Рішення № 325277, 14.12.2006, Господарський суд Миколаївської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

=====

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

 "14" грудня 2006 р. Справа № 11/366/06

м. Миколаїв

За позовом: Приватного підприємця ОСОБА_1

(АДРЕСА_1,

(р/р НОМЕР_1 в філії ПУМБ м.Одеси, МФО 328191, код НОМЕР_2)

до 1 відповідача: МТПП “Васса”

(54044, м.Миколаїв, вул.Садова, 18,

(р/р 260070371694000 в АКІК “УкрСиббанк”, МФО 351005, св.НОМЕР_49712274 )

до 2 відповідача: СГ ВАТ “Україна”

(Одеська обл.., Татарбунарський р-н, с.Дивізія, вул.Леніна, 102,

(відомості про банківські реквізити відсутні, код ЄДРПОУ 03766292)

ІІІ особа без самостійних вимог на предмет спору на боці позивача:

ПП “ВКФ “Тайгер”

(68600, Одеська обл., м.Ізмаїл, вул.Чапаєва, 65)

ІІІ особа без самостійних вимог на предмет спору на боці 2-го відповідача:

СГВК ім..Татарбунарського повстання

(Одеська обл.., м.Татарбунари, вул.Котовського, 22)

Суддя Василяка К.Л.

П Р Е Д С Т А В Н И К И:

Від позивача:ОСОБА_1 -приватний підприємець

Від 1 відповідача:

Від 2 відповідача: Синенько А.П. -дов. від 14.03.2005р.

Від ПП “ВКФ “Тайгер”:

Від СГВК ім..Татарбунарського повстання:

СУТЬ СПОРУ: вчинення дій щодо передачі сільгосппродукції та спонукання до виконання умов договору

МТПП „Васса” у відзиві на позов проти позовних вимог заперечує посилаючись на те, що у покупця була відсутня можливість розпоряджатись придбаним по договору купівлі-продажу товаром по причині утримання його товариством «Україна», що є суттєвою перепоною виконання його умов. Крім цього, сторонами порушено строки оплати та поставки товару. Просить в задоволенні позову відмовити.

2-й відповідач - СГВАТ „Україна” у відзиві проти позову заперечує, посилаючись на те, що позивач за договором уступки права вимоги від 14.05.2004р. придбав право вимоги у боржника виконання зобов'язань за договором підряду від 06.10.2003р. (у новій редакції від 04.11.2003р.), а не право власності на будь яке майно; судовими рішеннями в яких приймав участь ОСОБА_1., в тому числі і на боці ПП Тайгер” договір підряду НОМЕР_3 в редакції додаткової угоди від 04.11.2003р. визнано недійсним; 19.10.2004р. судова колегія судової палати в цивільних справах апеляційного суду Одеської області розглянувши апеляційну скаргу на рішення Ізмаїльського міського районного суду від 21.04.2004р., яким задоволено позов фірми „Тайгер” до ОСОБА_2 про розірвання договору купівлі продажу озимої пшениці та ячменю НОМЕР_4, які нібито є власністю ПП „Тайгер” відповідно до договору НОМЕР_3 в редакції додаткової угоди від 04.11.2003р.та визнання права власності вирішила: договір розірвати та в визнанні права власності відмовити.

Позивачем не оскаржувалась постанова державного виконавця про повернення виконавчого документу не дивлячись на те, що йому було відомо, що майно, яке за рішенням суду необхідно передати йому, знаходиться у СГВАТ „Україна”. Вважає, що провадження у справі повинно бути припинено на підставі п.1-1 ст.80 ГПК України.

Товариство „Тайгер” в поясненнях на позовну заяву пояснює, що позовні вимоги позивача є законними та такими, що підлягають задоволенню посилаючись при цьому на те, що ПП „ВКФ „Тайгер” було власником посівів та майбутнього врожаю на підставі договору підряду НОМЕР_3 від 06.10.2003р. в редакції додаткової угоди НОМЕР_4, право вимоги на який було передано ПП ОСОБА_1. Посіви та врожай озимих та ярових культур, які належали ПП „ВКФ „Тайгер” згідно з умовами договору підряду були передані на відповідальне зберігання до СГВАТ „Україна” з 06.07.2004р.

СГВК ім.. Татарбунарського повстання відзив на позов не надав.

Під час розгляду справи позивач змінив позовні вимоги які в остаточному вигляді є наступними:

- визнати недійсним правочин, який насправді було вчинено між СВК ім. Татарбунарського повстання та СВАТ „Україна”, щодо передачі незавершеного виробництва в натурі, і який було приховано укладанням у термін з 03.03.2004р. по 04.03.2004р. актів прийому-передачі та угод про передачу незавершеного будівництва в натурі від СВК ім.. Татарбунарського повстання до власників -орендодавців земельних і майнових паїв, а потім укладанням у термін з 03.03.2004р. по 04.03.2004р. актів прийому-передачі та угод про передачу незавершеного виробництва в натурі від власників -орендодавців земельних і майнових паїв до СВАТ „Україна”, як правочин, який суперечить ЦК Україні та моральним засадам суспільства згідно ст.ст. 235, 216, ч.1, ч.2 ст.215 та застосувати особливі умови правових наслідків правочину, встановлених ч.2 ст. 230 ЦК України;

- стягнути з СГВАТ „Україна” на користь СПД ОСОБА_1 у подвійному розмірі загальну суму збитків у розмірі 4532583,20 грн.;

- стягнути з СГВАТ „Україна” суму моральної шкоди у розмірі 2000000,0 грн.;

- стягнути з СГВАТ „Україна” 135977,5 грн. -3% річних за безпідставне користування чужими коштами за два сільськогосподарських роки;

- розірвати договір купівлі-продажу НОМЕР_5 укладений між СПД ОСОБА_1 та МТПП „Васса”.

- стягнути з СГВАТ „Україна” на користь державного бюджету України за розгляд майнових та немайнових позовних вимог державне мито.

У судовому засіданні 14.12.2006р. судом було оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Заслухавши представників сторін, що приймали участь у справі, вивчивши матеріали справи, суд -

в с т а н о в и в:

6 жовтня 2003 року Приватне підприємство „Виробничо-комерційна фірма “Тайгер” (ПП „ВКФ „Тайгер”), надалі фірма, підрядник та Сільськогосподарський виробничий кооператив імені Татарбунарського повстання -СВК (надалі кооператив, замовник) уклали договір підряду НОМЕР_3, за умовами якого фірма зобов'язалась сплатити кооперативу витрати пов'язані з вирощуванням пшениці та соняшнику в сумі 150000,0 грн. здійснивши передоплату в розмірі 100% до 09.10.2003р. та передати насіння соняшнику в кількості 610 кг.

В свою чергу, кооператив зобов'язався виконати необхідні роботи по вирощуванню пшениці та соняшнику, зібрати врожай та передати фірмі до 15.07.2004р. 400 т пшениці, та до 20.09.2004р. 200 т насіння соняшнику з обумовленими умовами договору якісними показниками.

Приватне підприємство виконало свої зобов'язання перерахувавши кооперативу 140000,0 грн. на розрахунковий рахунок та внесло в касу готівкою 10000,0 грн.

9 жовтня 2003 року ці ж сторони уклали договір займу, за умовами якого фірма передала кооперативну 150000,0 грн., а останній зобов'язався здійснити розрахунок шляхом поставки 500 т ячменю врожаю 2004 року по ціні 300,0 грн. за тону до 15.07.2004р..

30 жовтня 2003 року названі вище сторони уклали наступну угоду -договір поставки НОМЕР_6, виконуючи умови якого фірма перерахувала кооперативу 65000,0 грн., а останній зобов'язався провести розрахунки шляхом поставки до 15.07.2004р. 16,666т ячменю врожаю 2004 року по ціні 300,0 грн. за тону.

4 листопада 2003 року учасники названих вище договорів уклали додаткову угоду НОМЕР_4 до договору підряду НОМЕР_3 якою погодили наступне: сплачені грошові кошти, грошові зобов'язання та виконані роботи по договору позики НОМЕР_7, по договору позики НОМЕР_6 від 09.10.2003р., по договору поставки НОМЕР_6 від 30.10.2003р., а також по договору підряду НОМЕР_3 від 06.10.2003р. зарахувати в рахунок оплати за договором підряду НОМЕР_3 від 04.11.2003р.

Всі зміни до договору підряду НОМЕР_3 від 06.10.2003р. були викладені в наступній редакції.

Замовник (фірма) сплачує виробнику (кооператив) витрати по вирощуванню пшениці, ячменю та соняшнику в сумі 576000,0 грн. та передає насіння соняшнику сорту „Прометей” на суму 10000,0 грн., а кооператив зобов'язався провести необхідні роботи по вирощуванню названих культур, зібрати врожай та перевезти його на елеватор.

Пунктом 1.3. договору його учасники погодили, що всі посіви та врожай пшениці, ячменю та соняшнику є власністю замовника.

Після закінчення робіт замовник зобов'язався передати у власність підрядника в якості винагороди частину врожаю або її вартість за винятком 1200 т пшениці, 300 т насіння соняшнику та 300 т ячменю.

Учасники договору також передбачили, що в разі незабезпечення підрядником збереження власності замовника, останній вправі вимагати відшкодування своїх витрат та збитків.

5 січня 2004 року сторони склали акт виконаних робіт, в якому зазначили перелік робіт, які здійснено виконавцем за договором підряду НОМЕР_3 від 04.11.2003р. та визначили розмір витрат на виконані роботи в сумі 317872,39 грн.

30.01.2004р. рішенням загальних зборів членів СВК ім.Татарбунарського повстання було висловлено недовіру його голові ОСОБА_3 та відсторонено від займаної посади.

02.03.2004р. рішенням загальних зборів членів СВК ім.Татарбунарського повстання було висловлено недовіру його голові ОСОБА_3, відсторонено його від займаної посади і новим головою господарства було вибрано ОСОБА_4.

На цих же зборах його учасниками було прийнято рішення про розірвання договорів оренди землі між пайовиками та СВК ім.Татарбунарського повстання з відшкодуванням кооперативу витрат по незавершеному виробництву.

Окрім цього, учасники зборів також прийняли рішення про укладання договорів оренди земельних ділянок з СГВАТ „Україна”.

В подальшому, СГВАТ „України” та власники земельних ділянок уклали договори оренди та передали СГВАТ „Україна” свої земельні ділянки та паї разом з посівами.

В свою чергу СГВАТ „Україна” виплатило власникам земельних ділянок грошові кошти, про що були складені відомості закупки незавершеного виробництва а ті, в свою чергу, внесли отримані грошові кошти в касу СВГК ім.. Татарбунарського повстання.

Таким чином, сільськогосподарський кооператив розірвавши договори оренди земельних ділянок з їх власниками, фактично в односторонньому порядку відмовився від виконання умов, дійсного на той час договору НОМЕР_3, в редакції додаткової угоди до нього від 04.11.2003р.

Між тим, згідно положень ст.525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Такі дії СГВК фірмою „Тайгер” не були оскаржені до суду, і як пояснив ОСОБА_1. кооператив не повідомив фірму про розірвання договору.

Між тим, умовами названого договору передбачалось, що СВК ім.Татарбунарського повстання проводить необхідні роботи по вирощуванню зернових. При цьому, за умовами договору товариство „Таймер” повинно було передати виконавцю робіт 2500 кг насіння соняшнику на момент початку посіву насіння (квітень 2004р.) по першій письмовій вимозі підрядника.

Пунктом 1.4. названого договору його учасники передбачили обов'язок підрядника своїми силами та за свій рахунок своєчасно виконати необхідні роботи по обробці земель, посіву, вирощуванню, збиранню та перевезенню всього врожаю названих культур на один з елеваторів.

Отже, не виконавши умови договору підрядник не виростив врожай зернових, не сіяв соняшник, не виконав інші роботи по науково обґрунтованій схемі (технології) по посіву соняшнику, вирощування, збору те перевезення на елеватор отриманого врожаю.

20 січня 2004 року господарським судом Одеської області було порушено провадження у справі про банкрутство СВК ім.. Татарбунарського повстання за заявою ТОВ „Торгівельний дім „Насіння”, застосовано мораторій на задоволення вимог кредиторів, введено процедуру розпорядження майном та призначено розпорядника майна. Фірма „Тайгер”, як пояснив позивач, визнана одним з кредиторів. Рішення по справі до цього часу не прийнято.

14 травня 2004 року ПП „ВКФ „Тайгер” та ПП ОСОБА_1. уклали договір уступки права вимоги, за умовами якого фірма уступила приватному підприємцю право вимоги від боржника - СВК ім. Татарбунарського повстання -по договору підряду НОМЕР_3 від 06.10.2003р. по додатковій угоді НОМЕР_4 та додатковій угоді НОМЕР_4 від 05.01.2004р.

Слід зазначити, що ОСОБА_1. є одноосібним засновником фірми „Тайгер” і вчиняючи такі дії фактично з одного боку виступив як кредитор у справі про банкрутство, а з іншого боку отримав право вимоги від фірми до СВК ім.. Татарбунарського повстання.

Суд критично оцінює дії позивача враховуючи те, що на дату укладання договору про уступку права вимоги позивач вже достеменно знав про відмову СВК від виконання умов договору підряду та розірвання договорів оренди земельних ділянок (паїв) укладання договорів з СГВАТ „Україна”.

Умовами договору уступки права вимоги його учасники передбачили, що ПП ОСОБА_1. набуває право власності на всі посіви та врожай зернових та маслянистих культур в кількості та якості та асортименті, що передбачені договором підряду та додатковими угодами до нього. При цьому сторони встановили, що ці права виникають в момент нотаріального посвідчення договору.

На протязі 2-х днів після нотаріального посвідчення цього договору фірма повинна була передати по акту у власність підприємця всі посіви та весь врожай зернових та маслянистих культур.

Дії СГВК ім.. Татарбунарського повстання фірмою „Тайгер” не були оскаржені до суду, і як пояснив ОСОБА_1. кооператив не повідомив фірму про розірвання договору.

Заявником не надано до суду доказів того, що ПП „ВКФ ”Тайгер” передало у власність приватного підприємця ОСОБА_1 врожай зернових та маслянистих культур.

Позивач за договором уступки права вимоги набув право вимоги, а не право власності на врожай зернових культур, оскільки на момент укладання договору уступки права вимоги предмет договору -сільгосппродукція: пшениця, ячмінь, насіння соняшнику, ще не була вирощена та не набула ознак товару, що є предметом купівлі-продажу, що також підтверджується відсутністю однією з основних істотних умов договору, як кількість продукції та її якісні показники.

Суд не погоджується з позицією позивача, що ним було придбано у фірми „Тайгер” врожай 2004р. якістю не гірше, як вимоги існуючих стандартів зерна, що поставляється: в кількості: 2167 т озимої пшениці, 585т озимого ячменю, 357 т. соняшнику, 108 т. гірчиці, 93,45 т ярового ячменю, оскільки виконавець робіт по вирощуванню зернових не виконав взятих на себе зобов'язань, не виростив врожай та не зібрав його.

Відповідно до приписів ч.2 ст.35 ГПК України факти, встановлені рішенням господарського суду, під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.

Рішенням господарського суду Одеської області від 10.03.2006. за позовом ПП ОСОБА_1 до ПП „ВКФ „Тайгер” про визнання договору уступки права вимоги дійсним встановлено, що фірма „Тайгер” відмовилась від нотаріального посвідчення договору посилаючись на те, що рішенням господарського суду Одеської області від 20.08.2004р. договір підряду НОМЕР_3 визнано недійсним. Окрім цього, рішенням Апеляційного суду Одеської області було відмовлено ВКФ „Тайгер” в задоволенні позову до ОСОБА_2 про визнання права власності фірми на врожай озимої пшениці, озимого ячменю вирощеного відповідно до умов договору НОМЕР_3 в редакції додаткової угоди НОМЕР_4

Названим рішенням вимоги ПП ОСОБА_1 були задоволені. Договір НОМЕР_4 29 від 14.05.2004р. уступки права вимоги перед боржниками, які випливають із умов договору підряду НОМЕР_3 в редакції додаткової угоди НОМЕР_4 були визнано дійсним.

Цим же рішенням було зобов'язано ПП „ВКФ „Тайгер” передати у власність та повне володіння ПП ОСОБА_1 майно врожаю 2004 року, яке належало цій фірмі на підставі договору НОМЕР_3 від 06.10.2003р. в редакції додаткової угоди НОМЕР_4: озиму пшеницю в кількості 2167 тонн на суму 1516900,0 грн., озимий ячмінь в кількості 585 тонн на суму 257373,6 грн., соняшник в кількості 357 тонн на суму 331300,0 грн., гірчицю в кількості 108 тонн на суму 129600,0 грн., яровий ячмінь в кількості 9345 тонн на суму 41118,0 грн.

Доказів того, що назване рішення суду було виконано сторонами не надано.

Крім того, вказане рішення суду не може бути доказом набуття права власності на предмет договору.

Таке твердження заявника не може бути прийнято судом до уваги, як доказ фактичного володіння спірним товаром, а з обставин справи взагалі слідує, що воно і не могло бути виконаним, оскільки фірма не мала в наявності визначену рішенням суду кількість сільгоспкультур.

Рішенням господарського суду Одеської області від 20.08.2004р. за позовом СВК ім. „Татарбунарського повстання” до ПП ”ВКФ „Тайгер” про визнання недійсним договору укладеного між ПП „ВКФ „Таймер” та СВК ім.Татарбунарського повстання, договір підряду НОМЕР_3 з вирощування насіння соняшнику, пшениці, ячменю від 04.11.2003р. визнаний недійсним на підставі ст.49 ЦК УРСР та застосовано двосторонню реституцію.

Назване рішення залишається в силі на день прийняття рішення по цій справі.

Отже, з прийняттям названого рішення суду, фактично, в силі залишилась наступні договори: договір підряду НОМЕР_3 від 06.10.2003р.; договір займу від 09.10.2003 р.; договір поставки від 30.10.2003р., які були складовими та втратили дію в зв'язку з укладанням сторонами додаткової угоди НОМЕР_4 до договору підряду від 06.10.2003р.

Таким чином, суд вважає, що даний спір слід розглядати з врахуванням вищевикладеного, тобто не на підставі договору, в редакції додаткової угоди НОМЕР_3 від 04.11.2003р., а з врахуванням умов договору підряду від 06.10.2003р., оскільки правовідносини, що виникли між СВК ім.Татарбунарського повстання та ПП ”ВКФ „Тайгер” з вирощування сільгоспкультур виникла саме на підставі цього договору та договору поставки НОМЕР_6 від 30.10.2003р.

Виконання умов цього договору не є предметом спору у даній справі.

24 березня 2006 року СПД ОСОБА_1. та МТПП „Васса” уклали договір купівлі-продажу, за умовами якого ОСОБА_1. зобов'язався продати приватному підприємству сільгосппродукцію в кількості та асортименті визначеному в додатку НОМЕР_4, а останнє зобов'язалось в строк до 03.07.2006р. здійснити передоплату в розмірі 10% від загальної вартості договору, яка складає 2000000,0 грн.

Пунктом 1.5 названого договору його учасники передбачили, що предметом договору є майно, яке придбано продавцем на підставі договору уступки права вимоги НОМЕР_4 29 від 14.05.2004р. укладеного між ПП ОСОБА_1 та ПП „ВКФ „Тайгер”.

Сторони до виконання умов названого договору не приступали.

Як зазначає у позовній заяві позивач, МТПП «Васса»зобов'язалось здійснити передоплату у термін до 03.07.2006р. на підставі документів ПП ОСОБА_1, які свідчили б про наявність товару: рішення суду про визнання права власності на предмет договору та відомості про знаходження продукції.

Таке твердження не може бути прийнято судом до уваги як доказ фактичного володіння товаром, що є предметом договору купівлі-продажу.

Викладені в п.1.6 договору відомості про те, що сторонам відомо, що товар, який є предметом договору з липня 2004 року знаходиться на відповідальному зберіганні у СГ ВАТ „Україна” не відповідають дійсності, оскільки не підтверджені належними доказами.

Договір про відповідальне зберігання майна між ПП ОСОБА_1. та СТОВ „Україна” не укладався і ОСОБА_1. майна на відповідальне зберігання товариству не передавав.

Окрім сказаного, сам позивач не виконав умову цього договору яка передбачена п.1 додаткової угоди до нього НОМЕР_4, в частині надання покупцю документів, що свідчать про його право власності до 30 червня 2006 року.

Рішення господарського суду Одеської області від 10.03.2006р., на яке посилається позивач як на доказ його права власності на сільгосппродукцію, не може бути правовстановлюючим документом, яким визнано право власності на продукцію, оскільки названим рішенням було визнано дійсним договір уступки права вимоги НОМЕР_4 29 від 14.05.2003р. укладеним за договором підряду НОМЕР_3 від 06.10.2003р. в редакції додаткової угоди НОМЕР_4, та зобов'язано ПП «ВКФ «Тайгер»передати у власність та повне володіння ПП ОСОБА_1 майно врожаю 2004 року, яке належало ПП «Тайгер»на підставі договору підряду НОМЕР_3 в редакції додаткової угоди НОМЕР_4 озимі пшеницю та ячмінь, соняшник, гірчицю яровий ячмінь.

Однак, позивач не надав суду доказів, які б свідчили про те, що назване рішення суду було виконано і ПП “ВКФ „Тайгер” передало визначену в рішенні суду кількість кожної з названих сільгоспкультур ПП ОСОБА_1.

Отже, укладаючи договір з ПП „Васса” позивач не маючи у власності товар, що був предметом купівлі-продажу, фактично не міг виконати взяті на себе зобов'язання, навіть враховуючи те, що за домовленістю з покупцем мав права продати врожай 2006 року, а не 2004 року.

Однак, докази того, що така домовленість було досягнута між сторонами відсутні.

Фактично позивач, шляхом укладання договору купівлі-продажу від 24.03.2006р. та пред'являючи на підставі нього вимоги штучно змінив підсудність справи.

Відповідно по положень ст.22 ГПК України позивач до прийняття рішення по справі має право змінити підставу або предмет позову, збільшити розмір позовних вимог, відмовитись від позову або зменшити розмір позовних вимог.

Цим правом позивач скористався.

В клопотанні про уточнення позовних вимог позивач просить визнати недійсним правочин, який насправді було вчинено між СВК ім.. Татарбунарського повстання та СГВАТ „Україна”, щодо передачі незавершеного виробництва в натурі, і який було приховано укладанням у термін з 03.03.2004р. по 04.03.2004р. актів прийому-передачі та угод про передачу незавершеного будівництва в натурі від СВК ім.. Татарбунарського повстання до власників -орендодавців земельних і майнових паїв, а потім укладанням у термін з 03.03.2004р. по 04.03.2004р. актів прийому-передачі та угод про передачу незавершеного виробництва в натурі від власників -орендодавців земельних і майнових паїв до СГВАТ „Україна”, як правочин, який суперечить ЦК Україні та моральним засадам суспільства згідно ст.ст. 235, 216, ч.1, ч.2 ст.215 та застосувати особливі умови правових наслідків правочину, встановлених ч.2 ст. 230 ЦК України.

Суд вважає, що клопотання позивача задоволенню не підлягає виходячи з наступного.

Заявник не конкретизує, про який прихований правочин йде мова, який він клопоче визнати недійсним. Такого договору в матеріалах справи немає.

Позивачем не надано суду доказів його існування, а СГТОВ „Україна” взагалі спростовує укладання прихованого правочину.

Крім цього, однією з сторін угод про передачу незавершеного виробництва в натурі від власників -орендодавців земельних і майнових паїв до СВАТ „Україна” є фізичні особи, спори за участю яких не можуть бути предметом розгляду у господарському судочинстві за нормами ГПК.

Більш того, СТВГ ім.. Татарбунарського повстання, як сторона „прихованого” правочину не була залучена до участі у справі в якості відповідача, і такого клопотання від позивача не надходило, а є третьою особою без самостійних вимог на предмет спору на боці 2-го відповідача.

Незважаючи на викладене, позивач не позбавлений права звернутись до суду, якому підсудні справи за участю фізичних осіб, з окремими позовами про визнання таких угод недійсними.

Суд не вбачає підстав для задоволення позовних вимог в частині стягнення з СВАТ „Україна” у подвійному розмірі загальної суми збитків - 4532583,2 грн. виходячи з такого.

Як пояснив позивач суму збитків становить подвійна вартість сільгосппродукції (пшениці, озимого та ярового ячменю, соняшнику, гірчиці) посіви яких було придбано ним у ПП „ВКФ „Тайгер”, і врожай з яких було зібрано СГВАТ „Україна”.

В свою чергу, СГВАТ „Україна” заперечує проти цих позовних вимог пояснюючи, що землі, на яких знаходились посіви були передані товариству власниками земельних ділянок та земельних паїв на підставі укладених з ними договорів оренди. Вартість посівів, тобто затрат, була сплачена цим фізичним особам. Таким чином, товариство на законних підставах виростило та зібрало врожай сільгоспкультур, а значить є і законним власником врожаю.

Фактично між позивачем та СГВАТ „Україна” виник спір про власність, який у судовому порядку не вирішувався. Не звертався заявник до суду і з позовом до 1-го відповідача про витребування спірного майна з чужого незаконного володіння.

Як встановлено під час розгляду справи між ПП ОСОБА_1 та товариством „Україна” договірних відносин не існувало.

Тобто не може йти мова про відшкодування збитків завданих порушенням зобов'язань.

Позовних вимог щодо відшкодування шкоди завданої неправомірними діями позивачем заявлено не було, а суд не має повноважень самостійно вийти за межі заявлених позовних вимог в цій частині позову.

Не підтверджено належними засобами доказування твердження позивача про те, що спірна сільгосппродукція знаходилась на відповідальному зберіганні у СГТОВ «Україна».

Що стосується позовних вимог в частині стягнення 2000000,0 грн. моральної шкоди, то суд також не вбачає підстав для їх задоволення враховуючи наступне.

Моральною визнається шкода, яка заподіяна юридичній особі порушенням її законних не майнових прав.

Між тим, позивач не обґрунтував належними засобами доказування, які саме його немайнові права були порушені відповідачем та в чому саме полягає заподіяння йому шкоди, які втрати немайнового характеру були ним понесені.

Не надано заявником і обґрунтованого розрахунку щодо розміру моральної шкоди, та які критерії були покладені в основу під час його визначення.

Відносно позовних вимог про розірвання договору купівлі-продажу НОМЕР_5 укладеного між СПД ОСОБА_1 та МТПП „Васса”, суд вважає, що ці позовні вимоги не узгоджуються з приписами чинного законодавства, а відповідно і задоволенню не підлягають враховуючи наступне.

Спірний договір, який позивач просить розірвати, по своїй суті містить господарське зобов'язання і підпадає під дію положень Господарського кодексу України.

Статтею 188 названого Кодексу передбачено порядок зміни та розірвання господарських договорів. При цьому зазначено, що зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або договором.

Спірним договором не передбачено умов його розірвання.

Частина 2 названої статті говорить, що сторона, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозицію про це другій стороні за договором.

Доказів того, що позивач направляв таку пропозицію МТПП „Васса” до суду не надано.

Отже, позивач не дотримався встановленого чинним законодавством порядку розірвання договорів, що є підставою для відмови в задоволенні позовних вимог в цій частині.

Суд не вбачає підстав для задоволення позовних вимог в частині стягнення з СГВАТ „Україна” за безпідставне користування чужими грішми 3% річних за два сільськогосподарських роки у розмірі 135977,5 грн.

По-перше, позивач не назвав норму закону, на яку він посилається, як на підставу задоволення його вимог.

По-друге, стаття 536 ЦК України (проценти) передбачає, що боржник зобов'язаний за користування чужими грішми сплатити проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами.

Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Дана норма носить диспозитивний характер і стосується тільки відносин, які виникають між фізичними особами.

Отже, названа стаття ЦК України не може бути підставою для задоволення вимог позивача.

По-третє, відповідальність за порушення грошового зобов'язання передбачена статтею 625 ЦК України.

Частиною 2 названої статті визначає обов'язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора сплатити суму боргу з врахуванням індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Названа норма також не може бути застосована в якості правового обґрунтування позовних вимог в цій частині позову, оскільки передбачає відповідальність за порушення грошового зобов'язання, яке між позивачем та СГТОВ «Україна»не виникало і останній не прострочував його виконання. Договірних відносин між названими сторонами взагалі не існувало.

Окрім сказаного, названими нормами права взагалі не передбачено визначення такого строку користування чужими грішми і часу прострочення такого строку, як сільськогосподарський рік.

Керуючись ст.ст. 44,49,82-85 ГПК України, суд -

В И Р І Ш И В :

В позові відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його прийняття.

У разі подання апеляційної скарги, або внесення апеляційного подання рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційною інстанцією.

Суддя К.Л.Василяка

 18.12.2006р.