Постанова № 32398860, 12.07.2013, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

12 липня 2013 року 12:00 № 826/7464/13-а

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Савченко А.І., суддів: Добрівської Н.А., Саніна Б.В., при секретарі Окис Т.О., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу

за позовомГромадянина Шрі-Ланки ОСОБА_3 доДержавної міграційної служби Українипровизнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,

О Б С Т А В И Н И С П Р А В И:

Громадянин Шрі-Ланки ОСОБА_3 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_3) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі по тексту - відповідач) про визнання неправомірним та скасування рішення № 219-13 від 05 квітня 2013 року та зобов'язання Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 червня 2013 року відкрито провадження в адміністративній справі та призначено її до розгляду у попередньому судовому засіданні на 19 червня 2013 року.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 червня 2013 року закінчено підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду на 02 липня 2013 року.

У судовому засіданні 02 липня 2013 року позивач та його представник позов підтримали та просили його задовольнити. Представник відповідача проти задоволення позову заперечував.

У порядку частини 4 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України представники сторін надали суду клопотання про розгляд справи у порядку письмового провадження, що стало підставою для постановлення судом ухвали про перехід до розгляду справи в письмовому провадженні.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_3 є громадянином Шрі-Ланки, за національністю таміл, за віросповіданням індуїст.

29 жовтня 2012 року позивач звернувся до Управління Державної міграційної служби України в м. Києві з заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

За результатами розгляду зазначеної заяви та проведених співбесід, 15 лютого 2013 року працівником Управління Державної міграційної служби України в м. Києві підготовлено висновок із рекомендацією відмовити іноземцю у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі якого рішенням Державної міграційної служби України від 05 квітня 2013 року №219-13 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Повідомленням Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві від 12 квітня 2013 року № 79 позивача повідомлено про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не погоджуючись з рішенням Державної міграційної служби України від 05 квітня 2013 року № 219-13 позивач звернувся з відповідним позовом до суду.

Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Перевіряючи правомірність оскаржуваного позивачем рішення, суд звертає увагу на таке.

Основними нормативно-правовими актами, які регулюють спірні правовідносини є: Конвенція про статус біженців 1951 року, Протокол щодо статусу біженців 1967 року та Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011р. №3671-VI (далі по тексту - Закон України від 08.07.2011р. № 3671-VI).

Згідно зі статтею 14 Загальної декларації прав людини кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України від 08.07.2011р. № 3671-VI (тут і далі в редакції, чинні на момент винесення спірного рішення) біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Аналізуючи зміст зазначеної норми, суд вважає за необхідне зауважити, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.

Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та названої правової норми, поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких, особі може бути наданий статус біженця.

До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або якщо особа не має визначеного громадянства за межами країни свого попереднього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Відповідно до пункту 13 частини 1 статті 1 Закону України від 08.07.2011р. № 3671-VI особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Відповідно до статті 6 зазначеного Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, зокрема, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Статтею 9 Закону України від 08.07.2011р. № 3671-VI визначено порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Так, зокрема, розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.

Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником. Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими частинами другою і третьою статті 8 цього Закону.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону (частина 6 статті 9 Закону України від 08.07.2011р. № 3671-VI).

Відповідно до частини 8 статті 9 названого Закону у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.

Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина 11 статті 9 Закону України від 08.07.2011р. № 3671-VI).

Згідно частини 12 названої статті особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.

Положеннями частини 5 статті 10 Закону України від 08.07.2011р. № 3671-VI передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Так, зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону України від 08.07.2011р. № 3671-VI, відсутні.

Окружний адміністративний суд міста Києва погоджується з таким висновком Державної міграційної служби України, виходячи з наступного.

З матеріалів справи вбачається, що позивач є громадянином Шрі-Ланки та проживав там разом зі своїми батьками та братом. Маючи побоювання втратити життя через причетність його брата до організації Тигри визволення ОСОБА_2, останній 01.08.2009р. нелегально приїхав до України.

27 серпня 2009 році позивач звернувся до міграційної служби із заявою про надання йому статусу біженця за результатами розгляду якої отримав відмову.

29 жовтня 2012 року позивач звернувся до Головного управління Державної міграційної служби в м. Києві із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зазначену заяву позивач аргументував тим, що він разом зі своєю сім'єю мешкав в місті Джафна. В той час в Шрі-Ланці була війна між Тигри визволення ОСОБА_2 («ТВТІ») та урядом держави. Через те, що його брат у 2003 році приєднався до організації Тигри визволення ОСОБА_2, його разом з іншими громадянами чоловічої статі, після організації терористичного акту у квітні 2008 року, забрали до табору військових, де били та допитували про брата. Після звільнення через 10 днів, його зобов'язали кожного дня приходити до табору та відмічатись. У зв'язку з тим, що багато людей, які ходили до військового табору відмічатись, зникли безвісті, позивач злякався за своє життя та покинув країну свого походження.

Як вбачається зі змісту заяви позивача, що була подана до органів міграційної служби, та його пояснень у суді, Тавалінгам Саватаран залишив країну постійного проживання через внутрішній конфлікт у державі. Відповідно до п. 164 гл. 5 Керівництва процедур і критеріїв з визначення статусу біженців УВКБ ООН, вказані особи не кваліфікуються як біженці за вимогами Конвенції «Про статус біженців» 1951 року та Протоколу 1967 року.

Слід зазначити, що пояснення шукача притулку не відповідають критеріям послідовності та правдоподібності, а наведені ним обставини не дають підстав для визнання його біженцем або особою яка потребує додаткового захисту.

Так, спочатку позивач зазначав причиною свого приїзду на територію України те, що його брат приєднався до організації Тигри визволення ОСОБА_2. Згодом, під час співбесід ОСОБА_3 зазначив, що саме підозра його у вчиненні терористичного акту у квітні 2008 року та покладення на нього обов'язку відмічатись за місцем проживання, стали причиною його виїзду з країни походження.

У той же час, під час надання відповіді на запитання працівника міграційної служби позивач зазначив, що перш ніж виїхати з країни, він проживав у іншому місті, в якому жодного переслідування з боку військових угрупувань не відчував та не зазнавав.

Також суд звертає увагу, що позивач під час проведених з ним співбесід та у судовому засіданні підтвердив, що перш ніж потрапити до України, перебував протягом 22 днів на території Російської Федерації, де із заявою про надання йому статусу біженця до компетентних органів не звертався.

Відповідно до пункту 6 части 1 статті 6 Закону України від 08.07.2011р. № 3671-VI статус біженця або додатковий захист не надається особі, яка до прибуття в Україну з наміром набути статус біженця перебувала в третій безпечній країні.

Частина 22 статті 1 названого Закону дає визначення цього терміну: «Третя безпечна країна - країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, за винятком транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки така країна:

дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, встановлених міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання;

дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, та стосовно осіб, які потребують додаткового захисту;

має національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок;

забезпечить особі ефективний захист проти вислання і можливість звертатися за притулком та користуватися ним;

погоджується прийняти особу і забезпечити їй доступ до процедури визначення статусу біженця чи надання додаткового захисту».

Аналіз наведених положень дає підстави для висновку, що Російська Федерація підпадає під таке визначення третьої безпечної країни.

Посилання позивача під час судового розгляду справи на те, що в період його перебування на території Російської Федерації він був підданий насильству з боку членів субкультури, що проявляють нетерпимість до представників інших рас, так званих скінхедів, через його расову приналежність, суд до уваги не приймає.

Так, зі змісту положень статті 19 Конституції Російської Федерації вбачається, що держава гарантує рівність прав та свобод людини і громадянина незалежно від статі, раси, національності, мови, походження, майнового та посадового положення, місця проживання, відношення до релігії, поглядів, приналежності до громадських об'єднань, а також інших обставин. Забороняються будь-які форми обмеження громадян за ознаками соціальної, національної, мовної або релігійної приналежності.

Отже, з огляду на наведені положення, діяльність таких угрупувань як скінхеди, від яких позивач, як він вказує, зазнав фізичного насильства є протиправною та переслідується у встановленому законодавством порядку, а тому останній мав право звернутися за захистом до правоохоронних органів. Наведене, на думку суду, свідчить виключно про суб'єктивне небажання позивача отримати захист саме в Російській Федерації, проте не спростовує того факту, що названа країна підпадає під визначення третьої безпечної країни, наведене у Законі України від 08.07.2011р. № 3671-VI.

Такі висновки суду не спростовуються й наданою представником позивача інформацією, що міститься у повідомленнях міжнародної організації Міжнародна Амністія, інших авторитетних організацій та ЗМІ щодо існування в Російській Федерації практики видачі шукачів притулку незважаючи на те, що у країні походження останні ризикують зазнати переслідувань за конвенційними ознаками, а також тортур, нелюдського і такого, що принижує гідність поводження, оскільки у наведених повідомленнях мова іде про поодинокі випадки видачі біженців з Узбекистану та Таджикістану.

Вказані обставини досліджувалися органом міграційної служби, що підтверджується матеріалами особової справи шукача притулку, та бралися до уваги Державною міграційною службою України під час прийняття рішення.

Наявність необхідних ознак для визначення Російської Федерації третьою безпечною країною відповідно до частини 22 статті 1 Закону України від 08.07.2011р. № 3671-VI підтверджується практикою прийняття судових рішень.

Зокрема, Російську Федерацію визнано третьою безпечною країною у розумінні вимог Закону під час постановлення Київським апеляційним адміністративним судом ухвали від 22 травня 2012 року у справі № 2а-8689/11/2670.

Відповідно до пункту 45 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.

Пунктом 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до Позиції УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Згідно з пункту 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004р. № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Проте, заява позивача зазначеним критеріям не відповідала, що і зумовило прийняття оскаржуваного рішення.

Відповідно до пункту 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Вказане знаходить своє підтвердження і у національному законодавстві.

Виходячи зі змісту статті 10 Закону України від 08.07.2011р. № 3671-VI спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Крім того, суд звертає увагу на те, що перебуваючи на території України, позивач порушив вимогу пункту 2 статті 5 Закону України від 08.07.2011р. № 3671-VI, а саме: особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, яка під час в'їзду в Україну нелегально перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16.03.2012р. № 3 зазначено, що визначений у частині 2 статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» обов'язок осіб, які з наміром бути визнані біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнули державний кордон України, повинні без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, необхідно розуміти як такий, що здійснений сумлінно, за першої можливості, тобто без необґрунтованих затримок.

Однак, за наявними в матеріалах справи доказами, а також як зазначив сам позивач під час розгляду справи, із заявою про отримання статусу біженця або особою, яка потребує додаткового захисту він звернувся із порушенням вимог спеціального Закону, з підстав відсутності необхідності у такому зверненні та отримання документів на право перебування на території України від Міжнародної неурядової неприбуткової організації «ХАЙЕС Інкорпотейтед».

За таких обставин Окружний адміністративний суд міста Києва приходить до висновку, що рішення відповідача від 05 квітня 2013 року № 219-13 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є правомірним, обґрунтованим та таким, що прийняте уповноваженим органом в порядку та спосіб, визначений чинним законодавством України.

Аналогічних висновків дійшов Київський апеляційний адміністративний суд у постанові від 15 травня 2013 року у справі №2а-9187/12/2670.

Частиною 1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Згідно з частиною 1 статті 69 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

Відповідно до статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування. Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.

Частиною 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Доказів, які б спростовували доводи відповідача, позивач суду не надав.

Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, Окружний адміністративний суд міста Києва вважає позовні вимоги необґрунтованими а позов таким, що не підлягають задоволенню.

Враховуючи вищевикладене, керуючись статтями 69, 70, 71, 158-163 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва,

П О С Т А Н О В И В:

У задоволенні позову відмовити.

Постанова набирає законної сили відповідно до статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя - А.І. Савченко

Судді: Н.А. Добрівська

Б.В. Санін