Рішення № 32220400, 25.06.2013, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 910/8137/13 25.06.13

за позовом заступника прокурора міста Києва

до 1) Київської міської ради

2) товариства з обмеженою відповідальністю «Житло-буд»

третя особа на стороні позивача, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору Олександрівська клінічна лікарня міста Києва

про визнання незаконним та скасування рішення в частині, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, визнання відсутності права, повернення земельної ділянки

Суддя Удалова О.Г.

за участю представників учасників процесу:

від прокуратури Лядецька Л.В. (за довіреністю)

від відповідача-1 не з'явились

від відповідача-2 Салко О.В. (за довіреністю)

від третьої особи Ліліченко М.В. (за довіреністю)

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

До Господарського суду м. Києва звернувся заступник прокурора м. Києва з позовом до Київської міської ради, товариства з обмеженою відповідальністю «Житло-Буд» про визнання незаконним та скасування п. 1 рішення Київської міської ради (відповідач-1) від 10.07.2003р № 638-5/798 «Про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею» (зі змінами, внесеними рішеннями Київради від 23.12.2003 р. №323/1198 та від 21.10.2004 р. № 598/2008); визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, укладеного відповідачами 07.07.2004 р. та зареєстрованого 13.08.2004 р. за № 82-6-00224; визнання відсутності у товариства з обмеженою відповідальністю «Житло-Буд» (далі - відповідач-2) права користування земельною ділянкою площею 0,4357 га, кадастровий номер 8000000000:82:026:0039, що розташована на вул. Шовковичній, 39/1-а у Печерському районі м. Києва; зобов'язання відповідача-2 повернути на користь відповідача-1 вказану земельну ділянку.

У позовній заяві зазначено, що Державна інспекція сільського господарства України як орган, наділений функціями контролю за використанням і охороною земель відповідно до Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель», не наділена законом повноваженнями звертатися до суду з позовами. У зв'язку з цим позов пред'являється прокурором як позивачем відповідно до ч. 2 ст. 29 ГПК України.

Позовні вимоги мотивовані наступним.

Відповідно до п. 1 рішення відповідача-1 від 10.07.2003 р. № 638-5/798 (зі змінами, внесеними рішеннями Київської міської ради від 23.12.2003 р. № 323/1198 та від 21.10.2004 р. № 598/2008) припинено Центральній клінічній лікарні право користування частиною земельної ділянки площею 0,45 га, відведеної відповідно до рішення виконавчого комітету Київської міської ради депутатів трудящих від 22.03.1965 р. № 1960, передано відповідачу-2, за умови виконання п. 1.1. рішення, в довгострокову оренду строком на 15 років земельну ділянку площею 0,45 га для будівництва, експлуатації та обслуговування житлового будинку на вул. Шовковичній, 39/1-а у Печерському районі м. Києва за рахунок земель запасу та громадської забудови.

На виконання зазначеного рішення відповідача-1 від 10.07.2003 р. між відповідачами 07.07.2004 р. було укладено договір оренди земельної ділянки площею 0,45 га для будівництва, експлуатації та обслуговування житлового будинку на вул. Шовковичній, 39/1-а у Печерському районі м. Києва. Договір зареєстровано Головним управлінням земельних ресурсів 13.08.2004 р. за № 82-6-00224.

Як зазначено у позовній заяві, спірне рішення прийнято відповідачем-1 з порушенням вимог, встановлених чинним законодавством України. Зокрема, проект відведення земельної ділянки не погоджено уповноваженими органами влади, зазначений проект складено щодо земельної ділянки по вул. Шовковичній, 39/1 (а не 39/1-а), не виконано умови, викладені в погодженні природоохоронного органу та органу охорони культурної спадщини, щодо земельної ділянки не було розроблено детальний план території, право користування Центральної міської клінічної лікарні на земельну ділянку припинено без згоди землекористувача на вилучення, не було отримано висновок державної землевпорядної експертизи.

Оскільки п. 1 рішення відповідача-1 є незаконним, то й укладений на його виконання договір оренди земельної ділянки від 07.07.2004 р. підлягає визнанню недійсним.

Ухвалою від 23.05.2013 р. розгляд справи було відкладено на 06.06.2013 р.

06.06.2013 р. Олександрівську клінічну лікарню м. Києва допущено до участі у справі як третю особу на стороні позивача, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору.

Відповідач-1 у судові засідання не з'явився, хоча про час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, відзиву на позов не подав.

Відповідач-2 проти позовних вимог заперечив з підстав, викладених в поясненнях. Сторона просила припинити провадження у справі в частині вимог про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, а також застосувати позовну давність до позовних вимог прокурора.

Третя особа підтримала позовні вимоги з мотивів, викладених у поясненнях, та просила задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

У судовому засідання 25.06.2013 р. було оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши надані учасниками процесу документи та матеріали, заслухавши пояснення представників прокуратури, відповідача та третьої особи, всебічно та повно з'ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги і заперечення, об'єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив:

Пунктом 1 рішення Київської міської ради від 10.07.2003 р. № 638-5/798 припинено Центральній клінічній лікарні право користування частиною земельної ділянки площею 0,45 га, відведеної відповідно до рішення виконавчого комітету Київської міської Ради депутатів трудящих від 22.03.1965 р. № 1960 «Про відвод земельної ділянки Київській міській лікарні ім. Жовтневої революції в Печерському районі» (лист-згода від 05.06.2002 р. № 45/60), та зараховано зазначену земельну ділянку до земель запасу житлової та громадської забудови; затверджено проект відведення земельної ділянки товариству з обмеженою відповідальністю «Житло-Буд» для будівництва, експлуатації та обслуговування житлового будинку на вул. Шовковичній, 39/1-а у Печерському районі м. Києва; передано товариству з обмеженою відповідальністю «Житло-Буд», за умови виконання п. 1.1. цього рішення, в довгострокову оренду строком на 15 років земельну ділянку площею 0,45 га для будівництва, експлуатації та обслуговування житлового будинку на вул. Шовковичній, 39/1-а у Печерському районі м. Києва за рахунок земель запасу та громадської забудови.

Згідно зі змінами відповідно до рішень Київської міської ради від 23.12.2003 р. № 323/1198 та від 21.10.2004 р. № 598/2008, зокрема, абзац 4 пункту 1 викладено в такій редакції: «Передати товариству з обмеженою відповідальністю «Житло-Буд», за умови виконання п. 1.1. цього рішення, в довгострокову оренду на 15 років земельну ділянку площею 0,45 га для будівництва, експлуатації та обслуговування житлового будинку на вул. Шовковичній, 39/1-а у Печерському районі м. Києва за рахунок земель запасу житлової та громадської забудови».

На виконання вказаного рішення між відповідачем-1 та відповідачем-2 07.07.2004 р. укладено договір оренди земельної ділянки площею 0,45 га для будівництва, експлуатації та обслуговування житлового будинку на вул. Шовковичній, 39/1-а у Печерському районі м. Києва, який зареєстрований Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) 13.08.2004 р. за № 82-6-00224.

Спірне рішення прийнято відповідачем-1 на підставі заяви Центральної міської клінічної лікарні вих. № 45/60 від 05.06.2002 р., якою надано згоду на припинення права користування земельною ділянкою під будівництво житлового будинку.

Стаття 141 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) визначає виключний перелік підстав припинення права користування земельною ділянкою, якими є: а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; в) припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; д) систематична несплата земельного податку або орендної плати.

Відповідно до ст. 142 ЗК України припинення права власності на земельну ділянку у разі добровільної відмови власника землі на користь держави або територіальної громади здійснюється за його заявою до відповідного органу.

Припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки.

Добровільна відмова від права користування земельною ділянкою є наслідком вільного волевиявлення особи, змістом якого є відмова від свого права використання земельної ділянки.

З огляду на зазначені матеріали справи, суд дійшов висновку, що Центральна міська клінічна лікарня надала добровільну відмову від права користування земельною ділянкою площею 0,45 га за адресою: м. Київ, вул. Шовковична, 39/1-а.

Стосовно порушення порядку вилучення земельної ділянки, необхідно вказати на наступне.

Згідно з ч. 1, 2 ст. 149 ЗК України земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень.

Відповідно до ч. 2 ст. 150 ЗК України земельні ділянки особливо цінних земель, що перебувають у державній або комунальній власності, можуть вилучатися (викуплятися) для будівництва об'єктів загальнодержавного значення, доріг, ліній електропередачі та зв'язку, трубопроводів, осушувальних і зрошувальних каналів, геодезичних пунктів, житла, об'єктів соціально-культурного призначення, нафтових і газових свердловин та виробничих споруд, пов'язаних з їх експлуатацією, за постановою Кабінету Міністрів України або за рішенням відповідної місцевої ради, якщо питання про вилучення (викуп) земельної ділянки погоджується Верховною Радою України.

Як вбачається з листа вих. № 45/60 від 05.06.2002 р., Центральна міська клінічна лікарня надала згоду саме на добровільне припинення права користування земельною ділянкою, а не на вилучення.

Крім того, Центральна міська клінічна лікарня не мала права постійного користування на земельну ділянку, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 126 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державним актом.

У зв'язку з цим до даних правовідносин не можуть бути застосовані норми ст.ст. 149, 150 ЗК України, які стосуються саме вилучення земельних ділянок із постійного користування.

На підставі зазначеного листа відповідачем-1 правомірно припинено право користування Центральної міської клінічної лікарні земельною ділянкою в порядку п. а) ст. 141 ЗК України, а земельну ділянку зараховано до земель запасу житлової та громадської забудови.

Відповідно до ч. 6 ст. 123 ЗК України проект відведення земельної ділянки погоджується із землекористувачем, органом по земельних ресурсах, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органами архітектури та охорони культурної спадщини і після одержання висновку державної землевпорядної експертизи по об'єктах, які їй підлягають, подається до відповідної державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради, які розглядають його у місячний строк і, в межах своїх повноважень, визначених цим Кодексом, приймають рішення про надання земельної ділянки.

Як вбачається з матеріалів справи, проект відведення земельної ділянки в оренду відповідача-2, розроблений КП «Київській міський центр земельного кадастру та приватизації землі», було погоджено наступними органами:

- Головним управлінням містобудування, архітектури та дизайну міського середовища (висновок вих. №19-338 від 09.06.2003 р.);

- Головним державним санітарним лікарем м. Києва (лист вих. №4407 від 23.06.2003 р.);

- Державним управлінням екології та природних ресурсів в м. Києві (Висновок №1010, вих. №08-8-20/5087 від 26.06.2003 р.);

- Головним управлінням земельних ресурсів (Висновок вих. №03-21/1092-13 від 02.07.2003 р.);

- Головним управлінням охорони культурної спадщини та реставраційно-відновлювальних робіт (лист вих. 3136 від 17.06.2003 р.).

Крім того, як встановлено постановою Вищого господарського суду України від 29.12.2010 р. у справі № 16/201-21/74, проект відведення було погоджено листом Міністерства культури і мистецтв України вих. № 22-6618/18 від 24.10.2003 р. як органом охорони культурної спадщини.

При цьому зазначені вище висновки та листи надані на погодження саме відведення земельної ділянки в оренду відповідача-2. У зв'язку з цим спростовується твердження позивача про те, що вказані погодження стосуються стадії вибору земельної ділянки.

Не заслуговує на увагу також припущення позивача про те, що проект відведення розроблено стосовно земельної ділянки по вул. Шовковичній, 39/1, тоді як спірним рішенням відповідача-1 в оренду відповідача-2 передано земельну ділянку по вул. Шовковичній, 39/1-а.

Системний аналіз проекту відведення в цілому, у тому числі висновків та погоджень, ситуаційних та кадастрових планів, дає підстави стверджувати, що проект розроблено щодо земельної ділянки площею 0,4357 га, кадастровий номер 8000000000:82:026:0039, що розташована на вул. Шовковичній, 39/1-а у Печерському районі м. Києва.

На думку позивача, однією з підстав для скасування рішення є невиконання умови, викладеної у висновку Державного управління екології та природніх ресурсів вих. № 08-8-20/5087 від 26.06.2003 р., про забезпечення інформування населення про заплановане будівництво з метою врахування громадської думки.

Як вбачається зі згаданого висновку, умова про необхідність інформування населення стосується будівництва, а не відведення земельної ділянки, і саме до початку розробки проектної документації будівництва слід надати публікацію в засоби масової інформації.

Відповідно до розпорядження Київської міської державної адміністрації № 979 від 17.05.2002 р. «Про внесення змін та доповнень до рішення Виконкому Київської міської Ради народних депутатів від 16.07.1979 р. № 920 «Про уточнення меж історико-культурних заповідників і зон охорони пам'яток історії та культури в м. Києві» земельна ділянка, надана в оренду відповідача-2, розташована в зоні регулювання забудови першої категорії.

Стаття 32 Закону України «Про охорону культурної спадщини» встановлює, що з метою захисту традиційного характеру середовища окремих пам'яток, комплексів (ансамблів) навколо них повинні встановлюватися зони охорони пам'яток: охоронні зони, зони регулювання забудови, зони охоронюваного ландшафту, зони охорони археологічного культурного шару.

Відповідно до п. 8 постанови Кабінету Міністрів України від 13.03.2002 р. № 318 «Про затвердження Порядку визначення меж та режимів використання історичних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності на території історичних ареалів населених місць» опрацюванню проектної документації на будівництво, реконструкції будівель і споруд у межах історичних ареалів повинно передувати розроблення історико-містобудівних обґрунтувань.

Вказана норма, на яку посилається позивач як на підставу для скасування спірного рішення, стосується саме опрацювання проектної документації на будівництво, реконструкцію будівель і споруд і не стосується відведення земельних ділянок у користування.

Господарський суд не бере до уваги посилання позивача на те, що відповідач-1 незаконно розпорядився земельною ділянкою без розроблення детального плану території на спірну земельну ділянку.

Відповідно до ст. 39 ЗК України використання земель житлової та громадської забудови здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням державних стандартів і норм, регіональних та місцевих правил забудови.

Згідно з ч. 2 ст. 17 Закону України «Про основи містобудування» містобудівна документація є основою для вирішення питань раціонального використання територій, регулювання розселення, підготовки обґрунтованих пропозицій щодо встановлення та зміни меж населених пунктів, підготовки вихідних даних для розробки землевпорядної документації, вирішення питань щодо розташування та проектування нового будівництва, здійснення реконструкції, реставрації, капітального ремонту об'єктів містобудування та упорядкування територій, вирішення питань вибору, вилучення (викупу), надання у власність чи користування земель для містобудівних потреб.

Однак, на моменту прийняття відповідачем-1 рішення від 10.07.2003 р. ЗК України та інші законодавчі акти не встановлювали прямої заборони на надання земельних ділянок у власність або в користування за відсутності детального плану територій.

Як було вказано вище, відповідно до ч. 6 ст. 123 ЗК України затвердженню проекту відведення земельної ділянки відповідною державною адміністрацією або сільською, селищною, міською радою передує отримання висновку державної землевпорядної експертизи по об'єктах, які їй підлягають.

Відповідно до п. 1.2. наказу Державного комітету України по земельних ресурсах від 11.03.1997 р. № 39 «Про затвердження Положення про здійснення державної землевпорядної експертизи» об'єктами державної землевпорядної експертизи є усі види передпроектних та проектних розробок (програми, техніко-економічні обґрунтування (ТЕО), схеми, проекти, надалі - проектна документація), пов'язані з регулюванням земельних відносин, проведенням землеустрою, використанням і охороною земель, веденням державного земельного кадастру та моніторингу земель).

Норми п.п. 1.4, 1.5. вказаного наказу встановлюють, що державна землевпорядна експертиза проводиться визначеними підрозділами або уповноваженими на те фахівцями Держкомзему України, Держкомзему Автономної Республіки Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь земельних ресурсів із залученням, у разі необхідності, вчених та спеціалістів інших державних органів, наукових та проектних установ.

Державна землевпорядна експертиза проводиться з урахуванням вимог Земельного кодексу України, інших законодавчих і нормативних актів України, а також цього Положення.

З огляду на вказані норми законодавства України, чинного на момент прийняття спірного рішення, проект відведення земельної ділянки в оренду відповідача-2 підлягав державній землевпорядній експертизі.

При цьому в матеріалах справи відсутній позитивний висновок державної землевпорядної експертизи проекту відведення земельної ділянки в оренду відповідача-2, що свідчить про порушення відповідачем-1 вимог ч. 6 ст. 123 ЗК України та наказу Держкомзему України від 11.03.1997 р. № 39 при прийнятті спірного рішення від 10.07.2003 р.

Рішенням Господарського суду м. Києва від 17.01.2013 р. у справі № 6/190 за позовом заступника прокурора м. Києва в інтересах держави в особі Державного комітету України з земельних ресурсів до Київської міської ради, ТОВ «Житло-Буд», третя особа - Олександрівська клінічна лікарня міста Києва, позовні вимоги задоволено повністю - визнано договір оренди земельної ділянки від 07.07.2004 р., укладений між Київською міською радою та товариством з обмеженою відповідальністю «Житло-Буд», недійсним та припинено на майбутнє.

Рішення обґрунтовано тим, що постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 21.12.2011 р. у справі № 2а-6214/11/2670, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суд від 21.06.2012 р., визнано протиправним та скасовано п. 1 рішення Київської міської ради від 10.07.2003 р. № 638-5/798 «Про надання та вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею».

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 04.04.2013 р. у справі № 6/190 скасовано рішення Господарського суду м. Києва від 17.01.2013 р. у вказаній справі, прийнято нове рішення, яким відмовлено в задоволенні позовних вимог.

Постанова апеляційного суду обґрунтована тим, що ухвалою Вищого адміністративного суду України від 28.03.2013 р. у справі № К/9991/80440/12 зазначені судові акти у справі № 2а-6214/11/2670 скасовано, а позовну заяву прокурора залишено без розгляду, що спростувало доводи судів, покладені в основу рішень.

Норма п. 1-1 ч. 1 ст. 80 ГПК України встановлює, що господарський суд припиняє провадження у справі, якщо є рішення господарського суду або іншого органу, який в межах своєї компетенції вирішив господарський спір між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав.

Пунктом 4.5. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 р. № 18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» роз'яснено, що припинення провадження у справі на підставі пункту 2 частини другої статті 80 ГПК можливе за умов, якщо рішення господарського суду або іншого органу, який вирішив господарський спір між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав, набрало законної сили, не змінено і не скасовано у відповідній частині в передбаченому законом порядку. За відсутності таких умов заінтересована особа вправі звернутися з позовом до господарського суду на загальних підставах.

Необхідно вказати, що підставою позову є обставини, якими позивач обґрунтовує свої позовні вимоги

Підставою позову у справі № 6/190 про визнання недійсним договору оренди є нечинність п. 1 рішення відповідача-1 від 10.07.2003 р. відповідно до постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 21.12.2011 р. у справі № 2а-6214/11/2670, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суд від 21.06.2012 р. У зв'язку зі скасуванням вказаних рішень адміністративних судів у задоволенні позовних вимог прокурора було відмовлено. У той же час, питання законності прийняття оскаржуваного рішення відповідача-1 у справі № 6/190 взагалі не досліджувалися.

З огляду на різні підстави позовів, заява відповідача-2 про припинення провадження у даній справі у частині визнання недійсним договору оренди земельної ділянки не підлягає задоволенню.

Стосовно застосування позовної давності до спірних правовідносин у справі слід відзначити наступне.

Відповідно до п. 6 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України правила Цивільного кодексу України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.

Беручи до уваги, що оскаржуване рішення відповідача-1 прийнято 10.07.2003 р. і строк позовної давності, встановлений Цивільним кодексом УРСР від 18.07.1963 р., не сплив, то до даних правовідносин слід застосовувати правила ЦК України.

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно зі ст.ст. 257, 258 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю.

У п. 1.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» від 29.05.2013 р. № 10 роз'яснено, що оскільки закон (пункт 10 частини другої статті 16, стаття 21 ЦК України, абзац третій частини другої статті 20 ГК України) визначає визнання недійсними актів державних та інших органів, що суперечать законодавству і порушують права та законні інтереси осіб, як спосіб захисту цивільних прав, то до позовних заяв юридичних осіб і зазначених громадян про визнання недійсними таких актів застосовується загальна позовна давність (з урахуванням, водночас, викладеного в підпункті 3 пункту 5 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» від 20.12.2011 № 4176-VI).

Згідно з п. 2 Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» від 20.12.2011 р., який набув чинності 13.01.2013 р., у Цивільному кодексі України виключено пункт 4 частини 1 статті 268, згідно з яким позовна давність не поширюється на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право.

Норма пп. 3 п. 5 р. ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» вказаного закону встановлює, що протягом трьох років з дня набрання чинності даним законом особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акту органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено право власності або інше речове право особи.

Таким чином, умовами застосування норми пп. 3 п. 5 р. ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» є звернення власника або іншої особи, право власності або інше речове право якої порушено, про визнання незаконним акта органу влади.

Відповідно до ч. 3 ст. 2 ГПК України прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до господарського суду прокурор зазначає про це в позовній заяві.

Згідно з п. 2 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999 р. № 3-рп/99 у справі за конституційним поданням Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень ст. 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтереси держави в арбітражному суді) під поняттям «орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах» потрібно розуміти орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади.

Норми ч. 1, 2 ст. 29 ГПК України встановлюють, що прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави, в якій зазначено про відсутність органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, або про відсутність у такого органу повноважень щодо звернення до господарського суду, прокурор набуває статусу позивача.

У позовній заяві позивач вказує, що позов подається в інтересах держави в особі Державної інспекції сільського господарства України у зв'язку з незаконністю надання відповідачу-2 земельної ділянки. Оскільки вказаний орган державної влади не має повноважень звертатися до суду з позовами, то позов пред'явлено прокурором як позивачем.

З матеріалів справи вбачається, що в даному випадку рішення відповідача-1 від 10.07.2003 р. не порушує право власності або інше речове право Державної інспекції сільського господарства України.

Натомість, відповідно до ч. 5 ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Згідно зі ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Стаття 9 Земельного кодексу України встановлює, що до повноважень Київської міської ради у галузі земельних відносин на її території належить розпорядження землями територіальної громади міста, передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до вказаного кодексу.

Пункт 12 Перехідних положень Земельного кодексу України передбачає, що до розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, та земель, на яких розташовані державні, в тому числі казенні, підприємства, господарські товариства, у статутних фондах яких державі належать частки (акції, паї), об'єкти незавершеного будівництва та законсервовані об'єкти, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради.

Виходячи з наведених норм, повноваженнями з розпорядження землями комунальної власності територіальної громади м. Києва наділена саме Київська міська рада.

Таким чином, господарський суд дійшов висновку, що норма п.п. 3 п. 5 р. ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» не підлягає застосуванню до оспорювання рішення відповідача-1 від 10.07.2003 р. у зв'язку з тим, що вказаним рішенням не порушено право власності або інше речове право як позивача, так і Державної інспекції сільського господарства України, в інтересах якої прокурор фактично звернувся до суду.

Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Як вбачається з листа вих. № 05/2-7468-08 від 04.04.2008 р., прокуратура міста Києва була обізнана про існування рішення Київської міської ради № 638-5/798 від 10.07.2003 р. у зв'язку зі вступом у справу, що знаходилась в провадженні Шевченківського районного суду м. Києва.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про прокуратуру» прокурорський нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів Кабінетом Міністрів України, міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, органами державного і господарського управління та контролю, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими Радами, їх виконавчими органами, військовими частинами, політичними партіями, громадськими організаціями, масовими рухами, підприємствами, установами і організаціями, незалежно від форм власності, підпорядкованості та приналежності, посадовими особами та громадянами здійснюється Генеральним прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами.

В силу ч. 1 ст. 19 Закону України «Про прокуратуру» предметом нагляду за додержанням і застосуванням законів є: 1) відповідність актів, які видаються всіма органами, підприємствами, установами, організаціями та посадовими особами, вимогам Конституції України та чинним законам; 2) додержання законів про недоторканність особи, соціально-економічні, політичні, особисті права і свободи громадян, захист їх честі і гідності, якщо законом не передбачений інший порядок захисту цих прав; 3) додержання законів, що стосуються економічних, міжнаціональних відносин, охорони навколишнього середовища, митниці та зовнішньоекономічної діяльності. При цьому, перевірка виконання законів проводиться за заявами та іншими повідомленнями про порушення законності, що вимагають прокурорського реагування, а за наявності приводів - також з власної ініціативи прокурора.

Крім того, відповідно до пункту 17 наказу Генерального прокурора від 4 жовтня 2011 року № 3/2 гн «Про особливості організації діяльності органів прокуратури у сферах охорони навколишнього природного середовища та земельних відносин» діяльність прокуратур щодо захисту прав громадян та інтересів держави у сфері охорони навколишнього природного середовища та земельних відносин оцінювати, виходячи із стану законності на певному напрямі; своєчасності та повноти реагування на порушення закону.

Отже, згідно з вимогами чинного законодавства та відомчих наказів Генерального прокурора України нагляд за додержанням законодавства, зокрема й у сфері земельних відносин, має здійснюватися прокурорами не епізодично, а постійно.

Господарський суд дійшов висновку, що оскільки позивач з 04.04.2008 р. знав про прийняття відповідачем-1 спірного рішення від 10.07.2003 р, то трирічний строк позовної давності сплив 04.04.2008 р.

При цьому позивачем не надано жодних доказів поважності пропуску строку позовної давності.

Зважаючи на вищевикладене, позовна вимога про скасування рішення відповідача-1 від 10.07.2003 р. не підлягає задоволенню у зв'язку зі спливом строку позовної давності, встановленої ст. 257 ЦК України.

Стосовно позовних вимог про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 07.07.2004 р., визнання відсутності у відповідача-2 права користування земельною ділянкою площею 0,45 га, зобов'язання відповідача-2 повернути на користь відповідача-1 вказану земельну ділянку, то вони є похідними і не підлягають задоволенню у зв'язку з відмовою в задоволенні вимоги про визнання незаконним та скасування рішення відповідача-1 від 10.07.2003 р.

Статтею 4-3 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Відповідно до ч. 1 ГПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Згідно з ч. 2 ст. 34 ГПК кодексу України, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Оскільки позов поданий особою, яка у встановленому порядку звільнена від сплати судового збору, відповідно до ст. 49 ГПК України, судові витрати не відшкодовуються.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 4-3, 33, 49, 82-85 ГПК України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Повне рішення складено 05.07.2013 р.

Суддя О.Г. Удалова