Ухвала суду № 32470493, 15.07.2013, Господарський суд Чернівецької області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

У Х В А Л А

"15" липня 2013 р. Справа № 926/622/13 За позовом фізичної особи-підприємця Дудник Вадима Борисовича

до відповідача - Чернівецької міської ради

про визнання незаконним рішення

Cуддя М.І.Ніколаєв

представники:

від позивача - Дудник В.Б, Сухар Т.В., дов. від 23.05.2013 року

від відповідача - Юзьків М.І. дов. від 05.06.2013 року

СУТЬ СПОРУ: фізична особа-підприємець Дудник Вадим Борисович звернувся з позовом до Чернівецької міської ради про визнання незаконним (протиправним) та скасування пункту 6 рішення 24 сесії Чернівецької міської ради VI скликання від 31.05.2012 року №514, яким скасовано рішення Чернівецької міської ради VI скликання від 26.08.2011 року №264 про надання позивачу дозволу на розміщення малих архітектурних форм для рекреаційних потреб (організація відпочинку населення, обслуговування пляжу) та на складання проектів відведення земельних ділянок орієнтовними площами 0,1500 га, 0,1500 га, 0,2000 га, 0,0400 га, 0,500 га для укладення договору встановлення земельного сервітуту терміном на 5 років для обслуговування малих архітектурних форм на вул. Донбасівській,5 у м. Чернівцях.

Ухвалою суду від 11.06.2013 року порушено провадження у справі, судове засідання призначено на 25.06.2013 року за участю представників сторін.

До початку судового засідання від позивача надійшла заява про забезпечення позову, в якій останній просить суд накласти арешт на земельні ділянки орієнтовними площами 0,1500 га, 0,1500 га, 0,2000 га, 0,400 га, 0,500 га по вул. Донбасівській,5 у м. Чернівцях та заборонити Чернівецькій міській раді та її посадовим особам вчиняти будь-які дії ( у т.ч. й приймати рішення на пленарних засіданнях сесії міської ради) щодо надання прав на спірні земельні ділянки третім особам.

В обґрунтування поданої заяви позивач посилається на те, що відповідно до оприлюдненої на офіційному сайті Чернівецької міської ради інформації 11.06.2013 року відкрито міський пляж. При цьому, у повідомленнях в засобах масової інформації також іде мова про те, що Чернівецька міська рятувальна служба на воді підписала спільні угоди з двома приватними підприємцями про створення належного рівня обслуговування та розвитку інфраструктури на міському пляжі.

У зв'язку з вищевказаним позивач вважає, що відповідач як власник спірних земельних ділянок у процесі розгляду справи №926/622/13 може передати права на земельні ділянки іншим підприємцям, що продовжить незаконні дії міської ради щодо порушення прав позивача.

Ухвалою суду від 25.06.2013 року за клопотанням відповідача відкладено розгляд справи на 10.07.2013 року.

У судовому засіданні 10.07.2013 року оголошено перерву до 15.07.2013 року.

У відзиві на заяву відповідач проти забезпечення позову заперечує, вважаючи, що суд не компетентний забороняти міській раді як власнику землі вчиняти будь-які дії щодо надання прав на спірні земельні ділянки третім особам.

Розглянувши у судовому засіданні подані документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується заява, дослідивши докази які мають юридичне значення для розгляду заяви суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення заяви про забезпечення позову виходячи з наступного.

Предметом спору по даній справі є визнання незаконним (протиправним) та скасування рішення сесії Чернівецької міської ради.

Згідно положень ст. 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до ст. 66 ГПК України господарський суд за заявою сторони, прокурора чи його заступника, який подав позов, або з своєї ініціативи має право вжити передбачених статтею 67 цього Кодексу заходів до забезпечення позову. Забезпечення позову допускається в будь-якій стадії провадження у справі, якщо невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду.

Згідно ст. 67 ГПК України позов забезпечується: накладанням арешту на майно або грошові суми, що належать відповідачеві; забороною відповідачеві вчиняти певні дії; забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору; зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку; зупиненням продажу арештованого майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.

В п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 22.12.2006 N 9 "Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову" зазначено, що розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.

При цьому, вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв'язку із застосуванням відповідних заходів, оскільки обмеження можливості суб'єкта користуватися та розпоряджатися власним майном іноді призводить до незворотних наслідків.

Пунктом 3 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26 грудня 2011 року № 16 «Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову» передбачено, що умовою застосування заходів до забезпечення позову за вимогами майнового характеру є достатньо обґрунтоване припущення, що майно (в тому числі грошові суми, цінні папери тощо), яке є у відповідача на момент пред'явлення позову до нього, може зникнути, зменшитись за кількістю або погіршитись за якістю на момент виконання рішення. Отже, найдоцільніше вирішувати питання забезпечення позову на стадії попередньої підготовки справи до розгляду (стаття 65 ГПК).

Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного виду забезпечення позову. Про такі обставини може свідчити вчинення відповідачем дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов'язання після пред'явлення вимоги чи подання позову до суду (реалізація майна чи підготовчі дії до його реалізації, витрачання коштів не для здійснення розрахунків з позивачем, укладення договорів поруки чи застави за наявності невиконаного спірного зобов'язання тощо). Саме лише посилання в заяві на потенційну можливість ухилення відповідача від виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви.

Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується господарським судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється господарським судом, зокрема, з урахуванням співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, з вартістю майна, на яке вимагається накладення арешту, або майнових наслідків заборони відповідачеві вчиняти певні дії.

Обрані заходи до забезпечення позову не повинні мати наслідком повне припинення господарської діяльності суб'єкта господарювання, якщо така діяльність, у свою чергу, не призводитиме до погіршення стану належного відповідачеві майна чи зниження його вартості.

За позовами про визнання права власності (іншого речового права) або витребування майна арешт може бути лише накладений на індивідуальне визначене майно. В такому разі в ухвалі про забезпечення позову мають зазначатися ознаки, які ідентифікують відповідне майно та відрізняють його від іншого (однорідного чи подібного) майна, та за необхідності місцезнаходження майна (п. 7.2 вищевказаної постанови).

Відповідно до п. 9 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26 грудня 2011 року № 16 «Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову» виносячи ухвалу про заборону відповідачеві вчиняти певні дії, господарський суд повинен точно визначити, які саме дії забороняється вчиняти. Помилковими слід визнавати ухвали, якими боржникам забороняється користуватись їх майном, якщо через особливості цього майна користування ним не тягне знищення або зменшення його цінності. За наявності підстав для застосування такого заходу до забезпечення позову господарський суд може заборонити витрачання майна на власні потреби, відчуження його у будь-який спосіб, у тому числі здійснення тих чи інших платежів або перерахування авансом певних сум тощо. Якщо з урахуванням особливостей майна користування ним не тягне за собою його знищення або зменшення його цінності, то для задоволення заяви про забезпечення позову шляхом заборони відповідачеві користуватися таким майном підстави, як правило, відсутні.

Пунктом 2,6 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17 травня 2011 року N 6 «Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин» передбачено, що забезпечення позову шляхом заборони реєструвати право власності на спірну земельну ділянку, відчужувати її будь-яким способом, передавати в іпотеку, користування, а також використовувати спірну земельну ділянку або її частину допускається за наявності відомостей про можливість вчинення відповідачем дій, які можуть утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду. При цьому суд повинен визначити, чи перебувають заходи забезпечення позову, про вжиття яких заявляє клопотання сторона, у зв'язку із заявленими позовними вимогами та предметом спору, чи є ймовірність утруднення виконання або невиконання в майбутньому рішення суду про задоволення позову в разі невжиття таких заходів.

При цьому суд не вправі приймати рішення з питань, віднесених до виключної компетенції цих органів, наприклад, про надання земельних ділянок у власність або в користування, укладення договорів купівлі-продажу або оренди земельних ділянок, а також зазначати, яке конкретно рішення повинно бути прийнято (п. 2.14 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17 травня 2011 року N 6 «Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин»).

Згідно ст. 13 Конституції України земля є об'єктом права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

За змістом ч. 1 ст. 123, ч. 1 ст. 124 Земельного кодексу України надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування (оренду) здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Також суд зазначає, що ст. 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Цивільним законодавством визначено, що діяльність власника може бути обмежена чи припинена лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Юридичний аналіз наведених правових положень свідчить, що заборона органу місцевого самоврядування вчиняти будь-які дії ( у т.ч. приймати рішення) щодо майна, стосовно якого він у будь-якому випадку здійснює права власника на підставі закону, є порушенням його виключної передбаченої Конституцією України компетенції на здійснення права власності від імені українського народу та управління землями, яке підлягає захисту, при цьому порушені права осіб мають захищатися лише способами, передбаченими ст. 152 Земельного кодексу України з обов'язковим дотриманням норм чинного законодавства.

Аналогічну позицію викладено в Постановах ВГС України від 11.12.2008 року по справі № 2-6/9104-2008, від 10.06.2010 року по справі № 2-22/5936-2009.

В частині накладення арешту на спірні земельні ділянки суд зазначає, що для забезпечення позову в такий спосіб необхідним є визначення ознак, які ідентифікують відповідні ділянки та відрізняють їх від інших ділянок із зазначенням місцезнаходження та кадастрових номерів земельних ділянок.

Разом з тим, в порушення вищевикладеного, позивач не лише не довів наявність фактичних обставин, з якими пов'язується застосування такого виду забезпечення позову як арешт, але й належним чином не ідентифікував земельні ділянки, на які просив накласти арешт.

При цьому суд виходить з того, що інформація про відкриття міського пляжу та про підписання Чернівецькою міською рятувальною службою на воді (яка не є власником спірної землі) спільних угод з третіми особами про створення належного рівня обслуговування відвідувачів пляжу не дає суду аргументованої можливості для накладення арешту на землі, що використовуються як міський пляж. Крім того, укладення вищевказаних угод не тягне за собою знищення або зменшення цінності спірної землі, у зв'язку з чим підстави для її арешту та заборони відповідачеві вчиняти будь-які дії щодо них відсутні.

Більш того, накладення арешту на спірні земельні ділянки та заборона Чернівецькій міській раді та її посадовим особам вчиняти будь-які дії щодо надання прав на них третім особам з ураховуючи, що на сьогоднішній момент у позивача відсутні будь-які правові підстави (договір, рішення сесії) користуватися спірною землею, може призвести до зупинення роботи єдиного в м. Чернівцях міського пляжу та порушення інтересів громади міста, що є неприпустимим.

З урахуванням вищевикладеного у задоволенні заяви про забезпечення позову слід відмовити.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 66-67, 86, 87 Господарського процесуального кодексу України, суд -

У Х В А Л И В:

У задоволенні заяви про забезпечення позову відмовити.

Суддя М.І.Ніколаєв