Рішення № 32179079, 04.07.2013, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №784/1520/13 04.07.2013 04.07.2013 04.07.2013

Провадження №22-ц/784/1484/13 Головуючий першої інстанції Долматова Г.А.

Категорія 27 Суддя-доповідач апеляційного суду Козаченко В.І.

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

4 липня 2013 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області в складі:

головуючого Козаченка В.І.,

суддів: Мурлигіної О.Я., Данилової О.О.,

при секретарі судового засідання Дубовій К.В.,

за участю: представника відповідача ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3, представника позивачки ОСОБА_4, на рішення Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 11 березня 2013 року за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про стягнення боргу за договором позики і відшкодування моральної шкоди,

В С Т А Н О В И Л А :

9 січня 2013 року ОСОБА_4 подала у суд позов до ОСОБА_5 про стягнення боргу, який витікає із договору позики, та відшкодування моральної шкоди.

Позивачка вказувала, що 17 березня 2008 року вона за договором позики надала відповідачу в борг 4 800 доларів США, які той зобов'язався повернути 17 березня 2012 року.

Посилаючись на те, що відповідач вчасно борг не повернув, а потім взагалі відмовився виконувати свої зобов'язання, позивачка просила суд стягнути з ОСОБА_5 на її користь 38366 грн 40 коп., як еквівалент 4 800 доларів США боргу, 7289 грн. 61 коп. втрат від інфляції, 4220 грн. 31 коп., як 3% річних за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання, та 6 000 грн. на відшкодування моральної шкоди.

Рішенням Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 11 березня 2013 року у задоволенні вказаних позовних вимог відмовлено.

В апеляційній скарзі представник позивачки, посилаючись на неповне з'ясування судом дійсних обставин справи та порушення вимог матеріального і процесуального права, просив рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення місцевого суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив з того, що спливла позовна давність за вимогами позивачки, а тому позов не підлягає задоволенню.

Між тим, не з усіма висновками місцевого суду можна погодитись.

Так, нормами статей 256, 257, 261 ЦК України визначено позовну давність, як строк у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки, а її перебіг починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права. За зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку.

Статтею 267 ЦК України встановлені наслідки спливу позовної давності, а саме: заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Як роз'яснено в п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 груд ня 2009 р. ,,Про судове рішення у цивільній справі", встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові на цих підставах, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Згідно статей 1046, 1047 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) в обумовлений договором строк.

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, і є укладеним з моменту передання грошей.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника, яка посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Однак такий доказ повинен містити в собі визначені законом і сторонами істотні умови правочину.

З матеріалів справи вбачається, що 17 березня 2008 року відповідач видав розписку про отримання ним від позивачки 4 800 доларів США безпроцентної позики і зобов'язання повернути їх до 17 березня 2009 року.

У вказаній розписці зазначені: сторони зобов'язання (позикодавець та позичальник); грошова сума, яка передавались і отримувались; дата повернення коштів та особистий підпис позичальника.

Хоча відповідач і заперечує проти позову, посилаючись на повернення боргу та пропуск позивачкою строку позовної давності, однак факт отримання зазначених коштів і написання указаної розписки він визнав.

Отже, між сторонами було досягнуто згоди стосовно всіх істотних умов указаного договору позики, а зазначена розписка свідчить про його укладення відповідно до вимог ст. 1046 ЦК України.

Згідно із ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Правильно встановивши, що відповідач не виконав договір позики, місцевий суд обґрунтовано вважав можливим звернення позивачки до суду з позовом про стягнення боргу за договором позики, а також 3% річних.

При цьому місцевий суд вірно застосував до спірних правовідносин норми ст. 267 ЦК України і обґрунтовано відмовив у задоволенні вказаних позовних вимог, оскільки про порушення свого права позивачці було відомо вже 18 березня 2009 року, а до суду з указаними вимогами вона звернулась лише 9 січня 2013 року, тобто після спливу позовної давності.

Посилання позивачки на її тривале перебування в Росії, як на поважну причину пропуску позовної давності, необґрунтовані, оскільки її періодичні виїзди за межі України на нетривалий час такою причиною бути не можуть.

А показання свідків ОСОБА_6 і ОСОБА_7 про визнання відповідачем боргу, при відсутності оригіналу зазначеної розписки, не є позитивними письмовими доказами, в розумінні ст. 218 ЦК України.

Разом з тим, є помилковим висновок суду про можливість застосування до спірних правовідносин індексу інфляції, який є показником, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання, а ціни в Україні встановлюються в національній валюті - гривні.

Тому норми ч. 2 ст. 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахуванням установленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення виконання грошового зобов'язання, яке визначене у гривні.

Поскільки договір позики між сторонами був укладений в іноземній валюті, то відповідно до приписів ч. 1 ст. 192 ЦК України стягнення боргу можливе лише в розмірі гривневого еквіваленту іноземної валюти на час розгляду справи судом без врахування індексу інфляції.

Також не можна погодитись із висновками місцевого суду щодо можливості відшкодування позивачці моральної шкоди, оскільки ні указаними вище нормами матеріального права, ні самим договором позики не передбачено обов'язку позичальника відшкодувати позивачці моральну шкоду.

За таких обставин у задоволенні позовних вимог в частині застосування до спірних правовідносин індексу інфляції та відшкодування моральної шкоди слід було відмовити за їх безпідставністю, а не через сплив позовної давності.

В зв'язку з чим, відповідно до пунктів 1, 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України, оскаржене рішення в частині стягнення коштів із застосуванням індексу інфляції та щодо відшкодування моральної шкоди підлягає скасуванню з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову в задоволенні цих позовних вимог через їх не доведеність.

При перевірці доводів апелянта щодо пропуску позивачем строку позовної давності за другим договором позики встановлено, що строк виконання цього зобов'язання сплинув 15 серпня 2009 року.

Поясненнями позивача та показами свідка ОСОБА_8 доведено, що відповідач визнавав свій борг у 75 000 грн. і зобов'язувався повернути його до кінця вересня 2012 року, однак не зробив цього.

Тому місцевим судом вірно застосовано положення ст. 264 ЦК України, оскільки тільки після відмови ОСОБА_9 від погашення раніше визнаного боргу позивач підставно та обґрунтовано звернувся до суду з указаним позовом.

Інші доводи апеляційної скарги вказані висновки суду першої інстанції не спростовують, а тому не можуть бути підставою для повного скасування оскарженого рішення.

Керуючись ст. ст. 303, 307, 308, 309, 313 - 316 ЦПК України, колегія суддів

В И Р І Ш И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3, представника позивачки ОСОБА_4, задовольнити частково.

Рішення Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 11 березня 2013 року в частині відмови у стягненні з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 7289 грн. 61 коп. втрат від інфляції та 6 000 грн. на відшкодування моральної шкоди скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні цих позовних вимог за їх безпідставністю.

В іншій частині вказане рішення місцевого суду залишити без змін.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржене в касаційному порядку протягом двадцяти днів.

Головуючий:

Судді: