Постанова № 32115077, 29.04.2013, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА

01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

29 квітня 2013 року № 2а-15019/12/2670

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Шрамко Ю.Т., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу

за позовом

Державного підприємства "Київський бронетанковий завод"

до

Державної податкової інспекції у Дарницькому районі міста Києва Державної податкової служби

про

визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 22.05.2012 р. №0001152220/4630

ВСТАНОВИВ:

Державне підприємство "Київський бронетанковий завод", (далі - позивач), звернулось до Окружного адміністративного суду м. Києва з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у Дарницькому районі м. Києва Державної податкової служби, (далі - відповідач), про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 22.05.2012 р. №0001152220/4630.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що відповідач безпідставно прийшов до висновку про заниження позивачем податкових зобов’язань з податку на прибуток за наслідками господарських операцій за період, що перевірявся. Позивач звертав увагу суду на те, що відповідальність за порушення податкового законодавства є індивідуальною, а тому він не може нести відповідальність за можливе невиконання податкових зобов’язань його контрагентами. Доводи відповідача про нікчемність правочинів, здійснених з контрагентами, позивач вважає безпідставними, оскільки рішення суду про визнання недійсним цих правочинів не приймалось, а податковий орган не має повноважень визнавати правочини недійсними.

Відповідач позовні вимоги не визнав, просив у задоволенні позову відмовити повністю, оскільки за результатами проведеної перевірки встановлено порушення позивачем п. 5.1, пп. 5.3.9 п. 5.3 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» № 334/94-ВР від 28.12.1994 (в редакції Закону України № 283/97-ВР від 22.05.1997 р. із змінами та доповненнями), п. 44.1 ст. 44 розділу 1, пп. 138.1.1 п. 138.1, п. 138.2, п. 138.4, п. 138.3 ст. 138, пп. 139.1.5, пп. 139.1.9 п. 139.1 ст. 139 розділу ІІІ, пп. 14.1.228 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України від 02.12.2010 р. № 2755-VI із змінами та доповненнями, у зв’язку з чим позивачу збільшено суму грошового зобов’язання з податку на прибуток підприємств і організацій, що перебувають у державній власності на суму 1333453,00 грн., відтак, оскаржуване податкове повідомлення-рішення є обґрунтованим та правомірним.

В судове засідання 21.02.2013 р. не прибув належним чином повідомлений про дату, час та місце розгляду справи представник відповідача.

Необхідність у заслуховуванні свідка чи експерта у справі відсутня, так само, як і відсутні перешкоди для розгляду справи у судовому засіданні.

Відповідно до вимог ч. 6 ст. 128 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

Приймаючи до уваги викладене, розгляд справи здійснюється у письмовому провадженні.

Розглянувши подані сторонами документи та матеріали, всебічно і повно з’ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об’єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.

Державною податковою інспекцією у Дарницькому районі м. Києва Державної податкової служби проведено планову виїзну перевірку позивача з питань дотримання вимог податкового законодавства за період з 01.07.2010 р. по 31.12.2011 р. та іншого законодавства за період з 01.07.2010 р. по 31.12.2011 р., за результатами якої складено Акт № 1626/22-20/14302667 від 28.04.2012 року, (надалі - Акт перевірки).

В Акті перевірки відповідачем були встановлені порушення позивачем, зокрема:

- пп.5.1, пп.5.3.9 п.5.3 ст.5, Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств“, внаслідок чого занижено податок на прибуток на суму 951412,00 грн., а саме по періодах: 3 кв. 2010 р. на суму 16666,72 грн., 4 кв.2010 р. на суму 142167,00грн., І кв. 2011 р. на суму 745878,20 грн.

- п. 44.1 ст. 44 розділу І, пп. 138.1.1 п. 138.1, п.п.138.2 ст.138, п.п.139.1.9 п. 139.1 ст. 139 розділу ІІІ Податкового кодексу України, внаслідок чого занижено податок на прибуток на суму 97406,00 грн., у тому числі в 2 кварталі 2011 року на загальну суму 97406,00 грн.

- пп. 139.1.5, п.139.1 ст. 139 розділу III Податкового Кодексу України, внаслідок чого занижено податок на прибуток на суму в розмірі 755456,00 грн.

- п. 14.1.228 п. 14.1 ст. 14, п. 138.2, ст. 138, п. 138.4 ст. 138, п.138.8 ст. 138, пп. 139.1.9 п. 139.1 ст.139 розділу III Податкового кодексу України, внаслідок чого занижено податок на прибуток на суму в розмірі 3630504,00 грн.

На підставі вказаного Акту перевірки відповідачем було прийняте податкове повідомлення-рішення №0001152220/4630 від 22.05.2012 р., яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на прибуток підприємств і організацій, що перебувають у державній власності на суму 1333453 грн. 00 коп.

З матеріалів справи вбачається, що позивач звертався до Державної податкової служби у м. Києві зі Скаргою від 05.06.2012 р. № 762 на ППР від 22.05.2012 р. №0001152220/4630. Рішенням Державної податкової служби у м. Києві про результати розгляду первинної скарги від 06.08.2012 р. №4825/10/12-114 скасовано податкове повідомлення-рішення від 22.05.2012 р. №0001152220/4630 в частині визначення позивачу грошового зобов"язання на суму 173755,00 грн. податку на прибуток та 1 грн. штрафних (фінансових) санкцій, а в іншій частині залишено без змін.

Судом встановлено, що Державне підприємство "Київський бронетанковий завод" зареєстровано Дарницькою районною у м. Києві державною адміністрацією 15.05.2003 р., що підтверджується довідкою АБ 514149 від 15.08.2012 р. з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України.

Згідно з документами, які наявні в матеріалах справи, за наслідками господарських операцій з контрагентами, позивачем до валових витрат віднесено суми, сплачені за товари та послуги, надані контрагентами, зокрема: ТОВ „Айрос“ та ТОВ „ОЛТО“.

Як вбачається з Акту перевірки, висновки податкового органу про порушення позивачем зазначених положень законів ґрунтуються, зокрема, на Акті ДПІ у Печерському районі м. Києва про результати невиїзної позапланової документальної перевірки ТОВ „Айрос“ від 31.05.2011 р. № 592/23-7/36385550 та на Акті ДПІ у м. Рівне про результати проведення зустрічної звірки ТОВ „ОЛТО“ від 05.12.2011 р. № 1408/23-100/23301885.

Відповідно до ч.1 ст.202, ч.1-3,5,6 ст.203 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно ч.1 ст.205 Цивільного кодексу України, правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.208 Цивільного кодексу України правочини між юридичними особами належить вчиняти у письмовій формі.

Згідно ч.2 ст.207 Цивільного кодексу України, правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ч.1 ст.204 ЦКУ).

За вимогами цивільного законодавства існує презумпція правомірності правочину (ст. 204 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оскаржуваний правочин). До оскаржуваних правочинів належить зокрема фіктивний правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним (ст. 234 ЦК України).

Відповідно до ст.228 ЦК України, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

У складі цивільного правопорушення, передбаченого ст.228 ЦК України, міститься обов’язкова ознака – специфічна мета – порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Наявність мети, включеної до складу правопорушення підлягає обов’язковому доведенню.

Мета юридичної особи має бути доведена через мету відповідного керівника – фізичної особи, яка на момент укладання угоди виконувала представницькі функції за статутом (положенням) або за довіреністю. Слід зазначити, що наявність мети зазначеної в диспозиції ст. 228 ЦК України у фізичної особи тягне кримінальну відповідальність за відповідними статтями кримінального кодексу України за скоєний злочин, замах на злочин або готування до злочину. Такі обставши можуть бути доведені лише обвинувальним вироком.

Статтею 207 Господарського кодексу України передбачено, що господарське зобов’язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб’єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині. Недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобов’язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов’язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб. Нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, що: виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов’язану сторону певних обов’язків; допускають односторонню відмову від зобов’язання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов; вимагають від одержувача товару (послуги) сплати непропорційно великого розміру санкцій у разі відмови його від договору і не встановлюють аналогічної санкції для виконавця.

Таким чином, необхідними умовами для визнання угоди недійсною є її укладання з метою, що завідомо суперечною інтересам держави і суспільства та наявність умислу хоча б у однієї із сторін щодо настання відповідних наслідків.

Відповідачем не надано суду жодних доказів, які б підтверджували те, що укладення договорів, на підставі яких виникли взаємовідносини між позивачем та контрагентами, не відповідають дійсним намірам сторін щодо набуття цивільних прав та обов’язків. Зазначена обставина відповідачем взагалі не досліджувалась, посадові особи сторін правочину з цього приводу навіть не опитувались. Отже, доводи відповідача щодо нікчемності правочину, укладених між позивачем та контрагентами, судом до уваги не приймаються.

На момент укладання договорів, на яких ґрунтуються взаємовідносини позивача з контрагентами, а також під час здійснення господарських операцій, згідно даних ЄДРПОУ ТОВ „Айрос“ та ТОВ „ОЛТО“ були належним чином зареєстровані як юридичні особи.

Відповідно до ч.1 ст.18 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб підприємців» встановлено, якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, були внесені до нього, то такі відомості вважаються достовірними і можуть бути використані в спорі з третьою особою, доки них не внесено відповідних змін.

Крім того, чинним законодавством України, відповідач не наділений повноваженнями щодо визнання правочинів нікчемними (недійсними) із застосуванням відповідних наслідків їх нікчемності (недійсності).

Статтею 67 Конституції України передбачено обов'язок сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

Відповідно до п.5.1. ст.5 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”, в редакції, чинній на час існування спірних правовідносин, валові витрати виробництва та обігу - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

Підпунктом 5.2.1. п.5.2. ст.5 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” встановлено, що до складу валових витрат включаються, зокрема, суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3 - 5.7 цієї статті.

Згідно абз. 1 п. 138.2 ст. 138 ПК України, витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

Пунктом 138.8 статті 138 ПК України встановлено, що собівартість виготовлених та реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг складається з витрат, прямо пов'язаних з виробництвом таких товарів, виконанням робіт, наданням послуг, а саме: прямих матеріальних витрат; прямих витрат на оплату праці; амортизації виробничих основних засобів та нематеріальних активів, безпосередньо пов'язаних з виробництвом товарів, виконанням робіт, наданням послуг; загальновиробничі витрати, які відносяться на собівартість виготовлених та реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг відповідно до положень (стандартів) бухгалтерського обліку; вартості придбаних послуг, прямо пов'язаних з виробництвом товарів, виконанням робіт, наданням послуг; інших прямих витрат, у тому числі витрат з придбання електричної енергії (включаючи реактивну).

Згідно п.п.139.1.9 п.139.1 ст.139 ПК України - не включаються до складу витрат, витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

Суд, аналізуючи вищезазначені положення Податкового кодексу України, приходить до висновку, що необхідною умовою для включення понесених витрат на придбання товарів (робіт, послуг) до складу валових витрат є наявність зв'язку придбаних товарів (робіт, послуг) з господарською діяльністю підприємства, тобто придбання таких товарів (робіт, послуг) повинно бути складовою частиною діяльності особи, що направлена на отримання доходу та підтвердження господарських операцій з придбаних товарів (робіт, послуг) первинним документами.

Відповідно до пункту 44.1 статті 44 Податкового кодексу України, для цілей оподаткування платники податків зобов'язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством.

Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту статті 44 Податкового кодексу України.

Згідно з абзацом 11 статті 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Відповідно до частини першої статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення.

Відповідно до абзацу другого пункту 2.1 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 №88 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 05.06.1995 за номером 168/704, господарські операції - це факти підприємницької та іншої діяльності, що впливають на стан майна, капіталу, зобов'язань і фінансових результатів.

Таким чином, відображення господарської операції у податковому обліку повинно здійснюватись відповідно до її реального економічного змісту на підставі первинних документів бухгалтерського обліку.

Аналіз наведених норм свідчить про те, що діючим законодавством визначений такий порядок формування валових витрат, за яким платник податку має право на включення до складу валових витрат суми не будь-яких витрат, здійснюваних як компенсація вартості товарів, а тільки тих, які придбаються таким платником податку для їх подальшого використання безпосередньо у власній господарській діяльності, направленої на отримання доходу.

Визначальною ознакою господарської операції є те, що вона повинна спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

З урахуванням викладеного для підтвердження даних податкового обліку можуть братися до уваги лише ті первинні документи, які складені в разі фактичного здійснення господарської операції. Зазначена позиція суду узгоджується із позицією Вищого адміністративного суду України, викладеною у листі останнього від 02.06.2011 р. №742/11/13-11.

Як вбачається з матеріалів справи, між позивачем та ТОВ „ОЛТО“ укладено ряд договорів на поставку товарів.

На виконання умов даних договорів ТОВ „ОЛТО“ виписало позивачеві податкові накладні: № 3 від 27.05.2011 р. на виконання Договору постачання № 025 від 11.05.2011 р. на суму ПДВ 2456,00 грн.; № 4 від 27.05.2011 р. на виконання Договору постачання № 030 від 19.05.2011 р. на суму ПДВ 1264,80 грн.; № 3 від 23.06.2011 р. на виконання Договору постачання № 027 від 12.05.2011 р. на суму ПДВ 1707,00 грн.; № 6 від 29.06.2011 р. на виконання Договору постачання № 032 від 20.05.2011 р. на суму ПДВ 3597,40 грн.; № 5 від 29.06.2011 р. на виконання Договору постачання № 031 від 20.05.2011 р. на суму ПДВ 4836,80 грн.; № 1 від 16.05.2011 р. на виконання Договору постачання № 026 від 11.05.2011 р. на суму ПДВ 1680,00 грн.; № 2 від 27.04.2011 р. на виконання Договору постачання № 023 від 01.04.2011 р. на суму ПДВ 3016,00 грн.; № 1 від 27.04.2011 р. на виконання Договору постачання № 022 від 01.04.2011 р. на суму ПДВ 422,40 грн.

Оплата за придбаний товар була проведена через установу банку шляхом зарахування позивачем безготівкових коштів на розрахунковий рахунок ТОВ „ОЛТО“, що підтверджується платіжними дорученнями № 1252 від 22.06.2011 р., №1286 від 25.06.2011 р., № 826 від 26.05.2011 р., №1067 від 24.05.2011 р. з відміткою банку про проведення платежу.

Факт поставки ТОВ „Айрос“ товарів на користь позивача підтверджується видатковими накладними № 1102090 від 10.02.2011 р., № 01211 від 24.01.2011 р., № 401 від 29.09.2010 р., № 441 від 25.10.2010 р., № 444 від 10.11.2010 р., № 11121 від 12.11.2010 р., № 12152 від 12.12.2010 р., № 1102013 від 01.02.2011 р., № 1102012 від 01.02.2011 р., № 1102030 від 03.02.2011 р., № 1102083 від 09.02.2011 р., № 1102082 від 09.02.2011 р., № 1102081 від 09.02.2011 р., № 1102080 від 09.02.2011 р., № 1103041 від 04.03.2011 р., № 1103042 від 04.03.2011 р., № 1103151 від 15.03.2011 р., № 1103220 від 22.03.2011 р., № 1103221 від 22.03.2011 р., № 1104130 від 13.04.2011 р., рахунками-фактурами № 2510 від 25.10.2010 р., № 27/12 від 27.12.2010 р., № 23/09-1 від 23.09.2010 р., № 05/10-1 від 05.10.2010 р., № 2610 від 26.10.2010 р., № 04/10-1 від 10.10.2010 р., № 08/13-1 від 13.12.2010 р., № 08/16-1 від 16.12.2010 р., № 24/12 від 24.12.2010 р., № 24/12 -1 від 24.12.2010 р., № 2501/1 від 25.01.2011 р., № 14/01 -1 від 14.01.2011 р., № 24/12 -3 від 24.12.2010 р., № 24/12 -4 від 24.12.2010 р., № 24/12 -5 від 24.12.2010 р., № 08/13 -2 від 13.12.2010 р., № 24/12 -2 від 24.12.2010 р., № 08/2 від 08.02.2011 р., № 2710 від 27.10.2010 р., № 17/03 -1 від 17.03.2011 р., № 17/03 від 17.03.2011 р., № 2103-3 від 21.03.2011 р.

Також, ТОВ „Айрос“ було виписано позивачеві наступні податкові накладні: № 1102090 від 09.02.1011 р., №01211 від 21.01.2011 р., №409 від 28.09.2010 р., №452 від 25.10.2010 р., №455 від 10.11.2010 р., №11121 від 12.11.2010 р., №12152 від 15.12.2010 р., № 1102011 від 01.02.2011 р., №1102013 від 01.02.2011 р., № 1102012від 01.02.1011 р., №1102030 від 03.02.2011 р., №1102083 від 08.02.2011 р., №1102082 від 08.02.2011 р., № 1102081 від 08.02.2011 р., №1102080 від 08.02.2011 р., №1103041 від 04.03.2011 р., №1103040 від 04.03.2011 р., №1103042 від 04.03.2011 р., №1103151 від 15.03.2011 р., №1103220 від 22.03.2011 р., №1103221 від 22.03.2011 р., 1104130 від 13.04.2011 р.,

Оплата за придбаний товар була проведена через установу банку шляхом зарахування позивачем безготівкових коштів на розрахунковий рахунок ТОВ „Айрос“, що підтверджується платіжними дорученнями № 202 від 08.02.2011 р., №71 від 20.01.2011 р., № 1406 від 27.09.2010 р., №1522 від 25.10.2010 р., № 1637 від 08.11.2010 р., №1712 від 11.11.2010 р., № 2117 від 21.12.2010 р., №98 від 31.01.2011 р., № 118 від 01.02.2011 р., №174 від 07.02.2011 р., № 387 від 03.03.2011 р., №471 від 14.03.2011 р., № 547 від 21.03.2011 р., №710 від 12.04.2011 р.

Отже, суд приходить до висновку, що позивачем було дотримано вимоги щодо документального підтвердження спірних сум, віднесених позивачем до валових витрат.

З поснень представників вбачається, що товари, що придбавались позивачем у вказаних контрагентів, зокрема, електродвигуни, елементи тяг, заготовки важелів, важелі підвіски, повітряні насоси, мости передні та задні, шарові опори, тощо були використані у господарській діяльності позивача для виробництва, ремонту та технічного обслуговування військових транспортних засобів, устаткування.

Посилання відповідача на відсутність у контрагентів позивача найманих працівників, матеріальних ресурсів, необхідних для виконання господарських зобов'язань, на підтвердження безтоварності угод суд визначає як необґрунтоване з огляду на наступне.

Як вбачається з Акту перевірки, підставою для висновку контролюючого органу щодо відсутності у контрагентів трудових ресурсів, виробничого обладнання, транспортного, торгівельного обладнання слугувала лише податкова звітність контрагентів.

Суд вважає, що дана інформація не може бути беззаперечним доказом відсутності на підприємстві основних фондів та трудових ресурсів, оскільки підтвердженням наявності або відсутності у підприємства основних фондів (власних, орендованих) та трудових ресурсів є не документи податкового обліку, а відповідні документи бухгалтерського обліку.

Відповідачем не проаналізовано, які ресурси потрібні були б підприємству для здійснення фінансово-господарської діяльності.

До того ж, висновки відповідача зроблено без врахування права юридичних осіб укладати цивільно-правові угоди оренди приміщень, устаткування та автотранспорту та використання залучених за такими цивільно-правовими угодами трудових та інших ресурсів у власній господарській діяльності.

Суд зазначає, що ведення податкового обліку покладено на кожного окремого платника податку. При цьому такий платник несе самостійну відповідальність за порушення правил ведення податкового обліку. Зазначена відповідальність стосується кожного окремо платника податку і не може автоматично поширюватися на третіх осіб, у тому числі контрагентів.

Відповідач не надав жодних доказів на підтвердження того, що позивач, як платник податку, діяв без належної обачності й обережності і йому було відомо про можливі порушення, які допускали його контрагенти.

З врахуванням того, що позивачем надано первинні документи, що стосуються господарських операцій за участю його контрагентів, докази використання отриманого від вище вказаних контрагентів у господарській діяльності позивача, які фактично підтверджують реальне здійснення правочинів і досягнення позивачем законної мети їх здійснення - висновки відповідача про безтоварність господарських операцій, вчинених за участю позивача та ТОВ „Айрос“, ТОВ „ОЛТО“ з мотивів не спрямованості правочину на реальне настання наслідків, є надуманими та такими, що ґрунтуються на припущеннях. В спірному акті перевірки та в судовому засіданні відповідачем не надано допустимих та достатніх доказів для підтвердження порушення позивачем податкового законодавства.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст.9 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи і службові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно із ч.1 ст.11 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до ч.2 ст.71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідачем не було доведено правомірність та обґрунтованість прийнятого податкового повідомлення-рішення №0001152220/4630 від 22.05.2012 р.

Виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та наданих сторонами доказів, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог.

Згідно з частиною першою статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб’єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України.

Приймаючи до уваги викладене в сукупності, керуючись вимогами ст. ст. 69-71, 94, 158-163, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва

П О С Т А Н О В И В:

1. Позов Державного підприємства "Київський бронетанковий завод" задовольнити повністю.

2. Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Дарницькому районі м. Києва Державної податкової служби №0001152220/4630 від 22.05.2012 р.

3. Судові витрати в сумі 2146,00 грн. (дві тисячі сто сорок шість грн. 00 коп.) присудити на користь Державного підприємства "Київський бронетанковий завод" (ідентифікаційний номер14302667) за рахунок Державного бюджету України.

Постанова набирає законної сили в порядку, передбаченому ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена в апеляційному порядку повністю або частково за правилами, встановленими ст. ст. 185-187 КАС України, шляхом подання через суд першої інстанції апеляційної скарги.

Суддя Ю.Т. Шрамко