Рішення № 32314721, 20.05.2013, Шевченківський районний суд міста Києва

Справа № 2610/28236/2012

Провадження №2/761/234/2013

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

20 травня 2013 року Шевченківський районний суд м. Києва у складі:

головуючого судді Юзькової О.Л.,

при секретарях Іовенко М.В., Подмазко О.Д.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві в приміщенні суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства енергетики та вугільної промисловості України, третя особа: Державне підприємство «Регіональне виробниче об'єднання «Укрвуглеекологія» про стягнення грошових коштів,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулась до суду з вимогами про стягнення з Міністерства енергетики та вугільної промисловості України на її користь цивільного боргу у сумі розміром 6997 гривань 68 копійок, а також за захистом її законних інтересів та прав. Свої вимоги мотивує тим, що з березня 2009 року працювала на посаді сторожа Селидівської автоколони в м. Українськ, яка входила до структури державного підприємства «Регіональне виробниче об'єднання «Укрвуглеекологія». В свою чергу, державне підприємство «Регіональне виробниче об'єднання «Укрвуглеекологія» на той час входило до структури Міністерства вугільної промисловості, відповідно до наказу Міністерства вугільної промисловості України «Про затвердження переліку державних підприємств та господарських товариств, що належать до сфери управління Мінвуглепрому» від 24 листопада 2005 року за № 40. 27.10.2009 року господарським судом Луганської області по справі № 21/23б(22/100б) було винесено постанову про визнання державного підприємства «Регіональне виробниче об'єднання «Укрвуглеекологія» банкрутом, відкрито щодо нього ліквідаційну процедуру (яка триває до сьогодні) та призначено ліквідатора Іванову Н.М. 01.11.2009 року між ОСОБА_1 та ліквідатором державного підприємства «Регіональне виробниче об'єднання «Укрвуглеекологія» Івановою Н.М. було переукладено трудовий договір. Відповідно до положень пункту 1.1 трудового договору ОСОБА_1 забезпечувала охорону майна державного підприємства «Регіональне виробниче об'єднання «Укрвуглеекологія», яке повинно було сплачувати їй за це, заробітну плату у сумі 800 гривень, з урахуванням положень пункту 2.1 трудової угоди і в передбачені чинним законодавством України порядку та строки. За час трудової діяльності ОСОБА_1 на посаді сторожа Селідовськой автоколони м. Українськ, у державного підприємства «Регіональне виробниче об'єднання «Укрвуглеекологія» виникла заборгованість перед ОСОБА_1 з нарахованої їй, але не виплаченої заробітної плати. В березні 2010 року ОСОБА_1 було звільнено з займаної посади у зв'язку із початком ліквідації державного підприємства «Регіональне виробниче об'єднання «Укрвуглеекологія», без виплати належних їй сум заробітної плати. Відповідно до положень пункту 3 статті 14 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14.05.1992 року за № 2343-XII, ліквідатор підприємства надіслав на адресу ОСОБА_1 лист про те, що її включено до реєстру вимог кредиторів по справі за № 21/23б(22/100б) із заборгованістю підприємства перед нею у розмірі 6997 гривень 68 копійок. Позивач зазначає, що на момент подачі позову заборгованість виплачена не була. Зважаючи на практику Європейського суду, чинне законодавство України , зокрема, положень Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» просить суд стягнути заборгованість по заробітній платі з відповідача.

В судовому засіданні представник позивача підтримав заявлені вимоги, просив задовольнити з підстав зазначених в позові.

Представник відповідача заперечував проти задоволення позову. Пояснив в судовому засіданні, що ДП «РВО «Укрвуглеекологія» є окремою юридичною особою, самостійно здійснює господарську діяльність у межах визначених Статутом та законодавством, та у відповідності з останнім несе відповідальність за невиконання своїх власних зобов'язань. Міністерство хоча і є засновником ДП «Укрвуглеекологія», однак, воно не відповідає по зобов'язанням останнього. Крім того Міністерство є державною установою, яка утримується за рахунок бюджетних коштів і здійснює свої видатки в межах встановленого бюджетного фінансування, кошти мають цільове призначення і використовуються відповідно до затвердженого кошторису. Цільових бюджетних програм, відповідно до яких можливо фінансування витрат на погашення заборгованості за зобов'язаннями підприємств, щодо яких відповідач здійснює управління корпоративними правами Законом України «Про державний бюджет України на 2013 рік» не передбачено. Таким чином вимоги ОСОБА_1 є необґрунтованими та такими що не відповідають законодавству.

Ліквідатор ДП «Укрвуглеекологія» Н.М. Іванова повідомила суд, що ухвалою господарського суду Луганської області № 21/23б-(22/100б) від 21.12.2010 р. її повноваження ліквідатора державного підприємства зупинено.

Вислухавши пояснення учасників процесу, дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позов підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Встановлено і не заперечується сторонами, що ОСОБА_1 березня 2009 року працювала на посаді сторожа Селидівської автоколони в м. Українськ, яка входила до структури державного підприємства «Регіональне виробниче об'єднання «Укрвуглеекологія».

Також не оспорювалось сторонами, що державне підприємство «Регіональне виробниче об'єднання «Укрвуглеекологія» на той час входило до структури Міністерства вугільної промисловості, відповідно до наказу Міністерства вугільної промисловості України «Про затвердження переліку державних підприємств та господарських товариств, що належать до сфери управління Мінвуглепрому» від 24 листопада 2005 року за № 40.

Як вбачається з матеріалів справи, 27.10.2009 року господарським судом Луганської області по справі № 21/23б(22/100б) було винесено постанову про визнання державного підприємства «Регіональне виробниче об'єднання «Укрвуглеекологія» банкрутом, відкрито щодо нього ліквідаційну процедуру та призначено ліквідатора Іванову Н.М.

01.11.2009 року між ОСОБА_1 та ДП «Регіональне виробниче об'єднання «Укрвуглеекологія», в особі ліквідатора Іванової Н.М. було переукладено трудовий договір, за умовами якого ОСОБА_1 взяла на себе зобов'язання забезпечувати охорону майна державного підприємства та отримувати за виконану роботу заробітну плату у сумі 800 гривень в передбачені чинним законодавством України порядку та строки.

Як свідчить довідка Державного підприємства № 387 від 26.03.2010 р. станом на день видачі довідки заборгованість підприємства перед ОСОБА_1 становить 6 997,68 грн.

В подальшому, а саме в березні 2010 р. позивача було звільнено з займаної посади. На момент розгляду справи, сторонами не надано доказів виконання зобов'язань щодо виплати вищезазначеної заборгованості.

Відповідно до Указу Президента «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» від 09.12.2010 року за № 1085/2010, Міністерство вугільної промисловості України перетворено в Міністерство енергетики та вугільної промисловості України.

Згідно до положень наказу Міністерства енергетики та вугільної промисловості України від 01.04.2011 року № 39, зазначене Міністерство прийняло державне підприємство «Регіональне виробниче об'єднання «Укрвуглеекологія» на баланс, та розпочало здійснювати його фінансове і адміністративне управління.

Як свідчать матеріали справи, 08 червня 2012 року, наказом Міністерства енергетики та вугільної промисловості України № 405 було встановлено новий перелік, відповідно до якого, державне підприємство «Регіональне виробниче об'єднання «Укрвуглеекологія» також віднесено до сфери управління Міністерства енергетики та вугільної промисловості України.

Заперечуючи проти позову, представник відповідача посилався на положення чинного законодавства України, відповідно до вимог якого, ДП «Регіональне виробниче об'єднання «Укрвуглеекологія» є окремою юридичною особою, яка самостійно відповідає по наявним зобов'язанням.

Так, за приписами ст. 96 ЦК України юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями.

За положеннями ч. 5 ст.74 ГК України, держава та орган, до сфери управління якого входить державне комерційне підприємство, не несуть відповідальності за його зобов'язаннями, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

З іншого боку, відповідно до положень пункту 3 розділу Х Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року за № 55-XII, яка належить до актів конституційного законодавства, та положень статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 року за № 1906-IV, в Україні закріплено принцип пріоритету загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права, відповідно до яких, в разі, якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, - то застосовуються правила міжнародного договору.

07.07.1997 року Верховною Радою України прийнято закон України за N 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», які відповідно до положень статті 9 Конституції України стали частиною національного законодавства України.

В свою чергу, відповідно до положень Протоколу № 1 до цієї Конвенції, не можуть застосовуватися норми внутрішньодержавних нормативно-правових актів (за винятком норм конституційних актів), що суперечать цим положенням.

Крім того, відповідно до положень статті 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, до якої Україна приєдналась згідно указу Президії Верховної Ради Української РСР «Про приєднання Української Радянської Соціалістичної Республіки до Віденської конвенції про право міжнародних договорів» від 14 квітня 1986 року за № 2077-XI, яка також є частиною внутрішнього законодавства України, не можна посилатись на положення внутрішнього права України, як на виправдання для невиконання умов Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року і протоколів до неї.

При цьому, відповідно до положень статті 26 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, положення Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року та протоколів до неї є обов'язковими для держави Україна і повинні добросовісно виконуватись на всій її території.

На підставі вищевикладеного суд вважає, що положення Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року та Протоколу № 1 до неї, мають першочергово застосовуватись перед положеннями норм національного законодавства.

Для забезпечення належного виконання сторонами Конвенції своїх зобов'язань було створено Європейський суд з прав людини.

Згідно положень статті 32 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, юрисдикція Європейського суду з прав людини поширюється на всі питання тлумачення і застосування цієї Конвенції та протоколів до неї.

Вищезазначені тлумачення містяться у рішеннях, що постановляє Європейський суд з прав людини. Відповідно до положень статті 46 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Україна, як сторона цієї Конвенції, зобов'язалась виконувати рішення Європейського суду з прав людини.

Положеннями статті 19 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року за № 3477-IV, Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 року та практику Європейського суду з прав людини визнано джерелом права в Україні та покладено на суди обов'язок при здійсненні судочинства застосовувати у своїх рішеннях тлумачення Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, які надані Європейським судом з прав людини.

В положеннях пункту 53 Рішення по справі «Сичов проти України» (справа за заявою № 4773/02), Європейський суд з прав людини зазначає, що держава несе відповідальність за недотримання своїх обов'язків, передбачених положеннями статті 1 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, щодо забезпечення збереження, закріплених цією Конвенцією та Протоколом № 1 до неї, прав та свобод на національному рівні для кожного, хто знаходиться під їх юрисдикцією. Таким чином, Україна, в особі її уповноважених органів, несе відповідальність за належне дотримання прав ОСОБА_1 на безперешкодне користування належними йому коштами.

Зазначена позиція Європейського суду з прав людини знаходить подальший розвиток у положеннях пункту 41 Рішення по справі «Ромашов проти України» (справа за заявою №67534/01), в якому Європейський суд з прав людини зазначає, що держава відповідальна за борги державних підприємств - юридичних осіб, що контролюються нею фінансово чи адміністративно.

Більш того, у положеннях пунктів 14 - 16 Рішення по справі «Волков проти України» (справа за заявою № 8794/04), Європейський суд з прав людини відхилив заяву уряду України про те, що держава не може бути відповідальною за відсутність коштів державного підприємства, оскільки їй належали лише 50,57 % акцій товариства і вона не могла визначати й контролювати його діяльність. При цьому, Європейський суд з прав людини зазначив, що він уже відхиляв такі ж аргументи Уряду в багатьох своїх рішеннях (див., наприклад, рішення від 29 червня 2004 року у справі «Войтенко проти України» (Voїtenko c. Ukraine), заява № 18966/02, пп. 31 і 35; справу Ромашова (Romachov), згадану вище, п. 27) та не вбачає підстав, за яких він міг би дійти іншого висновку в цій справі.

Аналогічне твердження Європейського суду з прав людини наведено у положеннях пункту 25 Рішення по справі «Станковська проти України» (за заявкою № 20984/04), де «Суд повторює, що він вже встановлював, що держава є відповідальною за борги державного підприємства, не дивлячись на те, що підприємство є окремою юридичною особою».

До того ж, в положеннях пункту 43 Рішення по справі «Ромашов проти України» (справа за заявою №67534/01), Європейський суд з прав людини робить висновок про те, що органи державної влади не можуть посилатися на брак грошових коштів як на виправдання невиплати боргу.

При цьому, в положеннях пункту 53 Рішення по справі «Сичов проти України» (справа за заявою № 4773/02), Європейський суд з прав людини зазначає, що держава не може уникати відповідальності за порушення прав, гарантованих Конвенцією про захист прав і основних свобод людини 1950 року та Протоколом № 1 до неї, згідно правила «ratione personae», шляхом делегування своїх обов'язків приватним органам або особам, тобто ліквідаційній комісії підприємства.

У положеннях пункту 63 Рішення по справі «Маркс проти Німеччини» від 13.06.1979 року, Європейським судом з прав людини додатково розтлумачено зміст положень пункту 1 статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, як визнання права будь-якої особи на безперешкодне користування своїм майном.

Таким чином, суд вважає, що відповідно до положень пункту 1 статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, за ОСОБА_1 закріплено та визнано право на мирне володіння належними їй на праві власності коштами, що були нараховані в якості заробітної плати державним підприємством «Регіональне виробниче об'єднання «Укрвуглеекологія».

Крім того, закріплене у положеннях пункту 1 статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року за ОСОБА_1 право відповідає конституційним нормам, оскільки відповідно до положень статті 41 Конституції України, ОСОБА_1 має право вільно володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.

Таким чином, відповідно до положень Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року та Протоколу № 1 до неї, ОСОБА_1 має беззаперечне право на безперешкодне користування належними їй коштами, зокрема тими, що були їй нараховані державним підприємством в якості заробітної плати, але на даний час не виплачені.

У зв'язку із вищезазначеним, на думку суду, держава Україна, яка здійснює фінансове та адміністративне управління державним підприємством «Регіональне виробниче об'єднання «Укрвуглеекологія», несе відповідальність в особі її уповноважених органів перед ОСОБА_1 за невиконані зобов'язання цього підприємства та за порушення прав ОСОБА_1 на мирне володіння та вільне користування належними їй коштами, відповідно до положень пункту 1 статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року.

В свою чергу, відповідно до положень пункту 2 статті 1 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» від 7 жовтня 2010 року за № 2591-VI, виконавчу владу в Україні здійснює Кабінет Міністрів України безпосередньо та через міністерства.

Згідно положень абзацу 4 підпункту 1 пункту 1 статті 20 цього Закону, Кабінет Міністрів України делегує відповідним міністерствам окремі повноваження щодо управління об'єктами державної власності.

При цьому, відповідно до вимог пункту 4 Положення про Міністерство енергетики та вугільної промисловості України, затвердженого Указом Президента України від 06 квітня 2011 року за № 382, це міністерство безпосередньо здійснює управління об'єктами державної власності, що належать до сфери його управління.

За таки обставин, враховуючи, що державне підприємство «Регіональне виробниче об'єднання «Укрвуглеекологія» на сьогодні належить до сфери управління Міністерства енергетики та вугільної промисловості України, яке є правонаступником Міністерства вугільної промисловості України, що в свою чергу, безпосередньо здійснювало від імені держави фінансове та адміністративне управління цим підприємством на момент виникнення заборгованості підприємства перед ОСОБА_1, а тому приходить до висновку щодо задоволення позову.

Розподіляючи судові витрати, суд керується положеннями ст. 88 ЦПК України.

Виходячи з наведеного, керуючись ст.ст. 3,11,57,60,88,212-215 ЦПК України, Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року і Протоколу № 1 до неї, ст.19 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суд -

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити

Стягнути з Міністерства енергетики та вугільної промисловості України (код ЄДРПОУ 00013741) на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1) суму у розмірі 6 997 грн. 68 коп.

Стягнути з Міністерства енергетики та вугільної промисловості України (код ЄДРПОУ 00013741) на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1) судовий збір у розмірі: 198 грн. 00 коп.

Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду м. Києва шляхом подачі апеляційної скарги через Шевченківський районний суд м. Києва протягом десяти днів з дня проголошення рішення.

Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання його копії.

Рішення набирає законної сили в разі закінчення вищезазначених строків або якщо його не скасовано після розгляду справи судом апеляційної інстанції.

Суддя: