Ухвала суду № 32884502, 22.07.2013, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 липня 2013 року м. Київ К/9991/1457/11

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:Головуючий:Нечитайло О.М.Судді:Ланченко Л.В. Пилипчук Н.Г.розглянувши у попередньому судовому засіданнікасаційну скаргу Державної податкової інспекції у Франківському районі м. Львова

на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 13.04.2009 р.

та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 20.12.2010 р.

у справі №2а-3106/08/1370

за позовом Державної податкової інспекції у Франківському районі м. Львова

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Гал-Євро-Контакт»

та Товариства з обмеженою відповідальністю «Аргус Компані ЛТД»

про визнання недійсним господарського зобов'язання,

ВСТАНОВИВ:

Державна податкова інспекція у Франківському районі м. Львова (далі - позивач) звернулася з позовом до суду до Товариства з обмеженою відповідальністю «Гал-Євро-Контакт» (далі - відповідач 1) та Товариства з обмеженою відповідальністю «Аргус Компані ЛТД» (далі - відповідач 2) про визнання недійсним господарського зобов'язання та стягнення в дохід держави одержаного за таким зобов'язанням.

Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 13.04.2009 р., залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 20.12.2010 р., закрито провадження в частині визнання недійсним господарського зобов'язання на загальну суму 573109,20 грн. У задоволенні іншої части позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеними судовими рішеннями, позивач звернувся до Вищого адміністративного суду України із касаційною скаргою, у якій з підстав порушення судовими інстанціями норм матеріального та процесуального права просить їх скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити.

Відповідачі письмових заперечень на касаційну скаргу позивача на адресу суду касаційної інстанції не надіслали.

Відповідно до ч.1 ст.220 КАС України, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено наступні фактичні обставини у справі.

Представниками податкового органу проведено виїзну планову перевірку відповідача 1 з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.04.2006 р. по 31.12.2007 р., про що складено акт від 23.05.2008 р. №1740/23-2/20813917.

Із висновків податкового органу вбачається, що укладені між відповідачами правочини, мають бути визнані недійсними на підставі ст.207 Господарського кодексу України із застосуванням наслідків, передбачених ст. 208 ГК України, так як укладалися з метою, суперечною інтересам держави і суспільства.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, розглянувши та обговоривши доводи, наведені у касаційній скарзі, перевіривши матеріали справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Як вбачається з акту перевірки, між відповідачами було укладено договір купівлі-продажу від 01.11.2006 р. №84/1 та проведено ряд господарських операцій щодо купівлі-продажу продовольчих товарів на суму 573109,20 грн. (у тому числі ПДВ 95518,20 грн.), які, на думку позивача, вчинялися з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, та підлягають визнанню недійсними із підстав визначених ст.207 ГК України, оскільки спрямовані на формування у відповідача 1 податкового кредиту, який не підтверджений фактичною сплатою до бюджету сум податку на додану вартість.

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що вказані правочини не можуть бути визнані нікчемними з тих підстав, що відповідач 2 не подавав до податкового органу податкову звітність, оскільки за таке неподання платник несе відповідальність за порушення податкового законодавства, яка є самостійним видом юридичної відповідальності і застосовується незалежно від відповідальності за порушення правил здійснення господарської діяльності. Також безпідставним є висновок податкового органу про те, що нікчемним договір підряду є з тих підстав, що у період його укладення юридична особа відповідача 2 не знаходилися за місцем державної реєстрації.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем заявлено позов про визнання недійсним господарського зобов'язання, укладеного між відповідачами, на підставі ст.207 ГК України.

Відповідно до ст.228 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) правочин, учинений з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, водночас є таким, що порушує публічний порядок, а отже є нікчемним.

Як зазначено у ч.2 ст.215 цього Кодексу, визнання судом такого правочину недійсним не вимагається.

Даний факт, а саме - встановлення нікчемності угоди як такої, що порушує публічний порядок та суперечить інтересам держави і суспільства, презумується у мотивувальній частині судового рішення, а не в резолютивній.

У свою чергу, органи державної податкової служби, вказані в абз.1 ст.10 Закону України від 04.12.1990 р. №509-ХІІ «Про державну податкову службу в Україні», не позбавлені права на підставі п.11 цієї статті звертатись до судів із позовами про стягнення в доход держави коштів, одержаних за правочинами, вчиненими з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їхню нікчемність.

На підставі викладеного, судова колегія Вищого адміністративного суду України дійшла висновку щодо обґрунтованості рішень судів першої та апеляційної інстанцій, якими було закрито провадження у справі у частині позовних вимог про визнання недійсним укладеного між відповідачами договору у порядку, передбаченому ст. 207 ГК України.

Крім того, позивачем було заявлено вимогу щодо стягнення в доход держави грошових коштів, отриманих за оскаржуваною угодою, на підставі ст. 208 ГК України.

Згідно з ч.1 ст.208 ГК України, якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін у разі виконання зобов'язання обома сторонами в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а в разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також усе належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише в однієї зі сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.

За змістом статті це можливо лише в разі виконання правочину хоча б однією стороною. Зазначені санкції не можна застосовувати за самим фактом несплати податків (зборів, інших обов'язкових платежів) однією зі сторін договору, оскільки за таких обставин правопорушенням була б несплата податків, а не вчинення правочину. Для стягнення цих санкцій є необхідною наявність умислу на укладення угоди з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.

Згідно з ч.1 ст.208 ГК України, передбачені нею санкції застосовує лише суд. Це правило відповідає ст. 41 Конституції України, згідно з якою конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Оскільки, зазначені санкції є конфіскаційними, стягуються за рішенням суду в доход держави за порушення правил здійснення господарської діяльності, то вони належать не до цивільно-правових, а до адміністративно-господарських санкцій як такі, що відповідають визначенню, наведеному в частині першій статті 238 ГК України.

В оскаржуваних судових рішеннях, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильних висновків щодо відсутності підстав для застосування наслідків, передбачених ч.1 ст.208 ГК України, оскільки позивачем не доведено направленість оскаржуваного господарського зобов'язання на досягнення мети, що суперечить інтересам держави та суспільства.

На підставі викладеного, судова колегія Вищого адміністративного суду України погоджується із висновками судів попередніх інстанцій щодо відсутності підстав для застосування до відповідачів санкцій, передбачених ст.208 ГК України.

Мотивація та докази, наведені у касаційній скарзі, не дають адміністративному суду касаційної інстанції підстав для постановлення висновків, які б спростовували правову позицію судів попередніх інстанцій.

Отже, колегія суддів вважає, що в межах касаційної скарги порушень судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права при вирішенні цієї справи не допущено. Правова оцінка обставин у справі дана правильно, а тому касаційну скаргу слід відхилити, а оскаржувані судові рішення - залишити без змін.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 210-231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

УХВАЛИВ:

1. Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Франківському районі м. Львова залишити без задоволення.

2. Постанову Львівського окружного адміністративного суду від 13.04.2009 р. та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 20.12.2010 р. у справі №2а-3106/08/1370 залишити без змін.

3. Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, та може бути переглянута з підстав, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя:Нечитайло О.М. СуддіЛанченко Л.В. Пилипчук Н.Г.