільки він укладений з порушенням вимог діючого законодавства.

Позивачка у судове засідання не з'явилась, надіслала на адресу суду заяву, згідно якої просить справу розглянути без її присутності.

Згідно уточненої позовної заяви позивачка мотивувала свої позовні вимоги паступним. У період 23.04.1994 року по 29.09.2008 року вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з відповідачем - ОСОБА_6 Від шлюбу з відповідачем ОСОБА_7 сторони мають спільну дитину - ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1. У період шлюбу сім'ї було надано у користування двокімнатну квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_1. 07 липня 2006 року за позивачкою, відповідачем ОСОБА_6 та їх малолітньою дитиною було зареєстровано місце проживання у цій квартирі за зазначеною вище адресою. Відомості про реєстрацію дитини було занесено до талона реєстрації матері, як того вимагало діюче на той час законодавство про реєстрацію місця проживання фізичних осіб (п. 2 розділу II наказу МВС України від 03.02.06 № 96).

У 2006 році відповідач, як військовослужбовець, був переведений для проходження служби до місця служби у смт. Десна Козелецького району Чернігівської області. На час проходження служби відповідачу ОСОБА_6 було надано житло для тимчасового проживання у приміщенні на території військової частини, де він проходив службу. У серпні 2006 року відповідач попросив позивачку, щоб вона переїхала до нього, при цьому пояснивши, що на території військової частини проживати із родиною заборонено. Тому він звернувся до командування частини із заявою про надання житлового приміщення для проживання всієї родини військовослужбовця, і йому було виділено приміщення для проживання родини військовослужбовця за умови реєстрації місця проживання позивачки, та дитини відповідача у смт. Десна Козелецького району Чернігівської області. Як вказує позивачка, вона, у відповідності до ст. 6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», яка вказує, що громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, зобов'язані протягом десяти днів після прибуття до нового місця проживання зареєструвати місце проживання, разом із малолітньою дитиною 19 вересня 2006 року знялася з попереднього місця реєстрації проживання за адресою: 67700, АДРЕСА_1, та зареєструвалася за адресою: АДРЕСА_2. При цьому сам відповідач ОСОБА_6 не знявся з реєстрації місця проживання, пояснивши, що зняття з реєстрації всіх членів родини змусить сім'ю відмовитися від права користування житлом за адресою : 67700, АДРЕСА_1.

У лютому 2007 року відповідач ОСОБА_6 повідомив позивачку про переведення його на інше місце служби до м. Болград Одеської області. Відповідач запропонував до вирішення питання про надання йому житлового приміщення для проживання із родиною за новим місцем служби тимчасово знову поселитися у місті Білгороді-Дністровському. Позивачка знялася з реєстрації місця проживання разом із малолітньою дитиною і переїхала до міста Білгорода-Дністровського Одеської області.

Однак, після переїзду до міста Білгорода-Дністровського відповідач ОСОБА_6 повідомив позивачку про те, що має намір подати позов до суду про розірвання шлюбу та не бажає давати згоду (як єдиний на той час наймач житла) на реєстрацію місця проживання позивачки та малолітньої дитини у наданій нам на сім'ю квартирі за адресою: АДРЕСА_1. У зв'язку з цим позивачка була змушена переїхати до своїх родичів до м. Донецьк, де і проживає зараз. Таким чином, позивач позбавив відповідачку шляхом обману та зловживанням довірою права на користування житлом, яке було надано державою, а також в подальшому права на його приватизацію. У серпні 2008 року відповідач, ОСОБА_7, повідомив позивачку, що спірну квартиру, він приватизував самостійно та подарував її своїй матері, відповідачці ОСОБА_3, яка дар прийняла. Позивач вважає, що цей договір дарування відповідачці укладений з порушеннями вимог діючого в Україні законодавства, а описані вище дії відповідачів порушили її та права її малолітньої дитини права на житло. Так, нотаріус під час посвідчення договору дарування повинна була перевірити додержання сторонами вимог ст. 47 Конституції України, ст.ст. 29, 203, 310 Цивільного кодексу України ст.ст. 17,18 Закону України «Про охорону дитинства» щодо прав малолітньої дитини на житло. Для чого, необхідно було витребувати від відповідача не тільки довідку про відсутність зареєстрованих неповнолітніх дітей у квартирі, що дарується, а й упевнитись, що малолітня дитина зареєстрована за іншим місцем проживання, або повинна була дізнатись, чи зареєстроване місце проживання дитина взагалі і де саме. Окрім того, нотаріус повинна була звернути увагу на сторінку паспорта відповідача, де є відмітка про перебування його у шлюбі, а також відмітка про наявність малолітньої дитини. На підставі вищевикладеного позивачка вважає, що вищевказана квартира є спільною сумісною власнісю подружжя, окільки була набута одним з них у період шлюбу. На момент подання цього позову шлюб між сторонами було розірвано за рішенням суду, однак, відповідно до ст. 68 СК України розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Також позивачка вказує, що при посвідченні правочинів щодо розпорядження спільним майном, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, якщо правовстановлювальний документ оформлений на одного із співвласників, нотаріус вимагає письмову згоду інших співвласників. Таким чином, на думку позивачки, відповідачі уклали, а приватний нотаріус посвідчив правочин, який не відає вимогам законодавства України й порушує права та інтереси інших осіб, у тому числі малолітньої дитини,і повинен бути визнаний судом недійсним. У зв'язку з цим просила суд задовольнити позов та визнати за їх сином - ОСОБА_8 право на користування спірною квартирою; визнати за позивачкою право спільної сумісної вланості на квартиру, як таку, що набута у шлюбі; договір дарування від 06.08.2008 року, укладений між відповідачем ОСОБА_6 та відповідачкою ОСОБА_3 визнати недійсним з моменту укладення, та стягнути з відповідачів судові витрати.

Відповідач ОСОБА_6 у судове засідання, призначене на 18.06.2013 року не з'явився, згідно раніше даних у судовому засіданні пояснень та поданих до суду заперечень позовні вимоги не визнав, мотивувавши це тим, що вищевказаний договір дарування був укладений з додержанням діяючого законодавства, без жодних порушень.

Представники відповідача ОСОБА_6 - ОСОБА_9, ОСОБА_10 у судовому засіданні позовні вимоги не визнали, просили суд вімовити у його задоленні.

Відповідачка ОСОБА_3 у судове засідання не з'явилась, надала на адресу суду заяву, згідно якої позовні вимоги не визнає, та просить справу розглядати без її участі у зв'язку з її похилим віком та станом здоров'я.

Третя особа - приватний нотаріус Білгород-Днітсрвоського міського нотаріального округу ОСОБА_4 у судове засідання не з'явилась, надала на адресу суду пояснення, згідно яких просить справу розглядати без її присутності, та вказує, що вищевказаний договір дарування квартири був оформлений нею з дотриманням вимог діючого законодавства, тому просила у задоволенні позову відмовити.

Третя особа - ОСОБА_5 у судовому засіданні позовні вимоги не підтримала, та просила суд відмовити у їх задоволенні, вказуючи, що вона придбала спірну квартиру у відповідачки ОСОБА_3 за нотаріально посвдченим договором купівлі-продажу, при укладенні договору ані у нотаріуса, а ні у сторін у справи не було жодних сумнівів стосовно дійсності правовстановлюючих документів, тобто ці договор були укладені з дотриманням чинного законодавства, тому спросила суд відмовити у задоволенні позову.

Представник третьої особи - органу приватизації виконавчого комітету Білгород-Дністровської міської ради Одеської області у судовому засіданні позовні вимоги не підтримав, пояснив, що, як вбачається з наданої до суду та оглянутої у судовому засіданні приватизаційної справи на квартиру АДРЕСА_1, приватизація спірної квартири була здійснена у відповідності до діючого законодавства, без жодних порушень, будь-яких скарг з цього приводу не надходило, жодні документи по цій приватизаційній справі та сама приватизація в цілому не були визнані недійсними.

Вивчивши матеріали справи, вислухавши сторони, третіх осіб, суд вважає, що позов не підлягає задоволенню по наступних підставах.

У судовому засіданні встановлено, що 23 квітня 1994 року між позивачкою ОСОБА_1 та ОСОБА_6 був укладений шлюб, що підтверджується Свідоцтвом про укладення шлюбу серії НОМЕР_1 від 23.04.1994 року. Від шлюбу сторони мають сина - ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1 (Свідоцтво про народження серії НОМЕР_2 від 27.02.1995 року).

На підставі рішення виконавчого комітету Білгород-Дністровської міської ради Одеської області № 437 від 27.06.2006 року, був затверджений розподіл квартир у будинку АДРЕСА_1 військовослужбовцям гарнізону та були видані відповідні ордери на вселення у ций будинок.

Так, 07.07.2006 року відповідачу ОСОБА_6, як військовослужбовцю, був виданий ордер № 512 серії НФ з сім'єю із трьох осіб (дружина - ОСОБА_1, син - ОСОБА_8) на право на зайняття житлової площі у квартирі АДРЕСА_1. Позивачка, відповідач ОСОБА_6 та їх син ОСОБА_8 вселилися у вищевказану квартиру та зареєструвалися за цією адресою, що підтверджується копіями відповідних сторінок паспорта позивачки та відповідача.

Відповідач ОСОБА_6, як військовослужбовець, був переведений для проходження служби до Чернігівської області де йому було виділено приміщення для проживання разом із родиною. Позивачка ОСОБА_1 19.09.2006 року знялася з реєстрації разом із сином ОСОБА_8 та переїхавши до місця служби чоловіка - зареєструвалася та за адресою : АДРЕСА_2. Відповідач ОСОБА_6 з місця реєстрації за адресою : АДРЕСА_1 не знімався, тобто залишився бути зареєстрованим за цією адресою.

У лютому 2007 року відповідача ОСОБА_6 було переведено для проходження служби до м. Болград. Позивачка ОСОБА_1 разом із сином знялася з реєстрації у смт. Десна, Козелецького району, Чернігівської області та мала намір зареєструватися у спірній квартирі у м. Білгород-Дністровському.

Рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області по справі № 2-1174/2008 від 16.08.2008 року, яке набрало законної сили 29.09.2008 року, шлюб між сторонами було розірвано. Після чого позивачка ОСОБА_1 переїхала жити до м. Донецьк.

Згідно матеріалів приватизаційної справи, на квартиру АДРЕСА_1, яка була оглянута у судовому засіданні встановлено наступне. Відповідач ОСОБА_6, як єдиний наймач житла, яке розташоване за адресою : АДРЕСА_1, звернувся з заявою на ім'я керівника органу приватизації про оформлення у особисту власність квартири за адресою : АДРЕСА_1.

До цієї заяви ним були додані наступні документи : довідка про склад сім'ї наймача ізольованої квартири за адресою : АДРЕСА_1, згідно якої відповідач ОСОБА_6 є єдиним прописаним у вищевказаній квартирі; довідка № 299 від 30.01.2008 року, видана КП «ЖЕО №1» про те, що будинок № АДРЕСА_1 знаходиться на балансі КП «ЖЕО №1»; довідки про відсутність заборгованостей за цією квартирою за спожиті послуги; довідку № 232 від 12.03.2008 року, видану КП «Білгород-Дністровське БТІ» про те, що ОСОБА_6 власником нерухомого майна у м. Білгород-Дністровському не значиться та розрахунок площі квартири, що безоплатно приватизується № 9850 від 13.03.2008 року.

На підставі вищевказаних документів було винесено розпорядження органу приватизації № 9850 від 13.03.2008 року про оформлення КП «Білгород-Дністровське БТІ» свідоцтва про право вланості на житло, та 13.03.2008 року за № 9850 органом приватизації державного житлового фонду виконавчого комітету Білгород-Дністровської міської ради Одеської області було видано свідоцтво про право вланості на житло, згідно якого ОСОБА_2 є власником квартири АДРЕСА_1.

Після цього, відповідач 06.08.2008 року за нотаріально посвідченим договором дарування, серії ВКР № 146542, посвідченим приватним нотаріусом Білгород-Дністровського міського нотаріального округу ОСОБА_4, подарував вищевказану квартиру відповідачці ОСОБА_3, яка, в свою чергу, згідно з нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу серії ВМІ № 310817 від 08.07.2009 року продала цю квартиру ОСОБА_5

Згідно з уточненими позовними вимогами позивачка ОСОБА_1 просила визнати за їх сином ОСОБА_8 право на користування житловим приміщенням та право на вселення до житлового приміщення, а саме : до квартири АДРЕСА_1 визнати за нею право спільної сумісної вланості на вищевказану квартиру, як на таку, яка набута у шлюбі; визнати договір дарування, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 недійсним з моменту укладення, як такий, що укладений з порушенням вимог діючого законодавства.

Що стосується позовних вимог в частині визнання за ОСОБА_8 право на користування житловим приміщенням та право на вселення до житлового приміщення, а саме : до квартири АДРЕСА_1 то у позовній заяві відстуні посилання на будь-які норми права, якими позивачка обґрунтовує цю позовну вимогу, тобто суду не надано жодних доказів на підтвердження та обґрунтування цієї позовної вимоги.

Що стосується позовних вимог позивачки в частині визнання за нею права спільної сумісної вланості на вищевказану квартиру, судом встановлено наступне. За твердженням позивачки, спірна квартира є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки набута одним із подружжя у період шлюбу.

Згідно ч. 3 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», приватизація здійснюється шляхом: безоплатної передачі громадянам квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках з розрахунку санітарної норми 21 квадратний метр загальної площі на наймача і кожного члена його сім'ї та додатково 10 квадратних метрів на сім'ю або продажу надлишків загальної площі квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках громадянам України, що мешкають в них або перебувають в черзі потребуючих поліпшення житлових умов.

Згідно ч. 4 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», житлові чеки - це приватизаційні папери,які одержуються всіма громадянами України і використовуються при приватизації державного житлового фонду. Вони можуть також використовуватись для приватизації частки майна державних підприємств,земельного фонду.

Номінальна вартість житлового чеку визначається відновною вартістю наявного державного житлового фонду з урахуванням загального індексу зростання вартості майна - 10, прийнятого для розрахунків в Державній програмі приватизації державного майна (606 млрд. крб. за станом на 1 липня 1992 року), з розрахунку на кожного громадянина України - 12 тис карбованців. Ця сума підлягає періодичній індексації відповідно до рішень Кабінету Міністрів України.

Громадяни, які мають житло на праві власності, можуть використовувати одержані житлові чеки для придбання частки майна державних підприємств, земельного фонду.

Таким же чином можуть використовувати житлові чеки громадяни, які отримали їх в порядку компенсації за приватизовану квартиру (будинок).

Таким чином, приватизація державного житлового фонду здійснюється шляхом погашення житлових чеків з розрахунку на кожного громадянина України 12 тис. карбованців з послідуючою індексацією ( безоплатні приватизація) та/або продажу надлишків загальної площі ( викуп).

Відповідно до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо і самостійного заробітку (доходу). Тобто, з аналізу цієї норми вбачається, що майно, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності має бути придбане за рахунок заробітку або доходу. Оскільки безоплатна приватизація житлової площі за своїм правовим змістом не може вважатись придбанням майна за рахунок заробітку (доходу) подружжя, то і майно набуте шляхом безоплатної приватизації не може вважатись спільним майном подружжя.

Разом з цим, якщо продаж надлишків загальної площі квартир здійснюється за сумісні кошти подружжя, то така квартира в цій частині може бути визнана судом спільною сумісною власністю подружжя. Крім того, приватизація є правочином щодо передачі у власність громадянина нерухомого майна держави за повними, визначеними законом умовами та за визначеною законодавством процедурою, тобто на приватизацію поширюються відповідні положення Цивільного Кодексу України щодо підстав визнання правочинів недійсними.

Таким чином, суд вважає позовні вимоги позивачки в частині визнання за нею право спільної сумісної вланості на вищевказану квартиру, як на таку, яка набута у шлюбі, такими, що не підлягать задоволенню.

Що стосується позовних вимог позивачки в частині визнання недійсним догововору дарування, укладеного між відповідачами ОСОБА_6 та ОСОБА_3, судом встановлені наступні факти та відповідні їм правовідносини.

Позивачка ОСОБА_1 просить визнати договір дарування, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 недійсним, посилаючись на порушення нотаріусом, яка посвідчувала вищевказаний договір дарування, вимог ст. 47 Конституції України, ст.ст. 29, 203, 310 Цивільного кодексу України ст.ст. 17,18 Закону України «Про охорону дитинства» щодо прав малолітньої дитини на житло, тобто позбавлення дитини права на житло а також посилаючись на те, що подарована квартира є спільною сумісною власністю подружжя, згоду на відчуження якої позивачка не надавала.

Згідно ч. 1 статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно ч. 3 статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно ч. 1 статті 203 ЦК України, яка встановлює загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно ч. 2 статті 203 ЦК України, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Згідно ч. 3 статті 203 ЦК України, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Згідно ч. 5 статті 203 ЦК України, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно ч. 6 статті 203 ЦК України, правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно п. 6 Постанови Пленуму Верховного Суду №9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, а також про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину розглядаються у

позовному провадженні в порядку цивільного судочинства відповідно до вимог статті 15 ЦПК.

Згідно п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду №9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Згідно п. 8 Постанови Пленуму Верховного Суду №9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», відповідно до частини першої статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент

вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено.

Таким чином, статтею 215 Цивільного кодексу України чітко визначено підстави визнання правочину недійсним.

Доказів на підтвердження та обгрунтування позовних вимог позивачки в частині визнання договору дарування квартири АДРЕСА_1 недійним, укладеного між відповідачами ОСОБА_6 та ОСОБА_3 позивачкою суду не надано, у зв'язку з чим суд вважає позовні вимоги позивачки в частині визнання договору дарування недійним такими, що не підлягають задовленню.

Згідно ч.ч. 1,2,3,4 статті 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 ЦПК України. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Таким чином, враховуючи вищевикладене, суд вважає позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи - приватний нотаріус Білгород-Дністровського міського нотаріального округу ОСОБА_4, ОСОБА_5, орган приватизації виконавчого комітету Білгород-Дністровської міської ради Одеської області про визнання права користування, визнання права спільної сумісної власності на квартиру, визнання договору дарування недійсним, недоведеними, необґрунтованими, та такими, що не підлягають задовленню.

На підставі викладеного та керуючись Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду», ст. 60 СК України, ст.203, 215 ЦК України, Постановою Пленуму Верховного Суду №9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», ст.. 60, 213-215 ЦПК України, -

ВИРІШИВ:

У задовленні позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи - приватний нотаріус Білгород-Дністровського міського нотаріального округу ОСОБА_4, ОСОБА_5, орган приватизації виконавчого комітету Білгород-Дністровської міської ради Одеської області про визнання права користування, визнання права спільної сумісної власності на квартиру, визнання договору дарування недійсним - відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до апеляційного суду Одеської області через суд першої інстанції шляхом подачі в 10 - денний строк з дня проголошення рішення апеляційної скарги.

Суддя: