Ухвала суду № 32453034, 17.07.2013, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"17" липня 2013 р. м. Київ К/800/29882/13

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі Бухтіярової І.О., Костенка М.І., Приходько І.В.,

за участю секретаря Стоцького О.І.,

представника відповідача Столярця С.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Спеціалізованої державної податкової інспекції по роботі з великими платниками податків у м. Луганську Державної податкової служби

на постанову Донецького апеляційного адміністративного суду від 14.05.2013 року

у справі № 812/1039/13-а

за позовом Державного підприємства «Антрацит» (далі - позивач, ДП «Антрацит»)

до Спеціалізованої державної податкової інспекції по роботі з великими платниками податків у м. Луганську Державної податкової служби (далі - відповідач, СДПІ по роботі з ВПП у м. Луганську ДПС)

про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень, -

ВСТАНОВИЛА:

ДП «Антрацит» звернулось до суду з позовом до СДПІ по роботі з ВПП у м. Луганську ДПС, в якому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просило визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення відповідача від 08.01.2013 року № 0001648012 та № 0001638012, яким йому було збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість та зменшено розмір від'ємного значення суми податку на додану вартість та нараховано у зв'язку з цим штрафну санкцію у сумі 1,00 грн.

Постановою Луганського окружного адміністративного суду від 13.03.2013 року в задоволені позовних вимог відмовлено.

Постановою Донецького апеляційного адміністративного суду від 14.05.2013 року постанова Луганського окружного адміністративного суду від 13.03.2013 року скасована та прийнята нова постанова, якою позов задоволено: визнані протиправними та скасовані податкові повідомлення-рішення від 08.01.2013 року № 0001648012, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість на загальну суму 10 536 159,00 гривень та № 0001638012, яким зменшено розмір від'ємного значення суми податку на додану вартість у розмірі 3 821 875,00 гривень та нараховано штрафну санкцію у сумі 1,00 грн.

Не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції, відповідач подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Вважає, що рішення суду апеляційної інстанції прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Позивач в своїх запереченнях на касаційну скаргу зазначає, що рішення суду апеляційної інстанції прийнято з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції без змін.

Відповідно до частини першої статті 220 Кодексу адміністративного судочинство України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому засіданні та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що з 13.12.2012 року по 17.12.2012 року відповідачем проведено позапланову невиїзну перевірку позивача з питань правомірності нарахування податку на додану вартість за період з червня 2011 по січень 2012 року, за результатами якої складено акт. За висновками акту перевірки позивачем порушені: ч. «а» п. 198.1 ст. 198 Податкового кодексу України (далі - ПК України), в результаті чого ДП «Антрацит» занижено податок на додану вартість на суму 7 024 106,00 гривень, у т.ч. по періодах: липень 2011 року - 1 605 375,00 грн.; жовтень 2011 року - 1 506 844,00 грн.; листопад 2011 року - 2 047 773,00 грн.; грудень 2011 року - 1 475 001,00 грн.; січень 2012 року - 389 113,00 грн.; ч. «а» п. 198.1 ст. 198 ПК України, в результаті чого ДП «Антрацит» завищено від'ємне значення між сумою податкових зобов'язань та податкового кредиту в періоді, що перевірявся на загальну суму 3 821 875,00 грн., у т.ч. по періодам: червень 2011 року - 3 821 875,00 грн.

На підставі вказаного акту перевірки 08.01.2013 року відповідачем винесено податкові повідомлення-рішення № 0001648012 від 08.01.2013 року, яким ДП «Антрацит» збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість на загальну суму 10 536 159,00 грн. (7 024 106,00 грн. - за основним платежем, 3 512 053,00 грн. - за штрафною санкцією) та № 0001638012 від 08.01.2013 року, яким зменшено розмір від'ємного значення суми податку на додану вартість у розмірі 3 821 875,00 грн. та нараховано у зв'язку з цим штрафну санкцію у сумі 1,00 грн.

Підставою для зробленого податковим органом висновку про наявність порушення позивачем податкового законодавства, стало твердження відповідача про неправомірність віднесення до складу податкового кредиту та витрат перевіряємого періоду сум, сформованих по господарським операціям з ПП «Укрстандарт», оскільки позивачем не підтверджено первинними документами здійснення реальності господарських операцій.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що наявність податкових накладних не є єдиною умовою формування податкового кредиту, а позивачем не надано достатніх доказів, які б підтверджували фактичні поставки продукції, а тому не підтверджено право на формування податкового кредиту.

Суд апеляційної інстанції, з яким погоджується колегія суддів касаційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нову постанову про задоволення позову, виходив з наступного.

Пунктом 14.1.181 ст. 14 ПК України визначено, що податковий кредит - це сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.

Згідно пункту 198.1 ст. 198 ПК України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності); в) отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України; г) ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.

Відповідно до п. 198.2 ст. 198 ПК України датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається: дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Пунктом 198.3 цієї ж статті визначено, що податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Згідно з положеннями п. 198.6 ст. 198 ПК України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними або оформлені з порушенням вимог чи не підтверджені митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу). У разі якщо на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, які попередньо віднесені до податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим пунктом документами, платник податку несе відповідальність відповідно до закону.

Право платника податку - покупця на податковий кредит кореспондується з податковими зобов'язаннями іншого платника податку - постачальника товарів (послуг), який зобов'язаний включити до податкових зобов'язань суму податку на додану вартість, сплачену (нараховану) покупцем у ціні придбання товарів (послуг). До складу податкового кредиту звітного періоду відносяться суми податку, сплачені в ціні товару при його придбанні. При цьому для віднесення відповідних сум податків, сплачених у ціні товару, до податкового кредиту платника податку, який придбав зазначений товар, Податковим Кодексом України не передбачено як умову сплату цих сум до бюджету. Статтею 201 ПК України передбачено лише обов'язок платника податку надати покупцю податкову накладну.

Якщо контрагент не виконав свого зобов'язання по сплаті податку до бюджету, це тягне відповідальність і негативні наслідки саме щодо цієї особи. Зазначена обставина не є підставою для позбавлення платника податку права на формування податкового кредиту у разі, якщо він має всі документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту.

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, зазначив, що позивачем не надано будь-яких документів, що мають силу первинних, які б підтверджували фактичне здійснення господарської операції з ПП «Укрстандарт-2009».

Так, судом апеляційної інстанції встановлено, що між позивачем та ПП «Укрстандарт» укладені договори на поставку товарів.

Факт виконання умов вказаних договорів підтверджується наданими позивачем та дослідженими судом апеляційної інстанції журналами-ордерами та відомостями за рахунком 631 «Розрахунки з вітчизняними постачальниками», договорами, податковими накладними, реєстрами отриманих та виданих податкових накладних, товарно-транспортними накладними на постачання товару від ВП «УМТЗ» відокремленим підрозділом, платіжними дорученнями, банківськими виписками, реєстрами платіжних доручень, видатковими накладними, товарно-транспортними накладними, картками складського обліку, актами приймання-передачі робіт, сертифікатами якості, відповідності, карантинними сертифікатами, журналами реєстрації довіреностей, актами здачі-прийняття робіт (надання послуг), подорожними листами.

Судом апеляційної інстанції вірно зазначено, що суми податку на додану вартість включені позивачем до податкового кредиту відповідного періоду, відображені в реєстрі отриманих податкових накладних, що позивачем в ціні поставлених товарів, наданих послуг за укладеними договорами, сплачено податок на додану вартість, що податкові накладні містять всі необхідні реквізити і відповідають вимогам, закріпленим положеннями чинного законодавства України. Чинне законодавство не встановлює обов'язок покупця сплачувати ПДВ повторно ще й до бюджету в разі, коли такий податок не буде сплачений продавцем або іншою особою, з врахуванням суми податку, отриманого від покупця у складі ціни товару. ПДВ, яке включене до ціни товару, є податковим зобов'язанням продавця товару, і саме продавець несе обов'язок по сплаті цього податку до бюджету. З урахуванням вимог ПК України покупець сплачує суму ПДВ в ціні товару безпосередньо продавцю, тому не може в подальшому у будь-якому вигляді впливати на надходження чи не надходження цих сум ПДВ до Державного бюджету.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що жодних доказів щодо відсутності реальних відносин між вказаними підприємствами податковим органом суду не надано, всі доводи останнього носять характер припущень.

Щодо недоліків товарно-транспортних накладних, на які постилається відповідач, то колегія суддів касаційної інстанції з цього привожу погоджується з судом апеляційної інстанції, якій вірно зауважив, що не зазначення чи неповне зазначення у товарно-транспортній накладній певних реквізитів, як то пунктів навантаження чи розвантаження, прізвищ відповідальних осіб тощо, є формальними порушеннями порядку заповнення такої накладної і не можуть бути підставою для збільшення суми грошового зобов'язання з податку на додану вартість чи податку на прибуток, оскільки ТТН не є підставою для нарахування податкового кредиту або витрат підприємства.

За таких обставин, зважаючи, що товарно-транспортна накладна - це документ, що призначений для списання товарно-матеріальних цінностей, обліку на шляху їх переміщення, оприбуткування, складського, оперативного та бухгалтерського обліку, а також для розрахунків за перевезення вантажу та обліку виконаної роботи, суд апеляційної інстанції вірно вважає, що недоліки заповнення товарно-транспортної накладної взагалі не мають якогось значення для вирішення спору щодо наявності у позивача права на формування податкового кредиту чи витрат за наявності належним чином виданої податкової накладної та інших первинних документів, які підтверджують реальність виконання господарської операції. Також, не може бути підставою для визнання відсутності реальності господарської операції і посилання на сертифікат якості, який підтверджує, що продукція якісна та відповідає стандартам, що діють в України та не впливає на правомірність формування податкового кредиту.

Колегія суддів касаційної інстанції погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що висновки податкового органу про відсутність реального настання правових наслідків за вказаним правочином, укладеним між позивачем та вищезазначеним контрагентом, є лише його припущеннями і фактичними обставинами справи не підтверджені. Жодним нормативно-правовим актом не визначено право податкового органу самостійно надавати оцінку укладеним (вчиненим) договорам з визначенням їх фіктивними без наявності судового рішенням про визнання такого правочину недійсним саме з підстав його фіктивності.

Відповідно до ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Отже, доводи касаційної скарги не дають підстав вважати, що при прийнятті оскаржуваного рішення судом апеляційної інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права.

Частиною другою статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідно до статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального та процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

За наведених обставин та з урахуванням викладеного, колегія суддів Вищого адміністративного суду України не знаходить підстав, які б могли б призвести до скасування оскаржуваного рішення.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 160, 167, 220-231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

УХВАЛИЛА:

Касаційну скаргу Спеціалізованої державної податкової інспекції по роботі з великими платниками податків у м. Луганську Державної податкової служби - залишити без задоволення.

Постанову Донецького апеляційного адміністративного суду від 14.05.2013 року у справі № 812/1039/13-а - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути переглянута з підстав, у порядку та в строки, встановлені статтями 236-238 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя: І.О. Бухтіярова

Судді: М.І. Костенко

І.В. Приходько